Щоб донька пам’ятала зникаюче село прабабусі, філологиня зібрала там митців — тепер її кличуть в інші села

«Я — останнє покоління своєї родини, яке проводило канікули у Чимбарівці», — каже Ольга Покрищук. У селі за 45 кілометрів від Кам’янця-Подільського лишилося приблизно пів сотні мешканців, серед них — її 90-річна бабуся.

Щоб у десятирічної доньки залишилася хоча б візуальна пам’ять про особливе для сім’ї місце, філологиня запросила до Чимбарівки десятьох митців. #ШОТАМ розповідає, що вони побачили й зробили в селі за десять днів і чому тепер Ольгу кличуть до себе інші села.

Ольга Покрищук

засновниця проєкту «Зникаюче село»

Колись тут жили майстри чобіт, а нині — до пів сотні людей

Тато виготовляє чоботи, а восьмирічна донька витесує кілочки для взуття. Це яскравий спогад з дитинства, про який бабуся розповідала мені безліч разів. На жаль, мій прадідусь не повернувся з війни, а ось той момент спільного часу його дитина, вже 90-річна жінка, пригадує досі. До речі, від професії «чинбар» і походить назва села — свого часу чимало його жителів займалися виготовленням чобіт. Уже в моєму дитинстві, на початку 2000-х, таких майстрів у Чимбарівці не було. 

Мій найяскравіший спогад з чимбарівського дитинства — це святкування Івана Купала. Всі збиралися на пляцку (ред. — на майданчику) біля криниці, приносили палички з насадженими на них вишнями, розпалювали вогнище. Старші гуляли до ранку, бо хотіли побачити сонце, яке на свято купається у хмарах. Коли я була малою, все сприймала позитивніше — хоча зараз розумію, що вже 20 років тому Чимбарівка потроху занепадала.

Аптеки тут ніколи не було, а щоб придбати хліб, треба йти до продавчині у будинок. Останніми роками з криниць почала зникати вода, корів уже майже ніхто не тримає. Одним словом, реальність трохи сумна.

Кілька дітей шкільного віку нині їздять на навчання у сусідній Великий Жванчик. Під час дощу в тій частині села, де живе моя бабуся, у розмоклу глину вгрузають колеса, тому автівку доводиться залишати та йти пішки. Навіть на недільну службу у костелі зрідка приходить понад 10 відвідувачів, і це враховуючи тих, хто приїздить із сусідніх сіл. Священник із села Голозубинці (що за 15 кілометрів) трясеться тією убитою дорогою до костелу, але все ж приїздить.

Оскільки тут народилася моя мама, я провела своє дитинство й проходить все життя бабусі, мені захотілося закарбувати пам’ять про Чимбарівку: на світлинах, картинах, відео з піснями та розповідями місцевих жителів. Думала, як це зробити — я ж не мисткиня, а філологиня, викладала англійську й німецьку у школі, працювала на кафедрі іноземних мов Кам’янець-Подільського університету. Але друзі затягнули мене у мистецький світ, тому минулого року вперше провела пленер (ред. — роботу художника на природі) «Душа Пониззя» (так у літописах називалося Поділля). 

Я маю дачний будиночок на Дністрі, який колись облаштувала його під прийом творчих гостей: закупила постільні набори, рушники, посуд і все необхідне для життя. Усе пройшло класно, митці створили понад 50 робіт і зобразили цю душу Поділля. Тоді я подумала: «Потрібно зробити щось подібне про рідне село».

Закарбувати пам’ять про село коштує майже 2500 доларів 

Цілий рік мене мучила ця ідея, я крутила її в голові, обговорювала з подругою. Врешті процеси потроху почали вимальовуватися. Я хотіла запросити творчих людей приїхати в дачний будиночок на десять днів, поспілкуватися з мешканцями Чимбарівки, намалювати інтер’єр та екстер’єр хат, вулиць, зробити портрети літніх жительок.

Завдяки пленеру «Душа Пониззя» я вже мала трохи контактів і гарні відгуки про організацію. Тож зателефонувала тим, хто міг би закарбувати те, що відходить у небуття. На пропозицію відгукнулося вісім художників і двоє фотографів з Дніпра, Харкова, Києва, Кропивницького, Чернігова, Кам’янця-Подільського і Варшави.

Окрім охочих долучитися до резиденції, потрібні були кошти: я мала попіклуватися про харчі, кухаря, який готуватиме на всю групу, транспорт, організацію виставки. Планувала завершити проєкт виставкою у «Галереї мистецтв» у Кам’янці-Подільському, надрукувати листівки з роботами учасників тощо. Проєкт «Зникаюче село» обійшовся у майже 2500 доларів. Чималенько, погодьтесь. І це зважаючи на те, що за оренду платити не треба було. 

