Володимир Станчишин — психолог-психотерапевт, який робить терапію популярною та ближчою для інших. Він записує подкаст, проводить відкриті лекції та вже видав три книги, присвячені психотерапії.
Травень – був місяцем обізнаності про ментальне здоровʼя, тому для ШоТам Володимир розповів про те, чому тривога — це нормально, коли варто звертатися по допомогу та чому «треба зігріти себе, щоб дійти до фінішу».
«Нам не обов’язково всім мати психотерапевта, бо це не постійний менеджер, що вестиме нас за ручку все життя. Але якщо складно, то варто звернутися до нього по допомогу, аби стабілізуватися»
Жити з тривожністю — це нормально?
Володимир Станчишин ділиться, що головна мета його першої книги «Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю і депресією» — довести, що не варто боятися тривожності, адже бути тривожною людиною цілком нормально.
«Нас вчили, що варто бути завжди зібраними та впевненими. Але якщо ми є тривожними, то варто брати з цього максимум. Тривожні люди більш уважні та чутливі, адже є більш виваженими у своїх діях та рішеннях. Люди, які менш тривожні, є більш рішучими та легкими в починаннях. Варто розуміти, що у світі є й такі, і такі люди. Тривожні стани — це норма в житті», — розповідає Володимир.
Якщо в людини є тривожний розлад чи депресія, то варто розуміти, що вона не одна в цілому світі зі своєю проблемою, а ще є ті, хто готовий і може допомогти.
Володимир Станчишин під час запису подкасту. Фото з соцмереж Володимира
Станчишин каже, що звертатися до психотерапевта варто тоді, коли людина відчуває, що щось їй заважає жити. Якщо вона боїться висоти, але живе на першому поверсі своє щасливе життя, то все гаразд. Але якщо квартира розташована на дев’ятому поверсі, й щодня доводиться проходити через тривогу, задишку і страх, то варто попросити про допомогу та поділитися цим з терапевтом. Якщо ж тривога, депресія чи нагнітання заважають реалізовувати ідеї чи планувати життя, то варто йти до фахівця, який може допомогти.
«Нам не обов’язково всім мати психотерапевта, бо це не постійний менеджер, що вестиме нас за ручку все життя. Але якщо складно, то варто звернутися до нього по допомогу, аби стабілізуватися», — розповідає Володимир Станчишин.
Варто дати собі та психотерапії більше однієї спроби
Якщо людині не підходить стоматолог чи кардіолог, то вона звертається до іншого — так само має бути з психотерапевтом. «Ми знаємо, що медицина допомагає, але люди вважають, що психотерапевт має довести нам те, що терапія допомагає в житті. Якщо мені не підходить спеціаліст, то це не означає, що не підходить і сфера також. Якщо ми хочемо заховатися за словами “я був у психотерапевта, і мені не допомогло”, то це не вихід. Бо від того, що нам не допоміг стоматолог, зуби не перестануть боліти — треба шукати іншого фахівця. Так само з психотерапією», — переконаний Володимир Станчишин.
Люди можуть розібратися з видами терапії, аби зрозуміти, яка саме їм підходить — поведінкова, когнітивна чи гештальт-терапія. А ще зрозуміти, чи комфортно себе почувають на прийомі у фахівця.
«Ми відчуваємо людей і чи можемо від них обігрітися. Має бути ідея, що психотерапія працює, і не давати собі лише одну спробу. Часто люди думають, що тільки прийдуть, їм усе по поличках розкладуть, і вони вийдуть уже змінені та наповнені. Це так не працює.
Якщо людина не може відкритися, то для цього є психотерапевт, який ставить питання і допомагає щось зрозуміти. Деякі речі відкриваються не на першій сесії. Людина розповідає про самоусвідомлення, стосунки зі світом, з батьками, віру в себе й так далі. Дуже рідко це буває коротко», — вважає психотерапевт.
Володимир Станчишин під час публічних лекції про терапію. Фото з соцмереж Володимира
Про деякі травми не можна розказати на першій же зустрічі — треба мати багато довіри до людини, а для цього потрібен час. «Терапія — це стосунок. Не інтимний, не дружній, але це теж обмін довірою та теплом, над яким працюють двоє людей, які відкриваються. Часто люди навіть не знають, які травми ховаються в них, бо вони відкриваються згодом», — стверджує Володимир.
