

Суспільство
Замість імпорту з Китаю – наш крафт. Як харківський бренд TARLINI home популяризує українських майстрів
Усе для затишку і краси в українських домівках ось уже кілька років збирає на своїх полицях харківський бренд TARLINI home. З початком повномасштабного вторгнення робота компанії, яка щодня відправляла десятки посилок по всій Україні, зупинилась. Частина команди почала волонтерити для підтримки рідного міста: розвозили їжу, ліки, допомагали евакуювати людей.
Повернутися до роботи та знову продавати товари в стилі hygge-філософії та zero-waste надихнули замовники, які продовжували писати на сторінки бренду у соцмережах. А ще – борги. Про перший шоурум у Львові, сусідство із кафе, курс на відмову від імпорту та майстрів-фрілансерів ШоТам розповів співзасновник TARLINI home Влад Любченко.

Влад Любченко
співзасновник TARLINI home
Думали, воно до обіду побахкає – і все
Ми працюємо вже 7 років. Виросли з маленького офісу на двох до компанії, в якій лише в офісі працюють 25 людей, а поза тим – 40 майстрів-фрілансерів, які займаються з керамікою, деревом та в’язанням. Ми ніколи не хотіли бути «ще одним магазином», який продає «щось» для дому. Тому всі ці роки перебували в пошуках та процесах вдосконалення. І я дуже пишаюся, тим, що у нас вийшло, і тим, як ми долаємо усі виклики після 24 лютого.
На початку лютого ми з командою якраз проводили щорічну стратегічну сесію, на якій набудували планів на 2022 рік… А на 27 лютого запланували великий корпоратив, якого чекали вже пів року і на якому якраз мали презентувати ту саму стратегію. Ну і, звісно, відпочити після важких новорічних свят, адже ці дні у нас – завжди найгарячіша пора та найбільше навантаження. Але сталося, як сталося.

24 лютого ми прокинулись від вибухів у місті. Сіли в машину і поїхали з Харкова. У мене маленька дитина – я не міг зволікати, я мав робити щось, аби Орест був у безпеці. Уже на ходу зідзвонювався з менеджерами компанії. Загалом у всіх було таке сприйняття: ну от зараз воно побахкає до обіду, і на тому все. Думали, що це як одиночний теракт. У нас взагалі-то замовлення, відправки посилок… Думав, ну от доїду до Полтави, щоби малого у безпеку відправити, а сам повернусь працювати. Але до роботи ми повернулись аж у травні.
Навички з бізнесу дуже допомогли у волонтерстві
Кажу відверто: до війни ми ніколи цим не займалися, не волонтерили. І навіть всерйоз про це не замислювалися: усю енергію та весь час спрямовували на розвиток бізнесу. А тут, з початком великої війни, воно якось так закрутилось, що ми самі не відразу помітили, наскільки масштабні процеси вдалося організувати.
Десь на третій день великої війни я зустрівся в Яремчі зі своїм другом Мішею, і обидва такі: «Треба щось робити, треба допомагати Харкову!». Там було дуже багато дорогих нам людей і ми, крім офіційних новин, постійно мали новини з життя наших друзів, колег. Буквально щогодини дізнавались про нові й нові потреби: комусь треба їжа, комусь – ліки, а комусь – евакуація. Ми почали працювати над вирішенням цих проблем, і саме з таких адресних запитів усе і закрутилось. І закрутилось дуже потужно – на 3 місяці.

Поступово до нас підключилося дуже багато людей – друзів і знайомих по бізнесу. Зараз ми жартуємо, що запустили тоді неприбутковий бізнес. Бо за місяць повністю «поставили» колцентр, відділ логістики, налаштували CRM-систему, сайт, айпі-телефонію. У нас працювали 30 водіїв, які розвозили їжу та медикаменти по Харкову. Усе це було безкоштовно, безоплатно, але всі процеси були відточені, як у серйозній компанії. Бізнесмени, ресторатори, водії, кухарі – усі об’єдналися, щоб допомагати рідному місту. Кожен викладався по максимуму. За 3 місяці ми адресно нагодували близько 50 тисяч харків’ян.
Щопонеділка 15% переховуємо для Харкова
У травні, коли зрозумів, що все налагоджено настільки, що може працювати й без мене, я максимально сконцентрувався на відновленні компанії. І ще до відкриття у Львові, не знаючи, як підуть продажі і чи будуть вони взагалі, ми вирішили, що 15% від реалізації українських товарів будемо передавати у благодійний фонд «Волонтерська», який опікується Харковом.
Його створив Макс Бурцев, засновник креативної агенції Arriba. Ми знайомі особисто, і я йому довіряю. Для нас це важливо – аби гроші, які ми будемо перераховувати, йшли на допомогу рідному Харкову, який ми дуже-дуже любимо і обов’язково відбудуємо ще кращим.Тож щопонеділка ми підраховуємо, скільки продали українських товарів, та відправляємо щонайменше 15% до Харкова. Вирішили, що будемо так робити щонайменше до Перемоги.

