Фотограф із Запоріжжя на візку: Еліна Околіт про любов до зйомок та магію в лікарнях

Еліна Околіт вже півтора року професійно займається фотографією. Дівчина створює неймовірно атмосферні фото, “ловить” емоції та показує людей такими, які вони є. А ще Еліна лікарняний клоун, їздить до хворих дітей та дитячих будинків, і дарує малим радість.

Здавалося б, звичайна історія, але Еліна —  дівчина з інвалідністю, яка пересувається на “феррарі” зі Швеції. Так фотограф називає свою коляску. 

Ми поспілкувалися з Еліною Околіт про те, як вона прийшла до фотографії, які складнощі виникають на її шляху та чому магія насправді існує.

Дістати з ящика любов до фотографії

Я давно любила фотографію, просто тримала це в закритому ящику і не показувала нікому. У квітні 2018 року у мене був переломний момент і я подумала, що час не можна витрачати на страхи і сумніви. Його просто може в будь-який момент не стати. Я вирішила, що пора любов до фотографії діставати з ящика.

Вчилася фотографії методом спроб і помилок. Спочатку записалася на літній курс до фотошколи, потім поїхала на майстер-клас до Дніпра. Почала відвідувати  фотомарафони від Canon, де влаштовували і конкурси, і лекції з крутими спікерами.

Мені було складно почати говорити: “Дивіться, я фотограф, я можу познімати, спочатку навіть безкоштовно”. Згодом я спробувала комерційні замовлення, почала отримувати хороший фідбек і зрозуміла, що це тільки початок. 

Страхи і стереотипи

Коли я починала займатися фотографією, я переймалася, як люди ставитимуться до фотографа з інвалідністю. Але чим більше я знімаю, тим краще сприйняття. Коли я вчилася, викладачі переживали, як я буду знімати, однак до всього можна пристосуватися, варто лише напружити мізки. Дуже приємно, коли повертаються до тебе не тільки як до людини, але і за твоїми роботами. Не з жалю, а за результатом.

Я не люблю, коли перехожі проходять повз і запитують у мене: “А що у вас трапилося?”. Часто говорять “людина з обмеженими можливостями”. Але правильно —  “людина з інвалідністю”, тому що в першу чергу це Людина. У неї є ім’я. І у нас просто інший вид пересування, і якби було безбар’єрне середовище, то цього б навіть не було помітно.

Майже два роки тому я отримала свій “Феррарі” зі Швеції. Це якісна коляска, яка кардинально відрізняється від наших. І це дуже полегшує пересування.

Читайте також: Гурток для хлопців без батька: як переселенець навчає дітей теслярству

Приїжджали якось волонтери по обміну, знімали соціальні ролики. І вони звернулися до мене за допомогою. Один з моментів, який ми знімали, був в автобусі. Водій попався відмінний, відкрив пандус, допоміг заїхати. Ми їдемо, знімаємо, посміхаємося і тут бабуся запитує: “А що ви тут робите?”. Ми сказали, що знімаємо програму про транспортне питання і людей з інвалідністю. І вона не витримала і каже: “Та вона взагалі на інваліда не схожа, сидить посміхається!”.

Зараз починають більше говорити про людей з інвалідністю, з онкологією, ЛГБТ. І це стає більш відкрито. Але у деяких людей в голові вата, вони думають, що якщо у людини щось не так (по їх стереотипам), то треба сидіти вдома і нічого не робити. Але ні, у тебе є голова робоча, руки робочі, вперед!

Що по чому? Види зйомок та ціни

Я роблю сімейні або портретні зйомки. Але якщо мені не підходить жанр, то я не піду знімати. Я пораджу фотографа, який круто впорається. Я не буду хапатися за все, лише б заробити. Люди приходять за тим, що бачать у мене, і тільки це я можу дати.

За годину роботи беру від 900 гривень, тому що дорого обходиться обслуговування камери. 

Весілля я поки не знімаю, бо для мене це дуже бентежно. Потрібно встигати ловити всі моменти. Я поки внутрішньо не готова до таких стресів. Але я роблю передвесільні лавсторі. Вони добрі тим, що пара нікуди не поспішає, може спробувати різні образи, багато часу на зйомку і ніхто нікуди не біжить. Але до нас це тільки приходить, за кордоном передвесільні зйомки постійно практикують.

