Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

З Одеси до Карпат – на протезі. Як ветеран зібрав 7 млн на пікапи для побратимів

Опубліковано

У 2015 році Олександр Швецов опинився на фронті випадково. На передовій він отримав поранення, яке закінчилося ампутацією ноги, тривалою реабілітацією та зневірою у власних силах. У Відні фахівці змогли поставити ветерана на ноги: протез дав йому можливість продовжувати повноцінне життя. 

З початком вторгнення Олександр вирішив допомагати побратимам у тилу. Для цього вигадав схему, яка мала допомогти зібрати 800 тисяч гривень на пікапи. Ветеран пішки вирушив до Карпат, а дистанцію скорочували українці – своїми донатами. Як це було та чи вдалося подолати весь шлях, Олександр поділився із ШоТам.

Олександр Швецов

Ветеран російсько-української війни. Зібрав для бійців мільйони гривень

На фронті опинився випадково

До початку війни у 2014 році я був звичайним хлопцем, мав молоде життя, любив дискотеки. Навчався в автодорожньому коледжі. Після цього пішов служити на строкову службу. Коли повернувся, працював у житомирському супермаркеті будматеріалів. Згодом поїхав до Польщі та влаштувався на завод TESCO. Далі був на будові, а після цього став електромонтажником. 

Склалося так, що у «постмайданний період» я захотів будувати житло біля оселі матері, і для цього були потрібні кошти. Тому вирішив продати свою квартиру. Для цього треба було піти до військкомату – аби взяти «приписне посвідчення».

У військкоматі комісар сказав, що люди з моєю військовою спеціальністю зараз потрібні на передовій (я був командиром розвідувального відділення). Можливо, він це говорив усім, аби набрати якомога більше бійців. Тоді у військкоматі було чимало добровольців, і їхнє бажання захищати країну вплинуло на мене. Власне, відмовитися від пропозиції комісара я просто не зміг.

Усі знайомі трохи сміялися, коли я розповідав про своє рішення. Це сьогодні всі йдуть на фронт, розуміючи, чому і навіщо. А тоді було трішки інакше.

Ветеран війни Олександр Швецов. Фото: Facebook / Oleksandr Shvetsov

Так я опинився у складі 30-ї окремої механізованої бригади. Мене на три тижні відправили на навчання на полігон «Широкий лан», що у Миколаївській області. Там ми вчилися стріляти з усіх видів стрілецької зброї та бронетехніки, кидали бойові гранати, стріляли з ручних протитанкових гранатометів. А вже в перших числах травня я опинився в зоні бойових дій.

Обманював лікаря, бо боявся ампутації

На фронті я був два місяці – до поранення. Ми з побратимами перебували у Сєвєродонецьку, Рубіжному, Лисичанську, Щасті. Згодом нас відправили на передову – Веселу Гору під Луганськом. Прибувши туди, ми навіть не встигли «окопатися», як на нас із трьох сторін пішла ворожа техніка й артилерія. Там я й отримав поранення.

Пам’ятаю, як поруч щось сильно гупнуло. Мені стало дуже боляче. Я лежав на животі – головою у напрямку ворога. Спробував встати, але зрозумів, що не можу. Побратими відтягнули мене з поля бою, а далі гелікоптером відправили до Харкова.

В операційній лікар узяв щось гостре й почав колоти мою ліву ногу, запитуючи, чи я щось відчуваю. Я розумів: якщо казатиму «ні», її можуть ампутувати. Тому брехав, що відчуваю, підглядав, куди він тисне. Лікар попросив відвернутися, однак я все ще бачив його у відображенні вікна, тож продовжував обманювати. Дуже просив, щоб врятували ногу.

Через 2-3 дні лікар розповів, що був консиліум, під час якого медики вирішували, чи варто ризикувати моїм життям, аби зберегти ногу. Оскільки я втратив багато крові, лікарі вирішили рятувати мене, а не кінцівку. Так я залишився без лівої ноги.

