Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Будуємо Україну разом: як волонтери зі всієї країни подорожують та відновлюють Схід

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Станом на 2014-й рік на Донбасі було зруйновано майже п’ять тисяч житлових будинків. Скільки ще родин з того часу залишилось без даху над головою лишається лише здогадуватись. Офіційна інформація недоступна. Проте в Україні знайшлись люди, які готові допомогти! У тому ж 2014-му році львів’янин Віталій Кокор заснував волонтерську акцію “Будуємо Україну разом”. Вона мала на меті відновити будинки, знищені війною на сході України.  Проте, з часом, БУР перетворився на рух відповідальних активістів, які змінюють країну та змушують вірити у безкорисливі добрі справи задля спільного майбутнього Сходу та Заходу.

Ми поспілкувались з очільницею БУР Схід Євгенією Васильєвою та запитали, чи є потреба в ініціативі на сьомому році після початку війни. А також як долучитись волонтером та в якому випадку можна розраховувати на допомогу від БУР. 

Довідка. БУР виник як волонтерська акція у 2014 році задля відновлення будинків, які знищила війна на сході України. У 2014 та 2015 роках перші табори проходили виключно на Сході, а саме у Донецькій області. У 2016-му році додалась Луганська та Львівська області. А з 2017-го року табори щорічно відбуваються за запитом місцевих команд і більш ніж у 10 різних містах України та об’єднують молодь з різних куточків України та закордону.  БУР перетворився на рух, що формує нову генерацію відповідальних українців, які творять зміни. Тому БУР – ініціатива не лише про будівельників та будинки, а про будівництво мостів та комунікації між українцями.

Євгенія Васильєва, 

Євгенія Васильєва, 

менеджерка осередку БУР-Схід. Ще в студентські роки випадково потрапила в БУР, захопилася проєктом й згодом очолила східний напрямок. Сама родом з Авдіївки. 

Після регулярних обстрілів вдома випадкова поїздка до табору БУР стала святом

Через активні бойові дії в Авдіївці та тривалі переїзди у 2014-2015 роках я почувалась виснаженою. До того ж я закінчувала бакалаврат, вступала на магістратуру та знайшла нову роботу в міському відділі у справах сім’ї, молоді та спорту військово-цивільної адміністрації міста Авдіївка. В мої обов’язки входило спілкування з громадськими організаціями міста. І одного дня до на нас завітала гостя з ГО “Пласт-Авдіївка”. Вона розповіла про БУР і попросила допомоги в супроводі неповнолітнього волонтера на табір. Вони турбувалися за хлопця та він сам їхав вперше й хвилювався. Поговоривши з колегами, вирішили відправити мене. Заодно я мала дізнатися про нові формати роботи з молоддю.

Тож у серпні 2016 року я подивилась декілька відео про проєкт, почитала короткий опис про наш тижневий табір та приїхала разом з пластуном до міста Сміла. Тоді я навіть не знала достеменно, куди їду і що ж там буде. Зовсім не ставила собі за мету їхати, щоб допомагати. Мені хотілося брати участь у нових форматах, проте я нічого не очікувала і мета була невеличка — довезти неповнолітнього. 

Але коли я спробувала, то зрозуміла в чому насолода… Цілий тиждень я працювала у багатодітній родині, де робили косметичний ремонт однієї з кімнат. А також на дитячому майданчику, де майстрували футбольні ворота та гойдалку. Неоціненно, коли бачиш конкретних людей, яким допомагаєш. Від того, як кожен зробить свою справу, буде залежати в яких умовах будуть жити ці люди… І це так приємно, коли наприкінці бачиш хороший результат і щасливі очі. Крім того, в процесі здобуваєш корисні будівельні навички. 

Табір БУР та його учасники. Фото: facebook.com/bur.east

Ночували в наметах, слухали пісні та запрошених спікерів

В той час табір став мега яскравою подією! Цей тиждень змінив догори дриґом моє розуміння про волонтерство, спілкування з однолітками, українську мову, формат таборів та ідейності, перспективи розвитку та включення у громадські ініціативи. Я спілкувалась із молоддю Донеччини, Полтавщини, Київщини, Львівщини та інших областей — всі такі різні, але дуже цікаві. Ми ночували в наметах, слухали пісні та цікаві історії від волонтерів і запрошених спікерів, а також багато розмовляли біля ватри. 

Читайте також: Скільки україномовних у Сєвєродонецьку, або одна історія про м’яку українізацію

БУР кардинально змінив моє ставлення до власного дозвілля. Я побачила, як молодь органічно та атмосферно проводить свій час, дізналась, як недорого подорожувати та побачила купу мальовничих непопулярних місць в Україні. І якщо вперше я потрапила на табір випадково, то вже наступного року брала відпустку й сама туди їхала. 

