Одна з причин російської військової агресії проти України — бажання знищити українську національну ідентичність. Саме існування українців ставить під сумнів численні міфи, які століттями створювали для обґрунтування «історичного шляху» росії.
Наприклад, своєю абсурдністю вражає факт, що російські школярі, вивчаючи історію зародження російської державності, читають не про Москву чи Петербург, а про Київ, Чернігів та інші українські міста.
Саме тому російським пропагандистам було досить легко переконати співвітчизників, що загарбницька війна, яку вони почали, є «звільненням» територій.
На жаль, ці міфологеми ще з совєтських часів поширювали й серед українців, через що досі залишається мінімальний відсоток тих, хто вірить у «братні народи».
Магнітом для багатьох російських міфів став Київ, тож погляньмо на найпоширеніші з них і їхнє спростування.
Міф 1: «Київ — мати міст руських» у значенні «російських»
Ще у 2014 році президент росії володимир путін заявляв, що «ми не просто близькі сусіди — ми один народ», а «Київ — мати міст руських». Це не тільки поширює міфи, що існували століттями, але й передає всю суть російського імперіалізму. Показово, що московити обґрунтовували свої загарбницькі плани, послуговуючись ідіомою про Київ ще століття тому. Наприклад, у серпні 1919 року білогвардійський генерал-лейтенант Ніколай Брєдов сказав: «Киев — мать русских городов — никогда не был украинским и не будет».
Але звідки взявся цей вислів і чи дійсно він має той сенс, який у нього вкладають росіяни?
Він зустрічається в «Повісті времʼяних літ» — його начебто сказав Олег, коли починав княжити в Києві. Важливо, що в той час вислів «мати міст» не мав ідеологічного чи політичного забарвлення — за однією з версій, у перекладі з грецької він позначав метрополію. Однак зазначу, що за сотні років зʼявилося багато різних інтерпретацій, деякі з яких узагалі не мали стосунку до первісного значення. Докладніше про це можна почитати тут.
Найважливіше те, що коли російська влада використовує цей вислів, вона намагається підмінити поняття, бо навіть якщо взяти до уваги, що князь Олег дійсно це сказав, то вислів стосувався земель навколо Києва, тобто політичного центру — про московські землі він тоді й гадки не мав. Те саме стосується й слова «руський», що позначає населення Русі — до росіян воно ніякого стосунку не має.
Міф 2: Київ заснували в 482 році
Травень 1982 року. У різних куточках Києва відбуваються урочисті заходи. Місто прикрашене яскравими плакатами й ілюмінацією, чиновники виступають з промовами на новозбудованих об’єктах культури та спорту, на Хрещатику — перший карнавал. Фіналом урочистостей стає грандіозне шоу на Республіканському стадіоні (нині «Олімпійський»), у якому беруть участь 25 тисяч учасників.
Це все було присвячене святкуванню 1500-річчя міста Київ. Але є одне «але» — рік заснування Києва, на який спиралися під час святкування, лише частково має історичне обґрунтування. Переважно він був результатом домовленостей у кабінетах чиновників.
Шоу на Республіканському стадіоні (нині «Олімпійський»), 1982 рік. Фото: Станіслав Цалик
Відсвяткувати гучний ювілей міста ще в 1970-х запропонував партійний діяч і заступник голови Ради Міністрів УРСР Петро Тронько. Достовірних фактів, чому партії знадобилося відзначати саме ювілей, немає — існують припущення, що це святкування дозволило б відволікти людей від 50-х роковин Голодомору чи отримати фінансування для побудови різних культурних об’єктів під свято. Важливим було те, що партійні функціонери беззаперечно збиралися використати урочистості для поширення міфологеми про «братні народи», у якій Київ відігравав центральну роль.
Оскільки партія сказала: «Треба», то почали реалізацію ідеї, під яку спочатку необхідно було підвести хоча б якесь історичне обґрунтування. Цим займався археолог Петро Толочко, який згодом у своїх інтерв’ю розповідав, що археологічних матеріалів для встановлення точного року заснування міста було досить мало.