Змусив себе стати на протез 

Перший протез я отримав у 2015 році, коли рана загоїлася. Але півтора року майже не ходив на ньому, адже було незручно. Коли про це дізналися волонтери, запропонували мені поїхати до Відня у школу ходьби. Там я побачив, як старенькі люди, яким по 70-80 років, вільно ходять на протезах. А я, хлопець 29 років, сидів у візку. Тож змусив себе навчитися.

Я почав пробувати – через біль. Виявилося, що це не так просто: став і пішов. Треба, щоб нога звикла. Десь через півтора-два роки я зрозумів, що почав більш-менш нормально ходити.

Ветеран війни Олександр Швецов. Фото: Facebook / Oleksandr Shvetsov

У мене було два етапи: до поранення і після. Дуже не любив, коли до мене приїжджали знайомі, з якими я вів зовсім інший спосіб життя. Бачив у їхніх очах якусь печаль, і це мене дратувало. Тому намагався уникати таких зустрічей. Коли тренувався ходити на протезі, виїжджав в інше місто, аби не зустрічати знайомих з минулого життя.

Загалом реабілітація триває й досі. Два роки тому отримав новий протез у межах державної програми. Із ним я багато подорожую, бо дуже це люблю. Під час мандрівки до Риму проходив пішки цілий день і навіть не помічав, наскільки втомився.

Не вірив у вторгнення, та був до нього готовий

До повномасштабного вторгнення я працював у Житомирі торговельним агентом у найбільших компаніях міста. Я не готувався до великої війни, тривожної сумки не мав. Але коли виходив у магазин, завжди купував різні крупи, хоча вони й не були мені потрібні. Складав усе до комірки. Сусіди іноді заходили та сміялися. Проте дарма, адже все це знадобилося вже у лютому. Коли почалася велика війна, полички в магазинах швидко спорожніли, а мені було, що їсти та чим годувати собак у дворі.

Читайте також: «Зроблено в РФ, перероблено в Україні». Як уламки російських літаків перетворюються на мільйонні донати для ЗСУ

24 лютого мене розбудили сусіди зі словами: «Саня, вибухи!». Я чомусь їх не чув, хоча в Житомирі гуділо дуже сильно. Так зрозумів, що все почалося. Так ще склалося, що того самого дня у Житомирі прощалися з трьома бійцями, які напередодні загинули на Донбасі. Мене попросили допомогти, адже всіх військових терміново забрали до частин. 

Збирати донати ставало дедалі важче

Я відправив маму до Польщі, а сам залишився в Житомирі. З перших днів почав допомагати побратимам. Збирав кошти на тепловізори, квадрокоптери, автівки та все необхідне, як-от ліхтарики та генератори.

Розумів, що не можу просто сісти й дивитися телевізор, їсти печиво та пити чай. Ми всі маємо виконувати свій громадянський обов’язок, аби здобути перемогу над росіянами.

Ветеран війни Олександр Швецов на протезі збирав кошти для авто. Фото: Facebook / Oleksandr Shvetsov

На початку вторгнення люди реально дуже багато донатили. Але вже через пів року зібрати кошти на автівку для бійців було досить складно. Коли я вперше опублікував допис про збір 200 тисяч гривень, мені скинули всього 15. А вдруге після такої самої публікації я зібрав всього 5 тисяч. Було зрозуміло, що потрібно щось вигадувати, аби закрити цю потребу. 

Вирішив іти до Карпат, щоб назбирати на пікапи

Раніше у соцмережах я бачив, як стендапер Марк Куцевалов ішов пішки до Говерли, збираючи кошти для фронту. Подумав, що колись можна повторити його досвід, аби показати іншим людям на протезах, що пройти таку відстань цілком реально. Але раптом я зрозумів, що це може бути ще й способом збору донатів. Вирішив пройти від Чорного моря до Карпат, щоб назбирати на автівки для бійців.

