Суспільство
Фотограф із Запоріжжя на візку: Еліна Околіт про любов до зйомок та магію в лікарнях
Еліна Околіт вже півтора року професійно займається фотографією. Дівчина створює неймовірно атмосферні фото, “ловить” емоції та показує людей такими, які вони є. А ще Еліна лікарняний клоун, їздить до хворих дітей та дитячих будинків, і дарує малим радість.
Здавалося б, звичайна історія, але Еліна — дівчина з інвалідністю, яка пересувається на “феррарі” зі Швеції. Так фотограф називає свою коляску.
Ми поспілкувалися з Еліною Околіт про те, як вона прийшла до фотографії, які складнощі виникають на її шляху та чому магія насправді існує.
Еліна Околіт
Фотограф і лікарняний клоун
Любить подорожувати, пробувати щось нове і порушувати рамки зони комфорту.
Дістати з ящика любов до фотографії
Я давно любила фотографію, просто тримала це в закритому ящику і не показувала нікому. У квітні 2018 року у мене був переломний момент і я подумала, що час не можна витрачати на страхи і сумніви. Його просто може в будь-який момент не стати. Я вирішила, що пора любов до фотографії діставати з ящика.
Вчилася фотографії методом спроб і помилок. Спочатку записалася на літній курс до фотошколи, потім поїхала на майстер-клас до Дніпра. Почала відвідувати фотомарафони від Canon, де влаштовували і конкурси, і лекції з крутими спікерами.
Мені було складно почати говорити: “Дивіться, я фотограф, я можу познімати, спочатку навіть безкоштовно”. Згодом я спробувала комерційні замовлення, почала отримувати хороший фідбек і зрозуміла, що це тільки початок.
Страхи і стереотипи
Коли я починала займатися фотографією, я переймалася, як люди ставитимуться до фотографа з інвалідністю. Але чим більше я знімаю, тим краще сприйняття. Коли я вчилася, викладачі переживали, як я буду знімати, однак до всього можна пристосуватися, варто лише напружити мізки. Дуже приємно, коли повертаються до тебе не тільки як до людини, але і за твоїми роботами. Не з жалю, а за результатом.
Я не люблю, коли перехожі проходять повз і запитують у мене: “А що у вас трапилося?”. Часто говорять “людина з обмеженими можливостями”. Але правильно — “людина з інвалідністю”, тому що в першу чергу це Людина. У неї є ім’я. І у нас просто інший вид пересування, і якби було безбар’єрне середовище, то цього б навіть не було помітно.
Майже два роки тому я отримала свій “Феррарі” зі Швеції. Це якісна коляска, яка кардинально відрізняється від наших. І це дуже полегшує пересування.
Читайте також: Гурток для хлопців без батька: як переселенець навчає дітей теслярству
Приїжджали якось волонтери по обміну, знімали соціальні ролики. І вони звернулися до мене за допомогою. Один з моментів, який ми знімали, був в автобусі. Водій попався відмінний, відкрив пандус, допоміг заїхати. Ми їдемо, знімаємо, посміхаємося і тут бабуся запитує: “А що ви тут робите?”. Ми сказали, що знімаємо програму про транспортне питання і людей з інвалідністю. І вона не витримала і каже: “Та вона взагалі на інваліда не схожа, сидить посміхається!”.
Зараз починають більше говорити про людей з інвалідністю, з онкологією, ЛГБТ. І це стає більш відкрито. Але у деяких людей в голові вата, вони думають, що якщо у людини щось не так (по їх стереотипам), то треба сидіти вдома і нічого не робити. Але ні, у тебе є голова робоча, руки робочі, вперед!
Що по чому? Види зйомок та ціни
Я роблю сімейні або портретні зйомки. Але якщо мені не підходить жанр, то я не піду знімати. Я пораджу фотографа, який круто впорається. Я не буду хапатися за все, лише б заробити. Люди приходять за тим, що бачать у мене, і тільки це я можу дати.
За годину роботи беру від 900 гривень, тому що дорого обходиться обслуговування камери.
Весілля я поки не знімаю, бо для мене це дуже бентежно. Потрібно встигати ловити всі моменти. Я поки внутрішньо не готова до таких стресів. Але я роблю передвесільні лавсторі. Вони добрі тим, що пара нікуди не поспішає, може спробувати різні образи, багато часу на зйомку і ніхто нікуди не біжить. Але до нас це тільки приходить, за кордоном передвесільні зйомки постійно практикують.
