Забуте ремесло: як родина на Львівщині відновлює різдвяні зірки

Надлітає сніг, на вулиці ніч, і серед мороку світиться єдине віконце майстерні в селі Дубляни на Львівщині. Саме тут відбувається справжня магія — творяться різдвяні зірки. Забуті, знищені, їх ховали в торбах, аби ніхто не побачив, а тепер відроджують, аби знову об’єднати Україну.

Михайло Швець і його донька Юлія Гризлюк взялися досліджувати та відтворювати різдвяні звізди й створили свою майстерню. ШоТам поговорили з Юлією про таємницю з сімейного альбому, першу відтворену зірку та всі наступні, а також про те, чому важливо передавати цю традицію далі.

Таємниця старого фото й перша зірка

Моя історія з різдвяними звіздами почалася з крихітної світлини в сімейному альбомі.

Чорно-біла, така маленька фотографія — всього 5 на 10 приблизно. Моя прабабця, теж Юля, часто гортала альбом — для мене це було так звично. Жаль, що я не занотувала усі її розповіді. Бо тепер лишилася таємниця — чому ж те фото опинилося в нашому альбомі?

На ньому четверо хлопців і велика різдвяна зірка, але жоден із зображених — з нашої родини. Це фото з села Мацьковичі, яке тепер є територією Польщі. Жителів цього села переселили в межах операції «Вісла», і моя прабабця теж звідти. Люди шукали собі місця й осіли в Дублянах.

Як же це фото опинилося в нас? Ніхто й не запитував. Знаєте, в ті радянські часи це фото ще й приховували, на ньому не акцентували увагу. Прабабуся виймала альбом лише в особливі моменти, а тоді знову загортала в хустку й ховала до шафи.

Для мене то була звичайна знимка — вона мене не торкала, аж поки я не побачила ту зірку вживу. Я — катехитка (навчає основ християнського віровчення — ред.), тож розповідаю про нашу віру, дбаю про духовний розвиток підлітків. Зокрема, ходила з дітьми колядували. Якось ми готувалися до вертепу, і я подумала: треба одна-єдина різдвяна зірка. Я не знала, що з цього моменту кардинально зміниться моє життя. 

Згадала наш альбом і те фото, і я так загорілася! Мій тато Михайло Швець погодився зробити мені першу зірку — це тепер наша сімейна реліквія, стільки вже наколядувала!

За порадою чоловіка я обмотала її нитками, тож вона була особлива. Тепер всюди бачу зірки — у вікнах, ледь не в калюжах: іду собі, а тут форма зірки. Вони мене вже переслідують — і влітку, і взимку.

Уже з першої зірки я зрозуміла, що цю нашу українську традицію знищували та робили все, щоб ми її забули. І навіть коли мені говорили: «Нащо ти тим займаєшся? Що там такого особливого?», я все одно не відступала, бо що більше відкривала для себе різдвяну зірку, то більше розуміла, що це особливий пласт культури — коляда колись не могла обійтися без неї. 

Читайте також: Де купити дух Різдва: це зірка, павук і дідух, що поєднують українські традиції та сучасність

«Бери фото, малюй конструкцію й роби»

Одразу почала шукати інформацію про інші різдвяні зірки, читала статті в інтернеті. Цілими ночами я сиділа, переглядала онлайн-музеї, знаходила старі знимки й це все друкувала. Десь нічого не видно, бо фото старе, але все одно ми старалися відтворити ту зірку. Зараз мені люди вже самі надсилають світлини та розказують історії, а спочатку все сама.

Звісно, були й сумніви. У перші роки люди дивилися на нас із татом, як на диваків. Підсміювалися з мене, мовляв, що ти там таке робиш? І я приходила додому, плакала й думала: «А нащо воно дійсно мені?».

А потім якось переосмислила: та це ж культура, традиція, за зірки й до в’язниці садили, як за вишиванки. Старі люди говорили, що коли хотіли із звіздою поколядувати, то брали її в якусь торбинку, ріжки розбирали, заходили до родичів і складали все, щоб звізда колядувала. 

А зараз про це все можна розказувати, і я буду, бо це важливо. Оцей комплекс меншовартості — це великий мінус. Ми вішаємо віночки на дверях — так, це гарно — але чому поруч не повісити різдвяну зірку? У нас із татом така є, ми підвели туди світло, і щойно настають свята, то ставимо її. 

