Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Читати та слухати одночасно. Як українські айтішники створили додаток для аудіокниг Lingart

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Зазвичай, книги можна або слухати, або читати. Віднедавна з’явилася можливість робити це одночасно, та ще й українською. Львівські програмісти створили новий формат для аудіалів — онлайн-платформу Lingart, на якій можна придбати багатомовні інтерактивні аудіокниги.

Сервіс синхронізує текст зі звуком та надає можливість користувачам не тільки поєднати читання книги з прослуховуванням, а й обирати інші мови та слухати технічну літературу. Додаток можна завантажити в Appstore та Google Play. Засновник платформи живих книг Михайло Малкуш розповів про ідею, яка виникла з власного «болю», можливості Lingart та про те, як обирають та озвучують книги.

Михайло Малкуш

Михайло Малкуш

Програміст, 10 років займається веб-розробкою. Засновник онлайн-платформи для багатомовних інтерактивних аудіокниг Lingart.

Не міг слухати книги в метро

Коли я переїхав у Київ, багато часу проводив у громадському транспорті, щоб дістатися на роботу. Тоді почав слухати українські аудіокниги. Але в мене була проблема більше з метро, аніж із книжками, бо в підземці все гуділо, тож неможливо було слухати аудіокнигу. Хотілося далі читати в текстовому форматі, але ж книжка тільки в аудіо. Я шукав варіанти, які б вирішували цю потребу, але нічого подібного не знайшов. Згодом перейшов на англомовну літературу й тут виникли проблеми. Простий нон-фікшн давався легко, а от коли починав слухати «Маятник Фуко» Умберто Еко — це був вибух мозку. Слухаєш перший раз — нічого не зрозумів, другий — нічого не зрозумів. Пробуєш вгадати за звучанням, що це за слово та як воно пишеться, але це дуже довго й незручно.

Мені хотілося мати перед очима переклад не тільки слова, а цілого речення. Якщо це складний текст, переклад самого слова може не дати розуміння, про що йде мова. Відтак з’явилася ідея зробити багатомовні книжки з міжмовною синхронізацією. Щоби була можливість обирати між читанням та прослуховуванням і бачити водночас переклад.

Текст і аудіо синхронізовано

Електронна книжка — це текстовий файл: ePub, FB2 абощо. Аудіокниги — це декілька аудіофайлів, приміром, формату mp3. Є додатки типу «Одібл» (Audible), Bookmate, «Абук» для програвання цих файлів. В Lingart все інакше. Книжка — реструктурований об’єкт, до якого можна прив’язувати що завгодно. Наприклад, фонова музика (саунд-дизайн) йде окремим треком, тому користувач може її регулювати, як йому зручно.

Аудіокниги Lingart
Як виглядає книжка в додатку Lingart

Також можна перемотувати книгу по реченнях та перемикатися між мовами. Наприклад, слухати в оригіналі й бачити український переклад. Оскільки текст і аудіо синхронізовані, є можливість перемикатися між читанням і слуханням, а також читати паралельно. Останнє — більше підходить для навчальної літератури.

До речення можемо додавати зображення, відео, додаткові матеріали. Тоді користувачу надходить звукове повідомлення про те, що є якийсь додатковий контент. Він може бути обов’язковим, і тоді книжка зупиняється, поки людина не дістане телефон та не пройде тест. А може бути необов’язковим, тоді користувач пропускає повідомлення і слухає оповідь дал

Стартували з трьома книгами

Додаток безкоштовний, але в ньому можна купувати вподобані книжки. Наш застосунок не про те, щоби просто послухати аудіотвір, а про те, щоби послухати його з комфортом та додатковою інформацією. Зараз на платформі понад 500 користувачів та 20 книжок і ми готуємося до запуску підписки.

Озвучувати я планував більше ту літературу, яку люблю сам, і яку хотів би послухати. Але в нас це був вимушений крок. Коли стартували, на платформі було лише три книжки й ніхто не був зацікавлений із нами співпрацювати. Зрозуміли, що доведеться записати чимало книг. Але орендуючи студію, вийшло б занадто дорого. Тому дійшли висновку, що потрібно мати свою студію та зробити процес суттєво дешевшим.

Інтеративні аудіокниги Lingart
Команда платформи для багатомовних інтерактивних аудіокниг Lingart

Приміщення для студії надав Tech StartUp School, де наша команда проходила акселерацію. Ми його облаштували та закупили техніку. Платимо невелику суму за оренду приміщення.

