«Занедбані вулики? Дайте мені трохи часу». Бджоляр із Маріуполя відновив пасіку лісгоспу на Хмельниччині. Чим вона особлива

Він втратив пасіку в Маріуполі, але продовжив займатися улюбленою справою навіть за сотні кілометрів від домівки – на Хмельниччині. Тут бджоляр Михайло Коник взявся за відновлення закинутої пасіки місцевого лісгоспу. І у нього все вийшло!

Ще торік йому вдалося зібрати понад дві тонни меди, а цьогоріч Михайло Петрович планує перевершити свій результат. ШоТам поговорив із пасічником про захоплення бджолами, Хмельниччину і Донеччину, особливості збору меду, а також про те, як він продовжив любити бджолярство навіть після невдалого першого знайомства.

Михайло Коник

бджоляр, переселенець із Маріуполя

Перші укуси та перші вулики

Я народився на Хмельниччині, а 39 років прожив у Маріуполі — тепер знову повернувся на свою малу Батьківщину. Пасікою я почав займатися ще у 1977 році — з братом. Вірніше, побачив, що брат завів бджіл і самому стало цікаво. Коли він поїхав на курси у Вінницю, я лишився годувати його бджіл. І перше таке годування обійшлося мені 48 укусами — уявіть, я весь опух, спина набрякла, навіть на очі не бачив.

Але за день-два все пройшло. І від бджіл це мене не віднадило. До того ж раніше я ласун був ще той, міг за раз з’їсти півлітру меду з холодною водою. Зате тепер я його майже не їм.

А потім навчався, відслужив у армії. І за направленням поїхав на роботу в Маріуполь. Я зварювальник за освітою. Тут одружився, завів сім’ю. Працював аж до розвалу радянського союзу. А потім знову бджолами зайнявся. В один період кинув роботу і завів пасіку на 40 вуликів.  

Врятуватися з-під обстрілів

А у 2022 році на Донеччині нас застала велика війна. Ми з сім’єю жили в західній частині міста, з боку Широкиного. 24 лютого почалися сильні обстріли, то ми буквально жили у підвалі — думали за день-два все закінчиться, але переговори не допомагали. Другого березня я отримав сильну контузію, прямо біля мене стався вибух. Тож ми вирішили терміново їхати на інший кінець міста, за кілометрів п’ятнадцять, до кумів. Спочатку здалося, що все добре і тут війни немає, та за два дні повторилося те саме, що й у нашому районі — росіяни бомбили так, що всі будинки навкруги горіли, всі були розбиті, хіба кілька лишилися стояти.

Читайте також: Бджоляр зі смартфоном? Це ноу-хау від українських інженерів. Яка вона – перша у світі IT-пасіка

Треба було якось рятуватися. Почули, що буде зелений коридор до Запоріжжя — і ризикнули виїхати. У нас було 2 хвилини, щоб покинути лівий берег, якби не встигли — потрапили б під обстріл з ГРАДів. З собою тільки я міг взяти лише документи. Більше нічого ніхто не брав. Може, ще змінний одяг, але бджіл я вивезти не міг — з причепом ніхто не їхав. Строго було, воєнний час. Чесно кажучи, ми потрапили у перші дні зеленого коридору, то нас ніхто не обшукував. Навіть чеченці на одному з блокпостів відпустили без перевірки. Це вже ті, хто на 2-3 тижні пізніше виїжджав, то втрачали і гроші, і дорогоцінності — бо окупанти забирали все, що хотіли. 

Тож я, дружина, дві доньки та онуки поїхали спочатку на Тернопільщину до мого товариша, а тоді вже на Хмельниччину — тут рідніше.

Роботи вистачає

Коли я приїхав сюди, знав, що у Ярмолинецькому лісгоспі є пасіка. Звернувся до директора Кирилюка Івана Івановича — він із задоволенням показав мені пасіку. Чесно кажучи, вона була в не дуже хорошому стані. 

Але я взявся до праці — переробив усі вулики і значно збільшив пасіку. Коли я тільки прийшов, тут було 48 бджолиних сімей, і безматочних десь 12. Зазвичай у вулику має бути по 24 рамки, що утримують стільники. А тут — лише по 5-6 рамок. Зараз у пасіці 66 сімей.

Адже нам дали план — треба зібрати 4 тонни меду, тож звичайно пасіку треба збільшувати. І минулого року результат був непоганий, близько 2 тонн — чесно, всі були здивовані від того, скільки меду було. Цьогоріч уже накачали близько тонни. 

Працюємо багато — навіть з о пів на четверту ранку і до восьмої-дев’ятої вечора. Минулого року могли затриматися з перевезенням вуликів й до опівночі. Загалом маємо ненормований робочий день. Але адміністрація створила для мене хороші умови роботи, тож я дуже вдячний їм.

Здається, що взимку рамок наробив багато і все — робота закінчилася. Але їх постійно треба доробляти, натягувати, вощити, і вулики готувати. Погода зараз трохи підводить — дощі. Липа так цвіла цьогоріч — аж гілляки ламалися від цвіту, але багато меду взяти не вдалося через холодну погоду. 

У Маріуполі були набагато більші медозбори ніж тут. Адже на Хмельниччині клімат сиріший і холодніший. Якщо там бджола починає працювати о пів на п’яту ранку влітку, то тут — о восьмій чи дев’ятій. 

Смаки меду

Який у нас є мед? Зараз зосереджуємося на соняшниковому. А ще бджоли збирають мед з ріпаку, акації, липи. Акаціє-липовий мед корисний для шлунково-кишкового тракту, наприклад. А соняшниковий мед — я б сказав, основний в Україні. Адже його корисно вживати при серцево-судинних хворобах. І він підходить всім. Протипоказань немає. Кажуть, що діабетики не можуть їсти мед, але це не так. Ті, що хворіють на цукровий діабет можуть їсти будь-який мед, головне — за годину після прийому їжі. 

Читайте також: Від камамберу в каструлі до власної ферми. Як відкрити бізнес на молоці? Розповідає засновниця «Маминого сиру» із Закарпаття

Взагалі найкорисніший мед — лісовий. Як у нас. От зараз, наприклад, я готую вулики, щоб вивозити до лісу. Робимо це партіями, от на соняшник веземо — саме на соняшнику хочемо надолужити. 

Тож який процес: вулики стоять на території лісу, на його кордоні. Поле — за 10 метрів, з іншої сторони ще одне за 2 км, і правіше — теж поле. Це нормально, бо, якщо бджола, вилетіла з вулика і взяла нектар за 15-20 метрів, то їй все одно потрібно пролетіти десь кілометр, тоді вона вертається до вулика і передає нектар другій бджолі. А та уже ставить його у соту. 

Вільна бджола 

Чистого соняшникового меду чи будь-якого іншого не буває, бо все ж біля соняшників на полі ростуть інші квіти. Проте їхня частка у меді буде не дуже велика — близько п’яти відсотків. Адже бджола — це не корова, яку прив’яжеш на мотузок і вона напасеться однієї конюшини. 

Бджола вільна, не приручена. Вона існує вже понад 20 мільйонів років! Як є хороша погода — вона полетить по нектар. А коли ж погода дощова, то бджоли не летять нікуди, а лишаються у вулику. Їдять мед, множаться, матка «сіє». І бджоли годують молодняк. Бо якщо бджоли не полетіли за нектаром, то ми втрачаємо близько 400 грамів меду — десь стільки треба, щоб прогодувати бджолину сім’ю на одну добу. 

Також ми перейшли на більші рамки, а оскільки не було достатньо щільників — ми і від цього втрачали мед (десь тонну). А бджоли тягнуть тоді щільники, коли є взяток (збір). До того ж втрачається сила сім’ї, а щоб її відновити — треба мед. 

Процес у нас налагоджений, коли рамка готова — обрізаємо її і качаємо мед на медогонці. Коли качаєш, треба, щоб руки були завжди чисті, не липкі. Коли вперше качав мед з братом, навчився, що поруч обов’язково має бути відро води. Тож тут теж є — для кожного окреме відро і полотенця для рук. Підтримуємо майже ідеальну чистоту, регулярно миємо інструмент. Адже і самому хочеться з’їсти меду, і людям пропонуємо — важливо, щоб він був чистий.  

Після деокупації — до українського Маріуполя

Бджоли мої залишилися у Маріуполі, забрати їх не було змоги. Мій дім розбитий. На ділянці було аж чотири прильоти — маю десь шість сотих. Гараж вигорів, мед у підвалі теж. Квартира одна знищена повністю, інша була ще на стадії ремонту, я не знаю, що там, точно вікна вибиті.

Але бджоли мої не залишилися самі, зараз за ними доглядає брат мого кума. У мене 40 вуликів було — деякі він роздав, а за іншими дивиться. Але взятку (збору) немає, поля всі заміновані, очевидно, що їх ніхто найближчим часом не розмінує. Та і не сіють нічого, все бур’яном позаростало. Ну нічого. Я думаю, скоро поїдемо відновлювати Маріуполь, мені цього дуже хочеться.

Читайте також: «Я працював на складах у Чехії, аби видавати книжки українською». Як заснувати видавництво у 22 роки? Історія «Прометея» Андрія Носача

Адже Маріуполь — це було найгарніше місто в Україні. Весь транспорт — новий, навіть електроавтобуси у нас були. На всіх зупинках Wi-Fi і електронне табло, на якому видно, через скільки приїде автобус, тролейбус чи трамвай. Все так гарно облаштоване було. Бюджет міста — 5 мільярдів. 75 відсотків — податки приватних підприємців, а ще 25 — «Азовсталь», комбінат імені Ілліча, порт. 

Після перемоги хочу в Маріуполь, хочу свою пасіку. Звісно, побачимо, як складеться. Тяжко буде відновлювати, бо там все місто — чорне. Росіяни побудувати близько 20 будинків, але вони ніби одноразові — якщо поруч щось важке впаде, вони просто складуться. 

Тож поки у Маріуполі росіяни, звичайно ж я не буду повертатися. Поки їх не виженуть, ризикувати не буду, бо бачив, що вони робили і продовжують робити з людьми. А от коли місто буде українське — я обов’язково приїду. 

Усі фото – Ольги Ржепянської.