Гроші мені вдалося відкласти завдяки роботі в Америці. Два останні роки я живу на дві оселі — з травня по жовтень на Хмельниччині, в інший час — в штаті Аризона. Якщо чесно, якби не ці заощадження, навряд чи змогла б започаткувати «Зникаюче село».

Під час реєстрації учасники запитували: «А місцеві будуть з нами спілкуватися? Відкриються нам? Пустять у домівку?». Тому напередодні резиденції разом із подругою, якій рік розповідала про проєкт, приїхала у Чимбарівку, щоб попередити жителів, хто, коли та навіщо завітає у гості. Більшість мешканців радо сприйняли ініціативу, проте декілька попросили не турбувати їх в межах проєкту, і я це сприйняла спокійно.

Восени для нас приготували великодню страву — щоб рецепт не загубився

У жовтні цього року розпочалася наша резиденція. Спочатку ми разом обійшли всю Чимбарівку й учасники могли обрати, що саме хочуть зобразити. За десять днів створили понад пів сотні робіт. Більшість художників працювали олійними фарбами, двоє — акрилом.

Також була серія фотографій, запис відео зі спогадами мешканців про село, співом і навіть приготуванням місцевої великодньої страви «Свяченя». Для неї використовують усе, що складають у великодній кошик: від м’яса з прожилками та крашанок до хрону. Так восени ми на кілька годин поринули у весняний час з атрибутами цього християнського свята.

В один із днів резиденції мешканка села пані Ніна побачила нас на дорозі, запросила до себе й розповіла про своє життя, загибель чоловіка, дитини. Нас це настільки глибоко пробрало, що аж сльози на очах з’явилися. Художниця Єлизавета Лісніченко написала роботу, яку так і назвала «Дім Ніни».

А митець Ярослав Леонець створив кілька картин у глиняному будинку моєї бабусі, який збудований у 1960 році. Ось з цими портретами членів родини на стіні, величезними подушками, які складаються одна на одну й накриваються мереживом, картатими простирадлами. Якось моя мама сказала: «Як добре, що в бабусиній хаті ніхто не переробляв інтер’єр. В оселі нічого не змінилося. Заходиш в кімнату — й ніби у дитинство повертаєшся». 

Після творчої роботи ми збиралися в нашому будиночку на вечерю. До нас приходила сусідка разом із чоловіком, яка приїздить у село до хати своїх покійних батьків. Вона дуже нас виручала, бо в її оселі є Wi-Fi. У Чимбарівці деякі з мобільних операторів не працюють взагалі, в інших сигнал є лише на полі, з мобільним інтернетом біда.

«Олю, як будете щось подібне робити, то заздалегідь мені скажи. Я спеціально в село приїду, їсти вам приготую, допоможу», — казала наприкінці сусідка, яку також звати Ольга. Це було дуже приємно почути.

Після виставки мені пишуть: «Приїздіть і до нас!»

Коли я домовлялась з галереєю про виставку, мене попередили, що афішу потрібно розмістити хоча б за місяць. Якщо чесно, страшно це робити, коли ти напевно не знаєш, як взагалі все піде під час резиденції. Втім усе сталося навіть краще, ніж очікувала: з експозицією нам трохи допомогли працівники музею мистецтв, але основну роботу в оформленні зробили кілька митців, які залишилися після резиденції. Присвятили цьому годин п’ять, на ходу перекушуючи хлібом з ковбасою. 

У середині жовтня виставка «Зникаюче село» відкрилася у Кам’янці-Подільському (45 кілометрів від Чимбарівки). У перший день завітало близько 70 відвідувачів, у двох невеличких кімнатах навіть важко було розминутися. На екрані вмикали відео зі співом літніх жінок, який записали у Чимбарівці — це було неймовірно атмосферно.

Після публікацій про «Зникаюче село» в соцмережах мені почали писати: «Приїздіть до нас!» Я б хотіла це зробити, створити архів усіх сіл Пониззя. Бо поки є пам’ять — є дім. 

Проте справа у фінансуванні, бо мій бюджет обмежений. Можливо, зможу знайти однодумців, які також горітимуть цією ідеєю.

Під час резиденції зі мною періодично була моя десятирічна донька. Вона любить малювати, спілкуватися з прабабусею, зберігає хустинки, які та їй дарує. Цим проєктом я насамперед хотіла показати доньці важливість зберігання пам’яті. А також підтримати свою бабусю. Скоро зима, вона традиційно буде сидіти в хаті біля телевізора, бити горіхи, зібрані у власному саду й чекати дітей у гості.

І я впевнена, що взимку бабусю будуть зігрівати осінні спогади про цей проєкт пам’яті.