Зараз у нас працює троє звукорежисерів. Є близько десяти акторів, з якими ми співпрацюємо та редактор, з яким записуємо книжки.

Озвучують тільки українською

Важко знайти хороших акторів озвучування для українських книжок, а для англійських і поготів. Та й сенсу в цьому немає, адже англійською записано мільйони книжок.

Одна з останніх книжок, яка вийшла в додатку — «Олекса Довбуш.Таємниця Сили» Василя Карпюка. Окрім українських авторів є іноземні: Джордж Орвелл «Колгосп тварин», Говерд Лавкрафт «Сни у відьминім домі». Ці книжки, які можна прослухати або прочитати двома мовами: українською та англійською. Ми записували українську версію, англійська вже була у вільному доступі й ми її додали.

З того, що встиг прослухати, дуже сподобалася «Гессі» Наталії Матолінець, а також «Казки мого бомбосховища» Олексія Чупи. Орвелла люблю, тим паче, що в «Колгоспі тварин» гарний переклад.

Які книжки озвучують

На вибір книги впливає, у першу чергу, те, що нам готові надати видавці. Якщо рік тому, у нас було два договори з видавцями й шість книжок із правом на озвучування, то зараз ситуація набагато краща. Однак, усе одно це обмежена кількість творів. Нехай сотня-дві, які можемо брати в роботу. Є книжки, які нам справді цікаві та про які ми пробуємо домовлятися, але це не завжди вдається.

В додатку можна знайти як іноземну літературу, так і вітчизняну

Ми говоримо з видавцями про те, що, на їх думку, краще продаватиметься. Враховуємо також чи буде цікава книга в аудіоформаті. І, врешті, на якій книжці можемо повною мірою показати можливості Lingart: інтерактив, візуальна складова, міжмовна синхронізація.

Не всі видавці погоджуються на аудіоверсію книги

Ми співпрацюємо з 18 видавництвами. Деколи видавці не мають прав на аудіо. Донедавна було лише одне видавництво, яке постійно купувало права на аудіоверсію. Зараз більше видавців про це думають, більше купують та записують аудіоформати. Потроху цей ринок починає рухатися, але все ще залишається багато книжок, на запис аудіо яких видавці просто не мають права запису аудіо.

Друга проблема — конкуренція. Одні видавці працюють з одними компаніями, інші — з іншими. Є видавці, які взагалі не зацікавлені в аудіоверсії. Вважають, що продажі аудіоверсії можуть погано відбитися на продажах паперової книжки і вони менше зароблять.

Як відбувається запис в студії

Після того, як зупинилися на певній книжці, думаємо, хто може її озвучити та чи достатньо буде одного диктора. Буває, що на деякі книжки дуже «проситься» як мінімум чоловічий та жіночий голоси. Хоча більшість книжок озвучуємо одним голосом.

Тим акторам, які, на нашу думку, «пасуватимуть» до книжки, скидаємо текст і просимо в них демозапис. Це одна-дві хвилини запису, щоби просто почути, як вони читають текст. Потім отримуємо кілька таких «демок» та обираємо те, що сподобалося найбільше. Якщо жодна з них не підійшла, починаємо знову шукати дикторів.

Читайте також: Куди віддати непотрібні книги — 5 варіантів

На записі завжди є троє людей: звукорежисер, актор і редактор. Спочатку ми писали без редактора, але було багато помилок, які доводилося потім переписувати, а це повільна робота, яка здорожчує книжку. Тому поміняли весь процес і тепер перед записом актор із редактором проводять онлайн-репетицію. Актор зачитує текст, а редактор слухає, чи все добре та чи немає помилок із наголосом, наприклад. Лише після цього вони приходять у студію на запис. Далі з матеріалом працює звукорежисер і, якщо потрібно, накладає саунд-дизайн — спецефекти, фонова музика. А потім ми публікуємо книжку.


Раніше в Lingart озвучували сім сторінок за один запис (по дві тисячі знаків сторінка). Зараз швидкість значно виросла — 20-27 сторінок.

Скільки часу займає запис книжки

Вісім годин книжки — це місяць роботи звукорежисера. У середньому тривалість аудіотвору п’ять-шість годин. Переписуємо книги доволі рідко. Є твори, які випускаються в нас без перезаписів. Однак починалося все не так оптимістично, і на початку мало не кожну книжку доводилося переозвучувати. Наприклад, «Гессі» Наталії Матолінець перезаписували три рази. Це була одна з перших двох книжок тривалістю понад 10 годин.