Тож я шукала старі фото зірок, а тато продовжував робити ту першу, мацьківську — то комусь на подарунок, то для вертепу для церкви. Одного разу приходить до мене й каже: «Ти знаєш, мені так вже надоїла та зірка — одна й та сама. Давай щось придумаємо нове». Гм, а в мене якраз є старі фото — ще кінця 19–початку 20 століття. Тож кажу: «Бери фото, малюй конструкцію й роби». Так вийшло змайструвати п’ять різних зірок. І я зрозуміла, що мушу мати колекцію. 

Коли мене запрошують розказати про різдвяну зірку, я завжди говорю, що вона в нас від Сяну до Дону. Це справді так — у моїй колекції близько 20 різних звізд. Вони неповторні — наприклад, історія колядника Марка Залізняка, який 100 років тому змайстрував різдвяну зірку на Донеччині. Цей 10-річний хлопчина купив фотоапарат і зробив селфі з зіркою! Пізніше він став видатним фотографом, бо зафіксував на світлинах Голодомор. Мені дуже важливо донести людям, що й на тих землях була Україна, були українці, які шанували традиції, колядували, говорили українською. 

Читайте також: 8 фото Марка Залізняка, які розкривають Голодомор та інші злочини «совєтів» проти українців

На старих фото різдвяні зірки повторюються — знаєте, чому? Бо що люди мали — наприклад, сито, яке порвалося, — з того й майстрували зірку: просвердлювали отвори, додавали гілочки тощо. Може, не всі зірки надзвичайно особливі, але вони для мене саме такі, бо це робота майстра, та зірка кимось придумана, у неї вкладена душа. 

«Тепер я буду цілий рік робити ті зірки»

Зазвичай зірка має бути прикрашена, а я принципово відмовилася їх прикрашати, щоб побачити, які вони зсередини, якою кропіткою була праця хлопця 100 років тому, щоб зробити таку гарну зірку. 

Я завжди захоплююсь нашими вишитими сорочками — їх робили прості жінки, деякі навіть у школі не вчилися. А які кольори, які узори! Щось таке подібне з тими звіздами. Я вже побачила, що ці звізди перегукуються з вишитими сорочками. Я собі думаю, чи часом ці хлопці, стоячи в церкві, бачили в дівчини гарну вишиту сорочку, і зимою майстрували за таким зразком ту звізду? А ще на писанках дуже багато різдвяних звізд. У нас усе поєднано, тож і звізда була в тому колі традицій. Вона як пісня вливалася, а її вирвали й замінили п’ятикутною радянською, як символом того, що нищить нашу націю. А зазвичай українська зірка має вісім кутів чи променів. 

Різдвяна зірка так поволі увійшла в моє життя, як і всі наші традиції. Я зрозуміла, що якщо не я, то хто? Якщо мені Бог вклав ту зірку в сімейний альбом — то це знак. Я почала ходити на ходу звіздарів, і мої діти теж. Це тепер наша сімейна традиція. Щороку ми представляємо якусь свою зірку. Переважно там крутяться мацьківські різдвяні зірки, а я приношу різні, й люди в захваті від такого різноманіття.

Колись тато казав, що не має настрою цілий рік робити ту зірку. От уже коли стає зимно, а робота на городі закінчується, тоді й пора. Але замовлень було багато, і він не встигав. То я й кажу: «Тату, ну сядь собі трошки раніше, змайструй ту зірку, і будеш уже спокійніше себе чути зимою». Він казав, що так не робиться — то як писанки пишуть лише на Великдень. 

Але в його життя ввійшла недобра хвороба, і ми за нього боролися. Коли він уже вийшов з того стану, то сказав: «Дитино, я буду робити цілий рік ці зірки, поки мені Бог дає сили, щоб люди їх мали».

Тепер тато майструє вдень і вночі. Зараз узагалі з-за столу не встає. Ці звізди відродили його до життя і стали його життям.

Він прокидається, снідає, іде в майстерню. Йому тяжко, але все в нього тепер крутиться навколо майстерні. Моя старша донька переконує записати всі етапи й спробувати зробити зірку з дідусем, щоб нічого не забулося, адже ми робимо по-стародавньому — дубові планки гнемо в гарячій воді, щоб зробити коло, наприклад. Це справді непроста фізично справа, але й перейняти нема кому — скільки я чоловіків просила, але поки нічого. Ми плануємо записати повне відео з усіма лайфхаками.

Хочу спробувати зробити зірку сама. Знаєте, раніше звіздарством жінки не займалися, бо це була справа молодих хлопців. Але зараз, у часи війни, все змінюється — я знаю багато жінок, які майструють різдвяні зірки, і дуже хочу, щоб і молодші переймали це. 

Ми передаємо з татом зірки на фронт, навіть на «нуль». І хлопці з того тішаться, кажуть: «Ми ж за це стоїмо». Тому працюємо й далі.