Психотерапевти допомагають з травмами, які здавалися цяточкою
Один зі стоматологів Володимира любить казати про те, що коли люди питають на прийомі, скільки коштуватиме полікувати цяточку карієсу на зубі, то він не може сказати відразу, адже іноді під час буріння за цією цяточкою ховається повністю зруйнований зуб. Так само і в психотерапії — людина може дізнаватися про свої травми, які могли здаватися лише цяточкою. Володимир каже, що тут психотерапевту важливо не нашкодити, так само як і лікарю, добре працювати з проблемою та допомогти людині вийти з тяжкого стану.
На запитання, як терапевти відновлюють ресурс і дають собі раду після того, як радять з проблемами інших, Володимир розповідає, що так само, як усі інші люди, що відпочивають після роботи — йдуть у кіно, п’ють каву, спілкуються з рідними та друзями, слухають музику, читають книжки.
Володимир Станчишин з власною книгою. Фото з соцмереж Володимира
«Професія психотерапевтів класна, але це професія. Психотерапевти дуже емпатійні, вони переймаються історією людини, яка до них приходить, але ми теж люди, і в нас є своє життя. Терапевт включений в історію та щиро хоче підтримати людину й допомогти їй, але в межах того часу, який для цього виділений», — розповідає фахівець.
Якщо є можливість — подбайте про себе
Психотерапевт каже, що під час війни важливо продовжувати жити це життя. У кожного з нас своя історія, і вона відрізняється у всіх — тих, хто служить у війську, цивільних, які живуть у країні, українців за кордоном або тих, хто проживає втрату близької людини. «Реалії війни в тому, що кожен з нас має свій досвід, і не передбачено, що інша людина може його зрозуміти. Але нам потрібно працювати з тим, аби об’єднати всі ці досвіди в один український народ», — вважає він.
Володимир каже, що аби жити, потрібно приймати реальність такою, як вона є, та зрозуміти, що ми живемо й житимемо у війні. Навіть коли вона завершиться, ми житимемо у післявоєнній країні з наслідками цієї війни. Коли ми це приймаємо, то маємо усвідомити своє місце у війні. І останнє — ухвалити рішення про те, що ми робимо, а далі створюємо план, як це зробити. З часом цей план втілиться в життя, і настане рутина та стабілізація. «Рішення може бути хорошим або поганим, можливо, колись воно зміниться, але ця схема необхідна, аби стабілізувати нашу психіку», — ділиться Володимир Станчишин.
А ще він стверджує, що якщо ми усвідомили, що хочемо бути в цій країні, жити тут, то маємо працювати для перемоги — донатами, волонтерством, поширенням інформації про війну тощо.
«Це дає відчуття залученості. І де б ми не були та що б не робили, маємо шукати час для себе: прочитати книжку, поїсти круасани, спекти хліб чи поїхати в невелику подорож. Війна довга й холодна, тому якщо ми не зігріємо себе, то просто не дійдемо до фінішу. Якщо є можливість подбати про себе, то варто це зробити, і це не означатиме, що ми забули про війну чи про своє рішення, ким ми є у цій війні», — підсумовує психотерапевт Володимир Станчишин.
Від трудового навчання до власного центру психотерапії
Сам Володимир Станчишин родом з містечка Дрогобич, що на Львівщині. Після завершення школи пішов навчатися в місцевий університет, мав стати вчителем трудового навчання й інформатики. На цьому наполягали батьки, бо хоч тоді вдома не було комп’ютера, але робота з ним вважалася дуже перспективною. Дуже скоро чоловік відчув, що не на своєму місці, але саме під час навчання зрозумів, чим хоче займатися насправді.
На четвертому курсі Володимира відправили на педагогічну олімпіаду, де він і відкрив для себе велику любов до спілкування та публічних виступів. Тоді й вирішив вступити на психологію в ЛНУ імені Франка. Свою роботу в психології Володимир почав у Центрі «Емаус» у Львові, де консультував батьків дітей з інвалідністю.
З часом у житті чоловіка з’явилися й інші можливості для роботи, а ще він почав вивчати психотерапію в Українському інституті когнітивно-поведінкової терапії. У 2014 році, з початком війни, Володимир працював п’ять років у Центрі психічного здоров’я у Львові в Шпиталі ім. Митрополита Шептицького.