Зараз такого немає. Виробили хорошу швидкість. Один підхід — це три-чотири години записування. Якщо довше, тоді в диктора сідає голос, звукорежисер втомлюється і може не помічати важливі деталі на записі.

Шукають голоси в театрах та на радіо

Більшість акторів озвучування — це радійники та актори театру. Хтось з Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, хтось із театру Заньковецької. Буває, що запрошуємо співаків із музичних гуртів. Є круті актори, з якими ми працюємо. Їх стає дедалі більше.


Власне, аудіокниги українською постійно записує тільки аудіокнигарня «Абук» у Києві. Ми перші, хто почав це робити у Львові. Також в Україні створюють аудіоказки українською, але цього мало, і, відповідно, не вистачає дикторів із досвідом в озвучуванні аудіокниги. Тому багатьом акторам потрібний час до цього адаптуватися і зрозуміти, що аудіокнига — це не реклама, не радіо, і не театр. Це зовсім інше. Тут не має бути стільки експресії, динаміки, як у театрі, бо це книжка, яку ти слухаєш довго й людині потрібно мати хоча б якийсь простір для себе, щоби трошки її осмислити. Трапляється, що актор вкладає занадто багато емоцій.

Читайте також: Як працює перша українська аудіокнигарня… Так, вона існує!

Людям, які працювали з радіорекламою, важкувато адаптуватися до озвучування книги, адже вони звикли подавати інакше голос та робити постійні інтонаційні стрибки, які в аудіокнизі просто неможливо слухати.

Готують підручники для ЗНО

Зараз ми випускаємо першу навчальну інтерактивну книгу для абітурієнтів із підготовки до ЗНО, а саме з української літератури. Там будуть зображення, відео, примітки та тести наприкінці кожного розділу. До осені 2021 року плануємо зробити набір інтерактивних підручників із видавництвом «Ранок». Далі вийде книга з програмування, у якій можна буде записувати код.

Хочемо, щоби в Україні аудіокниги та Lingart за декілька років стали фактично синонімами для всіх, кого цікавить озвучувана література. На міжнародний ринок плануємо виходити саме з навчальною літературою, зокрема шкільною.

Підтримай ШоТам

Суспільство

Гонзо-література, війна та книги для дітей. Історія письменника та ветерана Валерія Пузіка

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Свою дебютну книгу Валерій Пузік випустив після повернення з війни. І хоча тексти, що увійшли до збірки, охоплюють значно ширший період часу, «Моноліт» охрестили «ветеранською прозою». Терміном, якого сам автор намагався уникнути. Протягом останнього року Валерій не пише про війну. Він працює над дитячим фентезі та поринув у сценаристську роботу. Про блокноти, які завжди під рукою, моменти поневірянь та оновлення, упередженість літературної спільноти та драконів біля затонулого танкера – Пузік розповів команді ШоТам.

Валерій Пузік
Валерій Пузік

Письменник, художник, режисер, ветеран російсько-української війни. Автор книг «Моноліт», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», «Шахта. Ранкове зведення».

Першою книгою могла стати історія гастарбайтерів у Москві

Скільки себе пам’ятаю – я постійно писав. Спочатку наївні віршики, потім – короткі новели, оповідання. Свій перший роман «Один в чотирьох стінах» написав у 2006 році, і тоді ж пів року він публікувався на останній сторінці щоденної  газети «Подільські новини». Тоді я цікавився переважно містикою, магічним реалізмом. Намагався писати щось схоже. Але мало що вдавалося, якщо чесно. Було декілька проб писати п’єси, але вони нагадували суцільний потік свідомості. 

Загалом, до Майдану та початку війни я перебував у якихось творчих пошуках та поневіряннях. У мене були дивні роботи. Інколи настільки дивні, що про деякі соромно розповідати. Будівельник, електрик, монтажник, охоронна служба, контент-менеджер, журналіст, фотограф, дизайнер, пекар – дуже багато всілякого. І паралельно з цим я писав. Воно якось допомагало триматися на плаву. Письменництво було для мене ніби світло в кінці тунелю. Хоча паралельно у мене були амбіції стати художником. Були виставки живопису та графіки. Щось навіть продавалося та їздило за кордон. 

Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному

У 2012-му році я взяв творчу відпустку на тодішній роботі в медіа та поїхав до батьків на Хмельниччину. Я планував написати містичний роман.  Та одного разу, вечері, ми сиділи в барі, і знайомий сказав: «Через тиждень їдемо на заробітки в Москву. Хочеш?». І я не роздумуючи погодився. А невдовзі ми стояли на московському вокзалі. 

