Війна Росії проти України змусила багатьох громадян задуматися, хто ми насправді й чому ми проявляємо такий міцний опір. Відповіді на ці питання можна знайти у книжках з історичною тематикою. Якщо поглибитись у читання книг про минуле та сьогодення можна зрозуміти – упродовж всієї нашої історії українці відстоюють свою незалежність.
“Подолати минуле: глобальна історія України”, Ярослав Грицак
фото: видавництво “Портал”
Книга професора Ярослава Грицака відображає його 15-річний досвідта дослідження в глибини історії та сучасності України. Автор пропонує чесну та єднальну дискусію, спрямовану на пошук спільних цінностей і мети, необхідних для виходу країни з кризи та самостійного творення змін. Він просуває ідею відповідальності кожного громадянина перед майбутнім своєї країни та надає читачам глибоке розуміння того, що відбувається в країні сьогодні і як може змінитися майбутнє.
Про автора: Ярослав Грицак – видатний історик, інтелектуал та професор Українського Католицького Університету. Він є редактором журналу “Україна модерна” і членом редакційних колегій журналів Slavic Review та Ab Imperio. Його публікації з модерної історії України, зокрема книги “Страсті за націоналізмом” (2004) та “Пророк у своїй вітчизні” (2006), отримали визнання як в Україні, так і за кордоном.
“Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття”, Катерина Зарембо
фото: видавництво “Човен”
Ця книга розповідає про українські спільноти Донеччини та Луганщини, які існували з початку 2000-х до російського вторгнення 2014 року. Вони були голосами нового, непострадянського Донбасу, вбудованими у загальноукраїнський контекст. Вони символізували пробудження пригнобленого українства. Книга розповідає про культурні простори, студентські середовища, українське село та різноманітні релігійні спільноти. Її мета – зробити відомою хоча б частину історії цих спільнот та підтвердити, що схід – це українська земля, яка завжди боролася й продовжує боротьбу за суверенну Україну.
Про авторку: Катерина Зарембо – політична аналітикиня, викладачка й перекладачка. Вона спеціалізується на питаннях зовнішньої та безпекової політики, а також громадянського суспільства в Україні. Крім того, є асоційованою аналітикинею Центру “Нова Європа” та викладачкою в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”.
“Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності”, Сергій Плохій
фото: видавництво “КСД”
Захоплююча та доступна книга розповідає про історію України від давніх часів до сучасних подій. Це видання допоможе краще зрозуміти минулі події та їх вплив на наше сьогодення. Автор зосереджується на українцях як на найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Ви дізнаєтеся, як наші предки впливали на історію, борючись за право на незалежність. Як вони проходили через випробування кріпацтва, комуністичного терору, Голодомору та Другої світової війни, щоб нарешті отримати незалежність.
Про автора: Сергій Плохій – видатний україно-американський історик та письменник, який спеціалізується на вивченні історії України, Східної Європи та холодної війни. Він є професором Гарвардського університету та з 2013 року обіймає посаду директора Українського науково-дослідного інституту в цьому університеті. Книги Сергія Плохія перекладені багатьма мовами, включаючи китайську, естонську, польську, португальську, румунську, іспанську та українську. Його твори отримали численні премії та нагороди за визначний внесок у світову історію та культуру.
“Бунт проти імперії: українські шістдесятники”, Родомир Мокрик
фото: видавництво “Абабагаламага“
Ця книга відкриває перед читачем захопливий світ українських шістдесятників – молодих людей, які народили нову культуру в епоху Хрущовської “відлиги”. Вона запрошує в мандрівку світом культурних феноменів, людських доль та літературних творів, що зазнали впливу цього періоду. Поглибитися у цей світ, який, не дивлячись на правила радянського тоталітарного режиму, засновувався на принципах солідарності, взаємопідтримки та поваги між молодими талантами. Книга також пропонує вперше опубліковані фотографії з архівних фондів та сімейних хованок, що додає більшої цінності цій подорожі в минуле.
Про автора: Радомир Мокрик – відомий український літератор, історик, культуролог та науковець, який працював в Інституті східноєвропейських студій Карлового університету в Празі. Після початку повномасштабного вторгнення агресора він переїхав з Праги до Львова, де викладає в Карловому університеті та Українському католицькому університеті. Книги Радомира Мокрика відомі не лише в Україні, але й отримали визнання у багатьох країнах світу.