А вже у 2019 році Володимир Станчишин відкрив власний Центр психічного здоров’я «Лабораторія змін». «Це був зрозумілий крок у роботі з собою, коли багато робиш, а потім розумієш, що хочеш робити це сам. До того треба було дорости», — розповідає Володимир.
Робить психотерапію ближчою для людей
Цьогоріч «Лабораторії змін» виповнюється п’ять років. «За цей час у нас було багато людей, які казали нам “дякую”. В нас працювали багато сильних фахівців і яскравих особистостей. У центрі завжди було багато життя, попри те, що ми існуємо в часи турбулентності — пандемії ковіду та повномасштабної війни. Це класне місце й для тих, хто приходив сюди на консультації, і тих, хто тут працює, адже це можливість проживати своє життя та допомагати його проживати тим, хто до нас звертається», — каже Володимир.
Володимир Станчишин проводить лекції про психотерапію. Фото з соцмереж Володимира
Фахівець проводить відкриті лекції з психотерапії, записує подкаст «Бо любов» з Radio SKOVORODA та видав уже три книги на цю тему: «Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю і депресією», «Для стосунків потрібні двоє» та «Емоційні гойдалки війни. Роздуми психотерапевта про війну».
«Я не сидів і не мав стратегічного плану про те, що маю дуже скоро створити подкаст чи написати кілька книг. Я просто робив свою роботу, а люди вже самі зверталися з пропозиціями», — ділиться Володимир.
У перший рік повномасштабної війни Володимир Станчишин спільно з командою видавництва «Віхола» видав свою третю книжку «Емоційні гойдалки війни. Роздуми психотерапевта про війну». Роботу над нею він називає власною психотерапією, адже тоді війна принесла багато безпорадності та невизначеності, а книга дарувала стабільність і розуміння, що можна робити свою роботу.
Володимир Станчишин під час презентації своїх книг. Фото з соцмереж Володимира
«Ця книга була про той час і відповідь на нього. Аби переживати цей жах, потрібно було творити. У той момент було важливо зафіксувати, що всі ми проживали. Ми хотіли показати, що все, що ми відчуваємо — правильно. Єдине неправильне і ненормальне — це сама страшна війна», — каже Володимир.
Біотехнологиня та вчителька пішли зі своїх робіт, щоби розвивати прифронтове Запоріжжя. А тепер попри обстріли навчають молодь урбаністики, а жінок — робототехніки. Повну історію героїнь ми розказали на ютуб-каналі ШоТам.
Історія героїнь випуску
Світлана Мамай готувала дітей до успішного складання ЗНО у приватній школі. Та її цілі змінилися, коли на Запоріжжя полетіли ракети, а на околицях точилися бої. Тоді одразу зупинили навчання, а Світлана бачила себе лише у волонтерстві.
«Усе було досить сумбурно — невідомо, що далі. Розгублені діти, розгублена певною мірою я, втрата соціальних напрацювань, які в мене були. Тобто те, що в мене було важливим у викладанні — взаємодія з людьми, це енергетика, яку ти можеш отримувати, — воно повністю зникло», — поділилася культурна менеджерка ГО «Молодь Онлайн» Світлана Мамай.
У волонтерському штабі вона зустріла Анастасію Торянік, яка полишила роботу в біотехнологічній кампанії, аби надавати гуманітарну допомогу. Світлана та Анастасія спрацювалися і скоро опікувалися волонтерськими групами.
Та невдовзі ГО, яка координувала штаб, припинила роботу. Колежанки опинилися перед вибором: повертатися до звичних справ чи повністю йти в активізм. Тож вони долучилися до ГО «Молодь Онлайн», якій саме бракувало лідерок.
Тепер Анастасія організовує навчання для молоді Запоріжжя, а Світлана займається урбаністикою.
Відео: ютуб-канал ШоТам
Про те, як активістки розвивають громадське життя у власному місті, дивіться повне відео на ютуб-каналі ШоТам. Це відео створили завдяки підтримці Уряду Канади в межах проєкту «Голос жінок і лідерство Україна», що впроваджує Український Жіночий Фонд.
Раніше ми писали, як режисерка відкрила власну кіностудію: 17 років до мрії (ВІДЕО).
У столичному кінотеатрі «Жовтень» 21 листопада презентували документальну стрічку «Сімейний альбом». Його зняла режисерка Марина Ткачук у партнерстві з Музеєм Голодомору та Українським культурним фондом.
