Європа, яка має майбутнє: про цінності та відповідальність сучасної цивілізації

Історію складно ідеалізувати, якщо її знаєш. Двадцяте століття принесло дві руйнівні світові війни, страшні колоніальні війни, мільйони загиблих та тотальне розлюднення людини, символом якого став Голокост та нацистські концтабори. Жахливі уроки минулого змусили до рішучих дій. Відповідальність за вчинене була переосмислена у гаслі «Ніколи знову». Лідери держав створили систему ООН та підписали міжнародні пакти. Декларація Шумана поклала початок єдиному європейському проекту. Ідея, що кожна людина є вільною та рівною у своїй гідності та правах, стала новим поствоєнним гуманізмом.

Але зло не можна подолати раз і назавжди. Людина кожного дня робить вибір. До того ж демократія, верховенство права та права людини стали реальною практикою лише в частині Європи. Натомість радянський тоталітарний Гулаг ніколи не був ані засуджений, ані покараний. Зло постійно повертається різаниною у Сребрениці, знищеним півмільйонним Грозним, російським бомбардуванням Алеппо, стертим вогневим валом Маріуполем та тілами убитих людей на вулицях Бучі.

Як ми у двадцять першому столітті будемо захищати людину, її гідність, її права та свободу? Чи можемо ми покластися на право чи тільки зброя має значення? Я ставлю ці питання не тільки як громадянка країни, яка захищається від збройної агресії Росії. Я ставлю ці питання як громадянка Європи.

Європа має відповідати на виклики сучасності. Європа має виконувати свою роль у глобальному світі, де триває протистояння між авторитаризмом та демократією, інтересами та цінностями, силою та правом, швидкими вигодами та довгостроковою перспективою. Саме рішучість діяти визначає цивілізацію, яка має майбутнє.

Європа, якій вдалося

Об’єднання виробництва вугілля та сталі мало не просто забезпечити спільні підвалини для розвитку економіки. Будівничі зусилля фундаторів єдиного європейського проекту поглибили солідарність всередині спільноти країн, чиї відносини так довго були затьмарені кривавими суперечками. Європейський Союз спромігся їх подолати та забезпечити мирні відносини між країнами-учасницями. Постійні зусилля урядів для утвердження демократії, верховенства права та прав людини забезпечили десятиліття стабільного розвитку. Це та Європа, якій вдалося уникнути війни.

Європа, якій вдалося, досі проходить складний шлях до себе. Вона мусить навчитись бачити токсичну спадкоємність власного колоніального минулого, навіть якщо вона зараз оздоблена новонабутою добронаміреністю. Їй належить будувати єдність, але не одноманітність, забезпечувати цілісність, але не однорідність. Вона має спромогтися творити солідарності з розмаїтостей. Вона мусить не допустити проростання в нових поколіннях ідей авторитаризму та імперіалізму.

Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Люди більше не були змушені проливати кров. Вони успадкували цінності демократії від своїх батьків. І почали сприймати права та свободи як даність. Люди все більше проявляють себе не як носії цих цінностей, а як їхні споживачі. Починають розуміти свободу як вибір між сирами у супермаркеті. І тому готові обміняти свободу на економічні блага, обіцянки безпеки чи власний комфорт. Недивно, що в країнах розвиненої демократії набирають вагу популістичні сили, що ставлять під сумнів принципи Загальної декларації прав людини.

До всього наш світ став дуже швидким, надскладним та взаємопов’язаним. Розвиток технологій, зміна клімату, наступ на приватність, зростання нерівності, знецінення знань та інші глобальні виклики вимагають відповідей, яких марно шукати в минулому. Десятиліття перебування у відносному комфорті  та зростаюче прагнення людей до простих рішень змінили оптику розвинених демократій. Вони перестали усвідомлювати, що мир в Європі неможливо забезпечити без зусиль, сумірних рівню небезпеки.

Європейський Союз – це далеко не вся Європа. Це Європа, якій вдалося втілити в життя принцип, що мир, прогрес та права людини нерозривно пов’язані. І тоді вона постала перед загрозою консервації. Європа, яка змогла, має підтримувати рух інших країн до європейського цивілізаційного простору. У світі, який постійно змінюється, виживають відкриті системи та трансформаційні культури. А стіни та кордони не рятують від глобальних викликів. Те, що втрачає енергію, гине.