А згодом — покликала БУР до себе

Потім ми ініціативною групою покликали БУР в Авдіївку. Я займалась волонтерством на таборах щороку та брала участь у ще одній програмі від БУР — BUR.LAB. “Лабораторія відповідальності”. До того ж програма мотивувала реалізовувати проєкти в Авдіївці, постійно комунікувати з новими людьми та переплітати ініціативи БУР та Авдіївки. 

BUR.LAB. “Лабораторія відповідальності” — це навчальна програма з проєктного менеджменту у сфері громадської діяльності та підприємництва. Програма підтримує протягом року учасників в розробці та реалізації їх проєктів, а також передбачає можливість фінансування ініціатив. Більше інформації тут

Минулі роки роботи на Сході зібрали дуже різні досвіди та цікавинки. Найцінніше, що місцеві команди продовжують розвивати свої організації та міста, наприклад, команда ГО “Вільна Хата” (неформальний освітній та мистецький простір у Краматорську, який підтримує творчі, соціальні та волонтерські проєкти — ред.). Ініціатива співпрацює з іншими, часто навіть зустрічається в інших проєктах — як регіональних, так і всеукраїнських. І це мережування — одна з перемог громадських організацій та діячів. Ми охоче запрошуємо спільноту на події, табори або просто поділитись досвідом на таборах з іншими волонтерами, які тільки почали свій шлях.

Найбільший людський потенціал спостерігали на Сході

Станом на минулий 2019-й рік, волонтерська спільнота БУР налічувала близько 2 500 волонтерів і наступним етапом став розвиток волонтерських спільнот у регіонах та містах. Так з’явилась акція “БУРчик”, яка відбувається у форматі табору та толок протягом 1-2 днів для місцевих волонтерів.

БУРчик — міні-версія класичного БУР табору, яка несе цінності взаємодопомоги та добросусідства в громаді. Розвивають громадянську свідомість за допомогою короткострокових акцій: допомагають сім’ям у скруті, облаштовують громадські простори. Триває 1-2 дні. 

БУР почався зі Сходу і протягом 2014-2017 років табори були переважно тут. Тому найбільший людський потенціал спостерігали на Сході. Тож для початку вирішили створити осередок серед “східняків”, який і назвали БУР-Схід. Минулого року вже у якості осередку ми мали досвід співпраці з вісьмома громадами (три — у Донецькій та п’ять — у Луганській областях). В шести з них відбувались акції “БУРчик” та освітні події, а у двох — волонтерські табори та освітні події й культурні обміни. 

Волонтери БУР. Фото: facebook.com/pg/BuildingUkraineTogether

За цим прикладом та набутим досвідом створили сім осередків у обласних центрах — Чернівці, Харків, Запоріжжя, Львів, Київ, Закарпаття, Івано-Франківськ. 

Ми не говоримо про об’єднання Сходу і Заходу, а реалізуємо його 

З моменту заснування БУР ще у 2014 році й до цього часу люди в різних містах реагують на БУР однаково. Ті, кому ми допомагаємо вдячні й до кінця не можуть усвідомити таку доброзичливість. Це дійсно трохи дивакувато виглядає, коли в невеличкому місті близько 30 молодих людей в однакових футболках роблять ремонти на різних локаціях. Деякі ж люди сприймають нас, як церковне угрупування або секту. Є також і ті, хто вважають нас гуманітарною організацією, яка робить ремонти. З часом людей, які зрозуміли ідею і ставляться привітно стало більше. Місцеві починають з нами спілкуватися і згодом долучаються, а потім й взагалі беруть активну участь в БУР осередках. 

БУР осередки – середовище волонтерів та прихильників проєкту, що розвиває громадянську свідомість за допомогою акцій взаємодопомоги БУРчик. Тут акумулюється БУР енергетика і є місце для генерування та втілення ідей. Кожен може потрапити сюди, поволонтеривши на БУРчику. Розвивають 8 БУР осередків у Києві, Харкові, Запоріжжі, Івано-Франківську, Чернівцях, Закарпатті, Львові та на Сході (Донецька та Луганська області).

БУР згуртовує та підсилює відповідальних громадян, які сприяють розвитку країни. Своєю діяльністю ми створюємо громадські простори та об’єднуємо навколо них місцеву молодь й локальні громади задля розвитку їхнього міста. Крім того ми формуємо мережу активних волонтерів по всій Україні, та допомагаємо сім’ям у скруті відремонтувати їхні домівки.

Невелика команда робить великі справи

Веселі розваги від учасників БУР. Фото: facebook.com/BuildingUkraineTogether

Нас всього 24 людини на всю Україну з головним офісом у Львові. Тут знаходиться більшість команди. Кілька людей працюють у Києві, а я з Анастасією Севостьяновою відповідаємо за активності на Сході. Якщо говорити про організаційну структуру, то БУР має декілька відділів і кожен бажаючий може обрати цікавий йому напрям:

  • операційний — працює з громадами й організовує волонтерські табори;
  • програмний — відповідає за комунікації та пошук ресурсів за донорські програми, щоб забезпечити волонтерів; 
  • відділ по роботі з волонтерами — забезпечує школу проєктного менеджменту BUR.LAB і роботу з випускниками; 
  • відділ розвитку та партнерства — відповідає за програму БУРдрузі та співпрацює з партнерами. 