Ветеран війни Олександр Швецов на протезі збирає кошти для ЗСУ. Фото: Facebook / Oleksandr Shvetsov

Я порахував, що два вживані пікапи коштуватимуть 800 тисяч гривень. Далі подивися на карті відстань від Чорного моря, аби було приблизно 800 тисяч метрів. Це вийшло місто Яремче. І вигадав таку схему: кожні 100 гривень донатів скорочуватимуть мою дистанцію пішої ходи приблизно на 100 кроків. І чим більше буде пожертв, тим менше мені доведеться йти на протезі.

Боявся, що не назбираю

Машиною 3 жовтня я доїхав до Одеси. Там переночував і наступного ранку вирушив від пляжу «Ланжерон». Відбувалося це так: пройшов я, наприклад, 15 кілометрів, сфотографувався біля певної точки та автостопом повернувся до своєї машини. Далі доїхав до місця, де минулого дня закінчив іти, та продовжив шлях. І так по колу.

Паралельно я знімав відео для соцмереж, щоб розповідати про свій шлях. Тож ще витрачав кілька годин на день. аби все змонтувати. Спав по 4-5 годин. 

Ветеран війни Олександр Швецов на протезі збирає кошти для ЗСУ. Фото: Facebook / Oleksandr Shvetsov

На четвертий день я зібрав приблизно 550 тисяч грн.У перші дні люди активно донатили, але згодом переказів ставало все менше. Найбільше боявся, аби не виявилося, що роблю все це даремно, а назбирати всю суму не вийде.

Зібрати кошти допомогла віра

Одного дня стався переломний момент у зборі. Дорогою я зустрів священника. Він запитав, куди йду і для чого. Я пояснив, що збираю гроші бійцям на пікапи. Батюшка попросив трохи почекати, а згодом приніс свої кошти та благословив. Того вечора я й сам помолився Богу, просив, щоб допоміг мені назбирати необхідну суму.

Наступного ранку я виставив відео з батюшкою і буквально через годину зрозумів, що можу далі не йти. Люди задонатили неймовірну суму! Але оскільки я налаштувався продовжувати шлях, то просто для себе пройшов іще 10 кілометрів.

Ветеран війни Олександр Швецов на протезі збирає кошти для ЗСУ. Скриншот із відео: Facebook / Oleksandr Shvetsov

Коли повернувся до машини, на рахунку вже було на пів мільйона більше необхідної суми. Загалом за вісім днів пішої ходи я зібрав сім мільйонів гривень. Знаю, зі цим мені допомогла віра. Замість тисячі гривень, яку дам батюшка, я поклав власні кошти, а ту купюру зберіг собі на вдачу.

За моїми підрахунками, я пройшов приблизно 85 кілометрів, хоча навігатор показує сотню. Між ходьбою я трохи відпочивав, бо здорова нога, на яку було сильне навантаження, частенько боліла.

Шахраї хотіли вкрасти донати

Автівки для побратимів купуватиму самостійно. Також я вирішив передати 1,5 млн грн відомим житомирським волонтерам, щоб вони закрили нагальні потреби. Крім того, уже замовив квадрокоптери для військових.

Одразу після мого збору закупівля обладнання трохи затягнулася. Річ у тім, що шахраї намагалися зняти гроші з моєї карти. Однак банк це заморозив, тож у негідників нічого не вийшло. Натомість люди могли й далі донатити на цей рахунок. 

Мрію створити в Україні школу ходьби

Я не планую завершувати цей маршрут, але в планах маю інший, хочу пройти його з побратимами на протезах. Можливо, ми організуємо марафон, аби надихати інших повторювати наш досвід.

А ще до мене почали звертатися люди з питаннями щодо протеза. Намагаюся всім відповідати та щось радити. Думаю, я надихав їх своїми відео, адже бачу серед нових підписників чимало людей з протезами.

Хочу, аби в майбутньому в Україні зʼявилася школа ходьби – як у Відні. І щоб там працювали такі самі професіонали. Або взагалі попросити австрійських інструкторів навчити українців. Це був би дуже крутий проєкт. Можливо, цим займеться держава. А якщо ні – буду радий до цього долучитися.

