Безрукавки з історією: як прикарпатець шиє та реставрує автентичні гуцульські кептарі

Українське населення Карпат здавна носило кептарі – це безрукавні хутряні кожухи, вишукано оздоблені вовною, кольоровим сап’яном та бляшаними кільцями. Тепер же знайти такі колоритні речі майже неможливо. Хіба що комусь вони дістались у спадок, інші потрапили до музеїв, а нові можуть зробити поодинокі майстри, які ще займаються цим ремеслом. Один з них – Михайло Вінтонюк з Івано-Франківщини, який шиє та відновлює старовинні кептарі. У його колекції вже є авторські вироби, а на реставрацію потрапляють справжні реліквії, як от 140-річний кептар з фільму “Тіні забутих предків”. 

Пан Михайло залюбки розказав ШоТам про своє унікальне ремесло, тонкощі роботи та дивовижні історії кептарів, що потрапляли до його рук. 

У кожному регіоні своя мода на кептарі

Кептар – це зшита з овечої шкіри безрукавка. Вони були поширені переважно на території Карпат та Прикарпаття. Оздоблювали такі жилетки в кожному регіоні по-різному. Наприклад, у Верховинському районі використовували багато кутасиків – своєрідних помпонів. У моєму регіоні, Покутському, в оздобленні присутньо багато шкіри й капслів – металевих та латунних наклепаних бляшок. Такі кептарі називають ще “вішиваними”. Вони були особливо популярними у період між Першою та Другою світовими війнами. Вже потім у моду увійшли більш стримані дублені вироби переважно рудого або коричневого кольорів. 

 

Та кептар завжди був річчю не дешевою, тож не кожна сім’я могла собі його дозволити. Деколи він міг вартувати як дорослий бик. Зараз же такий одяг майже не знайти. Якщо в інтернеті й продають, то переважно давні. Я знаю тільки двох жінок, які ще займаються кушнірством, але вони працюють в іншій техніці. Я ж шию переважно кептарі свого регіону – покутські.   

Читайте також: Печиво, яке купують у 30 країнах: як майстриня відроджує традиційну випічку Полтавщини

Пішов допомогти по господарству і зустрів доньку відомих кушнірів

У мене завжди був потяг до натуральних речей. Я скуповував різні сардаки, байбараки, кожухи. А перший кептар я символічно придбав саме у свій день народження – це був дублений коричневий кожух, який я знайшов на базарі у Косові. Вже тоді я задумався, чи зміг би сам пошити такий виріб. Але я не знав, чи залишились ще майстри, які вміють працювати зі шкірою. На YouTube та й в усьому інтернеті, звичайно, ніяких майстер-класів не знайти. 

І от одного разу сусідка попросила мене допомогти покосити у її мами. Коли я зробив роботу, жінка запросила мене до хати, щоб розрахуватись, і тут на стіні я помітив дуже цікаву фотографію. Вона колись розлетілася інтернетом і її часто ілюстрували на обкладинках книжок – там зображені знані кушніри Михайло і Софія Гнатюки. Виявилось, це батьки цієї жінки – 86-річної пані Марії. 

Вона з радістю погодилась мене навчити цього ремесла, адже з шести рочків допомагала батькам і теж займалась кушнірством. Близько пів року я двічі на тиждень їздив до пані Марії, а вона мені показувала, як, що і до чого. Під пильним наглядом майстрині я пошив свій перший виріб. Це була точна копія кептарика її батька, що на фотографії. У неї він зберігся, тож я по міліметрах все відміряв і робив такий самий. Оригінал, до слова, я з часом реставрував і зараз він як новенький. 

Замовлення на пів року вперед

За своє життя я змінив чимало робіт – працював на пилорамі, на мийці, мав свій бізнес. А потім 15 років поспіль був оператором на заправці. Вчитись кушнірству я почав ще працюючи там. Спершу я пошив кептар собі, потім рідному братові. А коли почали надходити замовлення, я зрозумів, що заправка мене більше не цікавить і краще займатись суто кушнірством. Останні п’ять років я присвятив цьому ремеслу. За цей час я встиг пошити з 10 нових кептарів, деякі з них навіть авторські, та відреставрувати близько 30-40 речей. 

Тепер я з впевненістю можу сказати, що з цією роботою життя у мене поділилось на “до і після”. Приємно, коли тебе поважають, як майстра. Сьогодні, наприклад, у мене дуже багато замовлень, особливо на реставрацію. Є черга на найближчі пів року. Деяким людям навіть кажу, щоб вони дзвонили й нагадували мені аж через рік. 

Як мене знаходять? Комусь розповідають знайомі, інші пишуть у Facebook. Кептарі зараз носять з різних нагод – хтось замовляє, щоб в церкву в ньому ходити, були наречені, які на весілля замовили, інша трохи старша пара просто захотіла собі парні жилетки. А за реставрацією здебільшого звертаються люди, у яких ще збереглись кептарі від бабусь та дідусів. Чимало робіт я також відновлював і для приватних колекцій та музеїв – для музею-фотостудії Альпеншток у Яремчі, приватної колекції Богдана Петричука у селі Бабин, музею звичаєвої символіки Гуцульщини у Микуличині тощо.

