Іван Тиктор. Історія першого українського газетного магната (ВІДЕО)

Воїн Галицької армії першим перетворив українську видавничу справу на бізнес.

Історію Івана Тиктора розповідає ШоТам.

Він воював за ЗУНР, а опісля став першим газетним магнатом в Україні. Іван Тиктор — видавець і підприємець, який присвятив життя українізації ЗМІ.

Іван народився 6 липня 1896 року в селі Красне на Львівщині в заможній сільській родині. Його батько був майстром, який міг відремонтувати будь-що.

«Ремонтував для односельців годинники, сільськогосподарську техніку. Ну і, швидш за все, планував, що його син після того, як вивчиться в Галицькій гімназії, продовжить його працю», —Павло Артимишин, кандидат історичних наук, дослідник ІУ ім. І. Крип’якевича НАНУ та проєкту «Локальна історія».

Втім, батько віддав Івана навчатися до солідної гімназії, і це змінило життя хлопця. В останній рік навчання почалася Перша світова. Увесь клас добровільно пішов у Січові Стрільці. Ще зовсім юний Іван отримав звання підхорунжого, а згодом уже командував чотою Галицької армії.

Був свідком створення Західноукраїнської Народної Республіки

Він був одним з тих, хто бачив створення Західноукраїнської Народної Республіки. Та коли ЗУНР пала, Івана полонили поляки та відправили до табору неподалік Ґданська. З полону його витягнув батько завдяки купленій за чималі гроші довідці про благонадійність.

Після полону 25-річний Іван закінчив курси комерційної справи видавництва «Просвіта». І невдовзі в рідному Красному організував кооператив, кредитну спілку та кравецькі курси. У 1921 його покликали до правління видавництва «Червона калина».

Видання публікувало документи та спогади учасників боротьби за Україну, але було збитковим. Тоді Тиктор ризикнув — викупив видавництво й дав йому нове життя. Передплатники його газети «Новий час» отримували бонус — комплект українських книжок.

Оригінальний хід у видавничому бізнесі

А коли світ побачив тижневик для селян «Народна справа», Іван придумав оригінальний хід. Кожен передплатник в разі загибелі його рогатої худоби отримував допомогу в 120 злотих.

«Селяни — практичні люди. Не лише просто, щоб почитати газети: “О, я придбаю якийсь випуск газети, і разом з газетою отримаю відшкодування, якщо буде така потреба, якщо будуть втрати в сільському господарстві», — Павло Артимишин, кандидат історичних наук, дослідник ІУ ім. І. Крип’якевича НАНУ та проєкту «Локальна історія».

Іванові вдалося розширити видавництво — для дітей вийшов журнал «Дзвіночок». Для поціновувачів гумору — «Комар», а для тих, хто цікавився політикою — «Наш прапор». Ледь не кожна українська родина на Галичині читала бодай одне з видань Тиктора.

Іван був упевнений: газети мають приносити гроші, а не існувати на пожертви меценатів. Розташовував на сторінках рекламу, надаючи перевагу українським рекламодавцям. І в 1934 об’єднав усі видання в концерн «Українська преса», а прибутки вкладав у нові проєкти.

Читайте також: Трагедія чи перемога? Дізнайся правду про бій під Крутами та зруйнуй історичні міфи (ТЕСТ)

«Іван Тиктор заснував бізнес із виробництва ячмінної кави під назвою “Золотий колос”. Фірма стала серйозним конкурентом для єврейської фірми “Франка”, яку також полюбляли попивати в тодішньому Львові», — Павло Артимишин, кандидат історичних наук, дослідник ІУ ім. І. Крип’якевича НАНУ та проєкту «Локальна історія».

Попереду в Тиктора було чимало планів та ідей, але їх зупинила Друга світова. Останній номер «Нового часу» вийшов 12 вересня 1939 — Львів уже бомбардували німецькі літаки. А незабаром радянські «визволителі» націоналізували весь концерн Тиктора.

На його базі почала виходити радянська пропагандистська газета «Вільна Україна». Виїхавши до Кракова, Іван став керівником видавництва, підконтрольного німцям.

«Люди займалися виключно культурною діяльністю, на їхніх руках немає жодної крові, вбитих ними людей, вони не працювали в концтаборах. Тоді практично вся Європа була окупована. Всієї Європи ви колаборантами точно не назвете», — Павло Артимишин, кандидат історичних наук, дослідник ІУ ім. І. Крип’якевича НАНУ та проєкту «Локальна історія».

Коли Третій Рейх окупував Україну, Іван осів у Рівному, де працював у видавництві «Волинь». Через цю діяльність Тиктора ув’язнювало гестапо, а потім повернулися совєти, і довелося тікати. Прізвище Тиктор було добре відоме більшовикам і діяло як червона ганчірка на бика.

Друкував антирадянські матеріали

Адже Іван друкував антирадянські матеріали, воював за незалежну Україну, ще й працював в окупації.

«Найкраще, що його чекало, якщо б він лишився в СРСР – це мандрівка до Сибіру. В гіршому – це була би смерть. Бо ще в час І Світової війни він як український січовий стрілець воював проти російської імперії. Так, для більшовиків це був так само ідейний ворог, але це теж була росія. І, зрештую, як вояк Галицької Армії, не виключено, що в Наддніпрянщині міг брати участь в боях проти більшовиків», — Павло Артимишин, кандидат історичних наук, дослідник ІУ ім. І. Крип’якевича НАНУ та проєкту «Локальна історія».

Дивіться відео: Як жив найбільший меценат України Євген Чикаленко

Коли родина Тиктора тікала з України, матір та сестри Івана не встигли — їх вивезли до Сибіру. А Іванові з дружиною та донькою вдалося виїхати до Австрії, а потім до Канади. У Канаді він намагався відновити друкарську справу.

Заснував «Клюб Приятелів Української Книжки» та видавав книги українських авторів. А українська інтелігенція Канади неодноразово вшановувала Івана Тиктора відзнаками. Побачити ж Батьківщину Іванові більше не судилося — він помер 26 серпня 1982 в Оттаві. Та ім’я першого газетного магната Івана Тиктора назавжди живе на сторінках історії України.

Також дивіться відео від ШоТам, як генерал УНР захистив Польщу, розбивши більшовиків.