Суспільство

На Тернопільщині вперше в Україні видалили пухлину на серці

Опубліковано

Тернопільські медики вперше в Україні провели унікальну операцію – лікарі вийняли серце з грудної клітки, щоб видалити пухлину військовому. Операція тривала близько 13 годин. 

Про це повідомили у департаменті охорони здоров’я Тернопільської облдержадміністрації.

Йдеться про саркому задньої стінки лівого передсердя методом аутотрансплантації. Допоки лікарі видаляли пухлину, життя пацієнта забезпечував апарат штучного кровообігу.

Пацієнт – 45-річний військовослужбовець. Він отримав поранення на фронті і пережив високу ампутацію ноги. Лікарі діагностували у нього важку мітральну недостатність.

Дивіться відео від ШоТам13 операцій і критичний стан: медики центру «Незламні» врятували капітана ЗСУ

Лікарі вивчали літературу, переглядали відео і досліджували інформацію, яка є наявна щодо цієї патології у закордонних джерелах. Та одночасно готували пацієнта до операції. 

«Щоб отримати доступ до пухлини, враховуючи її розмір і місце розташування, потрібно було провести експлантацію серця. Операція відбувалася у два етапи. Ми вийняли серце з грудної клітки пацієнта, видалили частини пухлини, які залишилися у грудній клітці, сформували нову задню стінку лівого передсердя з бичачого перикарду, вшивши в нього всі легеневі вени», — розповів подробиці кардіохірург.

Як розповів лікар, другий етап – це робота з серцем. Саркома вразила мітральний клапан серця і частину лівого передсердя, які були вражені саркомою, тому ми видалили їх. Після цього ми відновили геометрію лівого передсердя теж за допомогою бичачого перикарду та встановили новий мітральний клапан.

Зараз стан пацієнта задовільний – вже його виписали. Військовий перебуває у Києві з сім’єю. А також проходить реабілітацію та спецлікування.

Нагадаємо, на базі віварію Національного медичного університету імені О.О. Богомольця створено унікальну операційну, що здатна забезпечувати проведення тривалих хірургічних та ендоскопічних втручань під загальною анестезією.

Окрім того, упродовж 2023 року в Україні провели 585 органних трансплантацій.

Фото: Департамент охорони здоров’я Тернопільської облдержадміністрації/фейсбук.

Читати далі

Суспільство

«Невидимі» травми війни: що це, як їх виявити й лікувати 

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

Легку черепно-мозкову травму в Міністерстві охорони здоров’я (МОЗ) називають «автографом війни» через велику її поширеність. А ще таке поранення звуть «невидимим», адже зовні може бути зовсім непомітно, що з людиною щось не так. ШоТам розповідає, що це за травма, коли варто звертатися до лікарів і які методи лікування існують.

Що таке «невидима» травма

Це легка черепно-мозкова травма, струс головного мозку від дії мінно-вибухової хвилі. До струсу може додаватися ще й ураження слухового та вестибулярного апарату – це називають акубаротравмою.

Часто на позначення легких черепно-мозкових травм можна зустріти термін «контузія», але він некоректний. «Невидимою» таку травму називають через те, що її наслідки часто не можна помітити одразу – ззовні людина може здаватися абсолютно здоровою, адже видимих поранень немає. Але симптоми таки будуть:

  • головні болі;
  • дезорієнтованість;
  • погіршення пам’яті;
  • нудота;
  • запаморочення;
  • погіршення слуху/зору;
  • дзвін у вухах.

Лікарі радять не зволікати й одразу звертатися по допомогу, навіть якщо не всі симптоми зі списку проявилися. У МОЗ попереджають: струс головного мозку може мати віддалені наслідки – навіть якщо здається, що все гаразд, слабкість, головний біль, проблеми зі слухом і розлади пам’яті затримаються з пацієнтом надовго. 

