Суспільство
Ґушка: як український бренд підкорив ліжниками Сінгапур
Ліжники — це гуцульські ковдри з овечої вовни, якими вкривались наші предки ще 100 років тому. Ці ковдри тчуться на домашніх верстатах, вивалюються у карпатських водах та сохнуть на свіжому гірському повітрі. За сотні років технологія виробництва майже не змінилась. Щоб зберегти та переосмислити традиції предків, молодь з Яворова створила власний бренд Ґушка. Вони виготовляють з 100% овечої вовни килими, ковдри, доріжки, пледи та подушки за традиційними техніками. Їхні вироби вже розлетілись по різних країнах, а самі засновники мріють, щоб ліжники від Ґушка були у кожному домі у світі.
Дарина Фурманюк
Співзасновниця бренду Ґушка. Разом з чоловіком Олегом Луканюком перетворюють стару Дідову Хатчину у креативний простір.
Хочемо відтворити давні ремесла
Ще здавна гуцули були переконані в тому, що вовна має цілющі властивості. Ліжниками застеляли ліжко, клали їх на підлогу, або використовували як ковдру. Ґушка — це майстерня вовняних виробів. Ми виготовляємо ліжники, а також традиційний гуцульський одяг — гуні, пальта, жилетки.
У своїх виробах ми відтворюємо та переосмислюємо українські традиції. Спочатку надихались скандинавськими мінімалістичними дизайнами, щоб звернути увагу людей до ліжників. Та згодом почали знайомити своїх клієнтів з традиційними ескізами. Під час карантину ми проробили дослідницьку роботу, шукали по музеях і архівах старі взірці ліжників. Вдалось відновити понад 10 ескізів з різних сіл нашого регіону.
Ми також і переосмислюємо давні традиції. На старих ескізах помітно, що люди відтворювали у ліжниках все, що бачили навколо — природу. Теж саме ми намагаємось робити і у своїх виробах, але з власним баченням природних мотивів. Цьому присвячена нова колекція “Ліс”.
Все почалось з Дідової Хатчини
Історія нашого бренду почалась з місця в горах в Яворові. Тут була ділянка, яка дісталась у спадок моєму чоловіку. Чотири роки тому тут, де раніше була лише старенька хатина, ми почали створювати простір альтернативного відпочинку. Хотілось зробити місце, де б кожен міг жити, творити і працювати. За ці роки нам вдалось звести нову домівку, стайню, майстерню, кінотеатрі завести невеличке господарство. У Дідовій Хатчині ми проводимо музичні фестивалі, тижні гончарства, різьби по дереву та інші події, які пов’язані з традиційним ремеслом.
Читайте також: Купують і в Америці, і в ПАР. Як українські ляльки-мотанки підкорюють світ
Олег (чоловік Дарини, – авт.) фінансував це місце самостійно, а коли проєкт масштабувався, то потрібно було залучати і додаткові кошти. Потім ми подумали, що було б непогано створити ще одну справу, яка буде приносити прибуток. І ці кошти йтимуть на розвиток цього місця в горах. Чому саме ліжники? Бо на цьому місці, у Яворові, здавна популярне це ремесло. Тут досі живуть сім’ї, які займають ткацтвом.
Так склалось, що сусідка Дідової Хатчини Люба Рибенчук — ткаля в третьому поколінні. Вона працювала самостійно і ткала вдома маленькі замовлення чи продавала вироби на базарі. Ми вирішили запропонувати працювати з нами, але сумнівались, чи погодиться. Та пані Люба з задоволенням погодилась і зараз вона вже керівник нашого виробництва. Я займаюсь маркетингом та дизайном, Олег Луканюк — плануванням та стратегуванням, а Микола Парпан — комунікацією з партнерами та клієнтами. Така у нас команда.
Професія ткалі — це не соромно
Як тільки ми домовились з Любою, одразу взялись за справу. Ми орендували приміщення в Косові, купили верстати. До речі, з ними дуже багато роботи, бо зібрати і налаштувати старовинний верстат – дуже важко. А ще ми на основі старого обладнання склали нове.