“Навігатор з історії України. Повоєнний СРСР” Валентина Мержиєвська, Діана Житня-Кебас, Олександр Маєвський, Ігор Цеунов, Юрій Шаповал
фото: видавництво “Портал“
Ця книга охоплює історію України від закінчення Другої світової війни в 1945 році до відновлення незалежності в 1991 році. Вона пропонує докладний огляд політичних, економічних і культурних подій післявоєнного періоду. Автори вбирають українську історію в більш європейський і загальносвітовий контекст. Вони роз’яснюють долю українських земель після війни та підкреслюють зв’язки між українською культурою, тоталітарним режимом і європейськими революціями 1968 року. До тексту прикріплений психологічний коментар, який описує травми й життєві сценарії, що дісталися нам із радянських часів. Він пропонує способи їх подолання.
Про авторів:
Валентина Мержиєвська – освітянка, співзасновниця альтернативної школи БеркоШко, авторка подкастів “ПереФарбований лис” і “Валентність”.
Діана Житня-Кебас – психологиня, фахівчиня роботи з дітьми та підлітками, співзасновниця Комунікативного клубу для підлітків.
Олександр Маєвський – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України, член Національної спілки краєзнавців.
Ігон Цеунов – викладач історії в БеркоШко, Альтернативна школа “СОНЯШНИК”, Finka Project School, практикуючий археолог, історик.
Юрій Шаповал – український історик, доктор історичних наук, академік Української Академії політичних наук. З 2015 – головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України.
“Наша столітня. Короткі нариси про довгу війну”, Володимир В’ятрович
Унікальна збірка щоденників Володимира В’ятровича, видатного історика, чиї наукові інтереси сфокусовані на українському русі опору. Кожен з 45 розділів книги відкриває перед читачем життєво важливі уроки історії, які допомагають зрозуміти історичний контекст та важливість відстоювання незалежності й існування української держави. Це не лише спогади, а й важливі питання, які стосуються кожного громадянина та визначають майбутнє України. Книга нагадує нам про те, що історія – найсуворіший вчитель, який нагадує про незасвоєні уроки тим, хто не навчився на їх прикладах.
Про автора: Володимир Михайлович Вятрович – український публіцист, вчений та громадський діяч. У 2002 році заснував Центр досліджень визвольного руху, організацію, яка була присвячена вивченню історії УНР, ЗУНР, ОУН, УПА та інших важливих політичних і військових формувань. Основна діяльність Вятровича пов’язана з дослідженням історії України у XX столітті, зокрема періоду режиму комуністичної диктатури. У 2013 році він ініціював створення Електронного архіву документів радянського періоду, де було зібрано та опубліковано понад 14 тисяч документів.
“Історія України від діда Свирида”, Дід Свирид
фото: видавець Сілаєва О.В.
Ця історична книга викликала справжній фурор серед читачів. Хоча спочатку вона може здатися звичайним підручником з історії, насправді приховує у собі такі “живі” та “об’ємні” постаті, що читачі починає здаватися: це художня література. Але твори в цій серії не є псевдоісторичними. Вони зберігають науковий погляд. Герої книги, такі як князі Острозькі, козацький ватажок Наливайко, хан Тохтамиш та інші, – справжні історичні постаті.
Про автора: Про блогера Діда Свирида відомо мало. Він набагато молодший за свого персонажа, має дві вищі освіти, щасливо одружений, пройшов через кілька воєн, дотримується здорового способу життя, займається бігом і в повсякденній дійсності нічим не виділяється від інших людей. Крім ведення блогу, пише тексти для “Суті подій” на “Radio ROKS”, гонорари за які відправляє на фронт. Як волонтер підтримує українських військових, перераховуючи гроші і час від часу приїжджаючи з подарунками на передову.
Вчора, 7 травня, Jerry Heil та alyona alyona з композицією “Teresa & Maria” встановили рекорд на “Євробаченні-2024”, увійшовши до фіналу. Вже 17-й раз представники від України потрапляють до фіналу пісенного конкурсу, що є рекордом в історії Євробачення.