Чому «невидимі» травми небезпечні

В Україні легкі черепно-мозкові травми можуть отримати як військові, так і цивільні, адже обстріли тривають не лише на лінії фронту, а й у прифронтових і тилових містах. Директорка Центру психічного здоровʼя та реабілітації «Лісова поляна» Ксенія Возніцина каже, що «невидима» травма має три групи наслідків:

  • фізіологічні: перепади тиску, головні болі, світлобоязнь, розлади сну;
  • когнітивні: розлади пам’яті, уваги, концентрації;
  • емоційно-поведінкові: агресивна поведінка, гнів, підвищене почуття справедливості, схильність до залежностей, до суїцидальної поведінки, депресії.

Ксенія впевнена, що наслідки таких травм можуть проявлятися навіть після закінчення війни, тому дуже важливо знати правильні підходи до лікування «невидимих» поранень.

«Наше завдання – говорити про правильні підходи до лікування та реабілітації таких травм, щоб ми могли унеможливити тривалі наслідки, які будуть турбувати людей. Розлади пам’яті, концентрації уваги, емоційні, поведінкові прояви – це завдання для втручання багатьох лікарів: сімейних, терапевтів, неврологів, психологів. Невидимість такої травми не означає її неважливість, тож треба бути уважними до такого виду мінно-вибухових травм», – наголошує Ксенія Возніцина.

Директорка Центру психічного здоровʼя та реабілітації «Лісова поляна» Ксенія Возніцина. Фото: ШоТам

Як лікувати «невидиму» травму

На початку лютого 2024 року в МОЗ визнали, що підходи до лікування легких черепно-мозкових травм застаріли, тож потрібно їх оновлювати. 

Поки триває робота над новими протоколами, фахівці можуть ознайомитися з клінічною настановою Міністерства у справах ветеранів США та Міністерства оборони США «Лікування та догляд за пацієнтами зі струсом мозку – легкою черепно-мозковою травмою» на сайті платформи ЦеОк від Veteran Hub.

Важливо звернутися по допомогу до сімейного лікаря одразу, як тільки помітили будь-які симптоми черепно-мозкової травми (які ми описали вище). Спеціаліст(-ка) має оцінити стан пацієнта(-ки) та призначити лікування. Проте якщо симптоми не зникають упродовж 1-3 місяців, варто проконсультуватися з іншими спеціалістами. Для усунення симптомів можуть зібрати міждисциплінарну команду. Які підгалузі можуть знадобитися в лікуванні:

  • аудіологія/вестибулярна терапія (спрямована на зменшення таких симптомів як шум у вухах, погіршення слуху та запаморочення);
  • оптометрія/офтальмологія (працює з порушеннями зору);
  • фізична терапія (допомагає відновлювати порушення ходи, зменшувати запаморочення, біль);
  • терапія мови та мовлення (допомагає при когнітивних порушеннях, відновленні  соціальної комунікації);
  • ерготерапія (використовується у разі зниження концентрації уваги, погіршення пам’яті);
  • психологія/нейропсихологія (спрямована на зміцнення психічного здоров’я, та вирішення поведінкових проблем).

Ксенія Возніцина зауважує, що в їхньому центрі якраз впроваджують ці клінічні настанови Міністерства у справах ветеранів США. Такий підхід включає немедикаментозні способи, фізичну реабілітацію, вестибулярні тренінги, роботу з психологами тощо. 

Серед основних методів лікування – терапевтичне дозвілля й групова психотерапія.

«Дуже важливою є соціалізація. Спілкування з фахівцями дає поштовх, щоб запрацювала нейропластичність (здатність мозку відновлюватися), а вона працює саме від соціалізації та фізичної активності, петанк, правильне харчування й активний відпочинок», – розповідає Ксенія Возніцина.

Фото від «Ти як?» – Всеукраїнської програми ментального здоров’я за ініціативою Олени Зеленської

Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».

Читати далі

Суспільство

Інклюзивні парки для дітей в Україні: як працюють та як створити у своїй громаді

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

В Україні ідея створення інклюзивних парків не нова – до повномасштабного вторгнення Росії в Україну такі вже існували в Дніпрі, Черкасах, Хмельницькому, Одесі та в Запорізькій області. Наприкінці літа 2023 року один з найбільших в Україні інклюзивних парків спроєктували та відкрили у Львові американські благодійники.

