Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Моїм.Рідним»: як працює соціальне підприємництво для бабусь

РЕКЛАМНИЙ МАТЕРІАЛ

Опубліковано

«Моїм.Рідним» – це соціальне підприємництво, яке народилося із почуття вдячності до людей, які зробили неоціненний вклад у наше виховання – бабусь. Достатньо простих спостережень, щоб побачити, як літні люди, зокрема в Україні, вийшовши на пенсію,стають соціально ізольованими. Вони дуже сумують за постійним спілкуванням, за онуками та рідними, за відчуттям потрібності. У кожного з нас є бабусі, і в більшості з них сенс життя у «срібному» віці полягає в очікуванні рідних, адже з їхнім приїздом вони отримують найбільший емоційний заряд, якого так бракує в буденності.

У соціальному проєкті «Моїм.Рідним» створюють можливості для таких жінок літнього віку із сіл Сумщини. Залученість до проєкту приносить їм задоволення від спілкування з колегами, від реалізації свого творчого покликання. Вони роблять те, до чого у них надзвичайний хист, а також відчувають потрібність світу.

Кіра Охріменко

Кіра Охріменко

Засновниця соціального підприємства «Моїм.Рідним»

Всемогутні бабусині руки

У нашому профілі ви побачите багато бабусиних рук. Не дивуйтеся. Бо завдяки цим рукам ми зросли такими, ким зросли; це вони притримували нас при перших кроках, це вони вчили нас писати не каракулі, а щось схоже на літери та готували найсмачніші у світі вареники.

А зараз вони, звільнившись від турбот «молодої» бабусі, коли онуки вже зросли, передає всю любов до виробів. Через кожну зморшку на її руках від серця розсіюються міріади любові до людей.

Чому було обрано назву «Моїм.Рідним»?

Якось нам згадалося, як кожна бабуся передає торбинку зі смаколиками онукам, вкладаючи любов та словесну присвяту. На запитання «А кому це?», щиро усміхаючись куточками зморшкуватих очей, відповідає, «А кому ж? Моїм. Рідним».

Саме тому є ця крапка в назві. Тому що читати потрібно без поспіху, вдумуючись у кожне слово. Відчуваючи кожен образ, який пригадується. Та наповнюючись вдячністю до світу, до людей, до життя…

Під час опитування респонденти допомагали обирати назву. І хоч всі запропоновані назви викликали приємні порівняння, рішення було одноголосним, а з асоціацій людей найчастіше ми читали «тепло, щедрість, щирість, родина, турбота».

Хто першим повірив у нас?

Нам трапилася чудова нагода повчитися у наставників та попрацювати із ментором над ідеєю. Це сталося завдяки «BurLab2020» — навчальній програмі щодо проєктного менеджменту від Го БУР («Будуємо Україну разом»). Оглядаючись назад, щасливі, що подали заявку. Адже і послухали експертів у сфері менеджменту, і свої бізнес-канву, стратегію та підхід пропрацювали.

Ми не знали, з чого починати. Дійсно, ідея літала десь у повітрі, вироби створювалися, але ні на які більш серйозні кроки ми не наважувалися. І вдячні команді БУРу, які буквально переконували нас у значущості проєкту і оскільки ми вже пройшли відбір, у необхідності продовжити навчання. Як то кажуть, вони були першими, хто нас розгледіли. І підтримали не лише знаннями, не лише грантом, а й вірою у проєкт, менторською підтримкою та згодом, і замовленням виробів. Це були одні з наших перших замовників. Символічно для нас.

У чому соціальність проєкту?

Взагалі, такі проєкти мають назву соціального підприємництва. На даному етапі розвитку ми часто називаємося «соціальний проєкт», щоб людям було більш зрозуміло. Його мета не комерційна і не звучить «Продавати якомога більше». Це не про бізнес. Це про досягнення соціальних цілей: у вартість кожного виробу закладена певна сума, яка допомагає нам реалізовувати соціальні цілі. Наприклад, розчищення снігу у дворах бабусь, скошування трави, закупівля льодоходів, теплого взуття, підписка на газети, організація їх зустрічей між собою заради спілкуванння. Більшість цього вже було досягнуто нами під час перших місяців проєкту.

