Зробити з Сурового Європу: як переселенка змінила життя цілого села на Донеччині

Ще у 2014 році Світлані Агаджанян довелось переїхати з Донецька у рідне селище Сурове (зараз мікрорайон Дружківки). Але тут вона побачила, що, як і у будь-яких віддалених районах промислових міст, життя тут завмерло. Її селище стало глухим хутором, куди ніхто не хотів повертатись, а тільки навпаки. Тут не було культурного життя, розваг для дітей, спортмайданчиків і освітлення. Працювала тільки одна стара школа і дитячий садок. А багато років поспіль місцеве населення жило за принципом “моя хата скраю”, вважаючи, що змінити самостійно нічого неможливо, а місцевій владі немає до них діла.

Світлана вирішила все змінити. Жінка об’єднала навколо себе однодумців і тепер постійно шукає спроби змінити життя свого селища на краще. Що вдалось зробити нашій героїні у Суровому? Як об’єднати навколо себе людей та змінити свідомість селян? Як створити маленьку Європу на Донеччині? Читайте у нашому матеріалі.

Світлана Агаджанян

Закінчила Донецький національний університет у 2008 році, спеціальність “журналістика”. Координує проєкти ГО “Україна можливостей”, працює журналістом та піар-менеджером ГО “Точка доступу”.

“Ще після університету я працювала журналістом і спілкувалась з людьми, які творили зміни. Зараз сміюсь, що з 2007 по 20014 рік наповнювалась і надихалась новими ідеями від них. Тому й сама зараз творю зміни”, – Світлана Агаджанян.

Далі – пряма мова Світлани.

Переїхала і націлилась на зміни

Багато років тому я покинула рідне селище і поїхала в Донецьк – навчатись, працювати та влаштовувати своє життя. Але війна внесла свої корективи і довелось повернутись в Суворе. Та я не могла звикнути до того середовища, в якому опинилась. Що я побачила? Було таке відчуття, що все завмерло і нікуди не рухається. Не було навіть дитячого майданчика (а я його потребувала, бо приїхала з маленькою дитиною). Тут були повністю відсутні місця, де люди могли б проводити дозвілля, спілкуватись одне з одним. Та навіть бібліотеки не було! А доїхати до селища можна було тільки на автобусі, що проходив повз.

Читайте також: “У провінційному містечку для дітей немає розваг”. Як переселенка змінює це у Кремінній

Але найбільше гнітило мою душу – сумний і старий фасад рідної школи. Я просто не розуміла, як діти можуть хотіти ходити сюди. Зі школи і почалась моя активна діяльність. Саме тоді я зрозуміла, що потрібно шукати не комфорт, а ресурси для його створення і мотивувати цим іншим.

Крок 1. Скористатися можливістю і не проґавити свій грант

Перше з чого потрібно починати будь-які зміни — скористатись можливістю. Дуже часто люди не бачать ресурсів і шансів, які знаходяться буквально перед носом. Ми почали свою діяльність з реконструкції старої школи, а саме з фасаду. Я побачила у Фейсбуці анонс грантової програми, де необхідно було зазначити потреби школи, залучити громаду до голосування. Паралельно педагогічний колектив школи вів перемовини з міською владою про оплату з бюджету решти ремонту та оплату роботи. У нас все вийшло і вже 1 вересня діти прийшли до будівлі з оновленим фасадом.

А далі почали знаходити все нові і нові можливості. Захотіли зробити вікна, бо старі дерев’яні настільки прогнили, що в деяких класах було неможливо займатися, і дітей переводили в спортзал, де було тепліше. Одна з нових можливостей – проєкт інтеграції переселенців у громаду британської Stabilization Support в рамках “Програми радників”. Так ми і виграли 40 тис. грн на встановлення пластикових вікон. Коштів вистачило всього на 13 вікон. Тому, надихнувшись успіхом, батьки і вчителі пішли знову до місцевої влади з пропозицією підтримати проєкт і замінити 14 вікон, що залишились. Ідею схвалили.

