Юрій Душенко з Донеччини розпочав справу наприкінці 2015 року. Двічі втрачав бізнес, вимушено змінив три регіони та партнерів. Єдине, що незмінне — великий розмір та якість його печериць.
Розповідаємо в ШоТам про підприємця, який завдяки гранту від Благодійного фонду «МХП — Громаді» в межах конкурсу бізнес-ідей «Роби своє» знову повернувся до улюбленої справи.
Перша спроба відновити бізнес не вдалася
Юрій почав цікавитись грибною справою в рідному містечку Лиман на Донеччині. Там його друзі запропонували спробувати вирощувати печериці в приміщенні колишнього консервного заводу. «На той час ця тема не була настільки поширеною, як зараз, — згадує Юрій. — Не було форумів чи якихось статей в інтернеті, тому почав досліджувати з власних спроб і помилок».
Перед початком повномасштабної війни Юрій заклав брикетів на 4,5 тонни грибів. Планував масштабувати до 20 тонн грибів на місяць, аби поставляти на консервний завод. Однак урожай зібрати вже не встиг — довелося виїжджати разом з родиною та партнерами в безпечніше місце.
Спроба відновити бізнес у Чернівцях лише забрала й так обмежені збереження сімʼї.
«За мною була справа виростити гриби, а за вже колишнім партнером — знайти ринок і продати. Я свою роботу зробив — 4,2 тонни було вирощено, однак реалізувати на новому місці не змогли».
Партнер по бізнесу тоді виправдовувався, що таких «мутантів» ніхто на ринку купувати не захоче.
Юрій вирощує великі мʼясисті грибиобʼємом від 12 до 18 см. За словами підприємця, у його печерицях на 10% менше вологи, ніж у стандартних магазинних. Це не лише покращує смак, а й збільшує термін зберігання сирого продукту.
Юрій Душенкоразом з врожаєм печериць. Фото надав Юрій.
«Ми навіть дорощуємо гриби до 20 сантиметрів так, що на такій печериці можна хоч піцу робити!» — пишається Юрій.
Після негативного досвіду на новому місці чоловік мав забезпечувати сімʼю, тому долучився до бізнесу батьків дружини, які на той час релокувались у Звенигородку, що на Черкащині. Всією родиною сконцентрувалися на сімейній справі, яку ведуть уже 25 років, — продажі чаю та кави. «На початку їздили з дружиною на ринки в навколишні містечка, де фасували чай по упаковках та продавали».
Знову наважитись на вирощування улюблених печериць допоміг саме грант від Благодійного фонду «МХП — Громаді». «Памʼятаю, прийшов у гості знайомий нашої сімʼї й розповів про таку можливість. Усі мене підтримали, та до кінця подачі заявок лишалося всього три дні».
Сконцентрувавшись та описавши всі 8 років свого досвіду, Юрій надіслав грантову форму в необхідні терміни. Вже за місяць отримав лист про перемогу в конкурсі. А наступного місяця чоловік отримав 100 000 гривень і розпочав підготовчі роботи.
«Історія Юрія нас вразила, по-перше, його прагненням розвиватися, попри перешкоди. Не мав інформації — купив книгу за 8 000 грн, звідки вивчав теорію з догляду за грибами. Через велику війну довелося покинути домівку — спробував власну справу на новому місці. Не вдалося з першого разу — спробував знову. По-друге, його бізнес безпосередньо запускає економічні процеси всередині громади: продаж, логістика тощо. По-третє, це — виробництво, яке при масштабуванні створюватиме нові робочі місця, розвиватиме громаду. Також Юрій прописав чіткий бізнес-план, пояснив, на що саме підуть кошти, й сам інвестував у свій бізнес», — прокоментував керівник відділу національних проєктів Благодійного фонду «МХП — Громаді» Володимир Панченко.
До перезапуску бізнесу минуло ще чотири місяці. За цей час підприємець орендував приміщення та разом з родиною облаштував його для вирощування печериць: провів електрику, встановив кондиціонери та фільтри для подачі повітря, зробив полиці тощо.