А на майбутнє ми хочемо зробити організацію сільських свят (адже вони, як і їх ровесниці, так люблять музику та веселитися за нагоди), та залучити психологів, які б працювали з цими жінками. Адже як відомо, найбільшим каталізатором всіх хвороб є відчуття самотності літніх людей, яке помножено на 10 через втрату близьких, переїзд дітей до інших міст чи навіть країн, географічну ізоляцію сіл, неможливість реалізувати свій творчий потенціал.

Вперше думка про щось, навколо чого могли б об’єднуватися талановиті літні люди, виникла під час нашого випадкового знайомства з поняттям «ікігай» в Японії. Як відомо, це слово і явище неможливо дослівно перекласти. Це щось, що людина обожнює та вміє робити, що приносить їй певний прибуток задля задоволення життєвих потреб та що потрібно світові. Якщо проаналізувати, нам вдалося поєднати ці чотири складові для наших бенефіціарів. А для кожного з нашої команди волонтерів проєкт додав четвертий та третій елементи (яких так бракує більшості в офісних умовах): справа, яка б приносила істинне задоволення та створення того, що дійсно потрібно світові.

Читайте також: Бізнес-бабусі продають сумки через Instagram: історія соціального підприємства Gudzyk

Тепер ми, команда, чудово знаємо, у чому потреба літніх людей. Бо наші майстрині говорять із нами цим. Тому спільними зусиллями соціальних цілей досягати простіше. Наприклад, вони б ніколи не могли собі дозволити послуги психолога, які до речі, є дуже важливими для самотніх ізольованих людей. Але аналізуючи їх розповіді про відчуття тривоги, ми обираємо щоразу відповідні соціальні цілі.

Часто можна почути про проблему «батьків та дітей», прірву поколінь ітд. Своїм прикладом ми доводимо, що різні покоління можуть не те що співіснувати мирно, а жити й творити на повну, у дружній та життєдайній синергії, у спільному бажанні наповнити своє життя, надихнути інших, сфокусувати увагу на турботі про своїх рідних, про яких, можливо, вони час від часу забувають, нагадати про необхідність уваги до старшого покоління.

Які наші плани?

У наших планах збільшити команду волонтерів, адже наразі нас троє, а бабусь уже п’ять. І ми фізично не встигаємо забезпечити їх усім необхідним задля оптимальних темпів виробництва. Іноді через нестачу людського ресурсу втрачаємо можливості. Проте, ми вже мали декілька кастомізованих замовлень і це виявилося дуже корисним досвідом. Виробляли на замовлення Посольству Франції та виробнику вин у Франції. Тому скоро наші торбинки поїдуть підкорювати світ 

Що по досягненнях?

Перш за все, зміщений фокус уваги бабусь: замість концентрації на хворобах вони розповідають про свої ідеї, уточнення розмірів та пропозиції, бажання вкластися в терміни та запропонувати нам, команді, що б вони хотіли виготовляти в наступних колекціах. Хіба це не прекрасно? Ми пишаємося цим та віримо, що навіть у старості потрібно присвячувати час улюбленій справі. Тоді проблеми не знаходять місця у щоденнику справ та оминають таких людей. Ми створили хоч і невеличку, проте мережу. Тепер вони іноді збираються для того, щоб обговорити складнощі, які виникають, методики створення тих чи інших виробів, нові ідеї. Це дуже цінно. Ми намагаємося організовувати такі зустрічі для них частіше. Бо у створення творчої спільноти між ними і полягає соціальна роль. Для нас є показником успіху проєкту те, що їхні односельчанки хочуть долучитися і пропонують свої вироби.

Наше завдання, передусім, щоб бабусі відчували свою потрібність світові, нам, та один одному. Адже вік їм тільки додав бажання вишивати, шити, вирощувати прянощі та трави. І звісно ж, творити! Ми просто поєднали їх таланти у логічний ланцюжок і більшість виробів є спільними.

Наприклад, одна з бабусь вирощує лаванду. Інша вишиває. Ми організовуємо перевезення матеріалу для фасування та заготовки на пошиття до третьої бабусі – у якої й створиться фінальний виріб – усі три процеси, поєднавшись, утворять диво – естетичне аромасаше із лавандою».

