Суспільство
«Я працював на складах у Чехії, аби видавати книжки українською». Як заснувати видавництво у 22 роки? Історія «Прометея» Андрія Носача
Він вів блог про культуру, але завжди мріяв відкрити власне видавництво. Книги були частиною його життя і навіть під окупацією допомагали триматися на плаву. Блогер Полум’яний – він же Андрій Носач – у свої 22 зміг втілити мрію дитинства, заснувавши видавництво «Прометей».
Утім для цього хлопцю довелося по 12 годин працювати на чеських складах і закинути улюблений блог. Та все ж ці жертви не були марними: перші три книги вже знаходять свої місця на полицях українців. А попереду – нові й нові проєкти. Як це – заснувати видавництво у 22 роки – Андрій Носач розповів ШоТам.
Філолог, вчитель, випусковий редактор
Я родом із невеличкого містечка Куп’янського району на Харківщині. Там немає повноцінної книгарні, лише невеличке приміщення, де продають усіляку канцелярію. Тож усі атласи та зошити в шкільні часи були саме звідти. Коли я їздив до Харкова, то щоразу дуже дивувався, коли бачив книжкові ярмарки. Складно було повірити: просто посеред парку хтось розгорнув намети із книгами. Мене вражала кількість видань, і, звісно, хотілося все перечитати.
Після школи я вступив до академії в Харкові. Під час прогулянки із одногрупниками ми проходили повз книгарню Vivat, завітали в заклад і були вражені – дуже сподобалася кількість книг та сама атмосфера. Згодом стали там частими гостями. Поступово моя домашня бібліотека в гуртожитку ставала дедалі більшою, я зрозумів, що книжки – це моя любов та пристрасть.
З часом я почав працювати в цій книгарні, зрозумів усі процеси і прагнув уже більшого – працювати у видавництві. Зрештою так і сталося: за кілька місяців мене запросили у видавництво «Школа». Я став випусковим редактором і навчився практично всього – особливостей друку, створення макету та інших процесів книговидання. Я вчився на філолога і думав, що буду чудовим редактором. Але це робота для посидючих людей, які можуть довго концентруватися, а отже – не для мене. Власне, я зміг реалізувати свій потенціал, але мені не подобалося працювати на когось, бо останнє слово все одно було за директором.
Створив «полум’яний блог», аби писати про культуру
Кілька років тому ми з колегами робили проєкт, де писали про культуру, а потім я вирішив зайнятися цим самостійно. Кількість читачів мого блогу Polumуaіny збільшувалась – максимально на мене були підписані 20 тисяч людей. Я писав про митців, а також наше сприйняття навколишнього світу та культурної спадщини. Блог – це продумана робота з комунікаціями та рекламою, тому це щоденна праця, в яку потрібно вкладати кошти. Нові дописи з’являлися раз на два-три дні, адже для кожної публікації я мав продумати дизайн та інші моменти.
Чесно кажучи, я не великий стратег, але точно знаю, що на кожну книжку є свій читач, тому моїм завданням було його знайти. Якщо мої дописи допомогли комусь зрозуміти, хто ми і куди йдемо, то я свою місію виконав. А тому цей блог вартував усіх витрат, кожної гривні та хвилини.
Я дуже люблю українську культуру. Але я не мовознавець: коли швидко пишу, то можуть з’являтися одруківки, а ще використовую суржик. Він зручний і для жартів, і для забарвлення мови. Якось одна читачка блогу дізналася, що я хочу заснувати видавництво, і написала з фейкового акаунта, що робити стільки одруківок для філолога – дно. Мовляв, із мене не вийде хорошого видавця. Але, на щастя, мене ніколи не зупиняли думки інших людей.
Мені пощастило вціліти та виїхати з окупації
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був удома на Харківщині. Моє містечко розташоване за 20 кілометрів від кордону, тому вже 24 лютого ми опинилися під окупацією, бачили колони російської техніки та чули вибухи. У перший тиждень триколірних ганчірок не було, вони з’явилися дещо пізніше – разом із представниками окупаційної влади.
Зрештою ми опинилися в повній ізоляції. Крім відсутності зв’язку, було складно ще й із продуктами. До того ж у моєму районі відбувалися страшні речі, наприклад, катування та вбивство письменника Володимира Вакуленка. Також були випадки колаборації, особливо в населених пунктах, ближчих до кордону. На жаль, не всі люди високоморальні, тому радо ходили по ворожу гуманітарку. А я не міг витримувати того, що мою державу розривають, що мій світ змінився назавжди.
Читайте також: Заманити європейців в українське село складно. Але вони знають секрет! Як подружжя відроджує сирні традиції Бойківщини
Крім того, виднілася «перспектива» бути примусово мобілізованим до складу окупаційних військ. Потрібно було якось діяти. Мій дідусь живе у Москві, тож коли родичі вирішили виїжджати, я наважився їхати з ними. Звідти я одразу вирушив до Латвії, а далі – до Чехії, де живуть мої друзі та знайомі.
Книги допомагали не збожеволіти під окупацією
За два тижні до повномасштабного вторгнення я перевіз усі свої книжки з Харкова додому. Після 24 лютого я багато читав, навіть у підвалі. У мене був сильний стрес, а читання тримало на плаву. Серед книг – твори Оксани Забужко, яка прогнозувала цю війну давно, навіть в дослідженнях про Лесю Українку. Вона писала про те, що вірус може подолати всю націю всього за одне покоління.
Культура допомагає боротися та триматись, адже я знаю, що мої погляди та ідеали колись хтось вже проживав, а я – лише ланка в цьому безкінечному потоці життя. Наше завдання – поширити й передати культуру. Українці протягом останніх чотирьохсот років борються за виживання, і це боротьба Давида й Голіафа. Не знаю більше в світі жодного народу, який би в меншості так відчайдушно перемагав. Навіть після поразок.
Працював на чеських складах, аби відкрити свою справу
Часом читачі пишуть, що захоплюються, як на їхніх очах мій блог перетворився на видавництво. Але ідея створити видавництво є давнішою, ніж ідея з блогом. Вона виникла, мабуть, ще після першого походу в книгарню.
Коли я виїхав з окупації, то мав налагоджувати своє життя в іншій країні: без зв’язків та знання мови. Але водночас я усвідомлював, що потрібно багато працювати, щоб заробити кошти на старт власної справи. Прикро, але через 12-годинні зміни на чеському складі, я перестав займатись блогом, від мене відписалися чотири тисячі людей.
На складі була дуже важка робота, чехи піднімали норми виробництва, для українців за рік – аж учетверо. Річ у тім, що чехи працюють здебільшого на керівних посадах, для них така праця доволі складна, а українці дуже швидко пристосовуються до важких умов. Та коли я заробив стартовий капітал, відразу звільнився, хоча й книжки ще не приносили прибутку.
Я пішов в той день, коли зрозумів, що керівництво вважає нас заробітчанами, а не людьми, які повноцінно тут працюють. Вранці я жартома сказав, що до вечора звільнюсь, а в другій половині дня написав заяву.
Тепер я змінив своє ставлення до роботи – якщо вона не приносить задоволення і не є єдиним, що дозволяє забезпечувати сім’ю, то треба шукати щось інше, де буде комфортно та цікаво. Мені шкода людей, які працюють на цих складах, адже в Чехії є багато організацій, які допомагають українцям працевлаштуватись. Проблема наших людей у тому, що вони згодні працювати як воли, аби тільки не вчити мову.
Втілив свою юнацьку мрію в лютому 2023-го
У лютому ми офіційно почали свою історію. І вже на фініші двох проєктів анонсували запуск видавництва й відкрили ФОП, щоб узаконити стосунки з державою. Взимку було багато чуток, що росіяни можуть знову наступити на Київ, тому було ризиковано відкривати видавництво в столиці. Але я розумів, що не можна втрачати час.
Перші витрати покривав із власної кишені. Потім до видання книг долучилися мої друзі, допомагаючи оплачувати роботу редактора, верстальника та інших працівників. Гадаю, вони зробили це, аби дозволити мені почуватися більш впевнено. Зрештою я переконався, що на старті треба заробити бодай 70-80% капіталу, а далі буде легше.
Тепер багато залежить від наших читачів – вони купують книжки, а ми реінвестуємо кошти в нові проєкти. Хоча ми маленьке видавництво, але я розумію, що за пів року нам під силу видати більше книжок, ніж деяким видавництва за три. Я не женуся за кількістю, але мушу підраховувати, коли ми станемо прибутковими та почнемо зростати.
Сьогодні книги на складі поступово закінчуються, проте ми вже підготували шість нових проєктів, залишається знайти гроші на друк. Емоційно та фінансово це складно, але ми будуємо стратегію. І я вірю, що все вдасться.
Хочемо стати одним із найбільших видавництв України
Перші наші книги – «Ой, копірайтинг» Віки Смереки та поетична збірка «Інфопривід» Даші Лісіч. Книга «Мисткиня в просторі тоталітаризму» про Аллу Горську стала третьою. Ми видавали її спільно з онукою Горської Оленою Зарецькою, від отримання рукопису до видання минуло менше трьох місяців. Я завжди жартую, що коли президент говорив про роботу в турборежимі, то мав на увазі нас. Зараз дуже складно, але ми працюємо, бо хочемо стати одним із найкращих та найбільших видавництв в Україні. Поки ми маленькі, але віримо, що вистоїмо як держава, бізнес та особистості, а отже, через кілька років досягнемо своєї мрії.
Іноді важко опанувати себе, часто відчувається певне розчарування. Наприклад, дуже засмутила ситуація з виданням «Тигроловів» Івана Багряного. У нього є дочка за кордоном, тому всі авторські права належать їй. Усі попередні видання цього роману – незаконні, адже не були узгоджені з нею. Багато колег із видавничої сфери навіть образилися на мене через порушення цього питання, але ми маємо бути правовою державою. Ми теж анонсували видання «Тигроловів», але зупинили цей процес, дізнавшись про спадкоємців і правонаступників Багряного. Та все ж я щиро сподіваюсь, що ми ще отримаємо відповідь і все ж видамо цю книгу.
Коли мені важко, то я спілкуюсь з друзями і намагаюся балансувати між самокритикою та здоровим глуздом. Ми люди, а не роботи, тому потрібно любити себе і пробачати собі помилки. Буває, ми забуваємо вчасно забрати замовлення на пошті і платимо більше або забуваємо про певні витрати, а вони помножуються. Але ми люди, тому вчимось на помилках, домовляємось і хочемо, насамперед, залишатись людьми.
Мрію створити приватну публічну бібліотеку
Ми як видавці маємо взяти на себе відповідальність за те, що читатимуть люди. Тому я мрію створити приватну публічну бібліотеку, хай навіть колеги поки і не підтримують цю ідею. Розумію, що довго збиратиму кошти, але колись це все ж станеться. Там будуть якісні колекційні видання про мистецтво, дизайн, архітектуру, науку та культуру, доступні кожному. Сподіваюся, ми зможемо продавати свої книжки, а потім інвестувати гроші в бібліотеку.
Та зараз інші пріоритети – потрібно підтримувати ЗСУ. Та коли ми переможемо, то варто вкладатися передусім в освіту та культуру. Мені дуже подобається фраза Отто фон Бісмарка про те, що ворог іде туди, де програє вчитель і священник. Розумію, що в нас багато проблем в освіті та культурі, а тому потрібно добряче попрацювати, щоб виховати свідомих громадян. Так само на деокупованих територіях – нам доведеться запроваджувати потужні освітні та культурницькі програми, аби виправити помилки минулого.
«Прометей» – місток між авторами та читачами
Сьогодні я найбільше пишаюсь своєю командою. Мені дуже приємно працювати з людьми, я радію, що видавництво стає своєрідним містком між авторами та читачами. Результатом цього перетину є наші книги. У нас немає відділу маркетингу, тому я завжди комунікую з людьми напряму, це мене мотивує. Ми дуже стараємось, нещодавно заплатили 25 тисяч гривень податків державі. І я розумію, що ці кошти йдуть на розвиток мого містечка та інших деокупованих територій. Колись я пишатимусь, що ми – маленьке видавництво – заплатили багато податків і підставили плече державі.
Зараз ми з командою відкрили перший офіс видавництва «Прометей» у Львові. Саме там будуть всі наші книжки та матеріали. Згодом ми переїдемо на більший склад, а офіс перетворимо на мистецьку крамничку чи пункт видачі книг для містян. Поки там стелажі, столи, кілька стільців та люди. Це наше перше гніздечко, про яке ще кілька років тому я тільки мріяв. Хай навіть бідненьке, але своє.
Читайте також: «Я мріяв про це з дитинства». Хлопець із синдромом Дауна став кондитером у майстерні печива на Київщині. Як йому це вдалося
А ще я хотів би видати багато книг, наприклад, ілюстроване видання «Дон Кіхот» Сервантеса, «Божественну комедію» Данте та відродити твори української класики, зокрема митців 1920-х років. Ми намагаємося видавати книжки, які зараз справді потрібні, щоб повертати історичну пам’ять і національну справедливість. А найбільше я мрію про перемогу України та повернення додому. На нас чекає багато різних випробувань, але впевнений, що ми все здолаємо.
У столичних парках, скверах і на центральних вулицях встановлюють рамки-розпилювачі води для охолодження в літню спеку. Загалом їх встановлять на 31 локації міста.
Про це повідомили в КМДА.
Виконувач обов’язків директора Департаменту захисту довкілля та адаптації до зміни клімату КМДА Сергій Сабуров розповів, що районні комунальні підприємства з утримання зелених насаджень щороку готуються до спеки й розширюють мережу таких рамок, щоб кияни та гості міста могли освіжитися просто під час прогулянки.
Вироби, виготовлені силами КП УЗН та «Київзеленбуд», створюють дрібний туман із водяних краплин, що ефективно знижує температуру повітря в зоні дії. Комунальне об’єднання закликає берегти обладнання та користуватися ним відповідально.
Читайте також: У Києві на Алеї захисників відкрили новий знак, присвячений Військово-морським силам (ФОТО)
Перелік локацій, де встановлять рамки-розпилювачі води:
- Голосіївський район: парк імені Максима Рильського;
- Дарницький район: парк «Позняки», сквер на вулиці Олександра Кошиця, Парк імені воїнів-інтернаціоналістів, сквер на вулиці Вишняківській, 12;
- Деснянський район: парк «Деснянський», парк з водними об’єктами вздовж проспекту Романа Шухевича, парк «Фестивальний», парк «Молодіжний», сквер імені В’ячеслава Веремія;
- Дніпровський район: парк «Перемога», парк «Аврора», парк на вулиці Юрія Шумського, сквер «Кусум» у селищі ДВРЗ;
- Оболонський район: парк «Наталка»;
- Печерський район: бульвар Лесі Українки, парк Вічної Слави;
- Подільський район: Куренівський парк, сквер на площі Щекавицькій, сквер № 1 на Контрактовій площі;
- Святошинський район: парк «Совки», парк «Інтернаціональний», бульвар Академіка Вернадського;
- Солом’янський район: парк «Відрадний», парк імені Миколи Зерова, парк «Орлятко»;
- Шевченківський район: вулиця Хрещатик (бульварна частина), парк «Веселка», парк імені Тараса Шевченка, сквер біля цирку, Пейзажна алея.
Нагадаємо, що під час сильного вітру у Львові перехожі втримували стенди з іменами військових (ВІДЕО).
Фото: сайт КМДА
Суспільство
Пес Топік усе життя прожив на прив’язі в селі на Дніпропетровщині. Його ланцюг був настільки закручений, що не діставав до будки, тож узимку він спав на голій землі, влітку — страждав під пекучим сонцем, а в міжсезоння — мокнув під зливами.
Господарі на це не зважали, і щойно з’явилася нагода — залишили песика, з яким прожили 10 років, новим власникам проданої хати. Однак цього разу Топіку з людьми пощастило: Аліна та її наречений Ваня під час першої ж зустрічі дали песику теплу підстилку, а коли зрозуміли, що по собаку ніхто не повернеться — звільнили його від ланцюга, почали привчати до життя на волі й повертати пухнастику віру в людей, людську турботу та ласку.
Аліна розповіла історію Топіка в TikTok, і це відео швидко набрало понад пів мільйона переглядів та дві тисячі коментарів.
«Щодня ми переконуємося, що вчинили правильно»
Аліна та Ваня в лютому 2025 року купили для батьків хату в селі, роблять там ремонт і знімають про це блог для TikTok та Instagram. Пара любить тварин і має маленького чихуахуа. Топік у їхньому житті з’явився випадково — як неочікуваний «бонус» до купленої сільської садиби. Таким самим «бонусом» став і кіт Вася. Аліна згадує:
«Приїхавши на перегляд, ми одразу побачили собаку. Він був агресивний, сидів на ланцюзі, кидався на нас. У принципі, це зрозуміло: ми чужі люди. Ми одразу запитали господиню, чи зможуть вони забрати песика. Оскільки в нас є вже свій чихуахуа, і ми боїмося, що вони не подружаться. На що власниця відповіла, що в неї тесть живе в селі, і вони взагалі без проблем заберуть собаку.
Потім у будинку побачили кота. Також попередили власницю — у чоловіка та в батька чоловіка алергія на шерсть. Жінка знову відповіла, що забере без проблем. 15 лютого вона забрала гроші, віддала ключі й абсолютно байдуже пішла повз тварин. Ми це сприйняли як досвід і почали знайомитися з Топіком і Васею».
Вася і Топік. Фото з архіву Аліни
Топік жив у жахливих умовах: короткий перекручений ланцюг, будка, яка мала б захищати від негоди, прогнила й не мала всередині ніякого настилу. І пса, і Васю попередні господарі годували кашею на воді, тварини були худі. Як виглядав Топік, Аліна показувала у відео в TikTok:
Перше, що Аліна та її наречений зробили, — спробували створити Топіку комфорт, щоби песик став більш лояльним до нових господарів і їхнього маленького чихуахуа. Адаптація до життя без обмежень минала в Топіка поступово і з труднощами.
«Топік міг “цапнути” за кросівок, гарчав, був злий, рив ями. Не дозволяв, щоби біля нього присідали поруч. Не можна було навіть нахилитися підмести, він одразу біг та гарчав. Але це прекрасний пес. Він стає все добрішим, спокійнішим. Щодня ми переконуємося в тому, що вчинили правильно, звільнивши його», — розповідає Аліна.
Фото з архіву Аліни
Собаку від прив’язі нові господарі звільнили, щойно купили будинок, але нашийник із частиною ланцюга одразу зняти не вдалося. Це відклали, щоб дати собаці час звикнути до нової родини і зрозуміти, що йому ніхто не хоче нашкодити. Згодом і цей етап вдалося пройти — з Топіка зняли залишки ланцюга, від якого не міг звільнитися роками.
З Топіка знімають частину ланцюга. Фото з архіву Аліни
«Любов породжує любов»
Топік приглядався до нових господарів чотири місяці, поки вперше полащився і дозволив себе погладити. Він поволі ставав менш агресивним, навіть довірився і дав вивести кліщів і бліх. Харчування і Топіка, і Васі покращилося. Аліна жартує, що тварини зараз і не дивляться в бік каші: розбалувалися.
«Топік живе своє найкраще життя. Став охоронцем нашого двору. Проводить тата на роботу: виводить його за хвіртку й повертається назад. Це їхній щоденний ритуал. Собака розуміє, де чужі, а де — свої. Не робить шкоди, не кидається на інших людей, не втікає. Топік чудовий, і мені шкода, що свої 10 років він прожив на ланцюзі, і його так недооцінювали. Характери у песиків бувають різні, але в Топіка — супер», — тішиться Аліна.
Топік через 4 місяці без ланцюга. Фото з архіву Аліни
Дівчина розповідає, що нашийник для песика — досі тригерна тема. Він не дає його зняти, ба більше — не дозволяє навіть торкатися шиї. Але Аліна ділиться, що їхня родина терпляче над цим працює і планує до кінця літа звільнити Топіка від цього нагадування про десятиліття в неволі.
«Ми не уявляємо свого життя без Топіка. Ми його дуже любимо, це член нашої родини. Історія з ланцюгом закрита назавжди, ми його ніколи в житті туди не посадимо. З нашим меншим песиком вони не дружать, бо обоє вважають себе господарями території. Але в нас є задній і передній двір, тож ми їх просто розвели в різні кінці.
Коли приходять чужі, ми закриваємо Топіка між переднім і заднім двором. Там тінь, і ми ще обов’язково залишаємо водичку. Це буквально на 10–20 хвилин. Наприклад, люди прийшли перевірити газ чи світло й пішли, а ми — випустили Топіка. Жодного дня, відколи ми переїхали в будинок, він не був на прив’язі», — розповідає Аліна.
Дівчина каже, що своїми відео хотіла показати, як тварина навіть після багатьох років на ланцюзі може змінитися за кілька місяців на волі:
«Зараз багато власників залишають тваринок на ланцюгах. Я хочу, аби люди розуміли, — собаки дуже відчувають людей. Ніхто не хоче жити в неволі, а любов породжує любов. Кажуть, тварини не вміють усміхатися, але цей пес довів зворотне. Він усміхається, і ми біля нього».