Відтак Україна стала єдиною країною, яка завжди проходить у фінал конкурсу. Свою позицію Україна тримає з 2004 року.
Нагадаємо, місті Мальме, Швеція, пройшов перший півфінал Євробачення 2024, де виступили 15 країн-конкуренток. Цього року Україну представляє alyona alyona та Jerry Heil.
alyona alyona та Jerry Heil виступили під номером 5. Номер співачкам ставила талановита українська режисерка Таня Муіньо, яка до того працювала з Кеті Пері, Дженніфер Лопес, Harry Styles, Post Malone, The Weeknd та іншими світовими зірками.
У півфіналах могли голосувати лише глядачі тих країн, які беруть участь у відповідному півфіналі. Тобто в Україні можна віддати свої голоси лише 7 травня. У першому півфіналі зможуть проголосувати глядачі з Німеччини, Швеції та Великої Британії, а у другому — з Франції, Італії та Іспанії.
Фінал пісенного конкурсу відбудеться у суботу, 9 травня.
Благодійна організація “Має значення” розпочала відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59. Демонтаж вивіски розпочали ще вчора, 7 травня, він виявився непростим, і потребував участі 3-х людей.
“Пластикові літери буквально розсипалися в руках, і ми по-справжньому злякалися того, що затягнули з порятунком і як би не було занадто пізно. У майстерні нас утішив реставратор, пообіцявши задіяти італійські розчини і фарби, які продовжать життя вивіски. Щиро віримо, що її відродження вдасться і оновленою вона повернеться на своє первісне місце, де висіла з 1977 року, рекламуючи все ще діючу перукарню на Подолі” — йдеться у дописі.
Серед запланованих реставраційних робіт на цей тиждень:
Кожен день вчительки іноземних мов Марини Шажко розпочинається о 5 ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак — Тару та Муху, декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку, адже на неї чекають ще дві сотні собак у притулку.
По дорозі треба забігти в аптеку та до магазина: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки щоб дати всім собакам ліки».Маршрутка везе її за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.
Марина повертається додому вже надвечір, гуляє з собаками та займається онлайн з учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.
керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада»
Вони наче самі мене знаходять
Змалку я бачила, як мої мама й тато підгодовували на вулиці собак і котів, але додому мені брати нікого не дозволяли.
Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково — у розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!».
Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду й сидів такий сумний, що я не витримала — притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в шоці: «Що це?» — «Котик! Він буде жити з нами!». Тімошка прожив у нас 16 щасливих років.
У 2009 році, коли я вже працювала в школі вчителькою, у дворі будинку з’явилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті нема — це була любов з першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір і таки вилікувала. Собачка зміцнів, відростив красиву руду шерстку. Усі сусіди його любили та підгодовували. Назвали Бобочкою.
Марина Шажко зі своєю собакою Тарою. Тара — собака з вулиці, вона мала серйозні шкірні проблеми, але Марина вилікувала її. Фото надала героїня
На 8:00 мені на роботу, а до 6 ранку я пильнувала мисливців на вулицях
У 2010 році в Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводили вночі щопонеділка й щочетверга, поки більша частина міста ще спала.
На 8:00 мені на роботу в школу, а з 4 до 6 ранку в ці дні я патрулювала свій мікрорайон — спочатку лише нашу Бобочку.
Одного разу я визирнула у вікно й побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла напереріз машині, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки з сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і машина поїхала ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці — а що, як мисливці повернуться? І я принесла нашого дворового собаку додому.
Це був переламний момент, коли я зрозуміла — не можу нічого не робити з тим, що коїться в місті стосовно безпритульних тварин. Разом з подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашому дрім-тімі стала також Людмила Булавка.
Волонтерки проти бюрократії
До нас долучалися люди. Ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію — місту потрібен притулок і кампанія зі стерилізації, а не відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, але були й хейтери.
Ми шукали можливостей скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади, і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де б могли працювати лікарі.
За умовами гранту, орендна плата становила 1 гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито можуть виділяти гроші лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що влада скористалася нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули й почали самі збирати кошти на перші операції — у соцмережах, на базарі.
Місцева ветеринарка погодилася оперувати безпритульних тварин безкоштовно, і ми сплачували тільки вартість медикаментів.