Окрім рішень та дій Європи, якій вдалося, існуючий стан речей залежить від її оточення. Одна справа коли тебе оточують країни, які також визначили для себе в якості орієнтирів цінності демократії, верховенства права та прав людини. Зовсім інша справа, коли тебе оточують країни, які вважають ці цінності ворожими. Коли вони наберуться сили, то будуть прагнути тебе знищити.

Тривалий час Європа, якій вдалося, поводилася безвідповідально до інших країн регіону та сприяла укріпленню авторитарних режимів. Ця Європа забула, що держави, які вбивають журналістів, ув’язнюють активних людей чи розганяють мирні демонстрації, становлять загрозу не тільки для своїх громадян. Такі держави становлять загрозу для всього регіону та миру у світі в цілому. Тому на системні порушення прав людини потрібно було реагувати. Права людини мали бути не менш вагомим чинником у прийнятті політичних рішень як економічна вигода чи безпека. Цей підхід потрібно було застосовувати і в зовнішній політиці.

Це добре видно на прикладі Росії, яка послідовно знищувала власне громадянське суспільство. Але розвинені демократії тривалий час закривали на це очі. Вони продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести «business as usual». Десятиліттями російські війська вчиняли злочини у різних країнах. Але завжди лишалися безкарними. Світ належно не відреагував навіть на акт агресії та анексію Криму, яка стала першим прецедентом у поствоєнній  Європі. Росія повірила, що може робити все, що захоче.

Європа, яка не змогла

У лютому 2014 року Росія розпочала війну проти України, окупувала півострів Крим та частину Донецької та Луганської областей. На той час в Україні закінчилася Революція Гідності. Мільйони людей сміливо виступили проти авторитарного та корумпованого режиму. Вони вийшли на вулиці по всій країні із вимогою до режиму продовжити рух до європейського цивілізаційного простору. Вони боролися за можливість будувати державу, в якій права кожної людини захищені, влада підзвітна, суди незалежні, а поліція не б’є мирні студентські демонстрації.

І заплатили за це найвищу ціну. Поліція розстріляла більше сотні мирних демонстрантів на центральній площі столиці. Люди вмирали під прапорами України та Європейського Союзу.

Коли авторитарний режим впав, то Україна отримала шанс на демократичну трансформацію. І щоб зупинити Україну на цьому шляху Росія розпочала цю війну у лютому 2014 року. І вже в лютому 2022 року розширила її до повномасштабного вторгнення. Тому що Путін боїться не НАТО. Диктатори бояться утвердження ідеї свободи.

Тепер Росія прагне зламати спротив та окупувати Україну через умисне завдання болю цивільному населенню. Російські війська цілеспрямовано знищують житлові будинки, церкви, школи, музеї, лікарні, розстрілюють евакуаційні коридори, ув’язнюють людей у фільтраційних таборах, проводять примусові депортації населення, викрадають, катують та вбивають на окупованих територіях. Європа не змогла це зупинити.

Ця війна має ціннісний вимір. Росія намагається переконати український народ, що його євроінтеграційний вибір був помилкою. Росія намагається переконати  весь світ, що демократія, верховенство права та права людини фальшиві цінності. Бо під час війни вони нікого не захищають. Росія намагається довести, що держава із потужним військовим потенціалом та ядерною зброєю може диктувати свої правила всьому міжнародному співтовариству та навіть змінювати міжнародно визнані кордони.

Тому це не війна двох держав, це війна двох систем – авторитаризму і демократії. Ця війна йде у нашому домі. Люди починають це розуміти тільки, коли бомби падають їм на голови, але війна, окрім мілітарного, має інші виміри – економічний, інформаційний, ціннісний. Незалежно від того, чи маємо ми сміливість це визнати чи ні, ця війна давно перейшла кордони Європейського Союзу.