Підготовка приміщення для вирощування печериць. Фото з Instagram Юрія
Суми гранту не вистачило на всі потреби — ще 220 000 гривень Юрій вклав з власних коштів. Та допомога зʼявлялася там, звідки її не очікували.
«Коли я купував матеріали по гранту, то завжди розказував, для чого і хто я. Так слово за слово, і ми вже виходили на каву. Одні давали матеріали в борг, а підприємець, у якого орендував приміщення, покрив витрати за електроенергію до першого врожаю», — згадує Юрій з подивом та щирою вдячністю.
«Без підтримки я навряд би наважився»
У листопаді 2023 року Юрій висадив перший врожай на новому місці. На відміну від попереднього досвіду, цього разу підприємець веде всі напрямки свого малого бізнесу самостійно та не покладається на зовнішніх партнерів. Нині гриби від Юрія продають у різних локальних продуктових магазинах:
«Я обʼїхав навколишні містечка й буквально пропонував підприємцям свої печериці. Хтось із них має три-чотири магазини в місті, хтось — лише одну, але велику точку».
Вирощування та врожай печериць-гігантів. Фото з Instagram Юрія
Юрій знаходить тих, хто раніше грибами не торгував, бо це продукт, що швидко псується. Однак його гриби можуть зберігатися довше — магазини беруть по 50-70 кілограмів на тиждень і регулярно збільшують замовлення. Клієнти звикають до смачного та якісного товару, тому повертаються й приводять ще своїх знайомих. У родинному магазині також зробили стелаж для продажу грибів — там за місяць вторгували близько 400 кілограмів. Гриби надсилають і поштою:
«Якби мені колись сказали, що я відправлятиму гриби поштою, я б розсміявся та не повірив. Люди замовляють не лише для себе, а й для перепродажу, адже такі величезні та мʼясисті печериці — унікальність на ринку!».
Оскільки бізнес тільки починає набирати обертів, підприємець реалізовує до 1,5 тонни грибів за два місяці. Надалі Юрій планує поступово збільшувати обʼєми та відправляти печериці на переробку та консервацію. За фінансовим планом бізнес має окупитись за 9 місяців, і поки підприємець рухається в запланованому темпі.
«Чесно кажучи, було дуже шкода покинути майже 8 років досвіду та займатися чимось іншим. Але без підтримки я навряд би наважився на таке. Та коли в тебе вірять, ще й допомагають матеріально, то мене це надихнуло працювати далі на користь людям навколо», — говорить Юрій.
Юрій Душенкоразом із сім’єю та відзнакою за найкращу бізнес-ідею. Фото надав Юрій
У «МХП — Громаді» 12 березня стартував новий сезон конкурсу «Роби своє». Підприємці можуть отримати до 100 000 гривень на розвиток власної справи. Фонд планує підтримати до 80 ініціатив у 13 областях України. Заявки приймають за посиланням до 9 квітня 2024 року.
«МХП — Громаді» — український благодійний фонд, який почав свою діяльність 2015 року. Його головна місія — комплексний розвиток громад. Географія діяльності налічує 12 областей України, з яких понад 700 містечок і сіл. Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну фонд системно підтримує людей, які перебувають у регіонах бойових дій, українських захисників та рятувальників, громади, лікарні та пологові будинки, благодійні установи, які дбають про дітей-сиріт та літніх людей, а також людей, які через війну залишилися без дому та засобів для існування.
Вчора, 7 травня, Jerry Heil та alyona alyona з композицією “Teresa & Maria” встановили рекорд на “Євробаченні-2024”, увійшовши до фіналу. Вже 17-й раз представники від України потрапляють до фіналу пісенного конкурсу, що є рекордом в історії Євробачення.
Відтак Україна стала єдиною країною, яка завжди проходить у фінал конкурсу. Свою позицію Україна тримає з 2004 року.