Про це повідомили у Міністерстві культури та стратегічних комунікацій.
У фільмі досліджують історичні паралелі, які є між геноцидом росії під час Голодомору 1932–1933 років і в період повномасштабної війни.
«Прем’єра відбулася за участі творчої команди та головної героїні стрічки — британської фотохудожниці Самари Пірс. Її прадід, австрійський інженер Александр Вінербергер став випадковим свідком Голодомору в Харкові 1933 року. Йому вдалося таємно сфотографувати жертв трагедії і передати ці світлини за кордон. Вінербергер прагнув донести світу правду про геноцид українців і зупинити його», — написали в МКСК.
Коли Самара віднайшла камеру свого прадіда та альбом із фотографіями з України, вона переосмислила свій творчий шлях. Жінка вирушила на Харківщину через 90 років після Голодомору, аби засвідчити сучасні прояви геноциду проти українського народу.
У міністерстві зазначають, що фільм «Сімейний альбом» уперше представили у світі на ювілейному Варшавському міжнародному кінофестивалі 13 жовтня 2024 року.
Цей фільм уже озвучили п’ятьма мовами:
англійською;
польською;
німецькою;
французькою;
іспанською.
Фільм «Сімейний альбом» здобув перемогу на Мистецькому конкурсі державного підприємства «Мультимедійна платформа іномовлення України» у 2023 році. Стрічку створила компанія «Гуд Монінг Дістрібьюшн».
Нагадаємо, що орган із труб і уламків ракет звучатиме на вокзалі у Львові.
В об’єктив фотографа з Донеччини Марка Залізняка потрапила національна трагедія українського народу, а сам митець, даючи настанови своєму синові-фотографу, казав: «Сину, не міняй цю хорошу справу на рублі. Знімай: те, що сьогодні — рядовий знімок, то завтра буде історією»… І сьогодні його світлини дійсно стали історією, яку тепер неможливо замовчати.
Редакція ШоТам створила добірку фотографій 1930-х років від Марка Залізняка, яка варта вашої уваги.
Біографія фотографа
Марко Залізняк — фотоаматор з хутора Романівка на Донеччині, залишив фотолітопис руйнування українського села Вдале наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. На його знімках увічнено моменти колективізації, розкуркулювання, знищення майна селян, відбирання хліба та виселення до Сибіру.
Фото: архів Покровського історичного музею
Залізняк вже з 12-річного віку захоплювався фотографією. Під час Голодомору йому пропонували стати фотографом у НКВС, але він відмовився. Щоб врятувати сім’ю від голоду, він обміняв свої нагороди з Першої світової війни на два пуди хліба та вивіз їх з Романівки. Пізніше він працював на будівництві заводу у Гришиному, але змушений був повернутися до Романівки внаслідок конфлікту з головою сільської ради.
У 1934 році Залізняк був засуджений за руйнування та крадіжку колгоспної пасіки, але справу закрито після апеляції та зняття звинувачення.
Фотографії Марка Залізняк стали основою для створення документальних фільмів про Голодомор, таких як «Миттєвість нашого життя», «Симфонія Донбасу», «Голодомор» та інших. Ці знімки мають велике значення у збереженні історичної правди про Голодомор, їх використовують у підручниках, монографіях та інших джерелах.
8 фото, що доводять злочини «совєтів»
Розкуркулена сім’я біля свого будинку в с. Удачне Донецької області. 30-ті рр. ХХ століття
Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
2. Розкуркулювання селянина П. Масюка. Село Удачне Донецької області. 1934 рік
Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
3. Члени товариства зі спільного обробітку землі перевозять комору розкуркуленого селянина П. Ємця до загальної комори. 1930-ті роки
Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
4. Збирання замерзлої картоплі на Донеччині. 1930-ті роки
Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
5. Розкулачені селяни села Вдале Червоноармійського району Донецької області, 1930-ті роки
Фото:фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
6. Доставка майна розкуркулених селян на бригадний двір у селі Удачне Гришинського району Донецької області, 1932 рік
фото:фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
7.Народне гуляння біля гойдалок у селі Гришине Донецької області, 1930-і роки
Фото:фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
8. Збір зернових за допомогою лобогрійки на хуторі Романівському Гришинського району Донецької області. На передньому плані — Марія Леонтьєвна Воробйова, 1930 рік
Коментарі