Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
кептар кептар

Суспільство

Безрукавки з історією: як прикарпатець шиє та реставрує автентичні гуцульські кептарі

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Українське населення Карпат здавна носило кептарі – це безрукавні хутряні кожухи, вишукано оздоблені вовною, кольоровим сап’яном та бляшаними кільцями. Тепер же знайти такі колоритні речі майже неможливо. Хіба що комусь вони дістались у спадок, інші потрапили до музеїв, а нові можуть зробити поодинокі майстри, які ще займаються цим ремеслом. Один з них – Михайло Вінтонюк з Івано-Франківщини, який шиє та відновлює старовинні кептарі. У його колекції вже є авторські вироби, а на реставрацію потрапляють справжні реліквії, як от 140-річний кептар з фільму “Тіні забутих предків”. 

Пан Михайло залюбки розказав ШоТам про своє унікальне ремесло, тонкощі роботи та дивовижні історії кептарів, що потрапляли до його рук. 

У кожному регіоні своя мода на кептарі

Кептар – це зшита з овечої шкіри безрукавка. Вони були поширені переважно на території Карпат та Прикарпаття. Оздоблювали такі жилетки в кожному регіоні по-різному. Наприклад, у Верховинському районі використовували багато кутасиків – своєрідних помпонів. У моєму регіоні, Покутському, в оздобленні присутньо багато шкіри й капслів – металевих та латунних наклепаних бляшок. Такі кептарі називають ще “вішиваними”. Вони були особливо популярними у період між Першою та Другою світовими війнами. Вже потім у моду увійшли більш стримані дублені вироби переважно рудого або коричневого кольорів. 

Та кептар завжди був річчю не дешевою, тож не кожна сім’я могла собі його дозволити. Деколи він міг вартувати як дорослий бик. Зараз же такий одяг майже не знайти. Якщо в інтернеті й продають, то переважно давні. Я знаю тільки двох жінок, які ще займаються кушнірством, але вони працюють в іншій техніці. Я ж шию переважно кептарі свого регіону – покутські.   

Читайте також: Печиво, яке купують у 30 країнах: як майстриня відроджує традиційну випічку Полтавщини

Пішов допомогти по господарству і зустрів доньку відомих кушнірів

У мене завжди був потяг до натуральних речей. Я скуповував різні сардаки, байбараки, кожухи. А перший кептар я символічно придбав саме у свій день народження – це був дублений коричневий кожух, який я знайшов на базарі у Косові. Вже тоді я задумався, чи зміг би сам пошити такий виріб. Але я не знав, чи залишились ще майстри, які вміють працювати зі шкірою. На YouTube та й в усьому інтернеті, звичайно, ніяких майстер-класів не знайти. 

І от одного разу сусідка попросила мене допомогти покосити у її мами. Коли я зробив роботу, жінка запросила мене до хати, щоб розрахуватись, і тут на стіні я помітив дуже цікаву фотографію. Вона колись розлетілася інтернетом і її часто ілюстрували на обкладинках книжок – там зображені знані кушніри Михайло і Софія Гнатюки. Виявилось, це батьки цієї жінки – 86-річної пані Марії. 

кептар
Весільне фото кушнірів Михайла та Софії Гнатюків, що шили кожухи, шапки, рукавиці і, звичайно, кептарі

Вона з радістю погодилась мене навчити цього ремесла, адже з шести рочків допомагала батькам і теж займалась кушнірством. Близько пів року я двічі на тиждень їздив до пані Марії, а вона мені показувала, як, що і до чого. Під пильним наглядом майстрині я пошив свій перший виріб. Це була точна копія кептарика її батька, що на фотографії. У неї він зберігся, тож я по міліметрах все відміряв і робив такий самий. Оригінал, до слова, я з часом реставрував і зараз він як новенький. 

Замовлення на пів року вперед

За своє життя я змінив чимало робіт – працював на пилорамі, на мийці, мав свій бізнес. А потім 15 років поспіль був оператором на заправці. Вчитись кушнірству я почав ще працюючи там. Спершу я пошив кептар собі, потім рідному братові. А коли почали надходити замовлення, я зрозумів, що заправка мене більше не цікавить і краще займатись суто кушнірством. Останні п’ять років я присвятив цьому ремеслу. За цей час я встиг пошити з 10 нових кептарів, деякі з них навіть авторські, та відреставрувати близько 30-40 речей. 

кептар
На фото одна з авторських робіт майстра – парні кептарі для подружжя

Тепер я з впевненістю можу сказати, що з цією роботою життя у мене поділилось на “до і після”. Приємно, коли тебе поважають, як майстра. Сьогодні, наприклад, у мене дуже багато замовлень, особливо на реставрацію. Є черга на найближчі пів року. Деяким людям навіть кажу, щоб вони дзвонили й нагадували мені аж через рік. 