БУРдрузі — щомісячна підтримка БУРу людьми, які вірять в ідею програми та хочуть стати її частиною.​ Внески — благодійні.

В БУР можна отримати кошти на власний проєкт або запросити волонтерів у своє місто

Першочергово наші активісти отримують досвід волонтерства та подорожей, багато нових знайомств, статус волонтера БУР та початок шляху у БУРній спільноті. Згодом можна запросити табір у своє місто, долучитись до діяльності осередку або запропонувати його створення. А за участі у навчальній програмі BUR.LAB – Лабораторія відповідальності можна отримати стартове фінансування для власного проєкту. 

Якщо ж досвід діяльності волонтера цікавий, то можна стати спікером наших активностей. Кожен може проявитись відповідно до своїх бажань та навичок. Тому під час таборів намагаємось роздати ролі волонтерам, щоб за бажанням кожен зміг проявити та реалізувати себе. Наприклад, кожен охочий може стати кемп-лідером, відповідати за ватру, допомогти з фотографіями або постами для соцмереж — різноманітних завдань вистачає і все залежить від ініціативи волонтера. Щодо предметного, то волонтери на таборах отримують БУР-футболки та різні сувенірні приємності. Сама ж комунікація між волонтерами та організаторами побудована на горизонтальних зв’язках, що спрощує всі процеси всередині. 

До того ж ми часто запрошуємо волонтерів та надаємо можливість долучитись до інвестування в БУР через програму “БУР-друзі”. Та й загалом кажуть, що інші волонтерські проєкти та заходи з повагою ставляться до досвіду в БУР. 

Спимо в церквах, їмо в їдальнях — неймовірний досвід в БУР

Я дуже люблю табори БУР за їх неймовірну атмосферу та таких різних людей довкола. За час поки беру участь в таборах, де ми тільки не ночували: спортзали шкіл, гуртожитки або, навіть, в церквах. А коли організаторам не вдається знайти велике приміщення — облаштовуємо наметове містечко. І кожен волонтер знає: “Якщо їдеш на табір — бери свій спальний мішок та каримат”. Харчування також залежить від місцевої команди. Іноді харчуємось централізовано — в кафе чи їдальні. А буває наймаємо людей або ж чергові самостійно готують, поки інші працюють на об’єктах. 

Табір — це невеличкий механізм, де кожен може покластися на іншого, має свої завдання та відповідальний за їх виконання перед іншими. Табори додають життю іншого смаку. Коли повертаєшся додому, то бачиш світ дещо іншим. Ніби приходить розуміння, що добро робити дуже легко, а радіти варто простим речам.

Допомога родинам від БУР. Фото: facebook.com/BuildingUkraineTogether

Долучитись до волонтерів БУР — просто і ми завжди раді

Щоб стати волонтером табору, необхідно зареєструватись за ось цим посиланням. Головна умова — волонтер має бути від 16 років і старший. Сама реєстрація дуже проста:

  1. Заповнити хвилинну анкету
  2. Отримати e-mail з інструкціями
  3. Сплатити внесок — 250 гривень (місцеві волонтери не сплачують внесок)
  4. Придбати квиток на потяг чи автобус (вартість квитків повертається). У важкодоступні містечка організатори влаштовують доїзд. 

Зараз найбільше уваги приділяємо так званим унікальним людям, які ще жодного разу не були на таборах — хочемо все більше людей долучити до БУР. Також намагаємось збалансувати табір по гендеру — маємо чіткий розподіл хлопців і дівчат. Зазвичай, один табір відбувається протягом двох тижнів, але волонтери змінюються щотижня. Проте відштовхуючись від обсягів робіт та карантину, зараз є два формати: один заїзд на 10 днів або два заїзди по сім днів. Більше деталей можна дізнатись за посиланням

Через карантин маємо постійно адаптуватись до нинішніх умов та обмежень, то ж реєстрація на табори відкривається поступово і краще бути підписаним на нашу Facebook-сторінку

А щоб долучитись до подій БУР-осередків, можна підписатись на телеграм-канали кожного з них: БУР Чернівці

БУР Харків, БУР Запоріжжя, БУР Львів, БУР Київ, БУР Закарпаття, БУР Івано-Франківськ, БУР Схід

Допомагаємо поліпшити рівень життя на місцях

Команди та активісти, які долучаються до БУР, мають мрію: молодіжні простори, вуличні майданчики для гуртування жителів, розвиток своєї громади, школи, будинку. І це те, що варто уваги. Ідея, підкріплена пошуком рішень, діями та бажанням навчатись.