На рішення, мабуть, вплинув Джек Керуак, книжки якого я тоді постійно читав. «Волоцюги Дгарми», «Біґ-Сур», «У дорозі».  Я їхав туди, бо хотів написати про гастарбайтерів у Москві, як не дивно. Захопив із собою олівці, ручки, блокноти. І я писав, багато писав. Це були хаотичні записи, але все ж. Думаю з того матеріалу могла вийти добротна книжка, максимально жорстка, настільки, наскільки буває жорстким чи жорстоким життя на московських будовах: ОМОН, наркотики, бійки, колото-різані, важка фізична робота і постійний алкоголь. Але з книгою не склалося, адже у мене вкрали рюкзак з усіма записниками в грудні 2013 у КМДА під час Майдану. Чомусь я носив їх завжди з собою. 

На Майдані зрозумів, що варто жити інакше

Я якраз приїхав на декілька місяців додому, і вийшло, що з перших днів, тоді ще – протесту, був у Києві. І це були дивні дні. Не було жодних ілюзій. Після того, як ти фізично працюєш на будівництві в чужій країні, ти просто шукаєш людей, яких там бракувало. Загалом – всі дороги вели на Майдан Незалежності. 

Грудень 2013-го року.

І власне там відбувся момент осяяння. На вулиці Грушевського мені у підборіддя влучила гумова куля. Це було за день до перших вбивств активістів, у січні. Я ходив з перемотаною головою та почувався героєм стрічки «Вхід до порожнечі» Гаспара Ное. Ти ніби помер, але ще присутній на місці. І тоді все якось стало на свої місця. Прийшло розуміння, що потрібно якось інакше жити. Такий стан тривав довго, майже рік, допоки я не поїхав на фронт.

До письменництва та живопису повернувся на передовій

У навчальному центрі «Десна» відбувся етап своєрідного очищення. Нас готували, ганяли на кросах. І це був ще один особливий стан. Наче сон чи дурман, коли ти постійно втомлений, але робиш все, що потрібно, попри відсутність сил. І ці відчуття стали каталізатором змін, наче фільтр, який прибрав все зайве.

А вже в лютому-березні на базі Добровольчого українського корпусу все стало на свої місця. Прийшло розуміння, чим хочеш займатися, що варто робити. Це середовище оновило мене повністю. Я і не думав там писати чи знімати. Але сталося навпаки. Малював, писав, фотографував та знімав.

Валерій Пузік (праворуч) та його побратим Максим Кривцов. Поезії обох захисників увійшли до збірки «Там, де вдома» харківського видавництва «АССА».

Спочатку я працював у ДУК-інфо, мені страшенно не подобалося, що треба телефонувати, брати якісь інтерв’ю, формувати ранкові зведення. Це не те, чого мені хотілося. І я перейшов до артилерії. Тоді ж з’явилася внутрішня потреба щось робити. Я завжди ношу із собою блокнот, щоденник. На Донбасі в мене їх було два. Перший – про «Десну», який називався «Примарна зона». Другий – «Шахта», який згодом став окремою книгою. Це знову була якась гонзо-література.

Виставка фоторобіт Пузіка. Джерело: zaxid.net

Паралельно почав малювати. На дошках з-під ящиків боєприпасів, на всьому, що було під рукою. Спочатку олівцями та фломастерами, потім передали акрилові фарби. Частина робіт залишилася у Водяному, коли ми звідти виїхали. Частину встиг передати поштою. 

Спочатку живопис перемогла фотографія, а згодом – текст

Після повернення практично ні з ким не спілкувався, лише з майбутньою дружиною та деякими друзями. За мною навіть закріпилася така штука, що я якийсь мовчазний. 15 жовтня 2015 року відбулася виставка робіт, створених на передовій. Ми навіть поїздили Україною, але після цього я зрозумів, що малювати вже не хочеться. У Києві та Львові виставки робіт були поєднані: текст, фото, відео, картини. Треба було від чогось відмовитися. І я відмовився від малювання.

Одна з робіт Пузіка на презентації виставки у Львові. Джерело: zaxid.net

Колір не може розповісти історію, наприклад як текст. Він її показує.  У тексті ти можеш все розписати, заглибитися. Але в мене ще була фотографія. І вона «перемогла» живопис першою. У тебе є момент для фіксації, засоби, інструменти. Два роки працював в Одесі фотографом. Ходив репортером на всілякі мітинги, залазив з камерою у всі сутички. Додому приходив задоволений – отримав свою дозу адреналіну. 