Максимум у мене 10 зйомок на місяць, взимку менше. Наразі я пробую домашні зйомки – це буде тренд наступного року. Але вже зараз я пропоную це клієнтам. Якраз взимку, коли у людей тепла святкова атмосфера, виходять хороші кадри. У своєму будинку люди розслаблені, спокійні, не обмежені в часі.
Про труднощі та недоступний Київ
В студіях у Запоріжжі великі проблеми з доступністю. Там високі поверхи і немає ліфта. У цьому плані важко, тому що не хочеться нікого смикати і комусь фітнес влаштовувати. Так, це можна продумати, попросити когось або заздалегідь домовитися. Але хотілося б бути більш незалежною. Якщо в Києві багато студій з ліфтами, то в Запоріжжі ті три студії, в яких постійно знімаємо, вони всі недоступні.
А от на природі знімати не складно. Можна підібрати локації, доїхати до них на громадському транспорті або машині. Це набагато простіше. Іноді я заздалегідь ходжу на локації і обираю, які з них підійдуть за світлом та розташуванням.
Зараз в Запоріжжі з’явилося набагато більше соціального транспорту і більшість водіїв паркуються біля бордюру, відкривають пандус. У Києві круто налагоджений проїзд в метро, але служба допомоги з 8:00 до 20:00 працює. І якщо ти не встиг, то доводиться ловити перехожих і просити їх допомогти спуститися. Водії наземного транспорту часто паркуються далеко від бордюру, доводиться просити людей допомогти заїхати. Тому коли у мене запитують, чи не хочу я переїхати до Києва, адже там набагато більше можливостей, я розумію, що до такого стресу поки не готова.
Коли я була у Валенсії, то, прогуляв три години, раптом усвідомила, що не думаю, де і що потрібно об’їхати, де знайти пандус. Настільки там все доступно. Але переїжджати я не хочу. Хочу, щоб у нас було так. І я знаю, що це реально.
Магія у відділені онкохірургії
У квітні минулого року я познайомилася з організацією, яка займається лікарняною клоунадою. І я захотіла з ними.
Ми їздимо по лікарнях і дитячих будинках, спілкуємося з дітьми, жартуємо, розважаємо і підіймаємо їм настрій. Працюємо з кожною дитиною по двоє.
Куди б ти не приходив, в дитячий будинок або у лікарню, ти йдеш віддавати, а насправді в рази більше отримуєш. Історії, які я звідти приношу, вони змінюють мене і допомагають бачити світ ширше.
Там відбувається справжня магія. Ми якось прийшли в палату у відділення онкохірургії, де було три дитини. З двома дівчатками ми швидко знайшли спільну мову, а дівчинка років 16-ти виявилася дуже закритою. Запитали, що їй підіймає настрій, а вона сказала: “Коли в палаті сонячно”. На вулиці було дуже похмуро, жодного натяку на сонечко. Але ми вирішили поворожити: позбирали у велику шапку бажання, підійшли до вікна і почали магічний ритуал. І через хвилину у всіх був шок: палату заполонило сонячне світло. Дівчинка тут же розкрилася, вона повірила, що її мрії можуть збуватися.
Фотографії про момент і людину в ньому
Я знайшла себе у фотографії. Я знаю, що хочу передавати через знімки, але свій стиль поки формую. Чим довше я йду своїм шляхом, тим більше розумію, що не хочу його залишати. Тому що все почало виходити.
У дитинстві дідусь діставав наші фотографії, на яких зображені мої рідні у буденних справах, стоять десь у дворі, посміхаються. Я бачила, наскільки вони щирі. І я подумала, хочу робити фотографії про момент, про людину в ньому.
З планів на майбутнє — більше розвиватися у фотографії, проходити навчання і практикуватися. У мене набагато більше ідей зараз, що б я хотіла показати у своїх роботах. В планах зробити фотовиставку і говорити там про важливі історії.
І за всіма правилами “як треба знімати” не втратити свій стиль.
Читайте також: Сім соціальних проєктів, які повернуть віру в добро перед Новим роком
Суспільство
Аби розповісти про неймовірні історії успіху малого та середнього українського бізнесу, який попри війну продовжує динамічно розвиватися. Цей проєкт – частина нашого великого дослідження явища української мрії.
Навесні 2022 року, коли Ольга Лекова приходила обстежувати укриття шкіл та дитсадків, більшість з них були в жахливому стані — сірі стіни та старі меблі. Діти не хотіли туди йти під час тривоги.
Тоді інженерка вирішила розробити для укриттів меблі-трансформери, виконані із переробленого пластику — кольорові, довговічні та ще й з користю для природи.