Далі почали шукати майстринь в селі, які б ткали для нас. Також найняли студенток, яких навчили цьому ремеслу з нуля. Ми хочемо надати цій професії статусності. Раніше в селі вважали, що ткаля — це не престижно і краще бути домогосподаркою і нічого не робити. Жінки соромились своєї професії і коли у них питали про роботу, то вони тихеньку відповідали: “ну, я тчу”. Ми хочемо змінити це, щоб люди пишались, що несуть це ремесло роками. І головна наша мета передати традиції, щоб вони не залишались тільки в межах цього села. Саме тому і наймаємо молодь, щоб вони навчились ткацтва.
У нас працюють старші жінки, яким вже за 60. Вони прядуть нитки у себе вдома, які ми потім забираємо і відправляємо у майстерню. А там вже створюємо нашу продукцію.
Без гірської річки не буде хорошого ліжника
Зараз наше виробництво зосереджене в орендованому приміщенні, але ми мріємо про власне. Всі процеси розкидані по різних місцях: валило в селі, виробництво в Косові, а частина овець знаходиться високо в горах. У нашій Дідовій Хатчині є 20 овець, але це лише 10% шерсті, яка нам необхідна для виробництва. Тому плануємо зібрати всі процеси в одному місці, яке буде доступним для туристів.
Читайте також: Мосяжництво, ткацтво і лозоплетіння: 7 брендів, які відроджують традиції
З чого починається ліжник? Один раз на рік стрижуть овець. Роблять це зазвичай весною, інакше влітку тварина може спаритися і захворіти чи втратити молоко для вигодовування. Після цього заготовлену вовну випарюють і вимивають, щоб вона втратила ланолін (овечий шкірний жир). Далі вовну вичісують. Раніше це робити величезними граблями, а зараз цей процес автоматизували — великі вали перетирають вовну і роблять її м’якшою. Далі формуємо таку вовняну хмарку — кужіль. А вже потім наші майстрині прядуть вручну нитку для ткання — ґушку. Звідси й назва бренду– Ґушка.
Далі вже з цієї нитки тчуться вироби. Але це не останній етап. Коли ліжник чи одяг з вовни готовий, то його несуть у валило — це така велика природна пральна машинка на гірській річці. Тут під великим тиском вода перебиває вироби, щоб вони стали м’якшими та зменшились у розмірі. Саме тому вироби тчуться на кілька сантиметрів більшими.Після цього ми висушуємо ліжники чи одяг на свіжому повітрі. А вже потім можемо продавати.
Ліжники у Сінгапурі
Два роки тому, коли ми тільки запустили бренд, то зіштовхнулись з тим, що українці не були готові платити за українську річ стільки, як за іноземну. Людям легше піти в IKEA і купити дорогий килим, який через 2-3 роки доведеться змінювати. Вони не знають, що в Україні може бути товар, який служитиме вічно і це зроблене тут, у нас. Перші наші клієнти з’явились майже одразу — це були гості та друзі Дідової Хатчини, які підтримували нас. Зараз ми вийшли на той рівень, коли люди вважають, що мати килим від Ґушка — це престижно.
Ліжники дуже полюбляють іноземці. У нас є навіть офіційний представник у Сінгапурі. Дизайнерам сподобались наші вироби і вони відкрили шоу-рум, де є наші килими. А так поодиноко ліжники та вовняний одяг майже кожного місяця відправляємо в Америку, Скандинавські країни, Європу. Зараз ми на етапі перемовин з багатьма країнами. Планували поїхати на виставки та ярмарки, але карантин нам завадив. Ми просто шукаємо дизайнерські компанії, шоу-руми, магазини, пишемо їм на пошту та розповідаємо про бренд. Так само спілкуємось з діаспорянами, які підтримують український продукт і готові допомагати. 25% наших замовлень — з-за кордону.
Читайте також: Кинула роботу в Лондоні та створила бізнес в Україні. Історія Марії Бондарєвої
Хочемо розширюватись. Якщо раніше мріяли про те, щоб ліжник був у кожній українській хаті, то тепер мріємо, щоб наші вироби були по всьому світі. А також наша команда зацікавлена у розвитку регіону, адже він багатий на ремесла, які потрібно досліджувати та зберігати. Хочемо зробити з Гуцульщини маленьку Швейцарію.
Суспільство
В Ужгороді відкрили нову міні-скульптуру, присвячену Ласло Боді – місцевому музиканту і композитору.
Про це повідомив на своїй сторінці у фейсбук Сергій Денисенко.
