Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
кептар кептар

Суспільство

Безрукавки з історією: як прикарпатець шиє та реставрує автентичні гуцульські кептарі

Опубліковано

Українське населення Карпат здавна носило кептарі – це безрукавні хутряні кожухи, вишукано оздоблені вовною, кольоровим сап’яном та бляшаними кільцями. Тепер же знайти такі колоритні речі майже неможливо. Хіба що комусь вони дістались у спадок, інші потрапили до музеїв, а нові можуть зробити поодинокі майстри, які ще займаються цим ремеслом. Один з них – Михайло Вінтонюк з Івано-Франківщини, який шиє та відновлює старовинні кептарі. У його колекції вже є авторські вироби, а на реставрацію потрапляють справжні реліквії, як от 140-річний кептар з фільму “Тіні забутих предків”. 

Пан Михайло залюбки розказав ШоТам про своє унікальне ремесло, тонкощі роботи та дивовижні історії кептарів, що потрапляли до його рук. 

У кожному регіоні своя мода на кептарі

Кептар – це зшита з овечої шкіри безрукавка. Вони були поширені переважно на території Карпат та Прикарпаття. Оздоблювали такі жилетки в кожному регіоні по-різному. Наприклад, у Верховинському районі використовували багато кутасиків – своєрідних помпонів. У моєму регіоні, Покутському, в оздобленні присутньо багато шкіри й капслів – металевих та латунних наклепаних бляшок. Такі кептарі називають ще “вішиваними”. Вони були особливо популярними у період між Першою та Другою світовими війнами. Вже потім у моду увійшли більш стримані дублені вироби переважно рудого або коричневого кольорів. 

Та кептар завжди був річчю не дешевою, тож не кожна сім’я могла собі його дозволити. Деколи він міг вартувати як дорослий бик. Зараз же такий одяг майже не знайти. Якщо в інтернеті й продають, то переважно давні. Я знаю тільки двох жінок, які ще займаються кушнірством, але вони працюють в іншій техніці. Я ж шию переважно кептарі свого регіону – покутські.   

Читайте також: Печиво, яке купують у 30 країнах: як майстриня відроджує традиційну випічку Полтавщини

Пішов допомогти по господарству і зустрів доньку відомих кушнірів

У мене завжди був потяг до натуральних речей. Я скуповував різні сардаки, байбараки, кожухи. А перший кептар я символічно придбав саме у свій день народження – це був дублений коричневий кожух, який я знайшов на базарі у Косові. Вже тоді я задумався, чи зміг би сам пошити такий виріб. Але я не знав, чи залишились ще майстри, які вміють працювати зі шкірою. На YouTube та й в усьому інтернеті, звичайно, ніяких майстер-класів не знайти. 

І от одного разу сусідка попросила мене допомогти покосити у її мами. Коли я зробив роботу, жінка запросила мене до хати, щоб розрахуватись, і тут на стіні я помітив дуже цікаву фотографію. Вона колись розлетілася інтернетом і її часто ілюстрували на обкладинках книжок – там зображені знані кушніри Михайло і Софія Гнатюки. Виявилось, це батьки цієї жінки – 86-річної пані Марії. 

кептар
Весільне фото кушнірів Михайла та Софії Гнатюків, що шили кожухи, шапки, рукавиці і, звичайно, кептарі

Вона з радістю погодилась мене навчити цього ремесла, адже з шести рочків допомагала батькам і теж займалась кушнірством. Близько пів року я двічі на тиждень їздив до пані Марії, а вона мені показувала, як, що і до чого. Під пильним наглядом майстрині я пошив свій перший виріб. Це була точна копія кептарика її батька, що на фотографії. У неї він зберігся, тож я по міліметрах все відміряв і робив такий самий. Оригінал, до слова, я з часом реставрував і зараз він як новенький. 

Замовлення на пів року вперед

За своє життя я змінив чимало робіт – працював на пилорамі, на мийці, мав свій бізнес. А потім 15 років поспіль був оператором на заправці. Вчитись кушнірству я почав ще працюючи там. Спершу я пошив кептар собі, потім рідному братові. А коли почали надходити замовлення, я зрозумів, що заправка мене більше не цікавить і краще займатись суто кушнірством. Останні п’ять років я присвятив цьому ремеслу. За цей час я встиг пошити з 10 нових кептарів, деякі з них навіть авторські, та відреставрувати близько 30-40 речей. 

кептар
На фото одна з авторських робіт майстра – парні кептарі для подружжя

Тепер я з впевненістю можу сказати, що з цією роботою життя у мене поділилось на “до і після”. Приємно, коли тебе поважають, як майстра. Сьогодні, наприклад, у мене дуже багато замовлень, особливо на реставрацію. Є черга на найближчі пів року. Деяким людям навіть кажу, щоб вони дзвонили й нагадували мені аж через рік. 

Як мене знаходять? Комусь розповідають знайомі, інші пишуть у Facebook. Кептарі зараз носять з різних нагод – хтось замовляє, щоб в церкву в ньому ходити, були наречені, які на весілля замовили, інша трохи старша пара просто захотіла собі парні жилетки. А за реставрацією здебільшого звертаються люди, у яких ще збереглись кептарі від бабусь та дідусів. Чимало робіт я також відновлював і для приватних колекцій та музеїв – для музею-фотостудії Альпеншток у Яремчі, приватної колекції Богдана Петричука у селі Бабин, музею звичаєвої символіки Гуцульщини у Микуличині тощо.

Один кептар – півтора місяця роботи 

Коли я тільки вчився, витрачав на один кептар три місяці, зараз на пошиття нового потрібно півтора. Це доволі копітка робота. Спочатку треба знайти матеріали, передусім овечу шкіру. Її я купую переважно у Тисмениці коло Франківська. Я ніколи не використовую штучних матеріалів, хоча міг би. Намагаюсь робити так, щоб та річ могла служити й служити. 

Зі шкіри робиться викрійка, а потім вона вручну спеціальною голкою зшивається. Це треба вміти робити. На початку, наприклад, мені було легше тримати голку “від себе”, хоч моя наставниця казала, що правильно навпаки. Я зробив так, як мені було зручно, але у підсумку довелось переробляти.

Зараз до майстра просто так не записатись – замовлення на пошиття та реставрацію розписані на пів року вперед

До викрійки пришивається каракуль – це хутро маленького ягняти. Він є чорний, є сірий, є покручений. Каракуль дуже ніжний, м’якенький і тоненький. Ним оздоблюється майже кожен кептар. А потім на жилетці робляться орнаменти – вирізаються зі шкіри узори, все капслюється – тобто вставляються у виріб металеві бляшки. Так по трохи й вимальовується кептар. Це все – від початку і до кінця – робота руками. Ні швейну машинку, ні клей я не використовую, бо ж працюю так, як це робили в давнину.

Відновив два кептарі з відомого фільму “Тіні забутих предків”

Як не дивно, найважче – це не пошити новий виріб, а відреставрувати старий. Коли шкіра дуже довго лежить, вона пересихає. Тоді по ній важко шити, тож мені деколи треба навіть використовувати плоскогубці, щоб забити голку і витягти її з іншої сторони.

Більшість кептарів можна відновити. Навіть якщо хутро зсередини повилазило, я шию зі шкіри ще один ідентичний кептар, який потім вшиваю всередину виробу. Так всередині кожух новий, а зовні залишається те ж оздоблення. У кожній роботі, яка до мене потрапляє, я бачу щось нове і вчусь у тих майстрів, які колись пошили цей виріб. Наприклад, є кептарі, на яких так пришиті латки, що їх майже непомітно. Я досі намагаюсь це повторити. 

Читайте також: Флейти для медитації: як майстер з України підкорив своїми виробами Європу та Тибет

Багатьом виробам, які я реставрую, понад 100 років, а найстаршому було аж 140. Ох і посидів же я біля того кептарика. Там було дуже багато важких пошкоджень, тож я працював близько місяця. Він, до слова, знімався у фільмі “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Мене попросили відновити два кептарі з приватної колекції, і обидва були у цій стрічці. Один на мамі Івана Палійчука, інший на Палагні. 

Рідко, але, на жаль, є такі речі, які реставрації не підлягають. Їм нічого неможливо зробити, бо у них вже шкіра перепріла, і вони розсипаються в руках. 

Історії деяких речей вартують книг 

Історії деяких кептарів вартують того, щоб про них книжки писали. Коли до мене вперше звернулись за реставрацією, я відмовив. Подумав, добре спочатку б потренуватись це робити, а потім братись за чиюсь річ. 

Так я врятував кептарик, який мали викинути на смітник. А історія в нього така. Колись давно одна жіночка продала сусідці свій жилет. Та сусідка довго тримала його у шафі і не доглядала за ним. Бо ж таку річ потрібно використовувати, її треба вивітрювати, викладати на сонце, просушувати та одягати, щоб міль не їла. У підсумку комаха таки “впоралась” зі своєю справою, тож кептар мали викинути. Коли я про це дізнався, забрав його, щоб хоча б спробувати відреставрувати. І у мене це вийшло. Згодом онуки першої власниці почули, що я відновив виріб, що належав колись їхній бабці. І вже новенький він повернувся до них. Тоді я зв’язався з людьми, які вперше попросили мене про реставрацію, і зайнявся їхньою роботою. 

Кожен кептар бере участь у фотосесії

Всі свої роботи, які я реставрую та створюю, я фотографую на моделях. Я назвав цей проєкт “Відродження”.  Його назва не випадкова, адже кушнірство дійсно починає відроджуватись. 

Фотокалендарі з моделями, що одягнені у відреставровані або пошити майстром кептарі

Ця ідея прийшла до мене поступово. Спочатку я просто фотографував кептарики на вішаках – робив фото “до” і “після” реставрації. А потім моя подруга, телеведуча місцевого каналу у Коломиї, твердо підштовхнула мене на те, щоб я проводив тематичні фотосесії. Тепер же або я шукаю дівчат і пропоную їм знятись, або вони самі пишуть, що хотіли б взяти участь у моєму проєкті. Я одягаю їх у речі, що відповідають регіону, з якого пішов кептар. Намагаюсь робити все максимально наближено до традицій.  

Назбиравши достатньо фоторобіт, я навіть випустив календар на 2021 рік зі своїми моделями у кептарях. І знаєте, я бачу у людей інтерес – багато хто у коментарях пише, що їм подобається те, що я роблю. Тож покладаю надію, що цікавість до традицій та свого минулого в українців буде тільки посилюватись. 

Читайте також: Вишивають спогади вручну — засновниця бренду White and Stripe Тоня Булгакова про «смугастий» бізнес

У планах – продовжувати займатись своєю роботою та популяризовувати кушнірство. Мене запрошували у кілька музеїв зробити виставку, але вже після закінчення карантину. Я хочу показати людям, як це робилось, як зароджувалось, може й майстер-клас провести легенький. 

Суспільство

Уперше в історії України: «Мед мінних полів» здобув «золото» фестивалю «Каннські леви»

Опубліковано

«Мед мінних полів» від Saatchi & Saatchi Ukraine за підтримки Міністерства закордонних справ України, агропромислової компанії Kernel і в кооперації з Dronarium Ukraine отримав золоту нагороду Cannes Lions 2025. Це перша «золота» статуетка для України на одному з найпрестижніших фестивалів креативності.

Про це повідомив міністр закордонних справ Андрій Сибіга.

Проєкт привертає увагу до проблеми замінування в Україні і покликаний залучити міжнародну допомогу для розмінування територій.

«Український контекст завжди унікальний. Наша публічна дипломатія вкотре доводить, що вона може набувати абсолютно нових сенсів і форматів заради великої мети», — зазначив Сибіга.

Читайте також: Митці з України здобули низку нагород на міжнародному фестивалі анімації у Франції

Про фестиваль

Cannes Lions — щорічний міжнародний фестиваль креативності, який відбувається в місті Канни з 1954 року. Це один із найпрестижніших заходів у галузі реклами та креативних комунікацій, що збирає професіоналів з усіх куточків світу. У межах фестивалю проводяться конкурси в численних категоріях, а переможці отримують відомі статуетки «Лева» за найінноваційніші та найвпливовіші проєкти.

Нагадаємо, що українське шоу «Холостяк» із Тереном отримало нагороду «Каннських левів».

Фото: фейсбук-сторінка Андрія Сибіги

Читати далі

Суспільство

Рятувальники знайшли п’ятирічного Кирила, якого шукали в лісі понад три доби (ВІДЕО)

Опубліковано

21 червня о 05:54 рятувальники виявили 5-річного Кирила, який залишався у лісі понад три доби. Хлопчика знайшли завдяки дрону Спеціального авіаційного загону ДСНС.

Про це повідомили в ДСНС Івано-Франківщини.

Кирило зник увечері 17 червня в лісовому масиві поблизу села Троїця на Коломийщині. Пошуки тривали цілодобово: до операції долучилися рятувальники з чотирьох областей — Львівської, Тернопільської, Чернівецької та Хмельницької, а також курсанти Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.

Читайте також: У Києві серед завалів після ракетного обстрілу знайшли живого котика (ФОТО)

Поліціянти, військові, волонтери та місцеві жителі шукали хлопчика на площі понад 5,5 тисячі гектарів, доповнювали пошук дрони (8 902 гектари) та водолази (12 водойм на 7 700 м² і 155 гектарів прибережної зони).

На місці працював міжвідомчий штаб і психолог ДСНС, який підтримував родину Кирила під час пошуків. Хлопчик живи, його передали медикам.

Нагадаємо, що у Києві відшукали собаку, який урятував господаря під час обвалу під’їзду.

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка ДСНС Івано-Франківщини

Читати далі

Суспільство

У Києві відшукали собаку, який урятував господаря під час обвалу під’їзду

Опубліковано

У Києві знайшли собаку, який урятував свого господаря Олексія під час обвалу під’їзду 17 червня. У той день пес Річард злякався удару ракети та змусив хлопця бігти за ним. Завдяки цьому Олексій покинув місце, де обвалився його під’їзд.

Про це повідомила Катерина Лісова, бабуся хлопця.

Як розповіла жінка у фейсбуці, її онук поїхав на пошуки чотирилапого у Київ, до місця свого зруйнованого житла. Разом із собою Олексій взяв і молодшого брата. Хлопці домовилися розділитися для пошуків Річі.

Поки брати їхали в район, де загубився чотирилапий, бабусі Катерині небайдужі надіслали фото собаки, схожого на Річарда.

«Скинула знімок Олексію, і він, побачивши його, відразу з радістю закричав: «Мі-і-і-й!..». Тож відразу побігли удвох з братом у напрямку гаражного кооперативу «Ветеран» на Берестейській», — переповідає Катерина Лісова. Жінка зауважила, що це досить далеко від місця зникнення Річарда.

Читайте також: У Києві серед завалів після ракетного обстрілу знайшли живого котика (ФОТО)

Того ж вечора Олексій разом зі своїм другом-рятівником поїхали до мами в Коростень. Там на них чекала вся родина.

«Це саме той момент, коли навіть гіркі думки про втрату житла відступили на задній план. І це, напевно, зрозуміло. Інакше б не відгукнулось стільки людей на цю дивовижну подію. В українців є щось особливе в їхньому характері: на фоні стількох втрат, жертв вони не перестають бути Людьми. В будь-якій ситуації», — описує Катерина вдячність тим, хто відгукнувся на прохання допомоги у пошуках.

Нагадуємо, що у Львові рятувальники ДСНС витягли кошеня, що впало у вузьку трубу.

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Катерини Лісової

Читати далі