Як відкрила власну-дизайн-студію у столиці, вклавши на старті лише 1500 гривень, та чому меблі для укриттів, що не приносять прибутку, є такими важливими для неї, Ольга розповіла ШоТам.
Вдень — студентка, вночі — няня у дитбудинку
Ще з дитинства я любила роздивлятися будинки рідного Донецька і розмірковувати: а як це влаштовано? А навіщо зроблено саме так?
Після школи я вступила на будівельний факультет Донбаської національної академії архітектури та будівництва. Паралельно з навчанням влаштувалася нянею у місцевий дитячий будинок, де жили дітки з інвалідністю, які потребували спеціалізованого догляду.
Саме там міцно сформувалось моє бажання піклуватися про те, аби дітям було комфортно і затишно у будь-яких умовах.
Закордон надихнув, але втілювати все хотілось вдома
В 2011 році я потрапила в програму навчання студентів за обміном і поїхала навчатися до Словаччини. Там вперше занурилась у тему переробки вторинної сировини.
Екскурсія на відомий сміттєпереробний завод у Відні, який завдяки старанням австрійського архітектора Фріденсрайха Хундертвассера більше нагадує казковий замок, повністю перевернув мої тогочасні уявлення про переробку сміття.
Десь у цей час в Києві якраз проходили протести проти зведення сміттєспалювальних заводів, а я зрозуміла — підхід до переробки сміття може бути дуже різним.
Після завершення навчання була можливість залишитись працювати за кордоном, але я такий варіант не розглядала. Хотіла всі нові знання і мрії втілювати вдома. Я повернулась в Донецьк і працювала у будівельній сфері.
Запустила бізнес в столиці з 1500 гривень
На початок 2014 року я вже була керівницею проєктів великої будівельної компанії. Але сталася окупація Криму, а потім почалося захоплення Донеччини росіянами. Ми з моїм чоловіком Петром ухвалили рішення їхати.
Компанія, де я тоді працювала, мала офіс у Києві, тож ми переїхали туди. Але виявилось, що жити в та орендувати житло в столиці за мою донецьку зарплату дуже сутужно. В 2016 році ми з чоловіком вирішили ризикнути і відкрити власну справу — дизайн-студію.
Ми не мали коштів, аби стартувати в тому масштабі, у якому хотілося, тому подалися на грант. Коли писали грантову заявку, то порахували, що нам треба для старту 250 000 гривень. Але грант ми так і не виграли.
І стартували з власних вкладень в…1500 гривень. Такою була вартість хостингу для нашого першого сайту. За півроку ми вже мали перші замовлення на розробку дизайну.
Укриття стали частиною життя
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виплатили заробітну плату всім нашим працівникам і зупинили бізнес. Нікуди не виїжджали, з маленьким сином і собакою залишались в нашій квартирі.
А за пару місяців ми відновили роботу компанії, бо знову пішли замовлення. Разом з цим я почала на волонтерських засадах долучатися до обстеження укриттів та навчання громад щодо облаштування дійсно безпечних сховків
Більшість з них були в жахливому стані: без опалення, електропостачання, тільки голі сирі стіни. А в деяких громадах укриттів не було взагалі.
Дуже швидко ми зрозуміли, що укриття, які переважно розташовуються у підвальних приміщеннях, потребують спеціальних меблів, які б не загнивали за 2 роки від вологості, були зручними та багатофункціональними.
Але і цього замало, адже найчастіша публіка в укриттях — діти. Я сама — мама, і не можу не думати, як будуть почуватися діти, сидячи по кілька годин в приміщенні, де все сіре і суворе. Я хотіла, щоби в облаштованих нами укриттях було комфортно всім. Знаю, як емоційна атмосфера впливає на діток, як це відображається на їхньому розвитку. Тому я задумала створити для укриттів меблі з переробленого пластику: барвисті, зручні, безпечні.
Recast Plastic: парти перетворюються в ліжка
Ми з командою почали шукати підрядників, які б взялися за виготовлення меблів з переробленого пластику за нашими ескізами. Але не знайшли. І тоді ми вирішили робити їх самі. Так з’явився проєкт Recast Plastic.
Чоловікова освіта — хімік-технолог — стала нашим козирем. Але було потрібне спеціальне обладнання: шредер для подрібнення пластику, термопрес для виготовлення плит-заготовок та інструмент для вирізання з них деталей майбутніх меблів. Коштує все це чимало і ми знову подалися на грант, і цього разу нашу заявку схвалили. Але ми не могли чекати, поки надійдуть грантові кошти, адже мова йшла про укриття. Тож закупили стартове обладнання самі, а коли гроші таки надійшли на рахунок, ми докупили ще обладнання, подвоївши свої потужності.