Сьогодні на ринку значно простіше спеціалізуватися на чомусь одному, щоб у людей виникала відразу певна асоціація. Але наш проєкт був створений не у стилі «Нам потрібні кошти для підтримки бабусь, давайте щось продавати», а через наступну призму: «Вони шиють, вишивають, пишуть такі класні вірші! А чи не показати це світові?» Тож, кожна з наших бабусь має з юності своє хобі, хтось в’яже, хтось шиє, хтось вишиває, а хтось завжди вирощує прянощі. Саме тому ми не хочемо обрізати їх крила творчості.

Звязок поколінь

Ми разом обдумуємо макети та моделі виробів, узгоджуємо це із нашим загальним концептом екологічності та натуральних матеріалів. І ця співпраця – не що інше як зв’язок поколінь. Вони роблять те, що вміють, а ми комунікуємо зі світом і розповідаємо йому про нашу ідею – тож, робимо те, що вміємо ми. Ця співпраця є безцінною, бо під час цієї комунікації ми отримуємо від них мудрість, знання, поради і звісно ж, вдячність. А вони отримують від нас можливість, спілкування і підтримку. І звісно ж, вдячність.

Читайте також: Створила сайт у 60 років! Як бабуся в Івано-Франківську робить з пенсіонерів фрілансерів

Із самого початку нас дивувала та захоплювала довіра людей, які навіть надсилають нам іноді посилки зі смаколиками чи теплими шкарпетками для наших бабусь. Ці люди свідомо роблять малесенький внесок у розвиток сіл, привернення уваги до проблематики літніх людей у нашій країні, а також допомагають в організації добробуту та дозвілля літніх жінок – відважних і сміливих, що дозволили «Моїм.Рідним» здійснитися.

Суспільство

Вільне для вільних: зооволонтерка з Бахмута евакуювала понад 150 собак (ВІДЕО)

Опубліковано

Зооволонтерка Марина Шажко отримала Всеукраїнську зоозахисну премію від UAnimals. Це відзнака для людей, які самовіддано рятують тварин і дбають про них. Інакше про Марину й не скажеш, адже понад 10 років вона разом з подругами рятувала собак Бахмута, потім евакуювала їх на Дніпровщину, а тепер будує притулок з нуля. Як одна собачка змінила життя Марини, евакуацію та мрії на майбутнє, дивіться в новому випуску ШоТам.

“Шістьох, на жаль, ми так і не знайшли. Я про них постійно думаю та згадую. Це біль на все моє життя. Я Шажко Марина, народилася у місті Совєцьк Калінінградської області. Коли мені було пів рочку, ми повернулися на Донеччину. І мама обрала місто Бахмут – тоді він був Артемівськ. Там я вже росла. До 16 років у мене не було тварин. Коли мені було 16 до мене у вікно залетів папуга. Моя бабуся навчила його розмовляти, і він дуже любив говорити “Марішка, вчи уроки!” Після папуги був котик, а потім вже була собака. І з цієї собаки – Бобочка її звали, саме із неї почався мій шлях до зооволонтерства.

Це був 2009 рік, і в нашому місті міська влада боролася з безхатніми тваринами, шляхом кривавих відстрілів. Ми знали, що кожного понеділка та четверга, їздить машина, і люди, які у ній, вбивають місцевих тварин. Кожен понеділок і четвер, коли їздила така машина, я прокидалася о 4 ранку та дивилася, якщо ця машина буде їхати, то я буду бігти на вулицю і рятувати нашу Бобочку”, – згадує Марина.

Одного понеділка Марина таки врятувала собаку та забрала її додому. А у 2011 році жінка створила притулок для тварин “Лада”. Коли у 2014 році почалися обстріли, були проблеми зі світлом.

Читайте також: Квітуча історія захисника України з Одеси (ВІДЕО)

“Ми знаходилися на території комунального підприємства. Був перевищений ліміт використання електроенергії і світло відключили. Так 3.5 роки ми були без нього. Ми з ліхтарями робили усю роботу: обробляли тварин, лікували їх, годували”, – каже волонтерка.

Щойно Марині з волонтерами вдалося налагодити життя притулку, почалося повномасштабне вторгнення.