Тому я й кажу, що потрібно шукати можливості і не боятись програвати. Ми постійно моніторимо конкурси і гранти на сайтах на кшталт Ресурсного центру “ГУРТ”. Краще писати не одну проєктну заяву, а декілька. Але для того, щоб втілювати проєкти, потрібно ще навчитись писати грантові заявки та вміти їх захищати. Для цього наша ініціативна група постійно бере участь у різноманітних тренінгах.

Крок 2. Зібрати команду однодумців, яким не все одно

Одній людині не так-то просто змінювати життя цілого села, до якого люди вже звикли. Тому потрібно мати команду однодумців – нехай це буде кілька людей, але головне, щоб вони вірили у зміни і брали на себе відповідальність. Першими мене підтримали вчителі, які переконались, що можна отримувати гранти і розвивати навчальний заклад. Зараз деякі з них допомагають писати заявки і розробляти проєкти. Та я зіштовхнулась і з тим, що багато хто не вірив у зміни. Хтось просто не хотів нічого робити, хтось був переконаний, що без зв’язків нічого не зробиш, а хтось хотів щось робити, але не знав як. Я натрапила на загальний песимізм. Тому важливо психологічно встояти і  зрозуміти, що 2-3 людини – це вже команда.

Часто буває, що одні готові прийти на допомогу, а інші ні. Хтось допоможе грошима чи хоча б прийде пофарбувати паркан, а хтось стоїть в стороні і дивиться з осудом. На початку я залучала людей через знайомих – телефонувала всім, писала оголошення у Фейсбуці.

Коли ми закінчили з фасадом і вікнами для школи, то взялись за просвітницькі ініціативи – сортування сміття, створення майданчиків, висадження дерев. На створення алеї з хвойних дерев написали конкурс у посольство Британії і виграли 15 тисяч гривень. Коли садили дерева і встановлювали смітники, то люди цікавились, хто і для чого це робить. Ми пропонували їм приєднатись, але більшість відмовляли, мовляв, завтра цього тут не буде.

З часом ми зрозуміли, що потрібно залучати дітей, бо вони відкриті і готові допомогти. Пам’ятаю, як люди відмовляли у тому, щоб доглядати за саджанцями, а діти прийшли на допомогу.

Підтримка одне одного – велика цінність. Це головна складова, бо якби я була сама, то не встояла б.

Потрібно бути готовими, що люди будуть проти багатьох ініціатив. Коли ми впроваджували трекінг, то казали, що краще б підняли зарплату працівника трамвайного депо. Ми говорили з людьми і пояснювали, що це не наша компетенція.

Крок 3. Шукайте фінансування всюди

Якщо ви намагаєтесь щось змінити, то будьте готові, що грошей, які ви виграли в конкурсах, не вистачить на реалізацію всього проєкту. Щоб знайти додаткове фінансування, ми з командою почали стукати у двері до місцевих чиновників. Спочатку вони були здивовані, мовляв, як це так ви самі вирішили щось зробити. І дуже складно було налагодити комунікацію з місцевою владою, бо вони не хотіли вкладати кошти в невелике віддалене селище

Що ми робили? Просто продовжували робити свою справу і цим доводили, що творимо зміни не для себе, а для всіх жителів нашого містечка. Чиновники побачили наші результати і почали довіряти. Так, завдяки коштам з місцевого бюджету ми встановили додаткові вікна, відремонтували шкільний туалет та зробили інші проєкти в селищі. За 5 років наших ініціатив ставлення місцевої влади змінилось і зараз вони скоріше приходять на допомогу. І якщо ви берете участь у великих грантових програмах, то міжнародні партнери повинні бачити, що ви самі робите і яку допомогу надаєте.

Коли у нас закінчились гроші британського посольства, ми вирішили ходити по будинках місцевих жителів, щоб зібрати кошти на встановлення дитячого майданчика. Хтось довіряв, хтось відносився до цього з острахом. Проте, ми вели звіт по втраченій сумі і озвучували все на загальних зборах. Вдалось зібрати понад 5 тисяч гривень. Це надихає людей, адже вони усвідомлюють, що причетні до хорошої справи. Звітувати – обов’язково, адже люди повинні довіряти. Нам вдалось посадити дерева, встановити лавки та смітники і зробити дві пісочниці.