Наша команда розробила кілька моделей меблів саме для укриттів: це відкидні лави, що кріпляться до стіни, дитячі парти, з яких можна скласти прості ліжка, розсувні лави, які можна за потреби компактно скласти.
І все це стильне, кольорове та зроблене з пластикових відходів: пляшок, кришечок, стаканчиків, рекламних банерів, які мали всі шанси століттям лежати на звалищах, а натомість стали міцними й зручними меблями.
Ольга демонструє відкидну лаву з переробленого пластику, яку можна також використовувати як спальне місце.
Діти люблять наші меблі й наш цех
До нашого цеху в Києві часто приходять на екскурсії діти і дорослі, тож процес виробництва меблів Recast Plastic давно не секрет. Більшу частину сировини (а це вже перероблений пластик у вигляді дрібних гранул) ми закуповуємо в інших переробників. Частину заготовлюємо самі.
Аби отримати цікаві візерунки на меблях, гранули треба висипати у прес у певній послідовності: основний колір і «узори». З готових плит ми потім вирізаємо потрібні нам елементи.
Саме всі ці цяточки і плямки роблять наші меблі впізнаваними, а діти так люблять їх роздивлятися торкатися пальчиками, фантазувати, на що вони схожі. Я так радію, коли діти після екскурсії зі своїм класом на наше виробництво підходять і питають: «А можна я приведу до вас своїх батьків, аби вони теж це побачили?».
Вони повертаються додому і починають вдома організовувати сортування сміття. І це так тішить мене!
Міфи про меблі з переробленого пластику
Є два популярні міфи про меблі з переробленого пластику. Міф перший: «Вони крихкі». Міф другий: «Вони мають бути дешеві. Це ж зі сміття!».
Почну з ціни. Наші меблі при першій покупці десь в півтора-два рази дорожчі за аналоги з ДСП. Але важливо розуміти, що термін їх служби в умовах підвальної вологості — 50 років, а меблі з ДСП витримають там десь роки півтора.
Так, ми не звикли прораховувати на роки вперед, але ми не знаємо, скільки триватиме ця війна. Нераціонально купувати найдешевші меблі, аби потім змінювати їх кожні два роки, бо вони запліснявіли чи розкришились. Стільці і столи з пластику можна мити, дезінфікувати без жодного впливу на їхню якість.
Ми не використовуємо тонкий метал, фарбу, яка облазить. Всі матеріали якісні, довговічні і безпечні. Це, звісно ж, відображається на вартості.
Тепер про міцність. У нас є модель стільця, який часто беруть саме для військових: він важить близько 15 кілограмів. Аналоги інших виробників — близько 5 кг. Чому так? Бо ми розуміємо, що цей стілець має служити бійцю в повному екіпіруванні, а це чимала додаткова вага. Якщо взяти тонший метал, то стілець буде дешевший, але і довго не послужить.
Усі меблі для укриттів ми реалізуємо по собівартості, тобто нічого на них не заробляємо. Це такий соціальний проєкт. А для розвитку бізнеc-складової ми розробили лінійки дизайнерських меблів з переробленого пластику для дому, саду, готелів та ресторанів.
Тепер це «сміття» служитиме людям ще десятки років
Наші меблі з переробленого пластику є в 30 укриттях в різних куточках України. На жаль, не всі українці ще розуміють, у чому цінність повторної переробки та речей, виготовлених «зі сміття».
Ми не раз зустрічали реакцію: «А навіщо пластик? Чому дерев’яні меблі не поставити?». Цей підхід про те, щоб брати природні ресурси, не замислюючись про їх відновлення. Тоді як меблі з переробленого пластику допомагають зберігати дерева та скорочують території сміттєзвалищ.
Діти грають в «хрестики-нулики». Гра і меблі виготовлені з переробленого пластику.
Ми перетворюємо пластик, який міг опинитися в річках чи лісах на стильні, функціональні речі, що служитимуть десятиліттями.
Суспільство
У селищі Неполоківці, що на Буковині, місцеві називають її Славою чи Славочкою. 69-річна Ярослава Тодорівна здійснила свою мрію: тепер кожен яскравий тюльпан чи півонія — це справа її рук.
ШоТам розповідає про роботу тих людей, завдяки яким у кожне українське місто й село приходить весна.
