Після повернення з фронту ветеранам доводиться адаптуватися до зовсім іншого середовища, і це великий виклик. Їм потрібно знайти нову роботу та нове місце в суспільстві. Україна створила грантові програми, щоб допомогти військовим у цьому переході. Одна з них — «Ветеранський ваучер», інша — «Власна справа» від Мінекономіки. Це дає воїнам шанс почати бізнес без стартового капіталу.
Про ветеранів, які розпочали власну справу розповідає ШоТам.
З полів бою до полів плодючих
Андрій Дробіт із села Вислобоки на Львівщині воював у 2015-2016 роках на Донбасі — був розвідником. Після цього його звільнили в оперативний резерв. А коли почалося повномасштабне вторгнення, 24 лютого 2022 він уже був у війську. Цього разу потрапив до львівської 24-тої бригади, був у протитанковому взводі оператором. Брав участь у бойових діях на Ізюмській ділянці фронту, перебував у Попасній і зазнав осколкового поранення в Оріхові. Андрій з побратимами в той день стояли за посадкою.
«Нас було троє. Ми не зрозуміли, що це прилетіло. Завжди було чутно вихід, а тут секунда, і щось прилетіло. Мені зачепило руку, другому хлопцю — голову. У сорочці народилися, бо прилетіло за 5 метрів від нас. У хлопців позаду добряче попало, а нас не сильно зачепило», – згадує ветеран.
Андрій Дробіт, фото з власного архіву
Хлопцю зробили декілька операцій. Уламки залізли під суглоб лівої руки, тому лікарям так і не вдалося їх дістати.
«Деколи болить, коли багато роботи роблю, коли щось важке піднімаю. Але краще буду жити з цим уламком — це краще за ампутацію», — зазначає військовий.
На питання, як повернувся до цивільного життя, Андрій відповів, що не повернувся.
«Напевно, це нереально. Мені допомогло, що я був в АТО — мені було легше адаптуватися. Але повністю повернутися до нормального життя нереально. Багато друзів втратив за цей час», — каже чоловік.
Андрій Дробіт, фото з власного архіву
Андрій Дробіт запевняє, що власна справа переключає. Особливо, якщо бізнес успішний.
«Він приносить задоволення, і трохи забуваєш про всі ті страшні речі. Навіть на етапі ідеї — ти вже головою там. Ти живеш цим, думаєш про це, ти багато часу приділяєш цьому, відволікаєшся», — каже Андрій.
Він пригадує, як зародилася ідея зайнятися фермерством. Це було у 2017, коли хлопець повернувся з АТО.
«Ми були на зустрічі ветеранів, які ділилися своїм досвідом, як вони започаткували власну справу. І ми надихнулися історією людини, яка вирощувала полуницю. Ми також захотіли побудувати теплицю. Це був перший крок», — згадує військовий.
Подружжя за свій кошт збудувало теплицю, де почали вирощувати квіти — еустоми. Вони добре продавалися, і бізнес процвітав. Але прийшов час розширювати горизонти, тому пара почала вирощувати овочі. Однак дохід не покривав елементарних потреб родини. 24 лютого 2022 року бізнес застопорився. Дружина не могла займатися цим через третю вагітність. Однак після звільнення з лав ЗСУ в листопаді минулого року чоловік повернувся до фермерства.
«Тоді було ухвалене рішення садити хвойні й декоративні рослини: туї, кипарис, ялівці, лаванду. А також відкривати нові напрямки діяльності, як-от озеленення — це догляд за газоном», — розповідає фермер.
Андрій Дробіт, фото з власного архіву
Андрій Дробіт зміг розширити свій бізнес завдяки тому, що отримав майже 290 000 гривень по програмі «Ветеранський ваучер». На ці кошти він придбав трактори для стрижки газонів і причіп. Завдяки цьому хлопець тепер пропонує послуги з догляду за газонами.
Андрій Дробіт, фото з власного архіву
Зараз подружжя знову планує розширення та знову подається на грантову програму, але вже іншу — «Власна Справа» від Мінекономіки. Для цього вони розробляють бізнес-план з вирощування рослин без ґрунту на поживних розчинах.
«Гідропоніка — на одному квадратному метрі можна виростити в 2-3 рази більше продукції. Це нова технологія, вона дуже дорога. Розраховуємо на підтримку держави», — каже Андрій.
Терапія глиною
Ще один приклад чоловіка, який після фронту вирішив масштабувати свою справу — Володимир Довган. Він почав гончарити в 1991 році. Основний напрямок його роботи — відновлення та реконструкція традиційної кераміки Сокальщини 19 століття і Київщини до 18 століття.
