

Суспільство
«Якщо нам вдасться втілити хоча б частину задуманого, то звідси ніхто не захоче їхати»: як архітекторка змінює рідне село на Харківщині

Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.
Рік у чужому місті та без роботи, адже кому потрібні архітектори, коли в країні війна? У Харків повертатися з маленькою дитиною страшно. Врешті, Люба здалася й вирішила їхати в рідну Козіївку, що на Харківщині: там батьки, город, усі свої — якось воно буде.
«Чи сподівалася я, що знайду там роботу? Ні. Чи думала я, що мої знання можуть знадобитися тут, у маленькому селі? Точно ні. Я просто їхала додому», — пригадує архітекторка та дизайнерка Любов Попова.
Але сталося маленьке диво, і село запропонувало Любі роботу її мрії — перевтілити Козіївку, з якої вона сама колись поїхала, на місце, яке не хочеться залишати. Тому тепер жінка працює над проєктом з ревіталізації.
Навіщо селу знадобилася власна архітекторка та чому треба боротися за відродження української скрині та різдвяних панянок, Люба поговорила з ШоТам.

Любов Попова
архітекторка та ландшафтна дизайнерка.
Просто хотіла робити щось красиве для людей
Я — козіярка вже в третьому поколінні, а може, і в четвертому (на жаль, про прадіда по батьковій лінії знаю небагато). Козіяри — це жителі Козіївки. Є легенда, що колись у наших ярах жили багато диких кіз, і звідси пішла назва.
У старших класах у мене з’явилася мрія — стати дизайнеркою. У якому саме напрямку тоді не знала, просто хотіла робити щось красиве для людей. Я поїхала до Харкова навчатися в будівельно-архітектурному інституті за спеціальністю «Дизайн архітектурного середовища». Це досить широкий напрямок: тут і мистецтво, і скульптура, й архітектура, і ландшафтний дизайн.
Після вишу я залишилася в Харкові: працювала в різних компаніях, що займаються ландшафтним дизайном, потім в архітектурному бюро. У 2017 році пішла в декретну відпустку, і на світ з’явилася донечка Ліна. Коли закінчувався декрет, я вже почала шукати роботу, але знайти щось за фахом так, аби мати змогу відводити доньку в садочок, не вдалося, і я влаштувалася на роботу в кондитерську. Працювала кондитеркою-оформлювачкою: ліпила скульптурки зі спеціальної цукрової пасти, навіть портретні. Мені подобалося, бо це знову було про красу, але почалося повномасштабне вторгнення.
Донька думала, що це гра — бігти й ховатися в погребі
Ще 23 лютого ми з дівчатами на роботі вмикали послухати російське радіо та говорили між собою, що не може такого бути, аби росіяни напали на мирні міста. В ніч з 23-го на 24-те я не могла спати — мене тривожив кожен звук. Я перебирала речі, збирала «тривожні валізи».
Під ранок вийшла на балкон і почула вибухи. У мене був шок — я навіть почала задихатися, не могла себе взяти в руки. Отямившись, почала збиратися, і ми з донькою поїхали до рідних, які живуть у приватному секторі.
Туди з’їхалися й інші родичі, і ми всі спали одягнені на підлозі. На щастя, донечка тоді ще не розуміла, що відбувається, і думала, що це така гра — слухати звуки, і коли гучно, бігти ховатися в погріб. Ще за день ми вирушили до родичів Ліниного батька на Кіровоградщину — вирішили, що дитині там буде безпечніше.
В Олександрії прожили більше року. Я намагалася знайти там якусь роботу, але безрезультатно. У травні 2023 року ми з Ліною поїхали на Харківщину, в мою рідну Козіївку.
Я ніколи не думала, що буду потрібна у своєму селі
У мене не було якогось плану, що робити — я просто вирішила, що їду додому, і все, жодних сподівань.
Аж тут мені подзвонив мій однокласник Олександр Столовий і запропонував роботу… архітекторкою в Козіївці! Я ніколи не думала, що мої професійні навички можуть знадобитися тут, у селі, де я виросла. Але сьогодні знаю, що я потрібна тут — я це відчуваю.
Із Сашком ми колись сиділи за однією партою. Він теж архітектор, давно живе й працює в Києві, але душею весь у Козіївці. Разом з братом відкрив тут Простір затій «Брати» — це місце, куди козіяри можуть приходити з будь-якими своїми ідеями, а їх проконсультують і підкажуть, як розпочати.
Простір затій
Це місце — незвичайне. Сама назва говорить за себе — ми справді тут дуже багато чого затіваємо.
У нашого проєкту дуже багато друзів і партнерів у найрізноманітніших сферах, тож можемо знайти фахового консультанта практично для будь-якої справи. Тому це ще й місце для нетворкінгу. Тут є інтернет, проєктор і зона для презентацій чи зустрічей.
Не всі приходять з готовою ідеєю. Моя задача — допомогти людині зрозуміти: те, що їй подобається, може бути корисним і для інших. Багатьом заважає оце: «Та кому таке треба?». Я дуже це розумію, бо сама така була. Мені Сашко допоміг усвідомити, що мої вміння й таланти можуть знадобитися навіть у рідному селі, а тепер я допомагаю повірити в себе і свої мрії іншим козіярам.