Стала квітникаркою після 60
Ярослава Туркіна народилася та виросла в селищі Неполоківці. Її мама завжди насаджувала біля дому мальви, півонії, троянди, тож Слава перейняла цю любов і вже з п’ятого класу поралась у квітнику.
«Я люблю землю. Коли бачу квіти, в мене наче крила відкриваються, і я хочу працювати», — ділиться жінка.
Спочатку вона працювала бібліотекаркою, згодом готувала випічку в кафе, але потайки мріяла про інше. Коли їхала в тролейбусі, а за вікном комунальні працівниці садили квіти, вона хотіла опинитися на їхньому місці. Могла ж займатися улюбленою справою лише вдома.
Вперше на офіційну роботу з квітами жінка влаштувалася вже в 60 років — у Неполоковецький ліцей:
«Думала: це хто таку стару жінку прийме до роботи? Всі ж хочуть працівників 30-річних. А мене взяли».
У ліцеї вона працює вже 9 років, а в селищній раді — 3. Каже, дуже вдячна, що в неї повірили, пішли назустріч. Керівники надали все, що було потрібне для роботи: завезли ґрунт, приладдя, облаштували місце під квіти.
Ярослава Тодорівна з головою Неполоковецької громади Григорієм Васильовичем. Фото: Олеся Богдан
«Це для мене щось таке величне»
Робочий день Ярослави Тодорівни починається ще на світанку. Спочатку вона обходить кожну свою клумбу, перевіряє, чи все добре, думає, яких іще квітів додати. Прополює, досаджує рослини. Завдяки її роботі селище квітне майже весь рік: спочатку тюльпанами та мускарі, а пізніше чорнобривцями й хризантемами:
«Я собі зошит заводжу та креслю кожну клумбу. Дивлюся, що маю посадити, щоб воно цвіло з весни до пізньої осені. Думаю, як мені підібрати правильно кольори, бо є холодні та теплі тони. Що буде гарно з жовтим чи червоним».
Квітникарка працює біля селищної ради. Фото: Олеся Богдан
За такими ескізами й створює клумби — у кожній є щось своє. Тож навесні головна вулиця селища розквітає: яскраві тюльпани, ніжні мускарі. Біля ліцею теж краса — Ярослава Тодорівна щоразу додає нові квіти, обдумує, як зробити найкраще.
«Це для мене щось таке величне, що я не можу навіть пояснити. В мене аж очі загоряються. Як це не любити? Я не розумію. Якби мала можливість до неба посадити квіти, я б це зробила — уквітчала б аж туди», — каже жінка.
Місцеві, звісно, помічають таку красу та дякують Ярославі.
«У жінки прекрасна душа, а тому і її золоті руки створюють таку красу! Свою роботу треба любити. Низький уклін таким людям!», — пише місцева жителька Марія Борець.
Фото: Олеся Богдан
У травні «Укрзалізниця» запускає літню виробничу практику для майже тисячі юних залізничників у Дніпрі та Рівному.
Про це повідомили в УЗ.
Про запуск нового сезону
3 травня 600 вихованців розпочнуть роботу на Дніпровській дитячій залізниці. Наступного дня поїзди вирушать у перший рейс на Рівненській дитячій залізниці, де проходитимуть практику 356 вихованців.
До початку нового сезону на обох дитячих залізницях провели ремонтні роботи на станціях та у виробничих приміщеннях, оновили фарбування рухомого складу, виконали профілактичні огляди вузлів і агрегатів локомотивів.
10 травня також запланували старт руху поїздів на Львівській дитячій залізниці. Натомість юні залізничники з Харкова та Запоріжжя, де через безпекову ситуацію навчання проводиться в онлайн-режимі, матимуть можливість здобувати практичні навички під час відвідування колег з інших міст.
Читайте також: «Нова пошта» та «Повернись живим» завершили збір на 300 млн гривень для ППО
Графік руху
Дніпро:
- травень, вересень, жовтень — у вихідні дні з 10:00 до 18:00;
- червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 12:00 до 18:00, у суботу та неділю — з 10:00 до 18:00;
- 1 та 2 листопада — з 10:00 до 18:00.
Рівне:
- травень, вересень, жовтень — у суботу та неділю з 10:00 до 17:30;
- червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 11:00 до 15:30, у суботу та неділю з 10:00 до 17:30.
Нагадаємо, що «Укрзалізниця» запустила новий флагманський потяг між Харковом та Ворохтою.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка УЗ