Найтяжчі часи локдану – то квіточки
Одним із рушійних факторів, який нас добряче підганяв повернутися до роботи, були… борги. Ми хотіли поскоріше розібратися з усіма зобов’язаннями. Як вони з’явились? Коли у тебе компанія, яка тривалий час стабільно зростає, ти постійно вкладаєшся у цей ріст. Тобто ггроші працюють, а не лежать на рахунках. І коли однієї миті це обривається – немає продажів, а отже, немає коштів. Оп – і все. Гроші не заходять, зовсім. А ти ще винен зарплату людям, оплату якихось рахунків постачальникам. Найтяжчі часи коронавірусного локдауну здалися нам квіточками. Тож стимул повертатись до роботи був дуже прагматичним.
Львів обрали як найбільший обласний центр на заході країни. Відділ продажу ми залишили на віддаленому форматі роботи. Натомість у нас повністю оновився відділ пакування та логістики: це львів’яни та переселенці з Харкова й Запоріжжя.
А ще для мене переїзд до Львова – це про те, що треба бути обережним зі своїми бажаннями. Я давно мріяв пожити у Львові, аби щодня ходити додому цими вуличками, повз всі ці старі будівлі, собори. І от, збулося…
Під одним дахом з кафе – експеримент з орендою
Ідея відкрити заклад харчування у нашій компанії друзів з’явилася вже давно. Оскільки це перший наш заклад, то і назвали його «Перший: кава та їжа». Спойлер: у планах є «Другий» та «Третій». Кафе-бістро ми заснували вчотирьох з Євгеном Власюком, Михайлом Руднєвим та Олексієм Андрєєвим. Перш за все, хотілося створити місце з харківським вайбом у Львові. Але меню розробили так, аби було смачно та знайомо і харків’янам, і львів’янам, і всім гостям міста. Тут у нас і форшмак, і сирники, і суп фо бо, і кава зі згущиком по-в’єтнамським – класика із харківського ринку «Барабашова».
Розмістити кафе та шоурум TARLINI home під одним дахом вирішили з практичних міркувань. По-перше, так легше з орендою, по-друге, це взаємна лідогенерація. Тобто хтось заходить випити кави – і тут же поруч може подивитись, помацати, придбати врешті-решт щось красиве, х’югге, еко. Чи навпаки: хтось прийшов за подарунками під ялинку і після вдалого шопінгу не треба далеко йти, щоб ситно і смачно пообідати.

Люди з собою у рюкзаках везли наші келихи
Коли ми готувались до відкриття у Львові, нас діймало одне питання: «А все оце красиве, затишне – воно взагалі зараз потрібне? На часі?». Адже так багато українців втратили свої домівки чи тимчасово залишили їх. Та навіть коли ми ще не працювали, люди писали у соцмережах, замовляли продукцію на сайті. І це давало нам надію, було нашим світлом, на яке ми йшли. І це такий яскравий приклад життєлюбства українців, позитиву, віри в добро, любові до затишку.
І щойно ми відновили роботу в травні, у нас одразу пішли замовлення: хтось переїхав і облаштовував нове житло, хтось шукав заміну улюбленим втраченим речам. Люди писали, що у тому єдиному рюкзаку чи валізці, які їм вдалося забрати з дому, вони везли у нові міста чи країни наші келихи чи горнята – якісь улюблені домашні штуки. І це так для нас було щемно і важливо. Значить – ми потрібні. Дуже важливо, я гадаю, створювати для себе якийсь осередок тепла, затишку там, де ти є вже. Хай ти там і тимчасово. І в цьому якраз допомагає TARLINI home.
Плануємо на тиждень, але мріємо на світові масштаби
Зараз горизонт планування – це найближчий тиждень. Якщо до вторгнення ми завжди мали план-стратегію мінімум на пів року, то сьогодні це тиждень. Продажі невеликі, навіть з відкриттям шоуруму. Він в першу чергу існує для для підтримання бренду. Але ми хочемо працювати і зміцнюватися у нових реаліях. Загалом, мріємо зберегти шоурум у Львові, відкрити ще один у Києві і знову працювати у Харкові. Вірю, так воно і буде, але як швидко – спрогнозувати важко.
Якщо ж говорити про плани-мрії, то TARLINI home нашої мрії – це 100% українське виробництво і масштабний експорт. З крутим попитом на українське в Україні, і з шоурумами у Парижі та Лондоні.