Один кептар – півтора місяця роботи 

Коли я тільки вчився, витрачав на один кептар три місяці, зараз на пошиття нового потрібно півтора. Це доволі копітка робота. Спочатку треба знайти матеріали, передусім овечу шкіру. Її я купую переважно у Тисмениці коло Франківська. Я ніколи не використовую штучних матеріалів, хоча міг би. Намагаюсь робити так, щоб та річ могла служити й служити. 

Зі шкіри робиться викрійка, а потім вона вручну спеціальною голкою зшивається. Це треба вміти робити. На початку, наприклад, мені було легше тримати голку “від себе”, хоч моя наставниця казала, що правильно навпаки. Я зробив так, як мені було зручно, але у підсумку довелось переробляти.

До викрійки пришивається каракуль – це хутро маленького ягняти. Він є чорний, є сірий, є покручений. Каракуль дуже ніжний, м’якенький і тоненький. Ним оздоблюється майже кожен кептар. А потім на жилетці робляться орнаменти – вирізаються зі шкіри узори, все капслюється – тобто вставляються у виріб металеві бляшки. Так по трохи й вимальовується кептар. Це все – від початку і до кінця – робота руками. Ні швейну машинку, ні клей я не використовую, бо ж працюю так, як це робили в давнину.

Відновив два кептарі з відомого фільму “Тіні забутих предків”

Як не дивно, найважче – це не пошити новий виріб, а відреставрувати старий. Коли шкіра дуже довго лежить, вона пересихає. Тоді по ній важко шити, тож мені деколи треба навіть використовувати плоскогубці, щоб забити голку і витягти її з іншої сторони.

Більшість кептарів можна відновити. Навіть якщо хутро зсередини повилазило, я шию зі шкіри ще один ідентичний кептар, який потім вшиваю всередину виробу. Так всередині кожух новий, а зовні залишається те ж оздоблення. У кожній роботі, яка до мене потрапляє, я бачу щось нове і вчусь у тих майстрів, які колись пошили цей виріб. Наприклад, є кептарі, на яких так пришиті латки, що їх майже непомітно. Я досі намагаюсь це повторити. 

Читайте також: Флейти для медитації: як майстер з України підкорив своїми виробами Європу та Тибет

Багатьом виробам, які я реставрую, понад 100 років, а найстаршому було аж 140. Ох і посидів же я біля того кептарика. Там було дуже багато важких пошкоджень, тож я працював близько місяця. Він, до слова, знімався у фільмі “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Мене попросили відновити два кептарі з приватної колекції, і обидва були у цій стрічці. Один на мамі Івана Палійчука, інший на Палагні. 

Рідко, але, на жаль, є такі речі, які реставрації не підлягають. Їм нічого неможливо зробити, бо у них вже шкіра перепріла, і вони розсипаються в руках. 

Історії деяких речей вартують книг 

Історії деяких кептарів вартують того, щоб про них книжки писали. Коли до мене вперше звернулись за реставрацією, я відмовив. Подумав, добре спочатку б потренуватись це робити, а потім братись за чиюсь річ. 

Так я врятував кептарик, який мали викинути на смітник. А історія в нього така. Колись давно одна жіночка продала сусідці свій жилет. Та сусідка довго тримала його у шафі і не доглядала за ним. Бо ж таку річ потрібно використовувати, її треба вивітрювати, викладати на сонце, просушувати та одягати, щоб міль не їла. У підсумку комаха таки “впоралась” зі своєю справою, тож кептар мали викинути. Коли я про це дізнався, забрав його, щоб хоча б спробувати відреставрувати. І у мене це вийшло. Згодом онуки першої власниці почули, що я відновив виріб, що належав колись їхній бабці. І вже новенький він повернувся до них. Тоді я зв’язався з людьми, які вперше попросили мене про реставрацію, і зайнявся їхньою роботою. 

Кожен кептар бере участь у фотосесії

Всі свої роботи, які я реставрую та створюю, я фотографую на моделях. Я назвав цей проєкт “Відродження”.  Його назва не випадкова, адже кушнірство дійсно починає відроджуватись. 

Ця ідея прийшла до мене поступово. Спочатку я просто фотографував кептарики на вішаках – робив фото “до” і “після” реставрації. А потім моя подруга, телеведуча місцевого каналу у Коломиї, твердо підштовхнула мене на те, щоб я проводив тематичні фотосесії. Тепер же або я шукаю дівчат і пропоную їм знятись, або вони самі пишуть, що хотіли б взяти участь у моєму проєкті. Я одягаю їх у речі, що відповідають регіону, з якого пішов кептар. Намагаюсь робити все максимально наближено до традицій.  

Назбиравши достатньо фоторобіт, я навіть випустив календар на 2021 рік зі своїми моделями у кептарях. І знаєте, я бачу у людей інтерес – багато хто у коментарях пише, що їм подобається те, що я роблю. Тож покладаю надію, що цікавість до традицій та свого минулого в українців буде тільки посилюватись. 

Читайте також: Вишивають спогади вручну — засновниця бренду White and Stripe Тоня Булгакова про «смугастий» бізнес

У планах – продовжувати займатись своєю роботою та популяризовувати кушнірство. Мене запрошували у кілька музеїв зробити виставку, але вже після закінчення карантину. Я хочу показати людям, як це робилось, як зароджувалось, може й майстер-клас провести легенький.