Як мене знаходять? Комусь розповідають знайомі, інші пишуть у Facebook. Кептарі зараз носять з різних нагод – хтось замовляє, щоб в церкву в ньому ходити, були наречені, які на весілля замовили, інша трохи старша пара просто захотіла собі парні жилетки. А за реставрацією здебільшого звертаються люди, у яких ще збереглись кептарі від бабусь та дідусів. Чимало робіт я також відновлював і для приватних колекцій та музеїв – для музею-фотостудії Альпеншток у Яремчі, приватної колекції Богдана Петричука у селі Бабин, музею звичаєвої символіки Гуцульщини у Микуличині тощо.

Один кептар – півтора місяця роботи 

Коли я тільки вчився, витрачав на один кептар три місяці, зараз на пошиття нового потрібно півтора. Це доволі копітка робота. Спочатку треба знайти матеріали, передусім овечу шкіру. Її я купую переважно у Тисмениці коло Франківська. Я ніколи не використовую штучних матеріалів, хоча міг би. Намагаюсь робити так, щоб та річ могла служити й служити. 

Зі шкіри робиться викрійка, а потім вона вручну спеціальною голкою зшивається. Це треба вміти робити. На початку, наприклад, мені було легше тримати голку “від себе”, хоч моя наставниця казала, що правильно навпаки. Я зробив так, як мені було зручно, але у підсумку довелось переробляти.

Зараз до майстра просто так не записатись – замовлення на пошиття та реставрацію розписані на пів року вперед

До викрійки пришивається каракуль – це хутро маленького ягняти. Він є чорний, є сірий, є покручений. Каракуль дуже ніжний, м’якенький і тоненький. Ним оздоблюється майже кожен кептар. А потім на жилетці робляться орнаменти – вирізаються зі шкіри узори, все капслюється – тобто вставляються у виріб металеві бляшки. Так по трохи й вимальовується кептар. Це все – від початку і до кінця – робота руками. Ні швейну машинку, ні клей я не використовую, бо ж працюю так, як це робили в давнину.

Відновив два кептарі з відомого фільму “Тіні забутих предків”

Як не дивно, найважче – це не пошити новий виріб, а відреставрувати старий. Коли шкіра дуже довго лежить, вона пересихає. Тоді по ній важко шити, тож мені деколи треба навіть використовувати плоскогубці, щоб забити голку і витягти її з іншої сторони.

Більшість кептарів можна відновити. Навіть якщо хутро зсередини повилазило, я шию зі шкіри ще один ідентичний кептар, який потім вшиваю всередину виробу. Так всередині кожух новий, а зовні залишається те ж оздоблення. У кожній роботі, яка до мене потрапляє, я бачу щось нове і вчусь у тих майстрів, які колись пошили цей виріб. Наприклад, є кептарі, на яких так пришиті латки, що їх майже непомітно. Я досі намагаюсь це повторити. 

Читайте також: Флейти для медитації: як майстер з України підкорив своїми виробами Європу та Тибет

Багатьом виробам, які я реставрую, понад 100 років, а найстаршому було аж 140. Ох і посидів же я біля того кептарика. Там було дуже багато важких пошкоджень, тож я працював близько місяця. Він, до слова, знімався у фільмі “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Мене попросили відновити два кептарі з приватної колекції, і обидва були у цій стрічці. Один на мамі Івана Палійчука, інший на Палагні. 

Рідко, але, на жаль, є такі речі, які реставрації не підлягають. Їм нічого неможливо зробити, бо у них вже шкіра перепріла, і вони розсипаються в руках. 

Історії деяких речей вартують книг 

Історії деяких кептарів вартують того, щоб про них книжки писали. Коли до мене вперше звернулись за реставрацією, я відмовив. Подумав, добре спочатку б потренуватись це робити, а потім братись за чиюсь річ. 

Так я врятував кептарик, який мали викинути на смітник. А історія в нього така. Колись давно одна жіночка продала сусідці свій жилет. Та сусідка довго тримала його у шафі і не доглядала за ним. Бо ж таку річ потрібно використовувати, її треба вивітрювати, викладати на сонце, просушувати та одягати, щоб міль не їла. У підсумку комаха таки “впоралась” зі своєю справою, тож кептар мали викинути. Коли я про це дізнався, забрав його, щоб хоча б спробувати відреставрувати. І у мене це вийшло. Згодом онуки першої власниці почули, що я відновив виріб, що належав колись їхній бабці. І вже новенький він повернувся до них. Тоді я зв’язався з людьми, які вперше попросили мене про реставрацію, і зайнявся їхньою роботою. 