Автором скульптури є Роман Мурник.
Довідка
Ласло Боді народився 3 травня 1965 року в Ужгороді. Він став відомим угорським рок-співаком закарпатського походження.
Переїхав до Будапешта у віці 18 років, де відвідував курси підготовки до консерваторії.
Читайте також: Про мерів, комуналку та безхатченків. Як книга «У міста є я!» допоможе дітям стати відповідальними мешканцями
Коли Ласло Боді давав інтерв’ю пресі, майже завжди висловлював гордість тим, що має закарпатське коріння. У селі Малі Геївці досі живуть його родичі, зокрема — двоюрідна сестра.
Нагадаємо, у Києві встановили скульптуру волейболістки, яка грає Місяцем.
Як ми повідомляли раніше, на Миколаївщині колишній військовий робить діорами з історії сільського побуту.
Усі фото: facebook.com/sergej.denisenko.
Суспільство
В Україні бракує літератури, яка б розкривала для дітей світ функціонування міста в усіх його проявах. Що таке комунальні тарифи, навіщо потрібен міський голова, куди зникає викинуте в баки сміття. Щоб заповнити цю нішу, фахівчиня з питань населених пунктів Ірина Озимок написала книгу «У міста є я!». Це перше ілюстроване видання для дітей, яке вчить ставати відповідальним мешканцем. На сторінках книги — не лише корисні поради. Там знайдеться й інтерактив, і цікаві конкурси. Продаж видання стартує з 15 травня.
Як воно, бути відповідальним мешканцем
«Це більше ніж книжка, адже вона сприяє пізнанню та спілкуванню дітей з дорослими, дає змогу написати лист меру та виграти призи», — так характеризує свою книгу її авторка Ірина Озимок. «У міста є я!» — це перше ілюстроване видання для дітей, що відкриває секрети про всі процеси в місті та вчить, як стати його відповідальним мешканцем.
Книжка розказує всі секрети про те, як функціонує місто, закликає знайти в книжці порушення правил у населеному пункті й ніколи їх не повторювати, містить захопливі завдання і цікаві факти про міста. Також вона дає можливість взяти участь у конкурсах малюнків та есе і виграти подарунки. А ще заохочує дорослих читати її з дітьми.
Інструкція для маленьких містян
У 13 розділах Ірина Озимок розповідає про те, як мешканці керують своїм містом, що таке міський бюджет і як він наповнюється, чому тепло треба заощаджувати. Також звертає увагу на те, як не потонути у смітті та чому варто його сортувати, все про різновиди транспорту і коли та чому краще ходити пішки. Книжка є своєрідною інструкцією, як діти вже сьогодні можуть впливати на місто. Авторка розповідає, які дитячі організації та ініціативи працюють в Україні та світі, до яких можна долучитися чи якими можна надихнутись і зробити щось своє, щоб змінити життя в місті на краще.
Видання зібрало цікаві факти про різні куточки світу — де з’явилася перша пішохідна вулиця, в якому місті найстаріше метро, а де найвища будівля і хто подарував Статую Свободи Нью-Йорку. У книжці всі погані звички позначенні спеціальним значком — авторка закликає їх віднайти та ніколи не повторювати.
На книгу надихнуло народження сина
Як організаторка Міжнародного саміту мерів, у своїй роботі я спеціалізуюся на темі населених пунктів. Раніше я ніколи не писала книжок, але завжди про це мріяла. Давно хотіла написати про міста для дорослих, але в мене було уявлення, що для цього я маю бути досить дорослою та ще більш досвідченою. Хоча нічого не вело мене до дитячої літератури до того, як у мене не народилася дитина.
Читайте також: Книги для дітей з аутизмом: як «ДивоГра» рятує український ринок від браку інклюзивної літератури
Зараз моєму хлопчику — один рік і 9 місяців. Ми намагаємося давати йому більше книжок, ніж іграшок. Й одного дня я подумала: стоп, а чи є книжка про міста, про те, як вони функціонують, як дітям брати участь у житті міста. Мені було цікаво, чи розповідає їм хтось у цікавій формі про те, чому важливі деякі процеси. Чому потрібно сортувати сміття, куди воно дівається, звідки у крані з’являється вода, що таке безпека в місті, хто такий мер. Я таку книгу для сина не знайшла, так з’явилася ідея написати свою. Тобто, моя дитина і робота сукупно дали мені ось таке натхнення.