Читайте також: Від парамедика до бізнесвумен. Як ветеранка війни створила власну справу на сушениках

Перша книга стала фундаментом для всіх наступних

Першою книгою став «Моноліт», але про нього доволі складно говорити. Тексти писалися протягом п’яти років. І багато з них не потрапили під обкладинку. Це хаотичні тексти, які не мали чіткої форми, не були між собою пов’язані. Зараз я б складав цю книгу зовсім інакше, але тоді в мене не було такого досвіду.

«Моноліт» – це плита, фундамент, на якому будується все інше. Він дав початок всьому. Це по суті старт. Усі теми, з якими я працюю, працював і працюватиму, вони закладені саме в цій книзі. Це і містика, і військові моменти, яких не уникнути, і дитинство, і потойбіччя. Ті теми, які мене цікавили протягом останніх 15 років. 

Дебютна збірка оповідань «Моноліт». Фото: Читомо.

Термін «ветеранська література» принижує книгу

Скоріше за все, я б не хотів починати свій шлях письменника з текстів про війну. Але так сталося. І доволі складно в сучасній українській літературі зняти з себе клеймо «атошника» чи «ветерана». Визначення «ветеранська література» насправді має якесь приниження якості твору. Це часто означає, що на книгу практично не звертатимуть увагу критики чи читачі. Вузьке коло книжок для своїх і про своїх. Хоча «Моноліт» не зовсім підпадає під це коло.

Після виходу першої книги була певна ейфорія, радість. Але я часто оминав публічні заходи, бо хотів уникнути приклеювання цього маркера «ветеранської літератури». Але не зміг. Я прийняв цей челендж, тоді прийшло усвідомлення, якими будуть наступні книги. Так з’явилися «Наші котики. Бліндаж», «Шахта», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Кожна з цих книг для мене важлива.

Насправді я дійсно люблю кожну свою книгу, задоволений кожним надрукованим словом. Якби не любив – просто видалив би чи не відпускав у довге плавання. Історії, які мені не подобаються, точно ніколи не вийдуть друком. Усі написані тексти – це частинки мене. Якийсь проміжок часу, період. Так, можливо, зараз я б написав усе це інакше. Але на ту мить – це був максимум.

Збірка оповідань «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Фото Валерія Пузіка.

Почав писати для дітей, і це стало новим світлом

Серія дитячих книг про танкер Делфі стала для мене своєрідним світлом чи факелом після довгої депресухи. Напевно, я за це і люблю писати для дітей. З цією історію все було легко і просто, перша книга була готова вже за декілька тижнів.

Звісно, були якісь напрацювання, я багато читав, хотів написати якийсь детектив про історію Одеси. Або була ідея зробити історію про книгарню чарівників. Але натомість виникла історія «Делфі та чарівники».

Читайте також: Документальна стрічка «Зошит війни» про події на Сході вийшла онлайн

В Одесі ми живемо неподалік від пляжу, де в 2019 році затонуло це судно. І якось ми з сином пішли до моря, він тоді зацікавився драконами, почав щось про них розповідати. Періодично ми приходили на те місце, а вечорами я вигадував для Ореста усілякі історії про драконів. І якось ця історія викристалізувалась, все склалося, наче пазл. Тоді ж мені написала Світлана Фельдман, директорка видавництва «АССА», запропонувала написати дитячу книгу. Я погодився. І вже було усвідомлення, що це має бути не одна книга, а декілька, цикл.

Книга «Делфі та чарівники». Фото Валерія Пузіка.

Цикл про «Делфі» став для мене як «Моноліт». Тобто це теж своєрідний фундамент у дитячій літературі. Там, як і в дорослих текстах, задіяно все, що відбуватиметься та згадуватиметься далі.

Вже рік не пишу прозу про війну, і це радує

Ще почав займатися кіносценаріями. Цьогоріч з’явилася можливість разом із режисером Романом Любим працювати над створенням сценарію повнометражного ігрового фільму «Донбас Драм’н’бас».

Це історія про життя у Донецьку на початку 2014 року, коли мовчазний активіст з позивним «Ніхто» стає своєрідним гідом для київського ексвійськового з позивним «Вітер». В обмін на це «Ніхто» отримує інтенсив з ведення партизанської війни в умовах міста. За холодом засідок, схованок, переслідувань та підозр жевріє зв’язок, схожий на стосунки батька і сина.

