Могла залишитися в Європі, але обрала Ірпінь і дітей переселенців: історія художниці з протезом ока

«Деякі дівчата мають імпланти в грудях, а у мене він в оці, — каже художниця з Ірпеня Дарія Тарасенко. — Прошу, аби протезист розмалював зіницю зірочками. Втім поки що вагається». #ШОТАМ розповідає, як через 30 років після травми Дарія перестала соромитися відсутності ока й почала допомагати дітям, аби передати добро далі.

Дарія Тарасенко

художниця з Ірпеня, яка допомагає дітям переселенців творчістю

Лікарка сказала, що з одним оком дизайнеркою не стати, — і знайшла мені інший шлях

У шість років я залишилася без лівого ока. Я провела місяць в лікарні, перенесла операцію й отримала скляний протез, який імітував наявність ока. Протез періодично міняли, а підліткою я навчилася сама полірувати його зубною пастою. Він суто косметичний: бачити ним я не можу. Більше того — він неспроможний рухатися, тому коли дивлюся в бік, то погляд на правому оці змінюється, а на лівому залишається на місці, оскільки з шести м’язів у мене є лише два. 

Подібна особливість із зором впливала на моє життя, особливо у дитячому та підлітковому віці. Переживала чимало комплексів з цього приводу. Мені здавалося, хлопцям із таким протезом простіше, а я дівчинка — хочеться вії нафарбувати, макіяж зробити. Ще до травми відвідувала гурток малювання, у школі брала участь в конкурсах, фестивалях для творчих дітей з інвалідністю. Тому очікувано вирішила пов’язати життя із творчістю. Насправді це було єдине, що вміла.

Багато хто думає, що вступ у навчальні заклади творчого профілю — це не так уже й важко. Насправді мені довелось брати додаткові уроки в репетиторів за дисциплінами «Живопис», «Рисунок». У тогочасній шкільній програмі цього майже не було. Навіть за такої підготовки сумнівалась, що вступлю в інститут чи академію, тому запланувала подавати документи в коледж на фотохудожника або дизайнера.

Під час медичного огляду відправили до офтальмолога. З’ясувалося, що відсутність бінокулярного зору (здатність бачити обома очима одночасно, об’єднуючи два зображення в одне об’ємне) — це обмеження до подібної професії. Лікарка, яку я бачила вперше, сама знайшла контакти інституту Бойчука й дізналася, коли там закінчуються вступні іспити. Вона порекомендувала подавати документи в цей навчальний заклад. 

По суті, чужа людина пройнялась моєю особливістю і бажанням пов’язати професію з творчістю. Врешті на пільгових умовах (інвалідність третьої групи) вступила на факультет «монументально-декоративний живопис». Це розпис стін, стель, фрески, мозаїки — те, чим зараз частково займаюсь. 

Я влаштувалася вчителькою малювання у школі, вела профільні гуртки. Неодноразово я чула, що це «неосновний предмет» — мовляв, навіщо настільки прискіпливо вимагати від учнів результату. Зі школи я згодом звільнилась, працювала не за фахом. Перед початком повномасштабного вторгнення почала приймати замовлення на розпис стін.

Кожне заняття присвячувала Україні, щоб малеча не втратила зв’язок

Наприкінці лютого 2022 року разом із хлопцем ми вийшли з Ірпеня. На виїзді з міста кинули автівку, пішки дісталися до Гостомеля, де на той час велись запеклі бої. У хлопця у цьому селищі жили батьки, тому мали туди дістатись. Вже з ними виїхали в Чернівецьку область. Родинний будинок в Ірпені постраждав під час окупації. У травні з заходу України повернулась додому з пакетом матеріалів для творчості. Не знала, чи є все це в ірпінських магазинах, тому закупилась про всяк випадок.

У моїй стрічці в інстаграмі періодично з’являлися фотографії німця Франка Вільде, який із перших днів повномасштабного вторгнення робив селфі у ліфті з українською символікою й тематикою на підтримку України. На той момент я розписувала одяг (один із моїх фірмових стилів — пір’їнка у жовто-блакитних кольорах) і вирішила написати «німцеві у ліфті» й запропонувати відправити футболку-пір’їнку в подарунок. Не думала, що він одразу прочитає й напише свою адресу. Це було літо 2022 року і перший творчий контакт з Франком. Його увага до моїх робіт додала мені сміливості й віри у себе.

У 2023 році я приїхала до мами, яка стала вимушеною переселенкою у Німеччині. Там познайомилася з жінкою, яка емігрувала 20 років тому, й вона запропонувала мені як майстрині долучитися до літнього табору для українських дітей. Кожне заняття я присвячувала Україні, аби малеча не втратила зв’язок з рідною країною. Пригадую, як малі зображували вулиці Сум, Харкова, Дніпра.

Через творчість розповідала про Крим, який діти не бачили

Літо завершилося, і я вирішила: «Якщо за кордоном змогла зробити щось корисне, то чому б не спробувати це для дітей переселенців у рідному місті?» й повернулася в Ірпінь. Там існує кілька модульних містечок, де проживають місцеві, які втратили житло під час окупації, та українці, яких евакуюють до нас з міст на лінії фронту. Я розробила програму й запропонувала її одному з таких містечок — все погодили, забезпечили творчими матеріалами. Саме тут восени у 2023-му разом із дітьми ми створили худі для вже доброго знайомого «німця у ліфті». 

Виріб пошили на замовлення, а розмальовували разом із дітьми. Кожен залишив відбитки долоньок, також зробили напис «Ірпінь Art-kids». Згодом в інстаграмі з’явилося фото Франка у нашому вбранні на фоні прапора Ірпеня. Це стало важливим нагадуванням міжнародній спільноті про місто, яке тоді відновлювалося після руйнувань у 2022 році. 

У другому модульному містечку «Ластівка» всі майстер-класи вибудовували навколо цієї пташки. Тільки тоді усвідомила, що майже всі діти переселенців народилися вже після того, як росія окупувала Крим, тому на власні очі не бачили замок-пам’ятку «Ластівчине гніздо». Ми тоді багато про півострів говорили. Займатися подібними майстер-класами я продовжую й досі, бо творчість — дуже помічна річ у складні часи.

У Threads просили приховати відсутність ока, а я стала «художницею-піраткою»

У грудні 2024 року я розмалювала двометрового жирафа з пінопласту — власник компанії знайшов моє резюме на Work.ua. Це був виклик, бо я ніколи такого не робила. Коли за два дні завершила, на об’єкт взяла батька. Хотілося показати йому, що я впоралася й можу заробляти професією — потрібні лише замовлення. На жаль, черга замовників не стояла, хоча працювати готова. 

Цього року подумала, що варто викладати результати робіт та власні фото не тільки в інстаграм, але й в Threads. Оскільки на той момент чекала новий орбітальний імплант, то ліве око було порожнім.

Вирішила не соромитись, тридцять років вже відсоромилась. Стала такою собі «художницею-піраткою». 

Ох, що почалось в коментарях. «Навіщо таке показувати? Приховай, бо на таке неприємно дивитись». Насправді подібні коментарі дивують: через війну на вулицях дедалі більше людей із протезами — ніхто ж не вимагатиме маскувати їх під справжні? Чому я маю ховати очі, поки чекаю на новий протез? Мене це чіпляло, не буду приховувати. Але були й ті, хто підтримували, надихали. 

Я б могла залишитись в Європі — тим більше відчуваю, що обстріли й тривоги позначились на моїй на психіці. Але я прив’язана до України, до дітей, з якими постійно щось створюємо. 

Колись незнайомі люди допомагали мені пережити нелегкі часи — тепер моя черга.