Історичну пам’ятку на вулиці Жилянській, 96, де жив відомий український актор Павло Саксаганський, планують реставрувати за понад 19 мільйонів гривень.
Згідно з тендерною документацією, будівля, яка знаходиться в Голосіївському районі Києва, потребує протиаварійних робіт. Планується провести підготовчі роботи, відремонтувати фасад та покрівлю, закласти тріщини в цегляних стінах, підсилити зовнішні стіни будинку та виконати інші будівельні роботи.
Аукціон, на якому визначать виконавця робіт, має відбутися 1 липня. Завершити реставрацію планують до кінця грудня 2024 року. Очікувана вартість робіт становить 19,5 мільйонів гривень.
Ця історична пам’ятка зазнала серйозних пошкоджень 17 жовтня 2022 року внаслідок атаки російського дрона Shahed, через яку частина будівлі обвалилась. Відновлення дому Павла Саксаганського є важливим кроком у збереженні культурної спадщини України.
Нагадаємо, що українські паралімпійці здобули сім медалей Кубка світу з паверліфтингу.
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо? Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо?
Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.
Це сталось у квітні 2023 року, в один з вівторків. Станіслава сиділа на роботі в офісі й вирішила: треба робити пропозицію своїй дівчині-військовій саме сьогодні. Вона купила каблучку та квіти й освідчилася просто в авто дорогою додому. Аліна відповіла «Так!».
Уже за чотири місяці дівчата одружилися біля харківського РАЦСу — у білих сукнях та з дружками. Але не по-справжньому. Це був перформанс в межах ХарківПрайду, який мав на меті показати: наразі в Україні неможливо зареєструвати одностатевий шлюб.
Ця історія про Станіславу Петлицю — харківську активістку та членкиню жіночого об’єднання «Сфера», яка брала участь в організації ХарківПрайдів. Її нареченою є Аліна Шевченко — капітанка й офіцерка штабу бригади, яка служить у ЗСУ з 2015 року.
Станіслава розповідає ШоТам, чому її шлюб не визнається державою, навіщо в Україні проводять прайди та чому вона вирішила повернутися зі Львова до Харкова, який кожен день обстрілюють росіяни.
Зараз усе зроблю, аби змінити цей світ!
Уже майже 10 років я є активісткою. Багато волонтерила: брала участь у виїзних кухнях для людей, які потребують їжі, працювала з ВПО, ветеранами та людьми з інвалідністю. Думала: я зараз усе зроблю, аби змінити цей світ!Я викладалася на повну і з часом почала відчувати вигорання.
Увесь час я зіштовхувалася з побутовою гомофобією, бо не приховувала своєї сексуальної орієнтації, відкрито про неї говорила. Та все одно новим людям, які з’являлися в оточенні, тихенько на вушко казали: «Вона лесбійка».
Одного разу я стала учасницею маршу 8 березня в Харкові в межах тижнів жіночої солідарності — так і прийшла у сферу боротьби за рівні права. Потім сталося волонтерство на КиївПрайді. Мені дуже хотілося допомагати саме тим людям, приналежність до яких я відчуваю.
Так я потрапила в громадську організацію «Харківське жіноче об’єднання «Сфера». Ми знаємося на правах людини та гендерній рівності, протистоїмо дискримінації, працюємо з суспільною думкою. У 2019 році ми зважилися організувати перший у місті ХарківПрайд.
Перший ХарківПрайд у 2019 році. Фото надала Станіслава
Хлопця побили через веселку на футболці
Харків тоді був дуальним містом: різні погляди, плюс кордон з росією дуже близько — за 40 кілометрів. Саме стільки відділяє нас від відсутності прав людини. Місцева влада намагалася заборонити проведення маршу, але їм не вдалося,бо не можна забороняти мирні зібрання.
Та ХарківПрайд відбувся й зібрав близько трьох тисяч людей. Під час нього ми зіштовхнулися з багатьма перешкодами: нас засадили за імпровізовану клітку, бо поліція ще тоді не знала, як працювати; ми зустріли контракцію з праворадикалами й представниками церкви, які увесь час хрестилися.
Але найжахливіше почалося після прайду. Агресивні молодики бігали за учасниками й учасницями по місту. Тоді напали на 15-річного хлопця, що йшов по Саду Шевченка зі своєю дівчиною, у якої на футболці була веселка. Він за неї заступився — його били ногами кілька людей водночас. І якби не фоторепортер інформагентства Reuters, що покликав поліцію, то не знаю, що б із цим хлопцем було.
Наступного року ми повністю змінили формат, аби не наражати учасників на небезпеку через COVID. Тому зробили автопрайд на 20 автомобілів. А вже у 2021 році ми провели прайд з найдовшим на той момент маршрутом в Україні. Тепер кордон поліції відділяв нас від дороги й не було жодних кліток. Це вже відбувалося гучно: була й музика, і, звісно, промови про те, з якими повістками ми йдемо — недотримання прав людини. Тоді на ХарківПрайд прийшли вже понад 3 000 людей.
У 2021 році на ХарківПрайд прийшла найбільша кількість учасників. Фото: Павло Пахоменко
Коли в Україні чують слово «прайд», часто думають, що ми будемо вдягатися в латексні костюми й обсипатися блискітками задля розваги. Це не так.
Часто російська пропаганда обирає найяскравіші образи геїв і лесбійок із закордонних Маршів рівності та пише, що нас таке чекає в Україні. Вони справді мають інший вигляд, бо для них прайд — це свято любові та рівності.
В Україні прайд — один з небагатьох наших інструментів, що дає змогу бути видимими та говорити про нерівність. Саме тому він такий яскравий і гучний.
Поїхала з Харкова з другої спроби
24 лютого десь о 4 ранку я прокинулася від звуків вибухів. Тоді жила на Салтівці (район Харкова, який дуже постраждав від російських обстрілів на початку вторгнення — прим. ред). Спочатку думала, що це феєрверк, та коли вибухи не припинилися, взяла свого собаку Йодаша та пішла в коридор. Він у мене з притулку й дуже боїться гучних звуків. Згодом почали люди писати в телеграм-каналах, що росія обстрілює міста.
Я переїхала до батьків та сестри в інший район міста. У перші дні, коли я виходила гуляти з Йоташем і в магазин, усе було як у якомусь поганому кіно. Пам’ятаю, треба було відстояти 3-4 години, аби дізнатися, чи є в аптеці певний препарат, бо я приймала антидепресанти, і вони закінчувалися.
Це змусило мене задуматися про переїзд. Частина команди та друзі поїхали з міста — переважно у Львів. Батьки не хотіли залишати Харків, адже мій вітчим працював у комунальній службі та допомагав розчищати завали.
У якийсь момент я все ж наважилась поїхати, та перша спроба була невдалою. Десь 8-9 березня я приїхала на вокзал.
Я стояла з рюкзаком і собакою на руках — він у мене важить 7 кг — та чекала на свій потяг майже 9 годин. Після опівночі ми пішли в будівлю вокзалу. У якийсь момент вокзал почали обстрілювати, і ми рятувалися в метро. Потім вітчим забрав мене додому.
Десь за тиждень я зробила другу спробу й таки вирушила до Львова. Нас із собакою прийняли хости в приватному будинку. Мені стало легше придумувати й проєкти, і далі продовжувати займатися роботою. Ми відкрили чат психосоціальної підтримки для ЛГБТІК-спільноти й жінок. Мерчеві шкарпетки ми всі віддали на ТрО, як і продукти, які закуповували для кава-брейків. Допомагали й грошима, які надходили від іноземних партнерів до нашої організації.
Мої цінності були важливішими за безпеку
Уперше я повернулася в Харків у вересні для проведення прайду. Тоді ми організували Марш рівності в метро. Звісно, нам казали: «Це не на часі». Та ми чуємо цю фразу з першого року проведення ХарківПрайду.
ХарківПрайд у 2022 році відбувся в метро. Фото надала Станіслава
Я не знала, чого очікувати від міста. Та для мене Харків став відкриттям: і культурна тусовка, і бари, і стендапи, і концерти — все було. Тоді багато моїх знайомих повернулися, і я зрозуміла: тут знову вирує життя.
Після того, як я приїхала назад у Львів, відчула, що не хочу більше тут жити. Мені було боляче відчувати себе ВПО.
Колись у центрі міста до мене підійшли двоє хлопців познайомитися: такі радісні, щасливі. А я розридалася і пішла. Я дуже хотіла додому. Тоді я зрозуміла, що не маю на них злитися через те, що мені тут погано і я сумую за своїм рідним містом.
У той час ми почали спілкуватися з Аліною. Вона побачила моє відео в тіктоці й закохалась (сміється — прим. ред.). Ну добре: не те щоб прямо закохалася, але їй стало цікаво. Вперше за всю історію нашого знайомства, а знали ми одна одну рік чи два.
Ми почали переписуватися цілими днями — Аліна тоді служила в Харківській області. Одного дня вона мені надіслала посилку. Пам’ятаю, я її обережно несла додому з пошти, а коли розпакувала, то побачила букет бавовни. Я теж надіслала їй посилку у відповідь. Відтоді в мене виникло відчуття, що ми побудуємо серйозні стосунки.
Потім Аліна приїхала у Львів та запросила мене на побачення. Вона знайшла кафе у Львові, яке заснували харків’яни. Там усі стіни були розписані числом 1654 — це рік заснування Харкова. Подбала про те, як я туди доберуся на таксі. Це було так дивно для мене, бо зазвичай я у стосунках роблю такі речі. Після побачення додому прийшов кур’єр з квітами.
У листопаді я поїхала в Київ у відрядження й заїхала у Харків. В Аліни був вільний час, і ми провели його разом. Я впевнилася: хочу бути поруч з нею. Розуміла, що це буде неможливо, якщо я живу у Львові, тому вже в кінці місяця переїхала до Харкова.
Звісно, я переживала через обстріли. Та у той момент мої цінності були важливішими за безпеку. Це був мій вибір.
Вона відповіла «Так!»
Я винайняла квартиру. Аліна часто зупинялася в мене, коли поверталася зі служби. Так ми вирішили жити разом. Тепер з нами також мешкає собакаКіра, тому, окрім того, що ми звикали до спільного життя, це ще й робили наші улюбленці. Зараз вони дружать: коли лунають вибухи, Йодаш боїться та труситься, а Кіра встає, іде до нього й лягає поруч.
Аліна з Кірою та Станіслава з Йоташем тепер живуть разом. Фото: Лана Яновська
Ми з Аліною майже з перших днів почали обговорювати все, що є важливим для нас. Це допомогло нам більше зрозуміти одна одну. У лютому 2023 року нас запросили взяти участь у фотопроєкті — він мав виставлятися десь за кордоном. Нам ставили питання про стосунки, й одне з них було про шлюб. Це була перша така наша розмова — ми зрозуміли, що хочемо юридично захистити нашу сім’ю.
Я почала думати про пропозицію Аліні. Хоча спочатку сумнівалася: ні, ну це, напевно, треба, щоб ще час минув. Потім думаю: а кому треба? Нікому не треба, живемо один раз.
В один з квітневих днів сиділа на роботі та вирішила зробити пропозицію Аліні саме сьогодні. Оскільки я заздалегідь спробувала виміряти палець, коли вона говорила телефоном, то вже знала розмір. Тому пішла й купила каблучку, замовила квіти. Коли повернулася в офіс, про все розказала своєму другу. Аби вийшов сюрприз, він порадив мені запакувати це все в коробку й сказати, що там документи.
І ось ми зустрічаємося з Аліною, я йду з цією коробкою і кажу, що там документи, й мені треба їх підписати. В авто я освідчилася. Аліна розплакалася, я теж. Вона мені сказала «Так!». Щоправда, цю каблучку ми потім міняли тричі, поки не знайшли потрібний розмір.
Станіслава першою зробила Аліні пропозицію. Фото надала Станіслава
Друзі дуже зраділи за нас, та з часом почали питати: «А коли у Стасі буде каблучка?». В один з вечорів ми сиділи вдома біля каміна, й Аліна почала говорити дуже влучні та приємні слова, як вона вміє. Потім подарувала каблучку з Аврори з рожевим сердечком. Я була дуже щаслива в той момент. Потім ми її замінили на таку саму золоту.
Навіть мама привітала з «весіллям»
Згодом ми зрозуміли: пропозицію робити — це класно, але що вона означає, коли в нас немає можливості одружитися?
Нам казали: то їдьте за кордон і зробіть це в іншій країні. Це можна, але ми хочемо жити тут і розвивати Україну. Коли ми повернемося, то ким будемо одна одній в нашій країні? Ніким.
Оскільки кожен ХарківПрайд відбувається з певною повісткою, у 2023 році ми обрали шлюбну рівність. До того ж саме харківські активістки зробили бот, який допомагає відправити листи Верховній Раді та окремим комітетам на підтримку Проєкту 9103 Закону про інститут реєстрованих партнерств. Дуже важливо, аби представники влади знали, що ці зміни потрібні багатьом людям.
Це не законопроєкт про шлюбну рівність, бо в ньому вказано, що взяти шлюб можуть жінка й чоловік, а міняти Конституцію України під час воєнного стану не можна. Цивільні партнерства — це етап, який допоможе узаконити свої стосунки людям однієї статі й тим гетеросексуальним парам, які не хочуть офіційно одружуватися.