Кожен кептар бере участь у фотосесії

Всі свої роботи, які я реставрую та створюю, я фотографую на моделях. Я назвав цей проєкт “Відродження”.  Його назва не випадкова, адже кушнірство дійсно починає відроджуватись. 

Фотокалендарі з моделями, що одягнені у відреставровані або пошити майстром кептарі

Ця ідея прийшла до мене поступово. Спочатку я просто фотографував кептарики на вішаках – робив фото “до” і “після” реставрації. А потім моя подруга, телеведуча місцевого каналу у Коломиї, твердо підштовхнула мене на те, щоб я проводив тематичні фотосесії. Тепер же або я шукаю дівчат і пропоную їм знятись, або вони самі пишуть, що хотіли б взяти участь у моєму проєкті. Я одягаю їх у речі, що відповідають регіону, з якого пішов кептар. Намагаюсь робити все максимально наближено до традицій.  

Назбиравши достатньо фоторобіт, я навіть випустив календар на 2021 рік зі своїми моделями у кептарях. І знаєте, я бачу у людей інтерес – багато хто у коментарях пише, що їм подобається те, що я роблю. Тож покладаю надію, що цікавість до традицій та свого минулого в українців буде тільки посилюватись. 

Читайте також: Вишивають спогади вручну — засновниця бренду White and Stripe Тоня Булгакова про «смугастий» бізнес

У планах – продовжувати займатись своєю роботою та популяризовувати кушнірство. Мене запрошували у кілька музеїв зробити виставку, але вже після закінчення карантину. Я хочу показати людям, як це робилось, як зароджувалось, може й майстер-клас провести легенький. 

Підтримай ШоТам

Суспільство

На Херсонщині дві громади отримали автомобілі для надання соціальних послуг

Опубліковано

Підтримай ШоТам

На Херсонщині дві територіальні громади отримали автомобілі для надання соціальних послуг вразливим верствам населення. 

Про це повідомили у пресслубі Херсонської обласної держадаміністрації.

Йдеться про Костянтинівську та Великокопанівську громаду. Авто надали завдяки реалізації проєкту «Посилення стійкості громад у Херсонській області», що фінансується урядом Великої Британії та впроваджується ПРООН. 

Читайте такожВідроджуємо дух ремісництва. Як любов до крафту перетворилася на виробництво свічок

Завдяки наданим автомобілям дві громади зможуть допомагати незахищеним верствам населення. Мобільна бригада може надавати різні послуги: підвезення до лікарні, магазину, а також вони матимуть інструменти для допомоги в побуті.

Костянтинівський сільський голова Олексій Кільдеров сьогодні отримав ключі від автомобіля. Він поділився, що новий автомобіль – це можливість охопити соціальними послугами всіх жителів громади.

“Наша громада має центр надання соціальних послуг, який зараз обслуговує лише п’ять населених пунктів. З автомобілем ми зможемо надавати соціальні послуги всім дев’ятьом населеним пунктам”, – зазначив Олексій Кільдеров. 

Читайте такожОзеленення замість бетону. Євгенія Кулеба про те, як створити сквер у великому місті

Відомо, що це не завершення проєкту. Адже наразі обласна влада працює над тим, аби й інші громади Херсонщини могли отримати такі автівки. 

Нагадаємо, аварійні бригади Луцькводоканалу отримали нові авто і обладнання.

Як ми повідомляли раніше, у райони Рівненщини відправили 10 нових «швидких»

Усі фото: khoda.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

На Київщині виявили стоянки давніх людей, яким понад 10 тис. років

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Неподалік від Києва, у Бучанському районі, археологи виявили три стоянки давніх людей, яким понад 10 тис. років.

Про це ШоТам повідомила Рятівна Археологічна служба.

Важливе відкриття вдалось зробити завдяки археологічним розвідкам перед будівництвом Великої кільцевої дороги навколо Києва на ділянці від шляху “Київ-Ковель-Ягодин” (М-07) до автомобільної дороги “Київ-Чоп” (М-06). 

Чому це важливе відкриття?

Стоянки датують часом фінального палеоліту. Це період великих змін на території не лише сучасної України, але й Європи. У цей час, після відступу льодовиків, починається заселення широких теренів від Англії до Верхнього Дніпра. Тут оселяються племена первісних мисливців, що вели динамічний спосіб життя та виживали завдяки полюванню, і облаштовували тимчасові стоянки на шляхах міграції тварин, зокрема, оленів, биків, кабанів. 

Як засвідчують археологічні знахідки зі схожих пам’яток, давні люди тоді жили у спорудах на кшталт чумів, що і до нині використовується населенням крайньої півночі Євразії. Це була кругла будівля діаметром чотири-п’ять метрів з вогнищем посередині. У ній мешкало до 10 осіб. 