Максимум у мене 10 зйомок на місяць, взимку менше. Наразі я пробую домашні зйомки – це буде тренд наступного року. Але вже зараз я пропоную це клієнтам. Якраз взимку, коли у людей тепла святкова атмосфера, виходять хороші кадри. У своєму будинку люди розслаблені, спокійні, не обмежені в часі.

Про труднощі та недоступний Київ

В студіях у Запоріжжі великі проблеми з доступністю. Там високі поверхи і немає ліфта. У цьому плані важко, тому що не хочеться нікого смикати і комусь фітнес влаштовувати. Так, це можна продумати, попросити когось або заздалегідь домовитися. Але хотілося б бути більш незалежною. Якщо в Києві багато студій з ліфтами, то в Запоріжжі ті три студії, в яких постійно знімаємо, вони всі недоступні.

А от на природі знімати не складно. Можна підібрати локації, доїхати до них на громадському транспорті або машині. Це набагато простіше. Іноді я заздалегідь ходжу на локації і обираю, які з них підійдуть за світлом та розташуванням.

Зараз в Запоріжжі з’явилося набагато більше соціального транспорту і більшість водіїв паркуються біля бордюру, відкривають пандус. У Києві круто налагоджений проїзд в метро, ​​але служба допомоги з 8:00 до 20:00 працює. І якщо ти не встиг, то доводиться ловити перехожих і просити їх допомогти спуститися. Водії наземного транспорту часто паркуються далеко від бордюру, доводиться просити людей допомогти заїхати. Тому коли у мене запитують, чи не хочу я переїхати до Києва, адже там набагато більше можливостей, я розумію, що до такого стресу поки не готова.

Коли я була у Валенсії, то, прогуляв три години, раптом усвідомила, що не думаю, де і що потрібно об’їхати, де знайти пандус. Настільки там все доступно. Але переїжджати я не хочу. Хочу, щоб у нас було так. І я знаю, що це реально.

Магія у відділені онкохірургії

У квітні минулого року я познайомилася з організацією, яка займається лікарняною клоунадою. І я захотіла з ними.

Ми їздимо по лікарнях і дитячих будинках, спілкуємося з дітьми, жартуємо, розважаємо і підіймаємо їм настрій. Працюємо з кожною дитиною по двоє.

Куди б ти не приходив, в дитячий будинок або у лікарню, ти йдеш віддавати, а насправді в рази більше отримуєш. Історії, які я звідти приношу, вони змінюють мене і допомагають бачити світ ширше.

Там відбувається справжня магія. Ми якось прийшли в палату у відділення онкохірургії, де було три дитини. З двома дівчатками ми швидко знайшли спільну мову, а дівчинка років 16-ти виявилася дуже закритою. Запитали, що їй підіймає настрій, а вона сказала: “Коли в палаті сонячно”. На вулиці було дуже похмуро, жодного натяку на сонечко. Але ми вирішили поворожити: позбирали у велику шапку бажання, підійшли до вікна і почали магічний ритуал. І через хвилину у всіх був шок: палату заполонило сонячне світло. Дівчинка тут же розкрилася, вона повірила, що її мрії можуть збуватися.

Фотографії про момент і людину в ньому

Я знайшла себе у фотографії. Я знаю, що хочу передавати через знімки, але свій стиль поки формую. Чим довше я йду своїм шляхом, тим більше розумію, що не хочу його залишати. Тому що все почало виходити.

У дитинстві дідусь діставав наші фотографії, на яких зображені мої рідні у буденних справах, стоять десь у дворі, посміхаються. Я бачила, наскільки вони щирі. І я подумала, хочу робити фотографії про момент, про людину в ньому.

З планів на майбутнє —  більше розвиватися у фотографії, проходити навчання і практикуватися. У мене набагато більше ідей зараз, що б я хотіла показати у своїх роботах. В планах зробити фотовиставку і говорити там про важливі історії.

І за всіма правилами “як треба знімати” не втратити свій стиль.

Читайте також: Сім соціальних проєктів, які повернуть віру в добро перед Новим роком