Чому ми виборюємо право мати зареєстроване партнерство? Бо, наприклад, якщо одна людина з гомосексуальних стосунків проходить військову службу й отримує поранення, то іншого партнера не допустять навіть в реанімацію. Інших соціальних і юридичних прав він теж не має.
Наразі в Україні недостатньо політичної волі, аби винести цей законопроєкт на голосування, а його у Верховній Раді зареєстрували майже рік тому. Не всі депутати розуміють, що він означає. Тому наша задача — пояснити.
Найдієвішим способом є перформанс. В організації свідомо обрали саме нас як пару, аби привернути увагу до цієї проблеми через військових.
Ми вирішили «одружуватися» з Аліною біля центрального РАЦСу. У нас було все доволі класично: крупа, якою нас осипали, прикрашена машина, незручні білі сукні та туфлі на високих підборах, весільна фотосесія у визначних місцях. На замовлення нам зробили дві однакові прикраси — білі силянки. Ще в нас були дружки в однакових рожевих сукнях — активістки зі «Сфери».
Це спрацювало: привернуло увагу та миттєво набуло розголосу в новинах. Коли я пропонувала Аліні взяти участь у перформансі, то попереджала, що це буде видимо, і що ми можемо отримати велику кількість хейту. Аліна родом зі Старого Мерчика Харківської області, її сім’я ходить у церкву. Ви розумієте, які це мало наслідки.
Весілля-перформанс біля харківського РАЦСу. Фото: Христина Пашкіна
До негативної реакції я вже майже звикла. Кожен ХарківПрайд мені надсилають погрози, що знайдуть і відріжуть голову чи вб’ють мене іншим способом. Або пишуть про Бога чи про те, що в нас не буде дітей. Та ми й не проти народити, але в нас немає можливості законно захистити себе та свою дитину.
Найдивніше, що нас вітали близькі. Мені навіть подзвонила мама з Німеччини, куди вона евакуювалася під час війни, і запитала, чи справді ми одружилися й чому я не сказала. Вони знайомі з Аліною, мають хороші стосунки, як і в мене з мамою Аліни. Я їй пояснила, що розповіла б про таке, і що наразі в Україні ми не можемо офіційно одружитися — в тому й суть.
Ми хочемо мати змогу зіграти справжнє весілля
Іноді думаю, що це несправедливо. Ми — українки, пишаємося своєю ідентичністю й робимо для своєї країни доволі багато.Аліна взагалі в армії з 2015 року — для мене це вау. Я — громадська активістка, щодня роблю щось для того, аби в Україні всі мали рівні права.
Станіслава й Аліна борються за право створити сім’ю. Фото: Христина Пашкіна
Деякі люди кажуть, що ЛГБТІК-спільнота заважає нації бути здоровою, бо це ненормально. Частіше за все ті, хто має гомофобну позицію, також є расистами, сексистами та мають інші упередження. Як на мене, ненормально ненавидіти й не дізнаватися нічого про це — наприклад, чому люди однієї статі можуть покохати одне одного, — або повторювати російські наративи про геїв, які нас одягнуть у латекс.
Ми просто хочемо мати змогу зіграти затишне весілля та створити сім’ю, яка визнається державою. То чим ми заважаємо нації бути здоровою?
У 2025 році учасники національного мультитесту (НМТ) можуть пройти перевірку знань з 5 предметів, а не з 4, як це було раніше. Учасників очікують нові виклики, до яких готують в Українському центрі оцінювання якості освіти (УЦОЯО).
Вакуленко зазначила, що перший виклик пов’язаний із логістикою учасників. Проведення оцінювання з 5 предметів в один день стане складним завданням для УЦОЯО. Це означатиме необхідність подорожей для учасників, що спричинить фінансові та логістичні проблеми.
«Нам доведеться подорожувати і розв’язувати через це фінансові та логістичні питання. Мені здається, що до 5 предметів для всіх учасників точно не готові ні вони, ні система у межах тих умов, в яких ми перебуваємо», – підкреслила Вакуленко.
Директорка УЦОЯО також додала, що після перемоги України у війні формат тестування може бути змінений. Зміни будуть завчасно анонсовані, і кожен учасник складатиме один предмет в один день. Це дозволить включити до тесту 5 предметів.
«Держава самостійно визначатиме пріоритети, тобто які предмети є обов’язковими, а які – за вибором, чому саме так, на які спеціальності тощо», – повідомила Вакуленко.
Нагадаємо, що українцям доступний безоплатний курс з керування БПЛА: як зареєструватися.