Володимир Довган, особистий архів
У 2015 році чоловік пішов на захист держави — виконував бойові завдання на Донеччині, був протитанкістом. Жінка попросила не розпитувати його про війну, бо тема сильно болить. Після звільнення він дізнався про можливість отримати ветеранський грант.
«Після участі в бойових діях він вирішив щось змінювати у своїй улюбленій справі. Мова саме про соціальну складову: проведення реабілітаційних заходів, майстер-класів, популяризація ремесла. Це така собі терапія, яка допомагає розслабитись і відволіктися. Але примітивно в нього не було території, і нема що було вкладати у власне приміщення. І ми подалися на грант, виграли його», — каже дружина Оксана.
Володимир Довган, особистий архів
Фонд виділив воїну близько мільйона гривень. Тепер пара має творчий простір, який зараз на етапі ремонту. Їм вдалося закупити майже все необхідне обладнання. Зараз працюють над інклюзивністю простору та завершують сантехнічні роботи.
Коли погода тепла, подружжя організовує заходи на свіжому повітрі. Уже скоро, після завершення ремонту, майстри не залежатимуть від погоди.
Володимир Довган, особистий архів
Робота з дітьми замість реабілітації
Наталя й Андрій Зозуляки — подружжя з містечка Броди, що на Львівщині — також розпочали власну справу без стартового капіталу. Андрія мобілізували у 2017 році. Зараз він продовжує службу, але вже в рідному місті.
В Андрія та Наталі троє дітей. Взагалі вони дітей дуже люблять. Жінка не уявляє свого життя без педагогіки, але з початком війни її діяльність припинилася. Відсутність роботи, війна та постійні відрядження чоловіка ледве не переросли в депресію. Тоді Наталя вирішила щось змінювати, а саме відкрити сімейний бізнес — франшизу центрів раннього розвитку для дітей.
«Чоловік підтримав: мовляв, сьогодні я є, а завтра мене немає, тому ти маєш дати раду собі й дітям. Ми почали будувати бізнес із власних заощаджень, але хотілося зробити більш-менш масштабно. Написали перший грант, отримали схвальне рішення. У перший місяць у нас був ажіотаж — дуже багато діточок. У нас добре розвивалися різні напрямки», — розповідає Наталя.
Згодом подружжя зрозуміло, що їм потрібно масштабуватися. Почали шукати нові джерела фінансування, і восени 2023 подалися на ветеранський грант та знову отримали схвалення.
«Бізнес-план писали разом з чоловіком обидва рази. Він відповідав за юридичну та фінансову сторону, а я — за творчу. Це суто сімейний проєкт», — ділиться жінка.
Фото з особистого архіву подружжя
Незважаючи на те, що чоловік має законну підставу для звільнення (трьох дітей), він продовжує нести службу. Водночас веде бухгалтерію та вирішує юридичні питання центру раннього розвитку «Мудрик». Працює навіть під час ротацій у зоні бойових дій — дистанційно.
«Робота в нашому центрі допомагає йому зрозуміти, що, окрім війни, є також життя, і воно продовжується. Діти народжуються, діти ростуть. Власна справа лікує від важких спогадів, від душевних травм», — впевнена дружина Андрія.
Зараз «Мудрик» процвітає — його відвідують 80 дітей. Серед них — діти військовослужбовців, і для них розробили програму лояльності. Працюють сезонні табори, мінісадочок, групи продовженого дня, курси англійської мови, клуб для мам. Центр також займається волонтерською діяльністю, зокрема, організовує заходи для внутрішньо переміщених осіб і збір коштів на допомогу ЗСУ.
Фото з особистого архіву подружжя
Хто з ветеранів може отримати грант
Існує чимало фондів, готових інвестувати в розквіт бізнесу, серед яких як українські, так і міжнародні організації. Військові рекомендують починати з Українського ветеранського фонду. Ця організація відкрита не тільки для ветеранів, але й для їхніх родин, включно з дружинами, чоловіками, дітьми та іншими близькими. Або ж можна спробувати податися на грант «Власна справа», що є частиною більшої програми «єРобота». Умови участі можуть варіюватися залежно від конкретного конкурсу.
Допомога від фонду може стати підтримкою не лише для ветеранів, але й для сімей полеглих воїнів. Для отримання гранту необхідно виявити ініціативу та мати чітку бізнес-ідею. Після цього слід розробити детальний бізнес-план, який можна створити самостійно або з допомогою фахівців. Наступними етапами є подання проєкту на конкурс та його захист перед комітетом.