“Ще коли був перши приліт, це було 1 серпня, ми почали шукати територію. Наша волонтерка Ольга евакуювала свою родину у Вільне. Я їй зателефонувала і попросила її, щоби вона звернулася до сільського голови з проханням щось знайти тут. Ольга пішла до сільського голови, і він запропонував оцю територію, але оренда території – 15 тисяч гривень. Ми розуміли, що це дуже дорого. Наприкінці серпня був ще один приліт біля нашого майданчика і тоді уламки пролетіли через увесь майданчик і впав у будучку нашої твариночки – собачки Дади. Я для себе зрозуміла, що це знак. Наступного дня я зателефонувала власнику цієї території. Сказала, що ми згодні на 15 тисяч гривень, і ми будемо вивозити тварин, – згадує зооволонтерка.

Дівчата знайшли волонтерів і за один день евакуювали усіх тварин.

“Я виїхала із першою партією тварин, і вже тут на місці, ми їх розташували. Це був дуже важкий день”, – розповідає зооволонтерка Людмила.

“Ми вигрузили усіх собак, то ми видихнули з полегшенням. Бо забрали всіх. У нас зараз більше 200 тварин, це 145 тварин, які ми вивезли з Бахмута, і 60 тварин ми прийняли із зони бойових дій – це Донеччина, Харківщина, Херсонщина. Зараз у нас будується медичний кабінет, для того, щоби ми мали можливість лікувати тваринок. Також у нас в планах є побудувати вигульний майданчик. Після війни я хочу об’їхати кожне місто та кожне селище нашої України”, – підсумовує Марина.

Нагадаємо, у Бразилії подружжя українців створило понад 120 тисяч писанок за 40 років.

Фото: ШоТам!

Читати далі

Суспільство

У Києві запрацював сучасний спортзал для ветеранів та військових: куди звертатися

Опубліковано

У межах простору «Київ Мілітарі Хаб» відкрили сучасний спортзал із реабілітаційними тренажерами для військовослужбовців та ветеранів. Тут вони можуть безкоштовно займатися фізичними вправами.

Про це повідомило Мінреінтеграції.

Комплекс оснащений сучасними реабілітаційними тренажерами, які використовуються для тренувань військових з ампутаціями кінцівок та осіб, які користуються кріслом колісним.

У спортзалі є можливість займатися самостійно або з реабілітологом.

Читайте також: Бійці ЗСУ показали, як розписують писанки на Великдень 2024 під Бахмутом

Безоплатні заняття зі спеціалістом доступні за попереднім записом за номером: 0800-300-633.

Спортзал розташовано у просторі «Київ Мілітарі Хаб» за адресою: вул. Бастіонна, 11.

Нагадаємо, уряд запропонував виробникам дронів пільгові гранти.

Фото: Мінреінтеграції

Читати далі

Суспільство

В Україні випустили серіал про коректну комунікацію з людьми із бойовим досвідом

Опубліковано

В Україні випустили серіал «Люди з досвідом війни. Гідність. Взаємодія» про коректну комунікацію з військовими і ветеранами, зокрема з тими, хто отримав інвалідність та був у полоні.

Про це повідомляє Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.

Серіал допоможе зрозуміти почуття, які переживають люди після повернення додому, навчить правильно спілкуватися з ними й вислуховувати тих, кому потрібно виговоритися. Його герої – військовослужбовці. Вони діляться своїм досвідом комунікації з цивільними.

«Герой одного з епізодів – Данило Кравець, звільнений з полону військовослужбовець. Він максимально відкритий у питаннях війни й може говорити про пережите, якщо його запитають. При цьому чоловік наголошує, що для когось лише згадка про полон може травмувати, тому важливо вміти будувати правильну комунікацію», – зазначили у Мінреінтеграції.

Читайте також: Британець українського походження проїде на велосипеді 7 тис. км для допомоги дітям в Україні

У серіалі 11 епізодів. У них розглядаються основи коректного, етичного та емпатичного спілкування в різних ситуаціях. Також порушуються питання підтримки ветеранів і ветеранок та сприяння їхній інтеграції в суспільство.

Освітній серіал створений за ініціативи Мінцифри у межах комунікаційної кампанії «Ти як?» Всеукраїнської програми ментального здоров’я – ініціативи першої леді Олени Зеленської, за підтримки Координаційного центру з психічного здоров’я Кабінету міністрів, громадської організації «Безбар’єрність» та компанії Visa – учасниці спільноти «Бізнес без бар’єрів», для платформи «Дія.Освіта».

Серіал можна переглянути за посиланням.

Нагадаємо, фільм “Ми, наші улюбленці та війна” Антона Птушкіна вже можна подивитись на Megogo.

Фото: Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України

Читати далі