Найважливіші об’єкти в діяльності БУР — це громадські та вуличні простори, де можуть збиратися люди. Ми допомагаємо й тим громадським організаціям, які взяли в оренду приміщення і є потреба в його ремонті. Також ми допомагаємо багатодітним малозабезпеченим родинам або тим, де є учасники АТО-ООС. Такі родини зазвичай пропонують місцеві команди БУР за співпраці з соціальними службами. Ще один напрям реалізуємо завдяки співпраці з містами — малюємо мурали й організовуємо стінописи

Цього року — три громади і кожна різниться від іншої

Цього року командою БУР-Схід організовуємо табори у трьох громадах й всюди різні команди та різний досвід. Тож сподіваємось розширитися в обласних центрах Донецької та Луганської області й створити умови для волонтерських спільнот у різних містечках. 

Перша — це смт. Миронівський. За рекомендацією фонду Сергія Жадана нас запросили зустрітись зі спільнотою місцевої школи. Це активна тусовка вчителів, адміністрації, батьків та працівників бібліотеки. Кожен із них — окремо та спільно — працюють для розвитку школи та розкриття творчих здібностей дітей. Але кожен з учасників — активний житель своєї громади.

Друга — у місті Соледар. До міста нас запросила ГО “Радіо Джа”. Це команда місцевих музикантів та діячів, які вже мають досвід у громадському секторі та співпраці з органами місцевої влади. І зараз вони завдяки БУР працюють над створенням музичного простору, де будуть відбуватись репетиції та відкриті заходи. Віримо, що БУР та діяльність ГО сприятиме розвитку творчої спільноти Соледарської ОТГ.

Третя — село Званівка. Співпрацюємо з досвідченою командою ГО “Чарівні руни”, які реалізують багато проєктів, залучають організації у Донецькій області та розвивають молодь свого села. 

Читайте також: Забиваємо баки: як на Донеччині активісти навчають людей сортувати сміття і заробляти на цьому

Запроси БУР у своє місто і ми приїдемо 

Щороку напередодні наступного літнього табору в жовтні ми запускаємо форми для реєстрації. Анкета містить декілька запитань завдяки яким зрозуміло, чи спроможна місцева команда нас зустріти. Після чого обираємо декілька міст, куди прямуємо з попереднім візитом. Головне завдання організаторів — спланувати наш візит, протягом якого ми завітаємо з презентацією до місцевої влади, підприємців та родин.

Запроси БУР у своє місто. Фото: facebook.com/bur.east

І хоча БУР бере на себе всі витратні матеріали, проте просимо місцеву громаду долучатися до створення табору, в тому числі ресурсно. Тому агітуємо місцеві команди шукати підприємців, які б також могли інвестувати або поділитися будівельними матеріалами. Після чого обираємо 3-4 об’єкти в одному місті для табору. Важливо, щоб в родині не пиячили та обсяг робіт дозволяв закінчити протягом двох тижнів. Проїхавшись містами, польова команда планує зручний графік на весь сезон — з кінця травня по середину жовтня наступного року. Й починаємо!

Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Підтримай ШоТам

Суспільство

До Одеси прибуло науково-дослідне судно, подароване Україні Бельгією

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Науково-дослідне судно Belgica, яке Бельгія передала Україні, прибуло до Одеси.

Про це пише Думская.

Об 11:15 судно пришвартувалося біля 19-го причалу морського вокзалу, неподалік криголаму James Clark Ross.

Про те, що судно безкоштовно передадуть нашій країні, стало відомо в кінці липня 2021 року. Урочиста передача відбулася 13 вересня на військово-морській базі в бельгійському місті Зебрюгге.

Читайте такожМакіяж без рук і марафон на протезі. П’ять історій українців, які надихають боротися та перемагати

1 жовтня «Бельгіка» покинула батьківщину і взяла курс на Одесу. Під час переходу команда науковців, яка перебувала на борту, провела низку важливих досліджень.

Belgica побудували в 1984 році. Довжина судна – 51,12 м, ширина – десять метрів, осадка 4,6 м, водотоннажність 1200 тонн. Дальність плавання – 20 тисяч морських миль (37 тис. км) за швидкості 12 вузлів (22 км/год). Максимальна швидкість – 13,5 вузлів (25 км/ч).

Читайте також: «Це моя свобода». Історія Христини Стефінів, яка опанувала ДЦП та стала топ-тренеркою з риторики

На борту розміщені п’ять лабораторій (рибальства, гідрологічна, хімічна, біохімічна та мікробіологічна), екіпаж – 15 осіб, науковий персонал складається із 16 співробітників.

Нагадаємо, Україна придбала легендарний британський криголам «Джеймс Кларк Росс».

Як ми повідомляли раніше, одна з найбільших судноплавних компаній світу відкриває офіс в Україні.