Разом з Програмою розвитку ООН в Україні (UNDP) ШоТам розповідає про те, як працюють інклюзивні парки, чому вони потрібні та як можна реалізувати такий проєкт у власній громаді.

Чому потрібні такі місця

За інформацією Офісу Генерального прокурора України, станом на січень 2024 року понад 1216 дітей отримали поранення внаслідок війни. 

Від початку повномасштабного вторгнення внаслідок дії вибухонебезпечних предметів постраждали 76 дітей. Про це під час брифінгу в Military Media Center у вересні 2023 року повідомив заступник начальника відділу організації піротехнічних робіт ДСНС України Микола Дідик.

Для дітей, що отримали мінно-вибухові травми, важливою є соціальна адаптація, зокрема, через спілкування з однолітками та розваги на майданчиках, доступних для людей з інвалідністю.

Спеціальна гойдалка для дітей з інвалідністю – у Запорізькій області

За останні кілька років в Україні збільшилася кількість інклюзивних парків і майданчиків, доступних для дітей з інвалідністю. Раніше ШоТам розповідав про такий парк у селі Геленджик Запорізької області. Ольга Павлік, яка є його співзасновницею, у 2016 році подала грант до ПАТ «Запоріжсталь» та завдяки цьому разом з колегами встановила в селі гойдалку, доступну для людей, які користуються кріслом колісним. Схожі бачила раніше за кордоном, тому попросила місцевих виробників створити таку ж. 

Ольга Павлік поряд з гойдалкою в селі Геленджик Запорізької області. Фото: ШоТам

Читайте також: Гончарня, інклюзивний парк та зелений туризм. Це «Етносело», що працює за 50 кілометрів від фронту

Гойдалкою можуть користуватися дорослі та діти. На ній на кріслах колісних матимуть змогу гойдатися 2 людини разом, і завдяки цьому, як каже Ольга, вони не відчувають відчуженості.

Згодом у парку відкрили інклюзивний тренажерний зал під відкритим небом, який можна відвідувати в будь-який зручний для себе час. Людина на кріслі колісному може скористатися таким  тренажером і робити силові вправи. За словами Ольги, діти беруть приклад з дорослих і також займаються на тренажерах. У парку також є шведські стінки та бруси. 

«Уся країна має бути доступною. Ми хочемо зробити більш доступними п’ять парків у Запоріжжі завдяки грантовій підтримці. Зараз є багато й буде ще більше дорослих і дітей з інвалідністю, тому варто створювати для них подібні парки», – підсумовує Ольга Павлік.

Інклюзивні парки в інших містах України

За даними Дніпропетровської обласної державної адміністрації, у червні 2018 року було відкрито інклюзивний парк для дітей в Дніпрі.

У парку є садиба «Ранчо» із сенсорними панелями, завдяки яким можна виконувати завдання англійською та тренувати логіку й уяву. А ще тут розташований «Помаранчевий тунель» з іграшками, зелений лабіринт та екологічний майданчик з гойдалкою, пісочницею та музичними інструментами, що є доступними для дітей з інвалідністю. Проєкт вартував 21 мільйон гривень та був профінансований з обласного бюджету.

Гойдалка інклюзивного парку в Дніпрі. Фото: Дніпропетровська ОДА
«Помаранчевий тунель» доступний для дітей з інвалідністю. Фото: Дніпропетровська ОДА

Восени 2019 року інклюзивний майданчик створили в Одесі. Через рік, восени 2020 року, схожий збудували й у Хмельницькому за кошти благодійників. Восени ж 2021 року в Дитячому парку Черкас відкрили мультифункціональний дитячий майданчик, який є найбільшим інклюзивним майданчиком області. Тут є пристосовані гойдалки та гірки, з яких можна з’їжджати на кріслі колісному. Проєкт реалізувала міська рада й обласна адміністрація.