Участь у грантових програмах, хоч і вимагає зусиль, може стати значним кроком до адаптації. Громадські організації наполягають, що саме через початок власної справи може відбутися інтеграція військових після фронту в цивільне суспільство.
Вчора, 7 травня, Jerry Heil та alyona alyona з композицією “Teresa & Maria” встановили рекорд на “Євробаченні-2024”, увійшовши до фіналу. Вже 17-й раз представники від України потрапляють до фіналу пісенного конкурсу, що є рекордом в історії Євробачення.
Відтак Україна стала єдиною країною, яка завжди проходить у фінал конкурсу. Свою позицію Україна тримає з 2004 року.
Нагадаємо, місті Мальме, Швеція, пройшов перший півфінал Євробачення 2024, де виступили 15 країн-конкуренток. Цього року Україну представляє alyona alyona та Jerry Heil.
alyona alyona та Jerry Heil виступили під номером 5. Номер співачкам ставила талановита українська режисерка Таня Муіньо, яка до того працювала з Кеті Пері, Дженніфер Лопес, Harry Styles, Post Malone, The Weeknd та іншими світовими зірками.
У півфіналах могли голосувати лише глядачі тих країн, які беруть участь у відповідному півфіналі. Тобто в Україні можна віддати свої голоси лише 7 травня. У першому півфіналі зможуть проголосувати глядачі з Німеччини, Швеції та Великої Британії, а у другому — з Франції, Італії та Іспанії.
Фінал пісенного конкурсу відбудеться у суботу, 9 травня.
Благодійна організація “Має значення” розпочала відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59. Демонтаж вивіски розпочали ще вчора, 7 травня, він виявився непростим, і потребував участі 3-х людей.
“Пластикові літери буквально розсипалися в руках, і ми по-справжньому злякалися того, що затягнули з порятунком і як би не було занадто пізно. У майстерні нас утішив реставратор, пообіцявши задіяти італійські розчини і фарби, які продовжать життя вивіски. Щиро віримо, що її відродження вдасться і оновленою вона повернеться на своє первісне місце, де висіла з 1977 року, рекламуючи все ще діючу перукарню на Подолі” — йдеться у дописі.
Серед запланованих реставраційних робіт на цей тиждень:
Кожен день вчительки іноземних мов Марини Шажко розпочинається о 5 ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак — Тару та Муху, декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку, адже на неї чекають ще дві сотні собак у притулку.
По дорозі треба забігти в аптеку та до магазина: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки щоб дати всім собакам ліки».Маршрутка везе її за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.
Марина повертається додому вже надвечір, гуляє з собаками та займається онлайн з учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.
керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада»
Вони наче самі мене знаходять
Змалку я бачила, як мої мама й тато підгодовували на вулиці собак і котів, але додому мені брати нікого не дозволяли.
Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково — у розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!».
Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду й сидів такий сумний, що я не витримала — притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в шоці: «Що це?» — «Котик! Він буде жити з нами!». Тімошка прожив у нас 16 щасливих років.
У 2009 році, коли я вже працювала в школі вчителькою, у дворі будинку з’явилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті нема — це була любов з першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір і таки вилікувала. Собачка зміцнів, відростив красиву руду шерстку. Усі сусіди його любили та підгодовували. Назвали Бобочкою.
Марина Шажко зі своєю собакою Тарою. Тара — собака з вулиці, вона мала серйозні шкірні проблеми, але Марина вилікувала її. Фото надала героїня
На 8:00 мені на роботу, а до 6 ранку я пильнувала мисливців на вулицях
У 2010 році в Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводили вночі щопонеділка й щочетверга, поки більша частина міста ще спала.
На 8:00 мені на роботу в школу, а з 4 до 6 ранку в ці дні я патрулювала свій мікрорайон — спочатку лише нашу Бобочку.
Одного разу я визирнула у вікно й побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла напереріз машині, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки з сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і машина поїхала ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці — а що, як мисливці повернуться? І я принесла нашого дворового собаку додому.
Це був переламний момент, коли я зрозуміла — не можу нічого не робити з тим, що коїться в місті стосовно безпритульних тварин. Разом з подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашому дрім-тімі стала також Людмила Булавка.
Волонтерки проти бюрократії
До нас долучалися люди. Ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію — місту потрібен притулок і кампанія зі стерилізації, а не відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, але були й хейтери.
Ми шукали можливостей скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади, і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де б могли працювати лікарі.