Усі фото: dumskaya.net.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

«Це моя свобода». Історія Христини Стефінів, яка опанувала ДЦП та стала топ-тренеркою з комунікації

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Христина Стефінів народилася із ДЦП та більшу частину свого життя пересувалася з допомогою сестри або когось із близьких. Та в 24 роки, після тривалих та виснажливих тренувань, вона вперше пішла самостійно. А ще відкрила в Івано-Франківську власну школу комунікацій і стала однією з найвідоміших в Україні тренерок з дикції та риторики.

Христина Стефінів
Христина Стефінів

Тренерка з ораторської майстерності, засновниця школи комунікації «‎Риторика by Stephiniv».

Ідея самостійно ходити запалила мене

Діагноз ДЦП – це насправді доволі неоднозначна штука. І найчастіше він з’являється, тому що пологи пішли якось не так. Як правило, діти з таким діагнозом є недоношеними, і коли плід застрягає в родових шляхах, його треба так чи інакше діставати. Не завжди це вдається зробити безпечно чи правильно. І я також потрапила в цю історію. 

До певного віку батьки навіть не здогадувалися, що зі мною щось не так. А коли зрозуміли, усе лише почалося. До 9 років я взагалі не могла ходити, хоча в ранньому дитинстві було декілька операцій, перші рухи – з візком, згодом – з допомогою сестри. Та я росла, закінчила спецшколу, заочно вступила на факультет журналістику у Львові. З першого курсу, коли мені було 17 років, почала працювати на радіо.

Я любила цю роботу і це навчання, але всюди доводилося пересуватися разом із іншими людьми. Але потім стався якийсь переломний етап. Напевно, таке буває в житті кожної людини: коли в тебе є стосунки, які не складаються. І мої стосунки не склалися саме через мою особливість. Мені було складно рухатися, і виглядало це, м’яко кажучи, не дуже привабливо. Це могло лякати, і воно лякало – батьків хлопця. Після трьох років разом ми розійшлися. Було дуже образливо, і я не знала, як виходити з цього. Здавалося, усе життя вже розплановане, очікування, плани, майбутнє. І однієї миті все зламалося. Це була весна 2015 року, і тоді було відчуття, наче все закінчилося. 

Читайте також: 4 роки ШоТам: чому ми збираємо добрі історії по всій Україні?

Улітку мама знайшла в Івано-Франківську реабілітаційний центр і запропонувала мені спробувати займатися. Мені було взагалі не до того, але якось розуміла, що бодай щось треба робити. Я прийшла, мене зустріли жінка та хлопець-студент, які одразу сказали: «Ти будеш ходити сама. Це точно». І це розбурхало щось всередині. Я ніколи про це й не думала. Усі заняття, реабілітації – все було через силу. В дитинстві реабілітаційні процеси були примусовими: батьки змушували – я робила. А тут ти вже доросла, прийшла до центру, й тобі кажуть, що ти зможеш самостійно ходити. Ця ідея мене запалила, ми почали працювати.

Той хлопець-студент вирішив поставити мене на ноги, і майже два роки, щодня, крім великих свят і вихідних, ми займалися. Мене це захопило, з’явилася нова ціль, усі особисті трагедії відійшли на другий план. Я дуже хотіла комусь щось доводити. Пам’ятаю, як сама собі сказала: більше ніхто, ніколи та за жодних обставин не буде мене принижувати, бо я рухаюсь якось не так. І ось цей гнів, ця ненависть – воно керувало процесом дуже довго. Я могла бути виснаженою, вкрай втомлюватись просто на тренуванні, але все одно йшла до своєї мети.

Коли вперше пішла – я не вірила і плакала половину дороги

Я пішла у 24 роки, абсолютно випадково. Ми з колегою вийшли після ефіру на радіо, дійшли до якоїсь точки, і тут вона каже, що має забігти на пошту. Мені було пізно їхати додому, а на тренування – зарано. Що робити? І тут я бачу цю франківську «стометрівку» й думаю: треба йти. 

Спочатку я зайшла до кав’ярні. Це був мій перший самостійний похід на каву за все життя! І це було нереально круто. Тобі 24, ти сама прийшла до кав’ярні, ти ні від кого не залежиш. Бо залежність – це найгірше. Тобі постійно треба з кимось домовлятися, відчувати дискомфорт, підлаштовуватись під чийсь настрій чи можливості. Усе моє пересування до тієї миті залежало від когось іншого. Це неприємне відчуття, мені хотілося свободи.

Я цього не планувала, але вийшло, що того вечора я пішла. Першу половину дороги не вірила, що взагалі йду. А іншу частину шляху просто ридала. Та все ж дійшла, сіла в маршрутку, доїхала. Коли тренер побачив, що я прийшла сама, спочатку не повірив. Але це була його мета, і якось на цьому етапі наші спільні тренування завершилися. Це був його максимум – зробити так, аби я почала самостійно ходити. І це дуже багато.