Росія оголосила війну Європі. Росія бореться проти цінностей, які визначають європейську цивілізацію. Європа має взяти відповідальність. Демократія, верховенство права на права людини не не виборюються раз і назавжди. Цінності сучасної цивілізації треба захищати.

Європа, яка боїться

Європа  не знає як зупинити війну. І окремі голоси наполегливо закликають Україну до миру. Люди в Україні як ніхто хочуть миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Окупація – це інша форма війни.

Росія запровадила терор на окупованих територіях, щоб утримати їх під контролем. Це означає, що російські військові та спецслужби винищують місцевих активних людей – мерів, громадських діячів, журналістів, волонтерів, священників, митців тощо. Не має значення ні вік, ні стать, ні стан здоров’я. Люди не мають жодної можливості захистити свободу, власність, життя та своїх найрідніших.

Окупація – це не про зміну державного прапору одного на інший. Окупація – це про катування, депортації, примусові усиновлення, заборону ідентичності, фільтраційні табори, масові могили.

В одній із таких могил під номером 319 на звільненій Харківщині знайшли убитого Володимира Вакуленка. Він був дитячим письменником. Писав чудові твори для дітей і цілі покоління виросли на його книгах. Під час російської окупації Володимир зник. Його родина до останнього сподівалася, що він живий та як тисячі інших людей знаходиться в російському полоні. Їм складно змиритися із результатами ідентифікації.

Стійкий мир – це свобода жити без страху та мати довгу перспективу. Потрібно перестати маскувати відкладені воєнні загрози під «політичні компроміси». Заклики до України припинити захищатися та вдовольнити імперські апетити Росії не просто помилкові. Вони аморальні.

Не можна залишати людей на окупованих територіях на смерть та тортури. Життя людей не може бути «політичним компромісом». Боротися за мир – це не піддаватися на тиск агресора, а захищати людей від його жорстокості.

Росія – це сучасна імперія. Поневолені народи Білорусі, Чечні, Дагестану, Татарстану, Якутії та інші проходять через нав’язану русифікацію, експропріацію природних ресурсів, заборону власної мови та культури, примусову зміну ідентичності. Імперія має центр, але не має кордонів. Імперія завжди прагне до розширення. Тому якщо Росію не зупинити в Україні, вона піде далі.

Це не війна однієї людини. Це війна народу, який у своєму прагненні відновити «російську велич» втратив здатність розрізняти добро та зло. І тому радіє захопленню українських територій та доносить на батька Маши Москальової, яка намалювала антивоєний малюнок у школі. І тепер її батько в тюрмі, а сама вона у притулку.

Російський народ буде нести відповідальність за цю ганебну сторінку своєї історії та прагнення силоміць відродити колишню імперію. Саме усвідомлення цієї відповідальності спонукає чесних людей протистояти злу та називати речі своїми іменами, навіть всупереч пануючій суспільній думці. У Росії ці люди становлять маргінальну меншість, але саме завдяки їхній сміливості росіяни ніколи не зможуть сказати, що вони просто не знали, що вбивати людей – це зло.

Після повномасштабного вторгнення Україна вистояла завдяки готовності українського народу захищати свободу та демократичний вибір, а також завдяки підтримці розвинених демократій. Вони сказали, давайте допоможемо Україні не програти. Зараз вони говорять, ми будемо з вами так довго, як це все триватиме. Але потрібно змінити цю парадигму. І замість того, щоб допомагати Україні не програти, мислити і діяти так, щоб допомогти Україні швидко виграти.

Європа, яка боїться, має спокусу уникати відповідальних рішень. Європа, яка боїться,  поводиться так, ніби глобальні виклики самі колись зникнуть. Але правда в тому, що вони тільки загострюються. Ми просто втрачаємо час.

Європа, яка має майбутнє

Війна перетворює людей на цифри. Масштаби воєнних злочинів зростають так стрімко, що просто неможливо розказати усі історії. Але я розкажу вам одну. Історію Світлани, яка втратила усю свою родину після влучення російської ракети в її будинок.

«Я чула, як вони помирали. Чоловік дихав, тужився, наче намагався скинути з себе плиту, але не зміг. Якоїсь миті він просто застиг. Бабуся та Женя загинули миттєво. Я чула, як заплакала донька. За мить вона також затихла. Про сина мама казала, що він кілька разів покликав мене і замовчав».