За умовами гранту, орендна плата становила 1 гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито можуть виділяти гроші лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що влада скористалася нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули й почали самі збирати кошти на перші операції — у соцмережах, на базарі.
Місцева ветеринарка погодилася оперувати безпритульних тварин безкоштовно, і ми сплачували тільки вартість медикаментів.
Тим часом на базі стерилізаційного майданчика в нас організувався притулок — ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, у яких було дуже мало шансів вижити на вулиці через вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати в родини.
Кожна з волонтерок мала власну роботу, і до тварин у притулку ми могли приходити лише в позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, і на зарплату збирали в нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат: я — з учительської, Ольга — з бібліотекарської.
Волонтерки притулку для безхатніх тварин «Лада»: Ольга Литовченко, Марина Шажко та Людмила Булавка. Фото надала Марина
Мусила привезти собак під мерію
Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування — ми залишилися без світла, бо територію, де розташований притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки й уколи з ліхтариками. Але в кінці 2017 терпець урвався, і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.
Я написала, що у зв’язку з тим, що в притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, а вимоги — повернути світло в притулок і закласти кошти на стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.
Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала, зателефонували з мерії та поскаржилися на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.
Волонтери вивантажують клітки з собаками з притулку для пікету під міськрадою. Бахмут, 2017 рік. Фото надала Марина Шажко
27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом з нашими собаками. Нас прийшли підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору — ще навіть офіційно не почався пікет — у притулку з’явилося світло.
Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою, нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.
Куди виїхати, коли в тебе 160 собак?
Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5 ранку й почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Взялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня в нас було відносно спокійно, і я сподівалася, що так буде й далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.
Із середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери — привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю та вольєри, 2 собаки були поранені.
Це стало для мене поштовхом — треба діяти. Коли ти сам за себе — це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення — це змушує діяти.
Загибель Лади стала останньою краплею
Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувалися на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть — більшість з них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.
Ми знайшли один варіант — стара ферма в селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, тому збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.
30 серпня вночі був другий приліт — касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок — собачка Лада, ім’я якої носить наша ГО та створений нами притулок.
Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я подзвонила власнику ферми та сказала, що ми згодні на 15 тисяч.
Так виглядав притулок для безхатніх тварин «Лада» в Бахмуті після «прильоту» в серпні 2022 року. Фото надала Марина Шажко
Переїзд на межі нервового зриву
До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. З цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе на телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.
Аби перевезти тварин з Бахмута на Дніпропетровщину, разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, а також група волонтерів з Києва. Зробити все треба було за день, бо ми помітили, що щойно до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.
28 вересня ми переїжджали. Того дня в місті було незвично тихо — наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл.
Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося — ми вивезли усіх 159 тварин з Бахмута.
28 вересня 2022 року. Волонтерки евакуюють 160 собак з Бахмута на Дніпропетровщину. Фото надала Марина Шажко
Не було навіть мисок для собак — з усім допомагають люди
Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці в нас не було навіть з чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти — машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили в перші два найтяжчі місяці після переїзду.
Я разом зі стареньким батьком винайняла квартиру в місті Новомосковськ, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців з Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь — у нас зовсім інший досвід.
І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, фонд Happy Paw допоміг перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.
Плануємо збудувати й облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати й стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається в місцевому ветеринарному коледжі — нам необхідний власний лікар у команді.
Евакуаційна машина, завантажена клітками та переносками з тваринами. Не було куди навіть забрати собачі миски. Фото надала Марина Шажко
Продовжуємо рятувати тварин з-під обстрілів
Ми теж як можемо допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тон кормів, а ми їх розвантажуємо й потім надсилаємо Новою поштою чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.
А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин з контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо та стараємось прилаштувати в родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» — це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки, й ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах, а головне — в любові.
Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину та продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям — це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.
Зараз у нас у притулку 208 тварин. Втрьох нам ніяк не впоратись, тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць і двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти в соцмережах.
Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті на Фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень, ми б без проблем закривали всі питання з ліками, операціями, кормами та зарплатою для помічників.
Зооволонтерка Марина Шажко чухає новеньку мешканку вольєра. Власник собаки зараз на війні, тож Бетті чекає на його повернення в притулку «Лада». На фоні — вольєри, які допомогли збудувати благодійники. Фото надала Марина Шажко
Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя — а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я б точно робила те саме — рятувала тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей ще наполегливіше.