Читайте також: «Це моя свобода». Історія Христини Стефінів, яка опанувала ДЦП та стала топ-тренеркою з комунікації

«Наукові моделювання доводять, що середня густота заселення території Європи в час палеоліту була не більшою, аніж одна людина на квадратний кілометр. Археологам не часто таланить виявити стоянки того часу. Відкриття і дослідження кожної – це значний внесок у наше розуміння найдавнішої історії», – розповів керівник досліджень, заступник директора Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Тарас Милян. 

Про те, що колись на цьому місці були тимчасові поселення, нині свідчать віднайдені вироби з кременю. Поки що це декілька знарядь праці. Однак вже незабаром археологи сподіваються на вагоміші знахідки. Детально дослідити старожитності вдасться до будівництва. Під час обстеження лише першої ділянки археологи виявили та нанесли на карти 15 нових об’єктів археології. 

Археологічні розвідки під час проектування Великої кільцевої автомобільної дороги навколо м. Києва, що мають на меті виявити об’єкти археології, стартували більше, аніж 10 років тому. Перші дослідження науковці Рятівної археологічної служби здійснили ще у 2007 р. Тоді відкрили сім нових різночасових археологічних пам’яток на відтинку між Клавдієво-Тарасове та Миколаївкою. Найраніші матеріали датували добою бронзи, а це понад чотирьох тисяч років тому. У 2020 р. дослідження продовжили через коригування проєкту. Як результат науковцям РАС вдалося виявити ще вісім об’єктів археології.

Читайте такожНа околицях Дніпра виявили курган із давнім похованням (ВІДЕО)

«Будівництво доріг – це унікальна можливість для археологів дослідити пам’ятки на великих площах. Розкопки на Київщині будуть одними з найбільш масштабних не лише в Україні, але й у Європі. Обстеження вже першої ділянки ВКАД дають сподівання на дуже цікаві знахідки та відкриття. Виконання таких великих превентивних археологічних робіт є прикладом реалізації найкращих міжнародних практик у цій сфері.

Прикладом, наскільки важливими та сенсаційними можуть бути дослідження при будівництві доріг є розкопки, які провів Краківський археологічний осередок на шляху автостради А4 від Кракова до Тарнова. Вона пролягла через густо заселені у давнину території. У 1997 – 2010 роках польські колеги дослідили 121 археологічну пам’ятку, найдавніша з яких мала 15 тисяч років. Після цих досліджень науковці переписали частину польської найдавнішої історії», – розповів директор Рятівної археологічної служби Олег Осаульчук.

Нагадаємо, на Полтавщині археологи знайшли унікальні прикраси.

Як ми повідомляли раніше, на Херсонщині археологи знайшли тисячолітню піч.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

У Києві знімають хорор про Чорнобиль для світового прокату

Опубліковано

Підтримай ШоТам

У Києві проходять зйомки українського англомовного фільму жахів про Чорнобиль «The Chernobyl Fallout» («Чорнобиль паранормальний») від режисера супергеройського бойовика «Apple-Man» Василя Москаленка.

Про це пише Нове українське кіно.

Серед зіркового касту фільму британська актриса Хлоя Луїза Буенс («Круелла» Walt Disney), українські Ксенія Мішина, Роб Фельдман та ін.

Оригінальний сценарій до фільму, написаний режисером Василем Москаленко, був адаптований голлівудським сценаристом Майком Маккі.

Кіно створюється англійською мовою і планується до виходу в міжнародний прокат. Світова та українська прем’єри пройдуть одночасно. Орієнтовний час виходу фільму на екрани – осінь 2022 року.

Головні ролі у фільмі виконають українська зірка кіно і ТБ Ксенія Мішина. Головну чоловічу роль виконає режисер фільму, Василь Москаленко.

Читайте такожМакіяж без рук і марафон на протезі. П’ять історій українців, які надихають боротися та перемагати

Сюжет

У Чорнобильській зоні відчуження при таємничих обставинах зникає вчений з Британії. Його сестра Олівія прилітає в Україну і відправляється в місто-привид Прип’ять на пошуки брата. Олівія зупиняється в готелі «Чорнобиль». У номері, в якому жив брат, вона знаходить загадкові записи, який той зробив напередодні свого зникнення. Адміністратор готелю Анастасія радить Олівії звернутися за допомогою до парапсихолога Сергія, який вивчає аномальні явища в Чорнобильській Зоні Відчуження.

Нагадаємо, Takflix пропонує «підвісити» квитки для бійців.

Як ми повідомляли раніше, у Львові відзняли комедійну короткометражку про двох незрячих хлопців.

Усі фото: cinema.in.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі