Суспільство
Замість імпорту з Китаю – наш крафт. Як харківський бренд TARLINI home популяризує українських майстрів
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Усе для затишку і краси в українських домівках ось уже кілька років збирає на своїх полицях харківський бренд TARLINI home. З початком повномасштабного вторгнення робота компанії, яка щодня відправляла десятки посилок по всій Україні, зупинилась. Частина команди почала волонтерити для підтримки рідного міста: розвозили їжу, ліки, допомагали евакуювати людей.
Повернутися до роботи та знову продавати товари в стилі hygge-філософії та zero-waste надихнули замовники, які продовжували писати на сторінки бренду у соцмережах. А ще – борги. Про перший шоурум у Львові, сусідство із кафе, курс на відмову від імпорту та майстрів-фрілансерів ШоТам розповів співзасновник TARLINI home Влад Любченко.
Влад Любченко
співзасновник TARLINI home
Думали, воно до обіду побахкає – і все
Ми працюємо вже 7 років. Виросли з маленького офісу на двох до компанії, в якій лише в офісі працюють 25 людей, а поза тим – 40 майстрів-фрілансерів, які займаються з керамікою, деревом та в’язанням. Ми ніколи не хотіли бути «ще одним магазином», який продає «щось» для дому. Тому всі ці роки перебували в пошуках та процесах вдосконалення. І я дуже пишаюся, тим, що у нас вийшло, і тим, як ми долаємо усі виклики після 24 лютого.
На початку лютого ми з командою якраз проводили щорічну стратегічну сесію, на якій набудували планів на 2022 рік… А на 27 лютого запланували великий корпоратив, якого чекали вже пів року і на якому якраз мали презентувати ту саму стратегію. Ну і, звісно, відпочити після важких новорічних свят, адже ці дні у нас – завжди найгарячіша пора та найбільше навантаження. Але сталося, як сталося.
24 лютого ми прокинулись від вибухів у місті. Сіли в машину і поїхали з Харкова. У мене маленька дитина – я не міг зволікати, я мав робити щось, аби Орест був у безпеці. Уже на ходу зідзвонювався з менеджерами компанії. Загалом у всіх було таке сприйняття: ну от зараз воно побахкає до обіду, і на тому все. Думали, що це як одиночний теракт. У нас взагалі-то замовлення, відправки посилок… Думав, ну от доїду до Полтави, щоби малого у безпеку відправити, а сам повернусь працювати. Але до роботи ми повернулись аж у травні.
Навички з бізнесу дуже допомогли у волонтерстві
Кажу відверто: до війни ми ніколи цим не займалися, не волонтерили. І навіть всерйоз про це не замислювалися: усю енергію та весь час спрямовували на розвиток бізнесу. А тут, з початком великої війни, воно якось так закрутилось, що ми самі не відразу помітили, наскільки масштабні процеси вдалося організувати.
Десь на третій день великої війни я зустрівся в Яремчі зі своїм другом Мішею, і обидва такі: «Треба щось робити, треба допомагати Харкову!». Там було дуже багато дорогих нам людей і ми, крім офіційних новин, постійно мали новини з життя наших друзів, колег. Буквально щогодини дізнавались про нові й нові потреби: комусь треба їжа, комусь – ліки, а комусь – евакуація. Ми почали працювати над вирішенням цих проблем, і саме з таких адресних запитів усе і закрутилось. І закрутилось дуже потужно – на 3 місяці.
Поступово до нас підключилося дуже багато людей – друзів і знайомих по бізнесу. Зараз ми жартуємо, що запустили тоді неприбутковий бізнес. Бо за місяць повністю «поставили» колцентр, відділ логістики, налаштували CRM-систему, сайт, айпі-телефонію. У нас працювали 30 водіїв, які розвозили їжу та медикаменти по Харкову. Усе це було безкоштовно, безоплатно, але всі процеси були відточені, як у серйозній компанії. Бізнесмени, ресторатори, водії, кухарі – усі об’єдналися, щоб допомагати рідному місту. Кожен викладався по максимуму. За 3 місяці ми адресно нагодували близько 50 тисяч харків’ян.
Щопонеділка 15% переховуємо для Харкова
У травні, коли зрозумів, що все налагоджено настільки, що може працювати й без мене, я максимально сконцентрувався на відновленні компанії. І ще до відкриття у Львові, не знаючи, як підуть продажі і чи будуть вони взагалі, ми вирішили, що 15% від реалізації українських товарів будемо передавати у благодійний фонд «Волонтерська», який опікується Харковом.
Його створив Макс Бурцев, засновник креативної агенції Arriba. Ми знайомі особисто, і я йому довіряю. Для нас це важливо – аби гроші, які ми будемо перераховувати, йшли на допомогу рідному Харкову, який ми дуже-дуже любимо і обов’язково відбудуємо ще кращим.Тож щопонеділка ми підраховуємо, скільки продали українських товарів, та відправляємо щонайменше 15% до Харкова. Вирішили, що будемо так робити щонайменше до Перемоги.
Найтяжчі часи локдану – то квіточки
Одним із рушійних факторів, який нас добряче підганяв повернутися до роботи, були… борги. Ми хотіли поскоріше розібратися з усіма зобов’язаннями. Як вони з’явились? Коли у тебе компанія, яка тривалий час стабільно зростає, ти постійно вкладаєшся у цей ріст. Тобто ггроші працюють, а не лежать на рахунках. І коли однієї миті це обривається – немає продажів, а отже, немає коштів. Оп – і все. Гроші не заходять, зовсім. А ти ще винен зарплату людям, оплату якихось рахунків постачальникам. Найтяжчі часи коронавірусного локдауну здалися нам квіточками. Тож стимул повертатись до роботи був дуже прагматичним.
Львів обрали як найбільший обласний центр на заході країни. Відділ продажу ми залишили на віддаленому форматі роботи. Натомість у нас повністю оновився відділ пакування та логістики: це львів’яни та переселенці з Харкова й Запоріжжя.
А ще для мене переїзд до Львова – це про те, що треба бути обережним зі своїми бажаннями. Я давно мріяв пожити у Львові, аби щодня ходити додому цими вуличками, повз всі ці старі будівлі, собори. І от, збулося…
Під одним дахом з кафе – експеримент з орендою
Ідея відкрити заклад харчування у нашій компанії друзів з’явилася вже давно. Оскільки це перший наш заклад, то і назвали його «Перший: кава та їжа». Спойлер: у планах є «Другий» та «Третій». Кафе-бістро ми заснували вчотирьох з Євгеном Власюком, Михайлом Руднєвим та Олексієм Андрєєвим. Перш за все, хотілося створити місце з харківським вайбом у Львові. Але меню розробили так, аби було смачно та знайомо і харків’янам, і львів’янам, і всім гостям міста. Тут у нас і форшмак, і сирники, і суп фо бо, і кава зі згущиком по-в’єтнамським – класика із харківського ринку «Барабашова».
Розмістити кафе та шоурум TARLINI home під одним дахом вирішили з практичних міркувань. По-перше, так легше з орендою, по-друге, це взаємна лідогенерація. Тобто хтось заходить випити кави – і тут же поруч може подивитись, помацати, придбати врешті-решт щось красиве, х’югге, еко. Чи навпаки: хтось прийшов за подарунками під ялинку і після вдалого шопінгу не треба далеко йти, щоб ситно і смачно пообідати.
Люди з собою у рюкзаках везли наші келихи
Коли ми готувались до відкриття у Львові, нас діймало одне питання: «А все оце красиве, затишне – воно взагалі зараз потрібне? На часі?». Адже так багато українців втратили свої домівки чи тимчасово залишили їх. Та навіть коли ми ще не працювали, люди писали у соцмережах, замовляли продукцію на сайті. І це давало нам надію, було нашим світлом, на яке ми йшли. І це такий яскравий приклад життєлюбства українців, позитиву, віри в добро, любові до затишку.
І щойно ми відновили роботу в травні, у нас одразу пішли замовлення: хтось переїхав і облаштовував нове житло, хтось шукав заміну улюбленим втраченим речам. Люди писали, що у тому єдиному рюкзаку чи валізці, які їм вдалося забрати з дому, вони везли у нові міста чи країни наші келихи чи горнята – якісь улюблені домашні штуки. І це так для нас було щемно і важливо. Значить – ми потрібні. Дуже важливо, я гадаю, створювати для себе якийсь осередок тепла, затишку там, де ти є вже. Хай ти там і тимчасово. І в цьому якраз допомагає TARLINI home.
Плануємо на тиждень, але мріємо на світові масштаби
Зараз горизонт планування – це найближчий тиждень. Якщо до вторгнення ми завжди мали план-стратегію мінімум на пів року, то сьогодні це тиждень. Продажі невеликі, навіть з відкриттям шоуруму. Він в першу чергу існує для для підтримання бренду. Але ми хочемо працювати і зміцнюватися у нових реаліях. Загалом, мріємо зберегти шоурум у Львові, відкрити ще один у Києві і знову працювати у Харкові. Вірю, так воно і буде, але як швидко – спрогнозувати важко.
Якщо ж говорити про плани-мрії, то TARLINI home нашої мрії – це 100% українське виробництво і масштабний експорт. З крутим попитом на українське в Україні, і з шоурумами у Парижі та Лондоні.
Хочу, щоб українське нарешті витіснило китайське
Якщо говорити про найпопулярніші товари, про те, що у нас купують найчастіше, – то це різні стильні бокали. І це якраз та категорія, яку ми імпортуємо з Китаю. Різноманітні фігурні келихи, стакани з подвійними стінками – це наші бестселери уже років п’ять. Це не наш вибір, це те, що нам диктує споживач.
Зараз ми хочемо сильно збільшити частку українського крафту на наших полицях. Щоб українське нарешті витіснило китайське. Наша нова лінійка – вона без крикливого патріотизму, але, я вважаю, дуже «наша». І натуральна по матеріалах: вовна, льон, дерево.
Будемо розвивати нашу ароматизовану лінійку товарів. Уже маємо свічі та аромадифузори українського виробництва. На черзі – тверде та рідке мило й аромадифузори для автомобілів. Продовжуємо працювати з деревом. У Харкові у нас була майстерня, зараз ми перевезли її до Хмельницького, бо майстер, з яким ми працюємо, виїхав туди.
У нас 90% продажів – це e-commerce, тобто продажі, реалізовані через інтернет. Ми продаємо на сайті, через фейсбук та інстаграм, ще продаємо на Амазоні. Плануємо вийти на європейський ринок через Etsy та платформу Made With Bravery – електронний майданчик, створений за підтримки Мінцифри для продажу українських товарів.
Бестселер – шкарпетки, що робляться 3 дні
Що у нас уже є українського виробництва: кошики з джуту, вовняні шкарпетки, рукавиці. Це все виробляється не фабрично, а у форматі надомної праці. Тобто ми знаходимо майстрів з різних міст та сіл України, які зацікавлені у такій співпраці, відправляємо їм пряжу чи сировину, вони працюють себе вдома у зручний їм час, а потім відправляють готові вироби нам.
У цьому форматі працюють переважно жінки літнього віку, які не мають можливості виконувати іншу роботу. Тож для них це гарна можливість займатись улюбленим рукоділлям та отримати підзаробіток. А для нас – підтримати українських майстринь та мати справді унікальні речі, зроблені вручну. Ніякого конвеєра! Звісно, простіше було б організовувати ці процеси і досягати результатів, аби ми, наприклад, зібрали 20 майстринь, облаштували для них приміщення і вони працювали там за чітким графіком. Чи взагалі, аби машина в’язала ті ж шкарпетки. Але ця вся історія – вона не про гонку за кількістю, а про соціальну місію. Про те, щоб отримати унікальні речі. Це саме та наша фішка, яку ми хочемо розвивати.
З товарів українського виробництва наші зірки – це плетені вовняні шкарпетки та рукавички. На них завжди є попит, навіть влітку! І їх завжди не вистачає, бо, знову ж, це товари не фабричні, одна пара може робитися до 3 днів. Адже кожна з майстринь працює у своєму темпі та зручним їй графіком.
Шукаємо майстрів по всій Україні
Сьогодні TARLINI home шукає талановитих людей, ми відкриті для співпраці за кількома напрямками: робота з деревом, кераміка, в’язання, воском… Мова не лише про декоративні вироби. Наприклад, ми шукаємо людину, яка буде виготовляти для нас провощені екосерветки. Це дуже класна і дуже популярна серед наших покупців штука. Майстриня, яка виготовляла їх для нас раніше, виїхала за кордон, тож ми шукаємо, хто цю справу підхопить.
Тому якщо ви вже вмієте робити щось красиве і корисне, розписуєте, майструєте, в’яжете, шиєте – пишіть нам. Я впевнений, ми знайдемо варіанти співпраці.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Молодята-волиняни Анна та Олег Клівчуки зібрали на своєму весілля 25 033 грн, 100 доларів та 50 євро на підтримку Збройних сил України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці волонтерського штабу «Ангар», якому і передали ці гроші.
«Замість того, щоб збирати на своє власне майбутнє, Олег та Аліна збирали на наше спільне майбутнє вільної країни. Дякуємо Олегу та Аліні, а також всім, хто задонатив на підтримку Сил оборони України!», – йдеться у дописі.
Усю зібрану суму спрямують на збір 100 FPV-дронів.
Читайте також: Як поєднується «Кадилак» і кози? Ця фермерка з Київщини робить крафтовий сир, береже своїх «дівчат» і руйнує стереотипи
Нагадаємо, молодята-переселенці одружились у Рівному за давніми поліськими традиціями.
Окрім того, у Чернівцях волонтери організували весілля військовому за 2 години.
Також ми розповідали, як молодята придбали пікап для ЗСУ за подаровані на весілля гроші.
Фото: facebook.com/ukraineangar.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Фермерка Анастасія Кириленко розвозить замовлення на особливій моделі «Кадилака» — таких у світі всього 2000. Люди дивуються: як поєднуються така машина й кози? Та все просто: Анастасія обожнює свою справу і хоче зруйнувати всі стереотипи про фермерів.
«Часто фермера уявляють як зачуханого селянина в брудних чоботах і з брудними руками, замученого та безрадісного. Це не так!» — вважає Анастасія і своїм прикладом показує, якими можуть бути українські фермери.
Про перших кіз, евакуацію з села Блиставиця на Київщині й повернення до своїх «дівчат» Анастасія розповіла ШоТам.
«Ветеринарну операцію» провела в 10 років
У першому класі я завжди всім казала, що буду фермеркою. Я не зовсім розуміла, що це. У моєму дитячому уявленні фермер — це самодостатня, задоволена життям людина, якій всього вистачає і яка може ще й поділитися своїм благом з іншими людьми.
Я народилася й виросла в Сумах, з 13 років жила в приватному будинку. Тварин ми не тримали, але в бабусі з дідусем було своє господарство. Пам’ятаю, як бабуся вранці доїла козу Мілку такої ж породи, як тепер мої кози — зааненської. Доїла й давала мені горня теплого молока з пінкою — дуже приємні спогади.
Я не одразу обрала ветеринарний фах, хоч мій прадід був ветеринаром, а я завжди дуже любила тварин. Свою першу «ветеринарну операцію» я провела ще в 10 років. У нас була кішка, біля хвоста в неї було багато ковтунців, шерсть зім’ялася і збилася. Усі сміялися, а я сказала, що допоможу їй, бо вона сама цього не зможе зробити, тож зрізала ковтунці та звільнила кішку від страждань. За цей вчинок мені купили баунті — це була моя перша нагорода.
Я вчилася в хіміко-біологічному класі — все вело мене до професії лікаря. Але я зробила інакше — поїхала вчитися в Києві на економічному факультеті. Не можу сказати, що не бачила престижу у ветеринарному фаху, але мені здавалося, що економіст — це більш практично, і я зможу забезпечити себе. Тоді не було розуміння: якщо робиш те, що тобі подобається, можеш заробити і в 5 разів більше.
Але мені подобалося вчитися на економічному: я і захистила кандидатську, і викладала. Не скажу, що в попередньому житті я була незадоволена, проте саме тут, у козівництві, я знайшла рівновагу.
Перший сир і перші кози
Десь із 2017 року я займаюся зооволонтерством, рятую дуже багато собак. Саме ця любов до тварин і стала поштовхом, щоб задуматися над тим, чи правильно я взагалі живу і чому присвячую своє життя. Тварини — це найкращі, найчесніші, найщиріші друзі. Мабуть, з оцієї щирості, яку я від них відчуваю, все й почалося.
Після народження першого сина ми з чоловіком вирішили переїхати з Києва в область, у село Блиставиця, тож уже з 2019 року живемо тут.
Того ж року я вперше спробувала Бельпер Кнолле — маленький твердий козиний сир, і була надзвичайно вражена його смаком та ароматом. А ще більше тим, що його зробив мій друг власними руками з українського молока. Це для мене був взагалі інший світ — десь він існував, але мене в ньому не було.
Тож ми купили в друга кіз і почали потрошку їх ростити. Це був перший локдаун у 2020 році, а в мене вже було двоє синів, і я подумала, що непогано було б мати власних тварин, власне молочко — а з нього й кефір, і йогурт, і сир. Щоб були свіжі продукти для дітей. А тоді з хобі це переросло у справу життя.
Я забігла в козятник і сказала: «Дівчата, пробачте мене»
24 лютого ми прокинулись о 4 ранку, подивилися з чоловіком одне на одного й сказали: «Почалось». Я не хотіла виїжджати, але о 12 годині пролунав перший вибух, і в нас пропав інтернет та зв’язок. Ми не знали, що опинилися в самому епіцентрі подій (село, в якому живе сім’я, розташоване біля Гостомельського аеропорту — ред.).
Пам’ятаю, ми стояли на вулиці, і я казала: «Три дні — і все пройде. Я знаю, що не може бути по-іншому». Та вже 25 лютого чоловік розбудив мене, бо на вулицю заїхали танки — цього звуку я ніколи не забуду. Треба було їхати. Я забігла в козятник і сказала: «Дівчата, пробачте мене». Я не могла їх нікуди забрати. Накидала їм сіна, а сусід приглядав, поки нас не було.
Ми з двома синами виїхали до Польщі, а чоловік повернувся до Києва. У нашому селі була окупація, і ми не знали, що там відбувається. Я просила лише одного: щоб були живі люди й тварини. А 5 квітня гуляла в парку, відкрила телефон і побачила, що наше село звільнили. Це було найбільше щастя, бо можна вже було їхати додому. Для мене дім — моє місце сили, ніде я не можу себе так класно відчувати.
Тож збиралася повертатись, а чоловік написав, що наша Но́ра народила двох дівчат.
Я так летіла додому! Їхала цілий день, навіть не зупинялася. Перше, що я зробила вдома — відкрила козятник і подивилася на своїх «дівчат».
Але виявилося, що народила Леся, і не дівчат, а хлопчиків. Чоловік усе переплутав, але те, що вони живі й здорові — це найбільше щастя.
Я так бігла доїти їх зранку як ніколи до того. Це навчило мене цінувати те, що є, і розуміти, що зараз таке життя, що за секунду чи годину цього може не бути, тож вирішила не зупинятися. Зареєструвала ФОП, тепер плачу податки та хочу робити все більше й більше. Уже коли я повернулася, люди почали замовляти сир. Це було дуже приємно, я відчувала підтримку — це не про гроші, це про цінність.
Кіз у мене небагато — 4 дойних, 1 маленька, 1 цап. У мене є одна працівниця, яка допомагає і з козами, і в сироварні. Вона навчила мене доїти тварин і приглядати за ними. З нами вона вже чотири роки.
Зазвичай дою своїх дівчат сама двічі на день. Але роблю для себе вихідні, звісно — тоді віддаю кіз у руки помічниці. Та коли їду кудись відпочивати й рано не дою козу, то здається, що день уже йде не так. Це дуже дисциплінує: 365 днів на рік я на вулиці серед будь-якої погоди, і це прекрасно. Це і є життя.
Навчання в Україні та Швейцарії
Коли в мене з’явилися кози, я не вміла абсолютно нічого: ні доїти, ні правильно годувати, ні доглядати. Для мене це трохи було шоком. В інтернеті багато суперечливої інформації, а спеціалістів з великої та дрібної рогатої худоби було мало.
Тож для того, щоб закрити свої потреби, я вирішила піти навчатися в Немішаєвський агротехнічний коледж на фельдшера ветеринарної медицини. У 2023 році закінчила. Мені потрібне було середовище, люди, які знають більше, ніж я, а не просто диплом. Тож саме на навчанні я дізналася багато корисного. Це все для того, щоб стати кращою, сучасною, класною фермеркою і сироваркою. Щоб мої кози жили краще, а молоко було смачнішим.
Та я не зупиняюсь у пізнанні нового: цього року їздила у Швейцарію на навчання до української сироварки Тетяни Дядечко. Це допомогло вдосконалити рецепти, які використовувала до цього, і придумати щось нове.
Цього року також була в Італії, на сирному фестивалі в місті Бра. Поїхала, щоб перейняти досвід. А мій висновок такий: рецепти сиру всі однакові, але він виходить у кожного різний. Це як борщ — набір продуктів один, а страва в усіх особлива. І це нормально, кожен щось своє додає.
Жодний цапик, який тут народився, не був зарізаний
Я займаюся монопродуктом — це шевр, козиний кислоферментний сир. З цієї основи роблю й інші види сиру. Вигадала авторський рецепт намазки, також роблю сирні кульки в олії з в’яленими томатами. Методом спроб і помилок виводяться кращі рецепти.
Мене настільки захопило козівництво, що я навіть зараз не можу опритомніти. Мені дуже подобається бачити, як ростуть мої кози, як народжуються, живуть. Усе, що я роблю у фермерстві, я роблю для покращення рівня та якості життя тварин. Можливо, десь це суперечить економічним показникам, але я роблю так, щоб мені було з цим легко жити.
Жодне козеня, жоден цапик, який тут народився, не був зарізаний.
Я кожному знайшла новий дім у Харківській, Полтавській, Миколаївській чи Одеській області. Я знаю, де і як живе кожен з них. Це не просто тварина, це як моя дитина якоюсь мірою. Коли ти бачиш, як воно народжується, як росте, робить перші кроки, пробує нову їжу — це чудо.
А сир, мабуть, був другорядним, але тепер не менш важливим. Це мій спосіб турботи про людей, і я розумію свою відповідальність перед ними. Адже важливо мати гарну сировину, чисте та якісне молоко, і воно починається з утримання, годівлі, ветеринарного супроводу.
Моя філософія така — я не просто фермерка, а й просвітниця
Хочу руйнувати стереотипи про фермерів. Я, наприклад, деколи розвожу замовлення на своїй машині — «Кадилаку». Таких авто всього 2000 у світі, їх уже зняли з виробництва. Ми з чоловіком хотіли іншу машину, але, сівши в цю, я вже не змогла відмовитися від неї — люблю красиві речі. У ній я й сир привожу людям, буває, і зерно везу. Мені дуже подобається дивитися на обличчя людей, коли вони бачать, що доставка в нас теж люксова.
Адже часто фермера уявляють як зачуханого селянина в брудних чоботах і з брудними руками, замученого та нежиттєрадісного. Це не так! Ми віримо у власний розквіт і плекаємо своє. Покажіть мені італійця, який не любить моцарелу. Їх немає! Покажіть мені швейцарця, який не буде розказувати про раклет чи бельпери.
У них є рух slow food: вони спочатку їдять місцеву продукцію, а вже потім, якщо не вистачить чогось, ідуть до інших фермерів. Цей рух є і в Україні, я також його популяризую. Не завжди результат моєї діяльності — це покупка моїх сирів. Якщо людина зацікавилася крафтом і навіть не зараз, а за якийсь час купить український крафтовий сир — теж потужний результат для мене.
Щодо козиного сиру є багато стереотипів: що він несмачний чи має неприємний запах. Та я доводжу, що все це не так.
Іноді кажу, що підробляю дитячим психологом, бо коли на ярмарках люди підходять пробувати козиний сир, то одразу міняються в обличчі.
Вони розповідають про травматичний досвід як бабуся змушувала пити молоко. Такий біль в очах! А я кажу: «Йдіть сюди, я вам зараз покажу меджик». Даю свій сир, людина куштує і каже, що запаху неприємного зовсім нема. Звісно!