Читайте також: Як стати монстром відкритих даних: рецепт прозорої влади від Дрогобича

Ще одним джерелом фінансування є місцеві підприємці. Ми неодноразово звертались до бізнесу з проханням допомогти у тій чи іншій ініціативі. А також співпрацюємо з іншими громадськими організаціями.

Крок 4. Створити офіційну організацію

Коли я тільки починала діяльність, то шукала людей, які були готові до волонтерства. І після перших ініціатив ми почали міркувати над тим, щоб систематизувати свою роботу У 2015 році ми вже зареєстрували громадську організацію “Україна можливостей”, в рамках якої офіційно працювали та отримували гранти на соціальні проєкти.

Ми й зараз продовжуємо активну роботу – вчителі навчаються писати грантові заявки та розробляють нові ідеї, а місцеві жителі цікавляться, який проєкт наступний.

До речі, коли ми стали громадською організацією, то одним з перших грантів став конкурс для місцевих громад від фонду Кличко. Ми вирішили ризикнути і написати заявку на спортивний майданчик – за два дні зняли ролики, описали ідею та показали, що нам це потрібно. І все вийшло. Ми отримали обладнання для спортивного майданчика.

Тому, головна моя порада – постійно шукайте ідеї проєктів та партнерів для їх втілення.

Крок 5. Не зупинятись і розвивати всі сфери

Ми не зупинились на досягнутому, а почали робити й інші проєкти, в тому числі і загальноміські. Наприклад, у восьми з 13 дружківських шкіл запрацювала система очищення води. Цей задум ми представили робочій групі Програми розвитку ООН, пов’язавши безпеку з доступністю до питної води та здоров’ям юних дружківчан. Проєкт переміг на конкурсі для Донецької області, й організація надала 170 тисяч гривень на закупівлю систем очищення з резервуарами. А вже міська влада оплатила встановлення фонтанчиків для чистої води.

Читайте також: Як карпатська бабуся зробила з хати музей-готель і заманює іноземців

Наша ініціативна група намагається зайнятись і найважливішим – здоров’ям місцевих жителів. У 2018 році дізнались, що у лікарні дуже старий апарат для діагностики жіночих проблем. Тому, за підтримки ПРООН реалізували проєкт “Здорову жінку – в Дружківку”. Проєкт складався з трьох елементів – створення кабінету діагностики і лікування патологій, створення безпечної пологової зали і створення академії здоров’я.

Крок 6. Робити самому, а не чекати, поки хтось це зробить за тебе

Якщо ви хочете, щоб життя стало краще і можна було побачити зміни – не потрібно чекати, поки хтось прийде і все за вас зробить. Так, не все буде виходити одразу. Коли ми хотіли організувати акцію, щоб обговорювати важливі проблеми, то з 1700 людей прийшло тільки 5.

Люди звикли чекати кращої долі, але нічого для цього не робити. Старше покоління взагалі важко змінити, тому ми залучаємо дітей і молодь.

За 5 років роботи ми почали виходити за межі селища і зіштовхнулись з тим, що люди можуть тільки говорити “а прийдіть і зробіть для нас”. Так, ми можемо розказати про досвід, підтримати вас, але цей шлях ви повинні пройти самі. Ніхто за вас робити нічого не буде. Були і позитивні випадки, коли до нас приїжджали партнери з Мирнограда, щоб дізнатись про шлях, який ми пройшли. І вже зараз вони почали самі впроваджувати зміни та оновлювати школу.

Хочете змін – не стійте на місці, беріть участь у конкурсах та освітніх програмах. Та головне – це ставлення людей. Якщо зміняться усталені радянські погляди на життя і принципи “моя хата скраю”, то і з невеличкого селища можна зробити маленьку Європу.

Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.