10 видатних українок, про яких ви мало що знали

Редакція ШоТам завітала до минулого українського жіноцтва, щоб розкрити історії видатних і легендарних жінок. Їх внесок у розвиток наукового, суспільного та культурного життя залишив невиразний слід в історії. Завдяки їм ми маємо кого шанувати, в кого знаходити натхнення, і кого вважати прикладом до піднесення власних досягнень.

Ірина Калинець

Ірина Калинець, народилася в родині віруючих Української греко-католицької церкви, отримала вищу освіту на філологічному факультеті Львівського університету. Протягом свого життя працювала у різних сферах, зокрема: методисткою, вчителькою, бібліотекаркою й викладачкою. Однак, її активні позиції щодо захисту української культури та прав людини призвели до переслідувань.

У 1970 році Ірина підписала протест проти арешту дисидента Валентина Мороза, що стало початком її активної громадської діяльності. Пізніше вона разом із чоловіком виступила за допуск до судового розгляду Мороза, і підтримала його родину листами до влади.

У 1972 році її заарештували за “антирадянську агітацію та пропаганду”, й вона провела більше 9 років у в’язниці та на засланні. Після звільнення Ірина стала активісткою суспільно-культурного життя Західної України та Львова, долучилася до роботи організації “Меморіал” та Народного руху України.

Попри важкі обставини, вона продовжувала творчу діяльність, публікуючи поезії, дитячі книги та наукові праці. Ірина Калинець стала символом відваги та витримки в боротьбі за свободу слова та права людини.

Галина Дидик

Галина Дидик народилася у національно-свідомій родині українців Томи та Олени у селі Шибалин на теренах Королівства Галичини та Володимирії 17 квітня 1912 року. В 1934-1939 роках вона активно долучилася до діяльності “Союзу Українок”, здійснюючи просвітницьку роботу в селах Тернопільської області.

Після приходу радянських військ на західноукраїнські землі, Галина була заарештована органами НКВС за зв’язок з ОУН та активну націоналістичну пропаганду. Через брак доказів, відпустили її в травні 1940 року. Вона офіційно стала членкинею ОУН у березні 1944 року, проте її націоналістична діяльність розпочалася ще під час навчання в учительській семінарії.

Галина працювала в референтурі підпільного Українського Червоного Хреста, де забезпечувала медичний персонал для допомоги УПА. Вона також займалася налагодженням зв’язку між головою Проводу ОУН Романом Шухевичем та іншими членами проводу.

Коли більшовики викрили місцеперебування Дидик і Шухевича, вона не встигла повністю з’їсти отруту. Після 25 років ув’язнення вона вийшла на волю з мужністю та не втратила своєї любові до людей.

Анна Храплива-Сміт

Анна Храплива, народилася у 1920 році в Канаді, де отримала вищу освіту в Університеті Манітоби. Після закінчення навчання, вона працювала бухгалтеркою. В 1941 році, будучи однією з перших українок діаспори, вступила до Канадського жіночого армійського корпусу (CWAC).

Анна була відома своєю відданістю та високими навичками, що принесли їй Медаль Британської імперії за відвагу та віддану службу в 1944 році. У серпні того ж року її підвищили до рангу лейтенанта. Вона також була відправлена до Німеччини для підготовки прибуття частин Корпусу в британську окупаційну зону.

Під час свого перебування в Німеччині, Анна стала свідком трагедії мільйонів українців, що опинилися в ситуації переслідування та переміщення. Після демобілізації в Канаді, вона повернулася до Європи, де активно допомагала українським біженцям та воякам, що відмовилися повертатися до СРСР.

У Лондоні, Анна стала членом проводу Центрального українського допомогового бюро, де продовжила свою невтомну допомогу співвітчизникам. Її внесок у підтримку української громади на Британських островах був надзвичайно значущим.

Ірина Тимочко

Ірина Тимочко, народилася 8 липня 1923 року у селі Яксманичі, що поблизу Перемишля, в родині патріотів України. Вона виросла в атмосфері національної свідомості та патріотизму, що було визначальним для її подальшого життя.

Після закінчення школи в Перемишлі, Ірина вступила до підпільного Пласту та приєдналася до ОУН. Після навчання в Українському допомоговому комітеті у Яворові, вона прийняла участь у підпільній діяльності.

Під час операції “Вісла” Ірина була однією з тих, хто залишився на передовій, захищаючи свої домівки від польських військ. Пізніше, після операції, вона активно допомагала українським біженцям та воякам, які відмовилися повертатися до СРСР.

Проте, її діяльність не залишилася непоміченою, і вона була затримана у Перемишлі. Незважаючи на жорстке слідство та фізичне насильство, Ірина не зламалася та не пішла на співпрацю з ворогом.

Після восьми років ув’язнення, вона була звільнена. Відвідавши свою рідну Лемківщину, жінкак згадала про ті часи та знову почула партизанські стежки. Ірина продовжувала свою боротьбу за свободу й права українського народу.

Ольга Лядська

Ольга Лядська народилася 2 березня 1926 року у селі Оріхівці Краснодонського району на Луганщині. Її юність сповнена випробувань через нацистську окупацію та репресії радянської влади.

Отримавши повістку на відправку до Німеччини, Ольга написала листа, в якому виразила своє відверте неприйняття війни та нацистського режиму. Арештована через цей лист, вона зазнала жорстокого допиту, але відмовилася від співпраці з ворогом.

Почалися репресії проти місцевого населення – за перебування під окупацією. Те, що Ольгу Лядську нацисти арештували, але вона уникнула покарання, було підозрілим для радянських спецслужб. Залишилася жива – отже, зрадниця. 2 квітня 1943 року Воєнний трибунал Уральського воєнного округу засудив 17-літню дівчину на 10 років позбавлення волі з поразкою у правах ще на 5 років. І відправив її до концтабору. Відправлена до концтабору, вона стала об’єктом романтизації в радянській пропаганді, але насправді зазнала тяжких випробувань.