Нагадаємо, місті Мальме, Швеція, пройшов перший півфінал Євробачення 2024, де виступили 15 країн-конкуренток. Цього року Україну представляє alyona alyona та Jerry Heil.
alyona alyona та Jerry Heil виступили під номером 5. Номер співачкам ставила талановита українська режисерка Таня Муіньо, яка до того працювала з Кеті Пері, Дженніфер Лопес, Harry Styles, Post Malone, The Weeknd та іншими світовими зірками.
У півфіналах могли голосувати лише глядачі тих країн, які беруть участь у відповідному півфіналі. Тобто в Україні можна віддати свої голоси лише 7 травня. У першому півфіналі зможуть проголосувати глядачі з Німеччини, Швеції та Великої Британії, а у другому — з Франції, Італії та Іспанії.
Фінал пісенного конкурсу відбудеться у суботу, 9 травня.
Благодійна організація “Має значення” розпочала відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59. Демонтаж вивіски розпочали ще вчора, 7 травня, він виявився непростим, і потребував участі 3-х людей.
“Пластикові літери буквально розсипалися в руках, і ми по-справжньому злякалися того, що затягнули з порятунком і як би не було занадто пізно. У майстерні нас утішив реставратор, пообіцявши задіяти італійські розчини і фарби, які продовжать життя вивіски. Щиро віримо, що її відродження вдасться і оновленою вона повернеться на своє первісне місце, де висіла з 1977 року, рекламуючи все ще діючу перукарню на Подолі” — йдеться у дописі.
Серед запланованих реставраційних робіт на цей тиждень:
Кожен день вчительки іноземних мов Марини Шажко розпочинається о 5 ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак — Тару та Муху, декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку, адже на неї чекають ще дві сотні собак у притулку.
По дорозі треба забігти в аптеку та до магазина: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки щоб дати всім собакам ліки».Маршрутка везе її за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.
Марина повертається додому вже надвечір, гуляє з собаками та займається онлайн з учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.
керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада»
Вони наче самі мене знаходять
Змалку я бачила, як мої мама й тато підгодовували на вулиці собак і котів, але додому мені брати нікого не дозволяли.
Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково — у розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!».
Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду й сидів такий сумний, що я не витримала — притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в шоці: «Що це?» — «Котик! Він буде жити з нами!». Тімошка прожив у нас 16 щасливих років.
У 2009 році, коли я вже працювала в школі вчителькою, у дворі будинку з’явилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті нема — це була любов з першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір і таки вилікувала. Собачка зміцнів, відростив красиву руду шерстку. Усі сусіди його любили та підгодовували. Назвали Бобочкою.
Марина Шажко зі своєю собакою Тарою. Тара — собака з вулиці, вона мала серйозні шкірні проблеми, але Марина вилікувала її. Фото надала героїня
На 8:00 мені на роботу, а до 6 ранку я пильнувала мисливців на вулицях
У 2010 році в Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводили вночі щопонеділка й щочетверга, поки більша частина міста ще спала.
На 8:00 мені на роботу в школу, а з 4 до 6 ранку в ці дні я патрулювала свій мікрорайон — спочатку лише нашу Бобочку.
Одного разу я визирнула у вікно й побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла напереріз машині, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки з сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і машина поїхала ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці — а що, як мисливці повернуться? І я принесла нашого дворового собаку додому.
Це був переламний момент, коли я зрозуміла — не можу нічого не робити з тим, що коїться в місті стосовно безпритульних тварин. Разом з подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашому дрім-тімі стала також Людмила Булавка.
Волонтерки проти бюрократії
До нас долучалися люди. Ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію — місту потрібен притулок і кампанія зі стерилізації, а не відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, але були й хейтери.
Ми шукали можливостей скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади, і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де б могли працювати лікарі.
За умовами гранту, орендна плата становила 1 гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито можуть виділяти гроші лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що влада скористалася нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули й почали самі збирати кошти на перші операції — у соцмережах, на базарі.
Місцева ветеринарка погодилася оперувати безпритульних тварин безкоштовно, і ми сплачували тільки вартість медикаментів.
Тим часом на базі стерилізаційного майданчика в нас організувався притулок — ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, у яких було дуже мало шансів вижити на вулиці через вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати в родини.