Гірка на черкаському інклюзивному майданчику. Фото: Черкаська ОДА

Сучасний інклюзивний парк у Львові від американських благодійників

Уже під час повномасштабної війни великий інклюзивний парк у Львові створили американські благодійники на території Центру соціальних і реабілітаційних послуг «Джерело»

Центр «Джерело» надає дітям з інвалідністю соціальні послуги та супровід уже понад 30 років. Майданчик при центрі існував завжди, але працівники хотіли зробити його більш сучасним, безпечним і доступним. «Навіть якщо діти мають важку форму інвалідності, то це не означає, що вони не мають розважатися, відчувати радість і бути частиною нашого суспільства», – каже заступниця директора центру соціальних і реабілітаційних послуг «Джерело» Наталя Сіреджук.

На початку повномасштабної війни до центру з пропозицією допомоги звернувся благодійник з Америки Едді Вейн. Вони спільно вирішили створити інклюзивний парк для дітей з інвалідністю. 

Львівський інклюзивний парк створили за три місяці – цей проєкт коштував 60 тисяч доларів. Споруда займає понад 1100 квадратних метрів.

Інклюзивний парк у Львові від благодійника Едді Вейна та його дружини. Фото: Роман Балук для Львівської міської ради

«Парки є важливим інструментом реабілітації дітей. Ми будували після воєн, землетрусів, цунамі й інших природних і техногенних катастроф. З початком повномасштабної війни в Україні вирішили підтримати «Джерело», – розповідає Едді Вейн. 

Експерти «Джерела» радили, які деталі мають бути враховані для безпеки. Майданчик поділений на дві окремі зони: для дітей, які пересуваються на кріслах колісних чи за допомогою опорних засобів, та для дітей з розладами спектру аутизму. 

Гойдалка в інклюзивному парку у Львові. Фото: Роман Балук для Львівської міської ради

«Коли діти заїжджають на кріслах колісних на гойдалку, то вона розміщена так, щоб обличчями вони були обернені до інших дітей. Так діти бачать одне одного й ніби є співучасниками всіх розваг на майданчику», – розповідає Наталя.

Зараз послугами «Джерела» щодня користуються понад 200 дітей. «Джерело» відвідували й діти-переселенці, які постраждали від мінно-вибухових травм і проходили реабілітацію в центрі.

Як відкрити парк у своїй громаді

На що варто звернути увагу, якщо ви маєте ідею створити чи розвивати інклюзивний парк:

  • Подбайте про безпеку. 
  • Співпрацюйте з громадськими організаціями та мешканцями  громади, аби вивчити запити людей.
  • Робіть парк максимально доступним. Використовуйте обладнання для людей з інвалідністю (спеціальні сидіння-гойдалки, які забезпечують підтримку, гойдалки для крісел колісних, доступні тунелі тощо).
  • Обирайте таке покриття для майданчику, щоб воно було придатним для пересування на кріслі колісному

Едді Вейн наголошує, що завжди готовий проконсультувати та, можливо, підтримати будівництво парків в Україні. До нього можна звертатися за електронною адресою edwayne100@gmail.com. Вони з дружиною відкриті до спілкування та готові ділитися порадами з іншими щодо планування парків та реорганізації просторів.

Наталя Сіреджук каже, що «Джерело» не отримувало спеціальних дозволів від влади для будівництва інклюзивного парку, адже його збудували на території центру. Аби створити парк в громаді, потрібно звертатися по відповідні дозволи до місцевої ради. Будь-який майданчик має бути доступним для людей з інвалідністю коштом місцевого бюджету. Також можливо звертатися за фінансуванням до благодійників, чи брати участь в конкурсах грантових проєктів на облаштування таких майданчиків

Наталя вважає, що громади мають знати про інклюзивні парки та прагнути створювати їх у більшій кількості. Необов’язково в усіх громадах мають бути великі парки, але всі вони мають бути створені з урахуванням безпеки та зручності для всіх дітей. 

Матеріал створено в партнерстві з Програмою розвитку ООН (UNDP) в Україні та за підтримки Уряду Японії. Серія публікацій реалізується в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною». Думки, висловлені тут, належать авторам і не обов’язково відображають точку зору UNDP в Україні чи Уряду Японії.

Читати далі