Поки мілітарний вимір війни обмежується кордонами України, Європа, якій вдалося, може виключити новини про воєнні злочини та уникнути дивитися на страшні фото і відео. Мільйони людей в Україні не можуть цього зробити. Ми не можемо виключити війну. Цей жах став нашим життям.

Люди – не цифри. Ми повинні забезпечити справедливість для всіх людей, незалежно від того, хто вони, їхнього соціального статусу, виду злочину та жорстокості, яку вони зазнали, і чи цікавляться іноземні медіа та міжнародні організації їхньою долею. Потрібно повернути людям їхні імена. А з ними і людську гідність. Бо життя кожної людини має значення.

Ми досі дивимося на світ через призму Нюрнберзького трибуналу, де воєнних злочинців засудили, лише коли нацистський режим впав. Але справедливість не має залежати від стійкості авторитарних режимів. Зрештою, ми  живемо у новому столітті. Правосуддя не має чекати.

Нам належить розірвати це коло безкарності та змінити підходи до правосуддя за воєнні злочини. Ми маємо створити міжнародний трибунал та притягнути Путіна, Лукашенка та інших воєнних злочинців  до відповідальності. Так, це сміливий крок. Але потрібно довести, що демократія ефективна, верховенство права працює, а правосуддя існує, бодай і відкладене в часі.

Це роль Європи, яка визначає її майбутнє. Бути європейцем – це значить проявляти солідарність у боротьбі за цінності демократії, верховенство права та прав людини. Це значить займати не позу, а активну позицію.

Мова не тільки про питання, як ми будемо захищати людину у 21 столітті. Завдяки мультикультурності та складній історії Європа має потенціал переосмислити що таке гуманізм в епоху стрімкого розвитку технічного прогресу та надати нові виміри значенню людяності.

Європа, яка змогла, може допомогти вибудувати світ, який зміг. Європа може відіграти ключову роль у створенні міжнародної системи співробітництва, яка об’єднує розвинені демократії та держави, що проходять чи впевнено стають на шлях демократизації. Такий союз має визначатися не спільним минулим, економічним розвитком чи географічним континентом, а спільними цінностями та цивілізаційними установками.

Бо права людини – це про спосіб мислення, про певну парадигму сприйняття світу, яка визначає як людина думає та буде діяти. Тому недостатньо прийняти правильні закони чи створити формальні інституції. Цінності суспільства все одно будуть сильніші.

Це значить, що нам потрібен новий гуманістичний рух, який буде працювати із суспільством на рівні сенсів, займатися просвітництвом, формувати масову підтримку та залучати людей до захисту прав та свобод.  Цей  рух має об’єднувати інтелектуалів та громадянські суспільства різних країн, адже ідеї свободи та прав людини універсальні.

Коли право тимчасово не працює, і ми не можемо на нього покластися, все-одно можна завжди покладатися на людей. Навіть якщо у нас немає політичних інструментів, завжди лишається власне слово та власна позиція. Звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони самі собі думають. Голос мільйонів людей у різних країнах може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.

Наше майбутнє невизначене та негарантоване. Європа 21 століття може стати світом гуманізму, а може знову вразити небаченими за своєю жорстокістю злочинами. Європа несе спільну відповідальність, щоб подолати глобальні виклики та вийти на новий шлях світорозуміння.

Європа – це не так про географію, як насамперед про цінності сучасної цивілізації. Ми живемо у світі, де цінності не мають державних кордонів. І тільки поширення ідеї свободи робить наш світ безпечним.

Це текст промови Speech to Europe, який Олександра Матвійчук виголосила 9 травня 2023 року – у День Європи. Щороку Інститут гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) запрошує публічного інтелектуала, який запропонував би поживу для роздумів щодо майбутнього «європейського проєкту». IWM – це інститут поглибленого вивчення гуманітарних і соціальних наук, який з 1982 року сприяє інтелектуальному обміну між Сходом і Заходом, між академічними колами і суспільством, а також між дисциплінами і науковими школами.

Джерело.