Проєкт був представлений в індустріальній секції Одеського кінофестивалю минулого літа. На жаль, ми не отримали фінансування на реалізацію від Держкіно – нам не вистачило 0,25 балів від експертів. Але вірю, що це кіно станеться, і його можна буде побачити в кінотеатрах через декілька років.

Ще один проєкт – «Короткі ночі, довгі дні». Це історія про хлопця, який влаштовується працювати в кінотеатр сторожем і знаходить серед мотлоху чарівну кінокамеру. Разом із друзями він вирушає в небезпечну синефільську подорож фільмами та місцями зйомок. Небезпечну, адже за кіноапаратом вже полюють негідники.

Читайте також: Серіал «Доброволець» Ахтема Сеітаблаєва вийшов у форматі повного фільму

Межі реальності та магії стираються: головні герої переміщуються з фільму в фільм, знайомляться з Вірою Холодною, Дзигою Вертовим, Олександром Довженком та Сергієм Параджановим. Виявляється цю кінокамеру зробив одеський винахідник Йосип Тимченко у 1915 році на замовлення таємничого незнайомця і вона дуже небезпечна. Загалом це кіно про кіно в кіно.

Тож поки я освоюю драматургію кіно та телебачення. Відмовився від форми оповідань. А ще не пишу прозу про війну з серпня 2020-го року. І це радує.

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

В Ужгороді для учасників бойових дій відкрили хаб «Ветерана Хата»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Перший на Закарпатті простір для різнопланової допомоги та психологічної реабілітації – хаб «Ветерана Хата» – відкрили в Ужгороді.

Про це повідомили у пресслужбі міської ради.

Хаб призначений для безкоштовного користування, дозвілля учасників бойових дій, ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, людей з інвалідністю, їхніх родин, національних меншин.

Читайте такожУкраїнські ветерани у США подолали 40 км під час пробігу Appalachian Yomp (ФОТО)

На облаштування хаба вдалося виграти грант Європейського Союзу та представництва Міжнародної організації з міграції за напрямком зміцнення стійкості громад шляхом соціально-економічної підтримки ветеранів.

Хаб працюватиме на кількох локаціях, ключові – у приміщенні «Просвіти», яке колись було «Будинком офіцерів». Там уже облаштована кімната для спілкування, групових та індивідуальних занять із психологом, дозвілля та занять дітей.

Читайте також: Учасник АТО у пандемію відкрив ветерано-волонтерську кав’ярню у Києві (ВІДЕО)

Проводитимуться кінопокази, майстер-класи, закуплено обладнання для приготування попкорну, солодкої вати для діток, спорядження для походів у гори, яке безкоштовно надаватимуть напрокат.

Нагадаємо, у Житомирі створили ІТ-школу, де навчатимуться ветерати АТО/ООС.

Як ми писали раніше, ветеран АТО пробіг 10 км із військовою амуніцією заради побратима.

Усі фото: Ужгородська міська рада.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

10 нових «швидких» передали у гірські райони Львівщини

Опубліковано

Підтримай ШоТам

10 нових машин швидкої допомоги на базі Toyota Land Cruiser Prado передали у села гірських районів Львівщини.

Про це у фейсбуці повідомили у Львівському обласному центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.

Кожна зі «швидких» укомплектована портативним кисневим балоном, реанімаційною сумкою-укладкою, дефібрилятором, кардіографом, ношами і каталкою для перевезення сидячих пацієнтів.

Toyota Prado – це рамний повнопривідний позашляховик із великими можливостями в подоланні складних дорожніх умов.

Читайте також«Алло! Мені більше нема кому подзвонити». Як волонтери стають телефонними друзями для самотніх людей

Вартість однієї «швидкої» – 1,6 млн грн. Вони закуплені за кошти Національної Служби Здоров’я України.

Зазначається, що це автомобілі класу А. Повнопривідні, підвищеної прохідності на короткій базі, вони забезпечуватимуть доїзд у важкодоступні гірські райони.

Читайте такожOhra Home: як мами дітей з інвалідністю створюють стильну постіль

Машини розподілено на такі пункти базування ЕМД: Стрілки, Старий Самбір, Турка, Бориня, Верхнє Висоцьке, Орява, Завадка, Верхнє Синєвидне, Східниця, Підбуж.

Нагадаємо, МОЗ взялося за розвиток телемедицини.

Як ми повідомляли раніше, Liki24.com запустив безкоштовні онлайн-консультації від фармацевтів.

Усі фото: facebook.com/emergency.lviv.

Підтримай ШоТам

Читати далі