Наприклад, одна жінка зараз працює в будинку людей похилого віку, а колись вона виступала на сцені та працювала гідом. Це те, що в неї круто виходить і що їй подобається. І ось ми зараз хочемо придумати для неї якийсь подкаст або щоб вона проводила екскурсії для гостей села.
Це лише один приклад. У нас дуже багато талановитих та амбітних людей, треба лише їм нагадати про їхні мрії та допомогти зробити перші кроки у власній справі чи творчості.
Село, з якого не хочеться їхати
Окрім того, що ми консультуємо односельчан, ми з Сашком працюємо над проєктом з ревіталізації села: якісь об’єкти хочемо відновити, якісь реорганізувати, якісь створити з нуля. Так я стала архітекторкою у своєму рідному селі.
Ми зробили зйомку дроном, аби отримати детальний план села. На основі цих знімків я розробила цифрову візуалізацію: як осучаснити шкільне подвір’я, де розмістити мотузковий парк, як перетворити місцевий базар на організований ярмарковий простір, де прокласти велосипедні доріжки, а де додати пішохідні переходи, аби всім було і зручно, і безпечно.
Ми розуміємо, що все, що ми задумали — довгостроковий проєкт, він не на рік і навіть не на п’ять. Наша мета — показати односельчанам ту картинку, до якої всім захочеться рухатись. Звісно, щось постійно робиться: десь плитку поклали, десь дерева посадили, але все це — наче окремі шматочки без загального уявлення, до чого ці кроки мають привести. І ось ми хочемо показати громаді, до чого ми можемо гуртом прийти.
Наприклад, у нас є така собі базарна вуличка, де з одного боку кілька магазинчиків, а з іншого — столи для продавців. Кожної п’ятниці в Козіївці базарний день. Як і колись, базар для козіяр — це не лише місце для закупів, але й епіцентр зустрічей, новин, перемовин, тож ми розпочали саме з цієї вулиці. Там збереглася стара бруківка. Ми хочемо її почистити, оновити, і головне — продовжити мощену частину та закільцювати торгову вулицю, а цьому кільці зробити такий самий мощений майдан. Розробили спільний стиль оформлення магазинів, аби це все виглядало гармонійно, і тепер будемо пропонувати власникам.
Я сама, коли занурилась в усе це навіть на етапі ілюстрації у фотошопі, відчула, як міняється моє власне сприйняття цього простору.
Ми звикли сприймати своє село як місце, з якого всі хочуть виїхати в якесь «нормальне» місце. Але якщо ми зможемо все це реалізувати, то я впевнена, що ніхто не захоче звідси їхати. Навіть якщо нам вдасться втілити лише десяту частину зі всього задуманого, наші діти будуть рости вже в зовсім іншому середовищі.
Те, що нас оточує, дуже впливає на нас. Якщо навколо пострадянська розруха й картинка роками не міняється, то повірити в те, що зміни можливі, дуже складно.
Стадіон не має стояти на кістках
За проєктом ревіталізації села ми вже висадили модринову алею в центрі села. Я написала пост на сторінці села у Фейсбуці, завдяки якому ми гуртом зібрали 10 000 гривень і закупили 50 саджанців модрини. Висаджували теж гуртом: люди приходили цілими родинами, разом працювали діти та дорослі. Це було дуже емоційно й об’єднуюче для всієї громади.
Наступний крок теж буде пов’язаний з деревами. На місці нашого сільського стадіону колись був старовинний цвинтар — скоріше за все, ще з козацьких часів. Радянські керівники вирішили його зрівняти з землею й облаштували там стадіон з футбольним полем. Виходить, що роками люди бігали по кістках.
Звісно, хто мав можливість, той переніс останки своїх рідних на новий цвинтар, але багато могил просто переорали, і люди ще довго в поминальні дні приносили квіти та цукерки просто до турніків на цьому стадіоні. Це моторошна й неправильна історія, і ми хочемо це змінити — перенести стадіон на нове місце, а тут висадити парк.
Хочемо, щоб це був парк не лише меморіальний, а присвячений історії села від самих витоків і досьогодні. Місцева влада нас у цій ідеї підтримує й обіцяє виділити кошти.
Букетики чаю та пряники-писанки
Так вийшло, що на рідній землі я знайшла не лише роботу своєї мрії, але й старі та нові захоплення. Щойно приїхала в Козіївку після довгої розлуки, буквально увірвалась у свої яри, до своїх трав. Це якраз травень був — пора збирати. Змалечку я робила це зі своєю бабусею Ганною, а зараз вона вже за станом здоров’я не може, тож я збирала сама або з донечкою. Із зібраних трав готую авторські чайні композиції, які люди часто замовляють на подарунок.
Але мої чаї не в пакетиках, а в букетиках. Так одразу видно, яка квітка чи рослинка там є. Це дуже естетично виглядає: ніби польовий букетик у чашці чи в заварнику. Ну і, звісно, це смачно.