Бути без тренера в моїй ситуації – це гірше, аніж бути без хлопця. Тренування – це кропіткий та довготривалий процес. Ти щодня перебуваєш в контакті з людиною, довіряєш, робиш щось на межі болю. А потім все закінчується.

Я витискала з себе максимум, допоки не розірвала зв’язку

Але почалася нова сторінка. Я почала займатися з іншим фахівцем, тренером із Харкова, який на запрошення переїхав до Івано-Франківська. Він був іншим і за темпераментом, і за характером. І тут почався жорсткіший етап. Новий реабілітолог був дуже суворий, категоричний та іноді різкий. А я звикла, що все дуже спокійно та акуратно. Місцями тренування були навіть нестерпними, ми відпрацьовували різні техніки, вчилися просто стояти.

Оце вміння ходити, яке у здорових людей закладено на підсвідомості, у мозку людей з ДЦП просто відсутнє. Немає того центру, який відповідає за рух, він у прямому сенсі слова мертвий. Тому треба за рахунок якихось інших частин мозку активувати тіло. І зробити так, аби під час руху ногою рухалася лише певна група м’язів, а не все водночас. Я сама була ініціаторкою «насильницьких» процесів, але вони не допомагали любити себе. Я просто знала, що треба пахати. Така собі аутоагресія: йдеш на тренування, там легенько помираєш, і потім вже нічого не хочеться. Тобто тренування були спрямовані на те, аби ходити, але після них на це вже просто бракувало сил. Утім і цей етап також був мені потрібен.

Читайте також: Макіяж без рук і марафон на протезі. П’ять історій українців, які надихають боротися та перемагати

Добре пам’ятаю один день, коли йшла до дзеркала та побачила свою ходу. У мене було відчуття, наче бачу це вперше в житті. Це було жахливо. Це я, справді я? Був шок, я не уявляла, що рухаюсь саме так. Коли я думала, як іду кудись, я уявляла це нормально, як ходять інші люди. І тут я пережила етап великої кризи та відрази до свого тіла. Намагалася співставити в своїй голові свою репутацію, професіоналізм, знайомства, зовнішність і цю ходу. І те, і те – була я. 

Якийсь період я боролася з цим ще сильніше та жорсткіше, допоки не розірвала зв’язку. Тоді довелося певний час лежати, і я зрозуміла, що більше так не можу. Хоча ми й дружили з тренером, але він звик працювати у форматі категоричності: робота з людьми на візках часто вимагає саме такого підходу. Інакше вже не виходило. Лірика – це не до нього, з ним треба пахати. Тому довелося знову шукати тренера.

Мене цікавив не власний комфорт, а сприйняття іншими людьми

Почався третій квест пошуку тренерів. Я зробила допис в Інстаграмі, і мені відповіла дівчина, яка займалася йогою. Мовляв, давай спробуємо. І ми почали. Її підхід виявився зовсім інакшим. Вона почала відкривати мені цей світ любові до себе, обережності, прийняття свого тіла. 

Одного разу, коли ми з нею йшли містом, вона запитала, як почувається моє тіло. А я ніколи не думала про те, як почуваюся! Ну болить, подумаєш. І тут помітила, що дуже болить поперек. Я і раніше це відчувала, але мені здавалося, що це нормально. Після цього тренерка запитала, як я почуваюся, коли йду. І я розумію, що про це також ніколи не думала. Я думала лише про те, як це має бути красиво в очах інших людей. Почала потрохи про це задумуватися і шукати для себе якісь комфортні варіанти рішення.

Звідки взагалі береться оця жорстока нелюбов до себе? У моєму випадку – з постійної орієнтації на погляди інших людей. Навіть тих, кого зустрічаєш лише раз, і більше ніколи не побачиш. Це рівняння на думки людей, які мене не люблять, продукувало насильство. Так я почала думати власний комфорт. 

Читайте також: 260 кг однією рукою. Богатир з інвалідністю встановив дивовижний рекорд (ВІДЕО)

Я стала більш обережною із собою. Так, таке моє тіло. І якось воно все одно всіма силами намагається рухатися. Мозок придумав дуже багато компенсацій. Тіло вигадало, як рухатися через бедро, руки активізувалися замість ніг, аби в разі потреби я могла за щось схопитися. Рішення знайшлися. Тепер у мене вже немає ідеї-фікс навчитися «ходити від бедра». Мені важливіше, аби було комфортно. Аби я могла стійко йти, не падати й впевнено почуватися. Поміж трьома основними наставниками-реабілітологами були й інші. І кожному з них я вдячна.

Взагалі, у моїй історії – нічого унікального, просто назад вже дороги немає. Якщо я тиждень не потренуюся – тіло знову відчуватиме напругу. Ці тренування  – до кінця життя. Адже м’язи, які мали б працювати повноцінно, доволі слабкі та неактивні, а ті, що мали розслабитися, – перенапружені.