Її ім’я разом із ім’ям іншої дівчини з’явилися у романі “Молода гвардія” як представниць зради. Це спричинило нове розглядання їхніх справ у концтаборах.

Ольга Лядська та її товаришка познайомилися лише після реабілітації у 1990 році. До цього часу кожна з них вважала, що інша – вигадана фігура.

Олена Вітер

Олена народилася у 1904 році в селі Миклашів на Львівщині. Вона завжди пишалася своїм українським корінням. З раннього дитинства вона була насичена патріотичними ідеями, які вбиралися з сімейного виховання.

Олена Вітер прославилася як настоятелька греко-католицького монастиря ордену студитів та активна учасниця Організації Українських Націоналістів. У 1941 році вона була арештована НКВД та засуджена до смертної кари, проте дивом уникла розстрілу у львівській в’язниці на вулиці Лонцького.

Під час німецької окупації Олена Вітер приховувала єврейських дітей у львівському сиротинці, який був під її опікою. Вона та монахині забезпечували дітей не лише матеріальною допомогою, а й навчали їх християнським цінностям та молитвам.

Після звільнення з в’язниці сестра Йосифа продовжила свою діяльність, але була обмежена в правах та змушена переселитися у м. Скалат на Тернопільщині. У 1976 році вона була визнана “Праведником народів світу” Яд Вашем за свої вчинки під час голокосту.

Марія Рогачук

Марія Рогачук народилася у 1926 році на Тернопільщині, у селі Ланівці. Її батько, Микола Щербань, був заможним селянином. У 1948 році Марію арештували за невідомими обвинуваченнями, пов’язаними з УПА, і засудили до 25 років ув’язнення в Сибіру.

Під час допитів, яких було цілком дев’ять, чекісти витягли з Марії зізнання про співпрацю з ОУН. Вона підтвердила, що інформувала повстанців про ситуацію у своєму селі, але вона не здала своїх товаришів.

У 1949 році вирок оголосили – 25 років ув’язнення та обмеження у правах на 5 років. Проте, після апеляції, термін ув’язнення зменшили до 10 років. Пізніше, через перегляд справ, цей термін ще скоротили на 15 років.

Незважаючи на важкі умови, Марія залишилася вірною своїм ідеалам та переконанням.

Квітка Цісик

Квітослава Цісик народилася у 1953 році у Нью-Йорку, в родині, яка емігрувала до США після Другої світової війни, уникаючи переслідувань радянської влади через статус інтелігенції.

Вже з дитинства Квітослава виявляла зацікавленість музикою, особливо українською. Вона займалася академічним вокалом і вивчала гру на скрипці та фортепіано.

На початку 1980-х років вона стала відомою як одна з провідних виконавиць рекламних джинглів та пісень у США. Також випустила дві платівки з професійними записами українських пісень: “Квітка” (1980) та “Два кольори” (1989).

Квітка Цісик мала при житті рідкісний тембр голосу — колоратурне сопрано, який вважається найвищим з можливих жіночих голосів. Це дозволило співачці мати неабиякий успіх як у виконанні пісень популярних жанрів, як, наприклад, поп або джаз, так і в оперному співі.

Хоча Квітка Цісик відвідала Україну лише один раз у 1983 році, ця поїздка залишилася майже таємною для всіх, окрім найближчих родичів.

Співачка планувала виступити в Україні після отримання нею незалежності, але померла від раку молочної залози у 1998 році. На її честь названі вулиці у Львові та Пущі-Водиці.

Валентина Шевченко

Валентина Шевченко, народилася 12 березня 1935 року у Кривому Розі, протягом свого життя займала важливі посади у політиці. Протягом чотирьох років, з 1969 по 1972 рік, працювала заступником міністра освіти УРСР, а потім від 1972 до 1975 року займала посаду заступника голови в Українському товаристві дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами.

Протягом 10 років була заступником голови президії Верховної Ради УРСР, а в 1985 році, на вік 50 років, її обрали головою Верховної Ради УРСР. Після розпаду СРСР Валентина Шевченко вирішила піти з політики, майже не з’являлась на публіці та уникала інтерв’ю.

Айше Сейтмуратова

Айше Сейтмуратова – легенда кримськотатарського національного руху. Вона народилася 12 березня 1935 року в Кривому Розі. У сім років її разом з матір’ю, сестрою та п’ятьма братами депортували з Криму. Її батько пропав безвісти під час війни.

Після закінчення школи вона поступила й успішно закінчила історичний факультет Самаркандського університету, проте їй не дозволили навчатися на аспірантурі. Пізніше жінці все-таки вдалося вступити до Інституту історії АН Узбекської РСР, але вона не могла його закінчити через арешт.

Айше двічі (у 1967 та 1971 роках) – було арештовано за “виготовлення та поширення матеріалів, що псують радянську владу”. Вона відбула трирічний термін у мордовських таборах.

Після звільнення вона продовжила активну участь у кримськотатарському національному русі. Загрози третього кримінального переслідування вона уникнула, переїхавши в США, де стала ведучою радіо “Свобода”.

У 1990 році, після 11 років перебування у США, повернулася до Узбекистану, а потім в Крим.

Повернувшись на батьківщину, створила благодійний фонд “Мерхамет еві” (“Дім доброти”), який надавав гуманітарну допомогу кримським татарам.

Після анексії Криму Росією в березні 2014 року Айше Сейтмуратова засудила агресивні дії Росії в Криму, заявивши: “Майбутня державність кримських татар повинна будуватися разом з українським народом, лише разом з Україною ми досягнемо успіху”.