Бо в мене все серйозно: є правильна гігієна та годівля. З квітня 2023 ми дотримуємося сформованих остаточно гігієнічних вимог, які затверджені Кабміном як один з кроків наближення до стандартів ЄС.
Я завжди розповідаю про користь сиру, що його можна їсти тим, у кого непереносимість лактози, бо молекула білка в ньому набагато менша, ніж у коров’ячому молоці. Моя філософія така: я не просто фермерка, а й просвітниця. Тож хочу виховати свого споживача, навчити, пояснити. Це не просто доїти козу й робити сир — це набагато більше.
Хочу зробити мультиферму: там будуть кури, качечки, молочні вівці й корівка
Чому сирне ательє? Знаєте, колись Агата Крісті казала, що всі її історії вона придумувала, коли їй було нудно і вона мила посуд. Так і в мене. Якось я мила підлогу й придумала, що наша справа має називатися саме «сирне ательє», бо це найкраще описує те, що ми робимо. Ательє — це про індивідуальність, про те, що можна «підігнати» під людину. Я можу змінити щось у сирі, дати іншу посипку, наприклад, щоб споживач був задоволений.
Здебільшого продаю сир через інстаграм, також є магазин в Ірпені з моєю продукцією. У планах співпраця з львівським магазином та однією великою мережею (якраз ведемо переговори).
Плани в мене грандіозні. Дуже хочу зробити мультиферму: там будуть і кури, і качечки, і молочні вівці, і, може, корівка маленька. Ми вже купили землю під ферму, і вже десь навесні будемо переїжджати й організовувати простір.
Мрію про будиночки, щоб туди приїжджали люди і могли відпочити від думок і галасу. Можна організувати і трудотерапію, бо є великий інтерес. Мені часто телефонують незнайомі люди і кажуть, що хочуть просто попрацювати у нас безкоштовно. Бо українці у стресі зараз і це складно переживати, постійно втрачати, жити в страху. Ми балансуємо між життям і смертю. Тож дати цю можливість — побути з твариною, погодувати її, попрацювати — це класний спосіб реабілітації. Отака моя мрія.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У Міжнародний день волонтера Національний банк України презентував нову пам’ятну монету номіналом 5 гривень «Країна супергероїв. Дякуємо волонтерам!».
Про це повідомила пресслужба НБУ.
Зазначається, що монета присвячена українським волонтерам, які донатять, організовують збори коштів, здобувають і доставляють техніку, спорядження, продукти, ліки, шукають і знаходять шляхи для вирішення найнагальніших потреб захисників та захисниць України.
Як виглядає монета
На аверсі змальовано стилізоване зображення рук під час плетіння маскувальної сітки, що символічно розкриває волонтерство як одну з багатьох форм допомоги та всебічної підтримки ЗСУ й усім, хто постраждав під час збройної агресії РФ, є втіленням сили і єдності нації в часи надважких випробувань.
Читайте також: «Викуплені верстати, богуславські килими і авто для сина-військового». Як майстриня тче і підтримує армію
На реверсі – стилізована карта України у вигляді маскувальної сітки як символу об’єднаної країни, що переплетена та згуртована задля досягнення спільної мети.
Монету номіналом 5 гривень виготовлено з нейзильберу, категорія якості карбування – «спеціальний анциркулейтед». Маса монети становить 16,5 г, діаметр – 35,0 мм. Гурт монети – рифлений, а тираж – до 50 тисяч штук.
Як придбати монету?
З 6 грудня придбати пам’ятну монету «Країна супергероїв. Дякуємо волонтерам!» можна в інтернет-магазині нумізматичної продукції НБУ.
Крім того, монети поступово реалізовуватимуться і банками-дистриб’юторами.
Нагадаємо, Нацбанк випустив нову пам’ятну медаль, присвячену сержантам ЗСУ.
Окрім того, НБУ ввів у вільний обіг монету номіналом 10 грн, на якій зображений Антонівській міст.
Також Нацбанк випустив нову монету номіналом 10 грн із ЗРК Patriot.
Фото: Нацбанк.