У мене більше претензій до людей із інвалідністю, аніж до здорових

Стереотипів справді дуже багато. Але для того, аби їх меншало, перш за все, мають говорити саме люди з інвалідністю. І не з позиції, що нам хтось щось винен, а з позиції взаємодії та співпраці.

Перший та важливий крок – коли люди з інвалідністю починають заявляти про свої межі та потреби з проханням та прийняттям. Ми не знаємо, чому стається так, що комусь пощастило більше. Але здорові люди в цьому не винні. Необхідно вчитися домовлятися та запитувати. Має формуватися діалог.

Є одна просто істина: незалежно від того, яке фізичне тіло у людини, внутрішніх тарганів у ньому може бути однаково багато. І якщо дивитися на все через призму рівності, завжди можна домовитися. У мене було вкрай мало ситуацій із відмовою чи ігноруванням. Просто тому, що люди відчувають: я не нападаю. 

Так, у мене більше зауважень до «своєї» сторони, до людей із інвалідністю. «Мені 40 років, я не можу знайти роботу, допоможіть мені, у вас життя в шоколаді», – це як? Якщо у мене щось виходить, я апріорі стаю винною та зобов’язаною? Так не має бути. Будь ласка, відкрий рота і нормально поясни людині, які вперше з таким стикається, що тобі треба, і що взагалі відбувається. Без претензій і ненависті до світу. 

А ще важливо говорити з дітьми. Пояснювати на рівні базових речей, що існують люди з інвалідністю. Бо коли дитина йде з мамою по вулиці й кричить: «А що з нею сталося?» – це неправильно. Ще гірше – коли батьки починають сварити дитину, хоча їй справді просто цікаво. Мені теж дискомфортно чути подібне. Але я можу підійти та пояснити: «Дивись, тобі 3-4 роки, ти вже вмієш ходити. А я цей етап пропустила, тому мушу наздоганяти». 

Але проговорити це вдається не завжди. Тому слід пояснювати дітям, що таке є і буде. І варто робити це до таких зустрічей на вулицях. Ще до цього здивованого крику. Але найгірше – коли дітей карають за таке. У дитини ж нормальне питання – чому людина так ходить. Звідки вона може це знати, якщо їй не пояснювали?

Читайте також: «Даємо другий шанс на життя». Подружжя з Києва створює інвалідні візки для тварин з усього світу

Не треба героїзувати людей з інвалідністю. Жаліти – також

Є дві крайності, до яких часто вдаються люди. Одна з них – надмірна героїзація людей з інвалідністю. «О боже, ти зранку прокинувся! Ти ще й працюєш! Я тобою захоплююсь! Ти вмієш бути професіоналом, нічого собі». І ось це нескінченне захоплення нормальними речами вже робить людину трохи іншою, ніби вищою. Іноді почуваєшся, наче мавпочка в цирку, яка робить різні трюки, аби розважити глядачів. Не завжди, але таке буває.

Немає людської розмови про якісь звичайні, буденні речі. Лише захват і «вау, яка сила волі». Ні, слухайте, ця сила є в житті кожної людини. Усі мають якісь проблеми, і їх доводиться якось вирішувати. Береш і робиш, це нормально. Ця героїзація часом стає тотальною. «Вау, ти живеш». Але ж і ти живеш.

Або інше – жалість. «О боже, як я тобі співчуваю! Нічого собі в тебе історія! У тебе такі обставини, як ти лише впоралася?». Ось це також дуже бісить. немає рівноцінного партнерського контакту. Або «вау», або співчуття. «Напевно, важко тобі». Так, важко. Але не треба скиглити, мені від цього не легше.

Це нормально, що ми різні, у кожного свої вади, різний колір очей, різна мова, дефекти тіла тощо. Є люди, які живуть з купою інших хвороб, яких просто не видно. Це не означає, що вони почуваються краще чи гірше. 

Після першого тренінгу навіть не думала про власну справу

Увесь підлітковий вік я займалася дикцією та працювала на радіо. Я була серед тих підлітків, які першими рвуться виступати на сцені. Дуже багато знала про ораторське мистецтво. І якось одна моя знайома запропонувала провести тренінг у місцевій кафешці. Тоді це ще не було популярним, слово «риторика» не лунало звідусіль, хайп на тренінги ще не виник.

І я погодилася. Так в Івано-Франківську зібралися майже 200 людей. І це було круто, всі були задоволені, сказали, що хочуть ще. Експериментально я сформувала з них групи і спробувала. І воно пішло. Потім вже з цього народився цілий бізнес, я пішла з радіо. Та тоді я цього не очікувала. Мені просто треба було щось робити, звідкись брати гроші, з тим, робити свою роботу якісно, без «посилання на інвалідність», я хотіла стати найкращою в своєму ремеслі, аби забезпечити власне життя і регулярні тренування. Це не романтичне і не дешеве задоволення. 