У більшості моїх чаїв є наш козіївський чебрець — я його обожнюю! Він у наших ярах неймовірно ароматний. Взагалі в нас тут трави просто космос: материнка, звіробій, алтей, ромашка. Збираю також цвіт бузини та ягоди шипшини.
У Козіївці я також почала випікати та розписувати пряники–панянки. У якийсь момент на тлі війни, яка має на меті знищити все українське, мені стало якось так образливо, що на святки ми печемо якихось американських пряничних чоловічків, хоча в нас є власна святкова випічка — панянки.
Вона притаманна саме Харківщині та Полтавщині. Колись такими пряниками хрещена мати обдаровувала своїх хрещеників на Різдво, а я тепер печу для родичів і друзів. Форми для різних фігурок мені виготовив наш місцевий майстер, а розписувати допомагає доня.
Повернути скриню в українські оселі
Разом з Олександром Столовим ми започаткували проєкт з повернення скринь до українських осель. Це ж теж наше, унікальне, чим може вирізнятися саме український інтер’єр.
Ми розробили макет, і місцевий майстер виготовив нам зразок. Це невелика скриня на коліщатах, яку можна використовувати також як журнальний столик. Я розробила чотири варіанти трафаретів зі старовинними візерунками — тобто можна замовити собі вже розписану скриню чи розписати власноруч за цими трафаретами. Далі плануємо взятися й за інші традиційні меблі та дати їм нове життя.
І скрині, і трави, і панянки — для мене це про те, щоб пізнати своє коріння, зрозуміти, хто ти є і де твоє щасливе місце. Зараз я відчуваю, що я на своєму.
Суспільство

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.
Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами».
Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.
Про «Дім метеликів»
«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. Усі його послуги безкоштовні й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате.
ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.
Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате
Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.
На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього.
«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.
Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони.
Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти.
«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями.
Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:
«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».
Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором
Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає.
Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.
Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.
Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.
«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.
Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку.
«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.
Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати.
«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».
Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток
У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців.
Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.
Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття.
Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія.
Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила.
Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі.
Суспільство

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.
Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.
Як чоловік отримав поранення
Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.
«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.
Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону
Лікування та реабілітація
До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.
«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.
Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.
«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.
У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.
Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю
Суспільство

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.
Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.
Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.
«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.
У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.
Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).
Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).
Фото обкладинки: сайт КОВА