Тим часом на базі стерилізаційного майданчика в нас організувався притулок — ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, у яких було дуже мало шансів вижити на вулиці через вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати в родини.
Кожна з волонтерок мала власну роботу, і до тварин у притулку ми могли приходити лише в позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, і на зарплату збирали в нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат: я — з учительської, Ольга — з бібліотекарської.
Волонтерки притулку для безхатніх тварин «Лада»: Ольга Литовченко, Марина Шажко та Людмила Булавка. Фото надала Марина
Мусила привезти собак під мерію
Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування — ми залишилися без світла, бо територію, де розташований притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки й уколи з ліхтариками. Але в кінці 2017 терпець урвався, і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.
Я написала, що у зв’язку з тим, що в притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, а вимоги — повернути світло в притулок і закласти кошти на стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.
Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала, зателефонували з мерії та поскаржилися на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.
Волонтери вивантажують клітки з собаками з притулку для пікету під міськрадою. Бахмут, 2017 рік. Фото надала Марина Шажко
27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом з нашими собаками. Нас прийшли підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору — ще навіть офіційно не почався пікет — у притулку з’явилося світло.
Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою, нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.
Куди виїхати, коли в тебе 160 собак?
Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5 ранку й почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Взялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня в нас було відносно спокійно, і я сподівалася, що так буде й далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.
Із середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери — привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю та вольєри, 2 собаки були поранені.
Це стало для мене поштовхом — треба діяти. Коли ти сам за себе — це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення — це змушує діяти.
Загибель Лади стала останньою краплею
Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувалися на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть — більшість з них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.
Ми знайшли один варіант — стара ферма в селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, тому збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.
30 серпня вночі був другий приліт — касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок — собачка Лада, ім’я якої носить наша ГО та створений нами притулок.
Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я подзвонила власнику ферми та сказала, що ми згодні на 15 тисяч.
Так виглядав притулок для безхатніх тварин «Лада» в Бахмуті після «прильоту» в серпні 2022 року. Фото надала Марина Шажко
Переїзд на межі нервового зриву
До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. З цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе на телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.
Аби перевезти тварин з Бахмута на Дніпропетровщину, разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, а також група волонтерів з Києва. Зробити все треба було за день, бо ми помітили, що щойно до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.
28 вересня ми переїжджали. Того дня в місті було незвично тихо — наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл.
Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося — ми вивезли усіх 159 тварин з Бахмута.
28 вересня 2022 року. Волонтерки евакуюють 160 собак з Бахмута на Дніпропетровщину. Фото надала Марина Шажко
Не було навіть мисок для собак — з усім допомагають люди
Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці в нас не було навіть з чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти — машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили в перші два найтяжчі місяці після переїзду.
Я разом зі стареньким батьком винайняла квартиру в місті Новомосковськ, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців з Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь — у нас зовсім інший досвід.
І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, фонд Happy Paw допоміг перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.
Плануємо збудувати й облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати й стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається в місцевому ветеринарному коледжі — нам необхідний власний лікар у команді.
Евакуаційна машина, завантажена клітками та переносками з тваринами. Не було куди навіть забрати собачі миски. Фото надала Марина Шажко
Продовжуємо рятувати тварин з-під обстрілів
Ми теж як можемо допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тон кормів, а ми їх розвантажуємо й потім надсилаємо Новою поштою чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.
А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин з контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо та стараємось прилаштувати в родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» — це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки, й ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах, а головне — в любові.
Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину та продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям — це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.
Зараз у нас у притулку 208 тварин. Втрьох нам ніяк не впоратись, тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць і двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти в соцмережах.
Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті на Фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень, ми б без проблем закривали всі питання з ліками, операціями, кормами та зарплатою для помічників.
Зооволонтерка Марина Шажко чухає новеньку мешканку вольєра. Власник собаки зараз на війні, тож Бетті чекає на його повернення в притулку «Лада». На фоні — вольєри, які допомогли збудувати благодійники. Фото надала Марина Шажко
Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя — а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я б точно робила те саме — рятувала тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей ще наполегливіше.