Розповідаю про безхатченків та реклами на фасадах
Ця книжка — не про ідеальне місто, де все правильно і всі поводяться так, як має бути. У міста є я, тобто кожен його житель, і саме від нас залежить, яким воно буде: чистим, дружнім, безпечним, цікавим, зручним, інклюзивним, чи навпаки. Ми також можемо обирати, чи будемо пасивними спостерігачами, чи активними учасниками процесів у місті.
Я розраховую, що цю книгу діти читатимуть із дорослими: з батьками, дідусями й бабусями та вчителями. У кожному розділі йдеться про поширені проблеми: запаркована машина на тротуарі, викинуте в парку сміття, байдужість людей, які проходять повз безхатченків, жахливі реклами на фасадах історичних будівель. Закликаю читача шукати такі моменти й запитувати у дорослих: «Мамо, а чому так? А ми так робимо? А може не будемо так робити?». Так діти ще змалечку почнуть звертати на це увагу.
Не книгою єдиною: інтерактиви й конкурси
Видання інтерактивне — до кожного з 13 розділів є особливе завдання. Там є, наприклад, пропозиція відстежити в будинку показники лічильника води. Це дасть змогу дітям усвідомити, скільки води сім’я споживає, це багато чи мало, як можна заощаджувати. Ще є завдання розробити пам’ятку для сусідів, як зробити будинок енергоефективним. Це стимулюватиме дітей до дій, тому що це не просто «прочитав — забув», а більше для того, щоб навчитися щось робити.
А ще кожен читач може взяти участь у конкурсах. Перший — найкращий малюнок. У книзі є практично пустий розворот, де дитина може намалювати своє місто через десять років. Ми підготували корисні призи-досліди, як от прогулянка з відомим урбаністом або можливість надрукувати на основі деяких малюнків листівку та поштову парку. Другий — це конкурс есе, де потрібно буде продовжити текст, який починається з речень: «Якщо колись я стану мером, то…», «А щоб так довго не чекати, вже сьогодні я можу…». Ми домовилися з порталом «Хмарочос», що вони надрукують найкращі роботи. У дітей буде час над цим попрацювати протягом літа.
Старт продажів не за горами
Попри те, що ця книга — для дітей, я писала її доволі дорослою мовою. І вже потім ми з літредакторкою адаптовували цей текст. І хоча там є віковий показник від 6 до 12 років, але насправді вона цікава і для повнолітніх. Я ставлю себе на місце мами, яка читає з дитиною, і мені це буде цікаво. І я давала її читати дідусям і бабусям, їм також сподобалася. Дорослі казали, що вони також щось нове для себе пізнали.
Книгу проілюструвала одна з засновниць студії «Сері/граф» Анна Іваненко. У вільному продажі вона з’явиться з 15 травня. Замовити видання можна у книгарнях «Книголав» та Yakaboo за 225-250 гривень.
Суспільство
Вони водять в гори людей з ампутацією та безкоштовно реабілітують ветеранів у Карпатах.
Засновник проєкту – єдиний українець, який здолав Великий Гімалайський шлях!
Це ветеран зі Львова Віталий Дячук. Був поранений під час Революції Гідності.
У 2015 році пішов добровольцем на фронт.
«Ти повертаєшся і відчуваєш, що в тебе щось не то. Ти відчуваєш, що потрапив в болото», – Віталій Дячук.
Імпульсивно зібрав наплічник й пішов в гори. Там і народилась ідея допомогти іншим ветеранам.
Горотерапія є вже 5 років. За цей час реабілітували понад 700 ветеранів.
Читайте також: Волонтерський рух ОЗОН: як молодь та пенсіонери контролюють поліцію
Зазвичай походи влаштовують в українських Карпатах, проте водили й в Туреччину, Таджикистан, Грузію.
Фінансують це все добродії та небайдужі.
Нині команда збирає кошти на похід на Казбек.
Якщо хочете підтримати, то ось картка: 4731 1856 0242 2674 Дячук Віталій.
Нагадаємо, санаторій «Женева» у Трускавцях приймає на безкоштовну реабілітацію учасників бойових дій.
Як ми повідомляли раніше, вінничанин створив онлайн-сервіс для реабілітації за принципом «фізіологічного дзеркала».