Наприклад, на Старокиївській горі знайшли монети часів візантійського імператора Юстиніана І. Також був знайдений оборонний рів і залишки жител. Це дало археологам можливість припустити, що Київ виник приблизно в 6 столітті. І хоч серед артефактів заперечень не викликало лише датування житла, версію про 6 століття підтримав авторитетний радянський академік Рибаков, на думку якого в партії зважали.
Зрештою, після дискусій чиновники підтримали ідею відсвяткувати саме 1500-річчя Києва та саме під цей «ювілей» узгодили рік заснування міста — 482. Ну а якщо враховувати, що під час святкування активно поширювали тези на кшталт «Разом на віки» та схожі, можна припустити, що свою ідеологічну мету ювілей виконав.
Коли ж насправді виник Київ як місто, невідомо й досі. Життя тут існувало тисячі років тому, і переконливими доказами цього є Кирилівська стоянка та залишки Трипільської культури. Але самого міста тоді ще не існувало. Наразі різні теорії дають Києву як 1200, так і 2500 років.
Очевидним є те, що в датуванні Києва залишається ще багато питань, відповіді на які, можливо, знайдуть нові покоління науковців. А поки ми не маємо іншої версії, офіційним вважається саме 482 рік.
Міф 3: Київ — «спільна колиска» трьох народів
Під час того гучного святкування «ювілею» Києва однією з поширених міфологем була теза про «єдиний народ» чи «братні народи», й українська столиця відігравала в цій системі координат сакральну роль. Мовляв, усе почалося з Києва, що був центром середньовічної держави Русь, яка й стала «спільною колискою» трьох народів. Цей міф сформувався ще за часів російської імперії, його поширювали совєти й підхопила сучасна російська влада.
Теза про «спільну колиску» — це спроба видати бажане за дійсне, оскільки землі, навколо яких сформувалося Московське князівство, були на периферії Русі й у ті часи називалися Заліссям. Вони не мали якогось впливу та не брали політичної участі в існуванні Русі.
Теза про «єдиний народ» також не витримує критики щонайменше через те, що після роздробленості Русі траєкторії історичного розвитку українців та росіян були кардинально різними. Це проявилось у формуванні різної мови, менталітету й культури.
Міф 4: «Київська Русь» — назва середньовічної держави на землях східних словʼян
Коли вже в наш час ми вивчали в школі середньовічну історію України, ми зустрічалися з назвою держави «Київська Русь». Лише за останнє десятиліття, зокрема, в шкільній програмі таку назву вже не використовують, і ось чому.
Цей термін виник ще у ХІХ столітті, коли російська імперія обґрунтовувала свою спадковість і виправдовувала захоплення українських і білоруських земель. Суть російської ідеологеми полягає в тому, що спочатку була «Київська Русь», потім, після монгольської навали, постала «Московська Русь» і «Петербурзька Русь».
Аналіз літописів свідчить, що термін «Русь» застосовували до земель, що належать сучасній Україні, а не росії. Це пояснюється тим, що в сприйнятті жителів князівської Русі це була територія сучасних Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської областей. Звісно, згодом володіння руських князів поширились і на території, які нині є росією, але ті землі були радше периферією, ніж політичним центром. Так і на різних мапах уже доби Нового часу російські землі продовжували позначати як Московію у той час, як наші називали Україною.
Міфи, перелічені в статті, є лише верхівкою айсберга російської дезінформації. Але вже на прикладі цих міфологем видно, як вони нашаровуються одна на іншу, переплітаються та вводять в оману велику кількість людей. Для спростування багатьох з них потрібні цілі томи пояснень, які б розплутували століттями створювану брехню. Саме тому найкращим засобом від російської псевдоісторичної нісенітниці є зацікавленість власною історією та критичне мислення, що дозволить виокремити факти від московських інтерпретацій.