З цих самих причин на радіо у мене з’явився проєкт «Будьте здорові». Я кликала до студії лікарів. ДЦП – це лікарська помилка, і, відповідно, спочатку ставлення до медиків у мене було відповідне. Але я зустріла чудових реабілітологів, класних людей, з якими можна поговорити, посміятися. Та й сама ідея: я кличу на ефір лікарів і про щось із ними говорю. А слухачі можуть зателефонувати і безкоштовно проконсультуватися зі спеціалістом. Це ж круто!

Школа комунікації стала частиною мене та моєю свободою

Справді, це найцінніше, що я маю. Якесь моє продовження. Наразі у нас немає команди тренерів, лише я та помічники. Але я йду до цього, хочу якогось розвитку, розширення. Сьогодні працюю з групами, індивідуально та проводжу корпоративні тренінги для різних компаній та колективів, як online, так і offline. Ми долаємо страх говоріння, працюємо над постановкою та розкриттям голосу, звучанням, психологічним та емоційним фоном комунікацій, самопрезентаціями, дебатами, пропозиціями, дискусіями, тощо.

Читайте також: Чай, який рятує. Історія «Майстерні Мрії», що допомагає людям з аутизмом та власноруч заробляє на існування

Та психологічний фон – це дуже важливо. Паралельно із тренуваннями я почала вивчати психотерапію і пішла на власну, можливо, тому багато хто каже, що мої курси терапевтичні. Адже якщо правильно налаштувати людину та підготувати її до виступу, говорити стає легше. Та це не означає, що страх зовсім зникає.

Мені досі страшно перед кожним виступом, завжди відчуваю хвилювання. Бо я не граю роль, стараюсь бути собою. А тому це постійний ризик – люди бачать всі твої страхи. І тут потрібно просто зізнатися аудиторії, відчути її підтримку. Так страх втрачає тотальну владу, говорити стає легше. Не боятися й нічого не відчувати – неможливо. Якщо я не хвилюватимусь, то це буде не тренінг, не навчання, а лекція з розряду «Успішний успіх».

Мої учні знають мої історії, ми проходимо разом багато етапів, наші групи стають інтимними, учасники розкриваються. Моє завдання – навчити людей заявляти про себе, казати правду. А ще бачити власні сильні сторони та спиратися на них. І лише коли всередині стає трохи спокійніше, коли страх перестає домінувати над тобою, можна формувати презентацію, імпровізацію, виступи – будь-яку техніку. Воно лягає на розгорнутий клубок. 

Жодна людина не засудить твій страх. Набагато гірше, коли оратори ховають страхи за технікою. Поки спікер не відкритий  до світу, він ніколи не зачепить аудиторію. У нього може бути шикарна, досконала доповідь, але там не буде живої людини. Це просто технічний солдат, що виконує завдання. Треба вчити говорити серцем. І це те, чим я займаюся.

У мене авторська, юридично захищена методика, і я знаю, чому. Внутрішньо ця справа додає мені життя. Так я корисна і собі, і людям. Комунікація і школа – більше, ніж робота. Це дітище, ремесло. Це моя свобода. Або та річ, яку люди часто називають «покликанням». Ну, одна із них.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі відкрили новий Морський рятувальний центр ДСНС

Опубліковано

Підтримай ШоТам

У Бердянську Запорізької області відкрили новий Морський рятувальний центр ДСНС України.

Про це повідомили у Державній службі надзвичайних служби України у Запорізькій області.

Центр здійснюватиме координацію робіт з пошуку та рятування у відкритому морі із залученням спеціалізованих пошуково-рятувальних одиниць центру, рятувальних засобів інших відомств та суден в акваторії Азовського моря.

Водна мережа Запорізької області становить 400 км берегової смуги Азовського моря, вздовж якої несуть чергування:

  • Бердянська комунальна аварійно-рятувальна служба,
  • 4 рятувальні пости Головного управління (Приморськ, смт Кирилівка, с. Приморський Посад),
  • Морський рятувальний підцентр Казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба» Державної служби морського та річкового транспорту України (Бердянськ).

Читайте такожНатуральний лимонад у вас вдома. П’ять українських виробників та рецепти для приготування

«Морська пошуково-рятувальна служба» — центральний орган виконавчої влади, створений наприкінці 2011 року Міністерством інфраструктури України.

Служба забезпечує несення постійної пошуково-рятувальній готовності для оперативного порятунку людей, надання їм невідкладної медичної допомоги та евакуації у безпечне місце.

Нагадаємо, столичним рятувальникам присвятили мурал у Києві.

Як ми повідомляли раніше, у Греції українські пожежники врятували два населені пункти.

Усі фото: zp.dsns.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі