Суспільство
Кобзар 21 століття: як харків’янин відроджує український музичний феномен
Він наче зійшов з гравюр давно минулих століть, що зображують кобзарів. Назар Божинський схожий на справжнього козака – оселедець, жупан, традиційна сорочка та бандура у руках. Чоловік відроджує традиції кобзарства та виготовляє старовинні українські інструменти. Все, на чому колись грали наші прадіди, Назар сьогодні створює у звичайній харківській квартирі. А крім цього, грає на вулицях старовинні пісні і хоче довести, що навіть у часи діджиталізації та буму електронної музики – традиції наших пращурів крізь століття існують разом з нами.
Назар Божинський
За освітою архітектор. Є доцентом кафедри урбаністики у Харківському національному університеті будівництва та архітектури (ХНУБА). Крім цього, Назар є кобзарем та створює традиційні кобзарські інструменти і виступає з ними.
Отримав бандуру за п’ятірки
Коли я ще був малим, то бачив зображення козаків на старовинних народних картинах у музеях. Припало до душі зображення козака Мамая з кобзою і я захотів собі таку. Але це залишалось лише мрією, поки я не побачив у літературному музеї бандуру Григорія Ільченка, який колись навчався у справжнього кобзаря. Тоді зрозумів, що і зараз такі інструменти є. А потім познайомився з майстром кобзарських інструментів, який подарував мені свою книгу. Відтоді я почав захоплюватись цим серйозно.
У мене не було інструменту, тому коли закінчував 11 клас уклав з батьком парі. Він сказав, що якщо я складу всі іспити на п’ятірки, то купить мені все, що захочу. Але єдиним бажанням була бандура. Так у 2001 році батько купив мені інструмент в одного київського майстра.
Згодом я почав потроху вчитись – сам і у кобзарів. Щоб освоїти інструмент потрібно десь три роки. За якийсь час я навчився і на лірі грати, і на кобзі, а потім і на торбані (це такий старовинний інструмент, суміш ліри і бандури, на якому грала козацька старшина в давнину – авт).
Майстерня у квартирі
Зараз я ще й самостійно майструю інструменти. Колись мені віддали недороблену бандуру і я її доробив. З цього все і почалось. Робив і гусла, і бандури, і ліри, і кобзи. Майстерні в мене немає, все роблю у власній квартирі – облаштував окрему кімнату. Іноді у батьків в селі майструю.
Роблю бандури на замовлення, або щоб позичити своїм учням. Розумієте, в кобзарському цеху є умови, що продавати інструменти можна тим, хто справді на них гратиме. Інакше інструмент руйнується. Якщо учень справді хоче вчитись, то можу і безкоштовно віддати.
Коштує бандура, як корова, десь $2000. Вже зробив кільканадцять інструментів – точно вже і не зрахую.
Хочеться, щоб були епічні співці. До нас традиція кобзарства дійшла від живих людей обірваною. Колись, 100 років тому був студент, який захопився кобзарством і вчився у кобзаря грати на бандурі. Згодом поїхав у Москву, а коли повернувся, то побачив, що ніхто вже не вміє грати на цих інструментах. Тоді він сам почав навчати людей, хоча вже йому було 90 років. Чоловік поспішав, бо розумів – традиції треба передавати від людини до людини, а не через книжки. От і роль братчиків (члени кобзарського братства, раніше так називали січовиків, – авт.) козацького цеху – продовжити те, що було здавна.
“Деревину для бандур шукаю попід річками, а клей роблю з риб’ячих міхурів”
У моїй майстерні навіть немає ніяких електричних верстатів для виготовлення інструментів – все роблю традиційним способом, як і колись наші предки. Електроінструменти псують дерево і тоді звук дуже псується. Можна і по готовому інструменту визначити, як він був зроблений. А так мені потрібна сокира, пилка, стамески і тесло.
Бандури та кобзи робляться з великої колоди. Переважно використовую червону вербу, клен, горіх чи грушу. За допомогою сокири й тесла я вирубую таку велику ложку та обробляю її зсередини. Потім роблю верхню частину з сосни чи ялини та склеюю інструмент.
Синтетичні клеї для музики не підходять – лише натуральні. Для мене найкращим є риб’ячий клей. Для цього я беру міхури осетрової риби, чищу їх, висушую, кришу і варю. Так утворюється міцний клей, який, за потреби, легко розчиняється теплою водою.
Фарби для інструментів беру теж натуральні. Використовую бджолиний віск, прополіс, переварену смолу різних дерев, ефірні олії. Якщо потрібно додати кольору – беру корені рослин, які мають яскраве забарвлення. Воно дуже чути, коли щось не те в інструменті.
До речі, матеріал для інструментів я шукаю понад річками: може якесь дерево впало чи засохло. Колоди для виготовлення потрібні великі, тому купити просто неможливо. Щоб зробити інструмент потрібен десь рік. Готову бандуру варто освятити в церкві, зазвичай робимо це на Покрову чи Трійцю.
Інструмент має свою історію
Здавна вважалось, що кожний інструмент має свою історію. Є таке повір’я: щоб інструмент звучав жалібно, потрібно його зробити, поки не похована якась людина, яка померла. Тоді він закриває у собі її душу.
І якось зі мною трапилась така історія. Був майстер на прізвище Шльончик, він дідусь співачки ONUKA. Колись з його майстерні викинули заготовки дерева, які я забрав. Тоді з них зробив інструмент. Так вийшло, що дороблював я його у 20-х числах лютого – коли розгортались події на Майдані Незалежності.
Пам’ятаю, що одного дня була гарна сонячна погода і я вивісив інструмент просушитись. Але раптом здійнявся вихор, який зірвав бандуру і та розбилась на друзки. А все закрите в ній ніби вийшло назовні. Згодом я переробив інструмент, ще і їздив до Києва, грав на ньому на Майдані й залишив там. А після розгону на Майдані він десь пропав. З часом знайшовся, але замість інструменту я отримав пакетик з друзочками. Я вирішив, що раз бандура має таку історію – я повинен її відновити. Склеїв ті друзочки – і інструмент отримав нове життя. Зараз він у мого учня.
Охоронці виганяли, щоб не співав біля базарів
З 2003 року я почав грати на місцях в Харкові, де здавна виступали кобзарі. Це Благовіщенський базар, Університетський садок, вулиці Університетська, Пушкінська, біля Покровського монастиря та Мироносицької церкви. Про ці місця дізнавався також з розповідей кобзарів та з книжок. Якщо буваю десь у гостях в Полтаві чи Миргороді – там теж граю.
Зазвичай виконую духовні псалми, історичні козацькі пісні (думи), або веселі пісні. Почав грати на кобзарських місцях десь з 2003 року.
Буває сідаю десь біля крамниць, то просять посунутись, або проганяють. Якось грав біля базару, то виходили охоронці та казали, щоб я звідти пішов. Люди у таких випадках заступаються. Але зараз вже всі звикли, тому проганяють рідко.
Ми не збираємо гроші. Але пішла така традиція, що варто поставити якийсь кухлик чи картуз – тоді й люди уважніше прислуховуються до пісні. Грати кілька годин на вулиці – це теж робота. Якщо хтось хоче, то може дати якісь гроші, цукерку чи пиріжок. Але, якщо я сиджу і граю 8 годин і підійде тільки одна людина з п’ятаком, то я не ображаюсь. Для мене важливо, щоб люди чули та знали козацькі пісні. Я хочу відновити традицію і зберегти місце для тих незрячих співців, які були здавна. Бо саме незрячі люди можуть осягнути ввесь той гігантський кобзарський репертуар.
Мене запрошують і на поминальні дні грати. Біля церков люди ставлять свічки і замовляють поминальну псальму. Це дуже важлива моя місія.
На свята рідше запрошують грати, хіба що на дні народження чи у гості до друзів. Люди зараз оглушені електронною музикою, тому танцювати під традиційні акустичні пісні їм важко.
Планую безкоштовно навчати незрячих військових та дітей
Зараз я планую навчати незрячих дітей та АТОвців музики та гри на бандурі. Здавна козаки, які втратили зір не впадали в депресію, бо попадали в кобзарський цех і лікувались музикою. Навіть якщо не було хисту грати, то вони просто співали.
Травмовані ветерани після війни втрачають сенс існування, замикаються в собі. Тому я хочу їм допомогти. Навчання абсолютно безкоштовне. Я готовий допомагати всім, хто опинився в такій ситуації та разом відроджувати традиції.
Суспільство