Хочу, щоб українське нарешті витіснило китайське
Якщо говорити про найпопулярніші товари, про те, що у нас купують найчастіше, – то це різні стильні бокали. І це якраз та категорія, яку ми імпортуємо з Китаю. Різноманітні фігурні келихи, стакани з подвійними стінками – це наші бестселери уже років п’ять. Це не наш вибір, це те, що нам диктує споживач.
Зараз ми хочемо сильно збільшити частку українського крафту на наших полицях. Щоб українське нарешті витіснило китайське. Наша нова лінійка – вона без крикливого патріотизму, але, я вважаю, дуже «наша». І натуральна по матеріалах: вовна, льон, дерево.
Будемо розвивати нашу ароматизовану лінійку товарів. Уже маємо свічі та аромадифузори українського виробництва. На черзі – тверде та рідке мило й аромадифузори для автомобілів. Продовжуємо працювати з деревом. У Харкові у нас була майстерня, зараз ми перевезли її до Хмельницького, бо майстер, з яким ми працюємо, виїхав туди.
У нас 90% продажів – це e-commerce, тобто продажі, реалізовані через інтернет. Ми продаємо на сайті, через фейсбук та інстаграм, ще продаємо на Амазоні. Плануємо вийти на європейський ринок через Etsy та платформу Made With Bravery – електронний майданчик, створений за підтримки Мінцифри для продажу українських товарів.
Бестселер – шкарпетки, що робляться 3 дні
Що у нас уже є українського виробництва: кошики з джуту, вовняні шкарпетки, рукавиці. Це все виробляється не фабрично, а у форматі надомної праці. Тобто ми знаходимо майстрів з різних міст та сіл України, які зацікавлені у такій співпраці, відправляємо їм пряжу чи сировину, вони працюють себе вдома у зручний їм час, а потім відправляють готові вироби нам.
У цьому форматі працюють переважно жінки літнього віку, які не мають можливості виконувати іншу роботу. Тож для них це гарна можливість займатись улюбленим рукоділлям та отримати підзаробіток. А для нас – підтримати українських майстринь та мати справді унікальні речі, зроблені вручну. Ніякого конвеєра! Звісно, простіше було б організовувати ці процеси і досягати результатів, аби ми, наприклад, зібрали 20 майстринь, облаштували для них приміщення і вони працювали там за чітким графіком. Чи взагалі, аби машина в’язала ті ж шкарпетки. Але ця вся історія – вона не про гонку за кількістю, а про соціальну місію. Про те, щоб отримати унікальні речі. Це саме та наша фішка, яку ми хочемо розвивати.
З товарів українського виробництва наші зірки – це плетені вовняні шкарпетки та рукавички. На них завжди є попит, навіть влітку! І їх завжди не вистачає, бо, знову ж, це товари не фабричні, одна пара може робитися до 3 днів. Адже кожна з майстринь працює у своєму темпі та зручним їй графіком.

Шукаємо майстрів по всій Україні
Сьогодні TARLINI home шукає талановитих людей, ми відкриті для співпраці за кількома напрямками: робота з деревом, кераміка, в’язання, воском… Мова не лише про декоративні вироби. Наприклад, ми шукаємо людину, яка буде виготовляти для нас провощені екосерветки. Це дуже класна і дуже популярна серед наших покупців штука. Майстриня, яка виготовляла їх для нас раніше, виїхала за кордон, тож ми шукаємо, хто цю справу підхопить.
Тому якщо ви вже вмієте робити щось красиве і корисне, розписуєте, майструєте, в’яжете, шиєте – пишіть нам. Я впевнений, ми знайдемо варіанти співпраці.
Суспільство

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.
Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами».
Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.
Про «Дім метеликів»
«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. Усі його послуги безкоштовні й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате.
ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.
Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате
Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.
На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього.
«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.
Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони.
Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти.
«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями.
Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:
«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».
Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором
Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає.
Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.
Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.
Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.
«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.
Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку.
«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.
Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати.
«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».
Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток
У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців.
Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.
Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття.
Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія.
Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила.
Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі.
Суспільство

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.
Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.
Як чоловік отримав поранення
Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.
«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.
Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону
Лікування та реабілітація
До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.
«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.
Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.
«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.
У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.
Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю
Суспільство

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.
Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.
Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.
«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.
У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.
Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).
Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).
Фото обкладинки: сайт КОВА