Цьогоріч команда журналістів суспільно-політичного порталу «Сектор правди» зняла документальну стрічку про життя в прифронтових громадах Сумської області. Прем’єра фільму «Прифронтове життя. Сумщина» відбулася на початку листопада в Конгрес-центрі Сумського державного університету.
Фільм розповідає про життя в регіоні, який постраждав від війни, пережив окупацію і продовжує підтримувати ЗСУ. У кадрі — історії людей із Сум та 12 громад області, зокрема Свеської, Кролевецької, Путивльської й Тростянецької. Герої стрічки — ті, хто втратив домівки, волонтери, які плетуть маскувальні сітки, та місцеві жителі, що створюють ткацькі вироби.
На показ у Сумах завітали учасники фільму — мешканці прифронтових громад. Фільм уже побачили у Києві, Тернополі та німецькому Гуммерсбасі. Крім того, стрічку транслювали на телеканалі «ЕСПРЕСО».
Де подивитися
Документальний фільм «Прифронтове життя. Сумщина» стане доступним на платформі «Київстар ТБ» із листопада. Наразі можна переглянути тизер, який дає змогу відчути атмосферу стрічки.
Відео: Sector Pravdy
Нагадаємо, що в Україні зняли документальний фільм про жінок-рятувальниць (ВІДЕО).
Фото обкладинки: кард з фільму «Прифронтове життя. Сумщина».
У переліку фіналістів — Дмитро Купріян, Оксана Омельчук, Анна Жулян, Євгенія Первак та Ігор Чекачков. Їхні роботи стали частиною виставки, яка триває у паризькій галереї Talmart.
Що це означає для авторів
Виставка надає митцям унікальну можливість презентувати свої твори широкій аудиторії. Її відвідують не лише глядачі, але й куратори, колекціонери та професіонали у сфері фотографії. Участь у цьому проєкті відкриває двері до міжнародного визнання та нових перспектив для творчого розвитку.
Виставка триватиме до 22 листопада 2024 року включно. Місце проведення — галерея Talmart у Парижі.
Form Photo Award — це одна з найавторитетніших премій у галузі фотографії, що відзначає талановитих митців із усього світу. Участь українців у шорт-листі підкреслює їхній високий рівень майстерності та здатність конкурувати на світовій арені.
Нагадаємо, що в Україні зняли документальний фільм про жінок-рятувальників (ВІДЕО).
У селі Гонорівка Студенянської громади Вінницької області розпочинаються ініціативи щодо відновлення старовинного палацу Кошарських. Цю ідею просувають активісти громадської організації «Україна інкогніта», які прагнуть зберегти історичну спадщину регіону.
Палац Кошарських, зведений у другій половині ХІХ століття Станіславом Кошарським, є яскравим прикладом архітектури стилю необароко. Він нагадує італійську віллу: одноповерховий мурований будинок із чотирисхилим дахом та витонченими пропорціями. Маєток оточений парком, який також потребує уваги.
Проте нині ця архітектурна пам’ятка перебуває у занедбаному стані.
Палац пережив багато змін і подій. У 1918 році його було пошкоджено, але в 1934 році будівлю відремонтували й облаштували під школу. Під час Другої світової війни в приміщенні діяв шпиталь, а після війни — знову школа, яка функціонувала тут до 2008 року.
«Ми відвідали Гонорівку на запрошення керівництва громади, — зазначають у ГО «Україна інкогніта». — Нашою метою є відцифрувати будівлю, почати її дослідження та ініціювати відновлення».
Наразі невідомо, як саме реалізовуватимуть цей проєкт, але активісти сподіваються, що співпраця зі Студенянською громадою допоможе зберегти цю унікальну пам’ятку.
Нагадаємо, що львівські забудовники та бізнес об’єдналися для відновлення пошкоджених війною будинків.
Коментарі