Гурток для хлопців без батька: як переселенець навчає дітей теслярству

“Мудрий тесля” – це дитяча майстерня для хлопчиків, які ростуть без батька. А заснував її переселенець з Луганська Віталій Андрієць. Чоловік сам ріс без батька в домі і як ніхто знає, як це бути маленьким хлопчиком без батьківської любові. Тому вирішив безкоштовно допомагати хлопцям переживати важкі часи, а теслярство, на його думку, є найкращим способом підготуватись до дорослого життя.

Як працює майстерня, куди хлопчаки біжать за батьківським  теплом, та як поїздка в Африку спонукала Віталія допомагати іншим – читайте далі.

Віталій Андрієць

Родом з Луганська. Переїхав в Черкаси. У Луганську Віталій музикував на весіллях разом із приятелем-тамадою. Проте вся техніка лишилася в окупації. В Черкасах завдяки грантові для переселенців два роки займався друком на футболках і кухлях. 

 

У Африці зрозумів, що маю допомагати людям

Коли війна змусила нас переїхати, то ми з родиною освоїлись в Черкасах. Там я дізнався, що одна з протестантських церков у місті щороку організовує місіонерські поїздки. Це така ідея нести християнство у інші країни, бути частиною місії і служити людям.

Тому у 2016 році я вирішив приєднатись до цієї групи і ми поїхали в Кенію. Там зранку займались будівництвом приміщення нової кухні і столової, а іншу половину дня присвячували дітям – грали з ними, проводили розважальні програми чи табори. Для африканців було дико, що ми приїхали робити якусь брудну справу.

У 2017 році я вже вдруге поїхав в Африку. Цього разу ми займались будівництвом недільної школи. І саме ця місія перевернула моє світосприйняття і я повернувся з думками про те, що маю служити людям.

Саме в поїздках я зрозумів, що маю розвивати свою місію. Побачив, що і у Африці, і в Україні є проблема дітей без батьківства. Та у кожній країні часто зустрічається, коли мама сама виховує дитину і паше на трьох роботах. У Африці я бачив, як старші діти грали у футбол, а на їх спинах були прив’язані немовлята. Це їх менші брати та сестри, якими вони опікуються, поки мама працює. Для мене стало очевидним, що проблема є серйозною і я маю допомагати людям.

Злякались втратити зв’язок з власними синами

Ідея займатись саме майстернею зародилась у розмові з моїми друзями. Якось ми розговорились про дитинство і я ділився тим, що ріс без батька і про свої страхи, щодо виховання власних дітей. Виявилось, що у кожного з моїх приятелів також дитинство пройшло без батька: у одного батьки розлучились, у іншого батько пив,  у третього постійно працював. Тому ми разом почали думати про те, як нам самим не прогавити цей час батьківства та не втратити зв’язок з власними синами.

У церкві вже було кілька хлопців, яким бракувало тата, і можна було б їх залучити. Так виникла ідея створити простір, де ми б могли займатись з хлопцями, щось майструвати, а вони б отримували приклад чоловіка поряд.

Ми звернулись до церкви і нам виділили приміщення. Почали зносити з дому якісь інструменти і проводити перші заняття. Про нас дізнались мами, бабусі і привели своїх хлопців до нас. За місяць у нас було вже дві групи.

Як працює майстерня

Наша майстерня існує вже два роки. Назва “Мудрий тесля” є дуже символічною, адже Ісус також був теслею. А “мудрий” – це таке біблійне, духовне поняття. 

Заняття у майстерні безкоштовні. Зараз до нас ходять 40 хлопців, які поділені на п’ять груп. Ми сфокусувались на віковій категорії: 6-14 років. Бо молодшим ще не цікаво щось майструвати, а після 14 хлопці захоплюються телефоном чи комп’ютером.

Заняття у нас поділено на дві частини. Перша – духовна, коли ми розмовляємо, або я ділюсь своїм досвідом з життя. Буває, коли я розповідаю про техніку безпеки, а вони мене не чують, то доводиться знімати взуття і показувати шрами на нозі. Тобто це такий наявний приклад того, що може трапитись, коли не зважати на техніку безпеки. Також я розповідаю їм різні біблійні притчі.

Потім розпочинається урок і наступні півтори години ми щось майструємо. Це можуть бути табуретки, підставки, годівнички, вішалки, драбинки – те, що можна забрати додому і використовувати у побуті. Також ми вчимось паяти, майструємо сигналізації і ліхтарі.

Цього тижня ми робили табурет-сходинку. І один учень каже: “Добре, що будемо робити такий табурет ще раз, бо перший мама забрала на роботу”. Тобто, ми не просто казна-чим займаємось, а робимо справді корисні речі. 

Зазвичай, на один виріб йде 2-3 заняття. Не хочеться, щоб хлопцям було нудно довго очікувати кінцевий результат своєї праці. От як у школах було, коли ти шліфуєш ту дощечку на уроках праці, а навіщо – не зрозуміло. 

Чому саме теслярство? Я взагалі ніколи ніяких справ з деревом не мав. Але тому, що я в дитинстві не зміг реалізувати себе як хлопець, щось полагодити, або принести власний виріб, то зараз бажання допомагати іншим і створювати самому поєднується. Більшість виробів у майстерні я роблю сам вперше. Перед заняттями роблю креслення, випилюю, а потім вже показую дітям. 

Хлопці шукають батьківського тепла

З відкриттям майстерні я побачив, що ми можемо хоч і маленькими кроками, але вирішувати проблему. Я спілкуюсь з хлопцями про проблему батьківства. Може зараз вони не серйозно сприймають, але я вірю, що це вплине у майбутньому. Сподіваюсь, що через 10-15 років, якщо у них буде конфлікт у сім’ї, то вони його будуть вирішувати, а не тікати. 

Але про те, що у них немає батька вони не говорять. Я розумію, це дуже болюча тема. Я сам в дитинстві казав друзям, що насправді у мене є батько, але він далеко і передає мені подарунки чи гроші. У мене не було картинки батька, я його ніколи не бачив. Вони з мамою розійшлись і все, що я маю – одну фотографію. Тому я переживав, як же я буду спілкуватись зі своїм сином і не знав, що я, як батько, маю йому передати.

Тому і для хлопців це таке особисте питання. Але я не намагаюсь замінити їм батька. Просто хочеться, щоб для них був якийсь приклад чоловіка.

Допомагає і церква, і бабусі виділяють пенсію

З утриманням майстерні перші півроку нам допомагала церква, виділяла кошти на інструменти. Та і просто місцеві жителі також давали кошти. Якось прийшла бабуся і каже: “Ось отримала пенсію, на тобі 100 гривень, купи щось у майстерню”. А потім про нас написали статтю в одній місцевій газеті і місто почуло про майстерню. 

Коли нам потрібно фінансування, то я просто пишу у Фейсбук. Буває, що допомагають зовсім незнайомі люди.

Зараз про нас вже багато хто знає не тільки в Черкасах, а й по Україні. Пишуть з різних куточків, що хотіли б мати таку майстерню у своєму місті. Тому я ділюсь досвідом, аби таких корисних ініціатив було набагато більше.