Кожна з волонтерок мала власну роботу, і до тварин у притулку ми могли приходити лише в позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, і на зарплату збирали в нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат: я — з учительської, Ольга — з бібліотекарської.
Волонтерки притулку для безхатніх тварин «Лада»: Ольга Литовченко, Марина Шажко та Людмила Булавка. Фото надала Марина
Мусила привезти собак під мерію
Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування — ми залишилися без світла, бо територію, де розташований притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки й уколи з ліхтариками. Але в кінці 2017 терпець урвався, і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.
Я написала, що у зв’язку з тим, що в притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, а вимоги — повернути світло в притулок і закласти кошти на стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.
Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала, зателефонували з мерії та поскаржилися на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.
Волонтери вивантажують клітки з собаками з притулку для пікету під міськрадою. Бахмут, 2017 рік. Фото надала Марина Шажко
27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом з нашими собаками. Нас прийшли підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору — ще навіть офіційно не почався пікет — у притулку з’явилося світло.
Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою, нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.
Куди виїхати, коли в тебе 160 собак?
Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5 ранку й почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Взялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня в нас було відносно спокійно, і я сподівалася, що так буде й далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.
Із середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери — привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю та вольєри, 2 собаки були поранені.
Це стало для мене поштовхом — треба діяти. Коли ти сам за себе — це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення — це змушує діяти.
Загибель Лади стала останньою краплею
Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувалися на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть — більшість з них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.
Ми знайшли один варіант — стара ферма в селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, тому збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.
30 серпня вночі був другий приліт — касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок — собачка Лада, ім’я якої носить наша ГО та створений нами притулок.
Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я подзвонила власнику ферми та сказала, що ми згодні на 15 тисяч.
Так виглядав притулок для безхатніх тварин «Лада» в Бахмуті після «прильоту» в серпні 2022 року. Фото надала Марина Шажко
Переїзд на межі нервового зриву
До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. З цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе на телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.
Аби перевезти тварин з Бахмута на Дніпропетровщину, разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, а також група волонтерів з Києва. Зробити все треба було за день, бо ми помітили, що щойно до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.
28 вересня ми переїжджали. Того дня в місті було незвично тихо — наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл.
Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося — ми вивезли усіх 159 тварин з Бахмута.
28 вересня 2022 року. Волонтерки евакуюють 160 собак з Бахмута на Дніпропетровщину. Фото надала Марина Шажко
Не було навіть мисок для собак — з усім допомагають люди
Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці в нас не було навіть з чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти — машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили в перші два найтяжчі місяці після переїзду.
Я разом зі стареньким батьком винайняла квартиру в місті Новомосковськ, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців з Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь — у нас зовсім інший досвід.
І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, фонд Happy Paw допоміг перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.
Плануємо збудувати й облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати й стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається в місцевому ветеринарному коледжі — нам необхідний власний лікар у команді.
Евакуаційна машина, завантажена клітками та переносками з тваринами. Не було куди навіть забрати собачі миски. Фото надала Марина Шажко
Продовжуємо рятувати тварин з-під обстрілів
Ми теж як можемо допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тон кормів, а ми їх розвантажуємо й потім надсилаємо Новою поштою чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.
А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин з контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо та стараємось прилаштувати в родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» — це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки, й ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах, а головне — в любові.
Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину та продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям — це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.
Зараз у нас у притулку 208 тварин. Втрьох нам ніяк не впоратись, тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць і двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти в соцмережах.
Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті на Фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень, ми б без проблем закривали всі питання з ліками, операціями, кормами та зарплатою для помічників.
Зооволонтерка Марина Шажко чухає новеньку мешканку вольєра. Власник собаки зараз на війні, тож Бетті чекає на його повернення в притулку «Лада». На фоні — вольєри, які допомогли збудувати благодійники. Фото надала Марина Шажко
Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя — а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я б точно робила те саме — рятувала тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей ще наполегливіше.
