«Перший день у школі ми тренувались бігати в укриття». Як Іванівська громада на Чернігівщині відбудовується після російського терору та повертає жителів додому

Росіяни так і не дізнались, де місцева влада – односельці щоразу вигадували нову версію і не викрили сільську голову Іванівки на Чернігівщині. 39 людей вбито і десятки жителів загинули через жахливі умови. Половина домогосподарств пошкоджені, зруйнована соціальна інфраструктура, заміновані поля та багато людей виїхали після пережитої окупації – це те, з чим зіткнулася громада. 

Нині Іванівка оживає: понад 30 донорів підписали меморандуми для відбудови житла, оновлено шкільне сховище і фактично весь минулий навчальний рік відбувся офлайн. Про незламність та досвід повернення до життя після окупації – у матеріалі ШоТам.

Олена Швидка

голова Іванівської громади у Чернігівській області.

Ніхто і ніщо не залишились такими, як були до окупації

Ми з сімʼєю якимсь дивом пережили окупацію. Спочатку були у своєму будинку, поки його не зруйнували. Потім перейшли до сусідів. А коли рашисти нас вигнали з дому (бо для них це була підходяща локація для розміщення техніки), наша родина розділилась: брат з сімʼєю пішли жити у школу, а ми вирішили йти далі. Це зробили з безпекових питань, адже окупанти у всіх постійно запитувати: «Где ваша власть?». 

Аби мене захистити, багато місцевих людей казали, що влади тут немає, що вона поїхала чи то в іншу область, чи то взагалі з України. Боляче уявляти, що б з нами було, якби не переховування.

Лише вбитих людей в громаді 39. Навіть одна насильницька смерть – це велика трагедія. А така кількість для нашої малої громади – це дуже і дуже боляче. На превеликий жаль, цими жертвами не обмежується горе нашої громади. Багато людей померли, бо не мали можливості ні на лікування, ні на евакуацію. Зокрема, у підвалі Ягіднянської школи – від нестатку їжі, води, ліків і кисню… Чи можна їх назвати вбитими, якщо у них не стріляли? Та якби не прийшли рашисти, ці люди були б живі.

Коли окупанти покинули нашу територію у кінці березня, наступного ранку я зібрала людей в приміщенні школи в Іванівці. Тоді ми ухвалили рішення створити гуманітарний штаб. Це потім ми його так назвали, а в той момент ми просто зібрали людей. Визначили старшого, розібрали обовʼязки і поділили село на локації. Найперше і найправильніше рішення тоді – це зробити перепис населення. Наші люди пройшлись по кожному будинку в селі, аби перевірити, хто залишився і кому чим можна допомогти. За такою ж схемою як в Іванівці, ми створювали такі гуманітарні штаби та перепис населення у всіх селах громади, що надалі звільнялись.

Окрім страшних людських жертв, ми зіткнулись зі значними руйнуваннями наших сіл. У нашій громаді серед 4 тисяч домогосподарств половина (а саме 2015) було пошкоджено, з них 226 – знищені вщент.

В Іванівці 2015 домогосподарств з 4000 було пошкоджено. Фото: ШоТам.

Також зазнали руйнувань комунальна власність – жодна будівля не залишилась такою, якою була до війни. Громада повністю втратила три ФАПи, три будинки культури. Були пошкоджені всі інші комунальні будинки – адміністративні, будівлі шкіл, садочків та інші.

Немає людей – немає громади

1 квітня я була у Куликівці (ред. – сусідня громада, яка стала евакуаційним хабом Чернігівщини). Там зловила мобільний звʼязок, тож набирала всіх, хто був у моїй телефонній книзі. Чесно, я не знала, що мені просити у той момент, а просто розповідала те, що з нами трапилось. 

Вже протягом тижня ми відчули зворотний звʼязок. Першими приїхали волонтери з продуктами, гігієною та ліками. Були і такі, хто приїжджав автобусами і вивозили жителів громади. Адже люди втратили дім та загалом після всього пережитого не вірили, що тут можна залишатись. Спостерігаючи, як люди покидають громаду, єдине про що я думала – як потім повернути їх назад. Зараз це залишається найбільшим викликом і найголовнішим пріоритетом громади – повернути людей додому. Немає людей – немає громади. Але щоб повернути людей, треба відбудувати житло. 

Ті телефонні обдзвони наче сарафанне радіо рознесли інформацію про нашу біду. Ми не відмовлятись від жодної допомоги й приймали все: будівельні матеріали, робочу силу, техніку чи програмне забезпечення. Використовували все, не було нічого, що лежало без діла. І це дало результат – близько 800 з 2015 постраждалих будинків вже відремонтовано.

Допомогло те, що у квітні 2022 ми розпочали з обстеження та фотофіксації руйнувань на власні телефони. З цього зробили власний реєстр зруйнованого та пошкодженого майна, доступ якого надали всім донорським організаціям, які до нас заходили. Ми вдячні всім за їхню допомогу та небайдужість, називаючи всіх боюсь забути якусь організацію. Адже лише меморандумів про співпрацю з громадою укладено понад 30. Тут працювали NewWay, Acted, БФ «Рокада», «Людина в біді», МОМ, Червоний Хрест, «Медейер», Repair Together і ще багато інших допомагали й допомагають нам відбудовувати житловий фонд громади. 

У кожної організації були свої критерії. Хтось обирав багатодітні сімʼї, хтось – осіб з інвалідністю, одні були спроможні робити невеликі ремонти, інші – брались за великі проєкти чи будівництво. Однак руйнування настільки значні, що і після майже півтора року від звільнення, багато будинків залишаються не відремонтованими, тому є над чим працювати далі. 

Із соціальних закладів найпершою ми відремонтували і відновили роботу амбулаторії. Адже медичні послуги – це критично важлива сфера для жителів. Далі перейшли до відновлення шкіл, адже дуже хотілось з вересня запустити навчальний процес і ми це зробили! Завдяки донорам, волонтерам, батькам і небайдужим мешканцям громади наші дітки навчаються за шкільними партами офлайн.

Із соціальних закладів найпершою відремонтували амбулаторію. Фото: ШоТам.

І звісно про роботу. Оскільки наша громада сільськогосподарська, потрібне було розмінування полів. Така праця досі триває, адже через нестачу ресурсів і загалом кропіткий процес повне розмінування займе не один місяць, а то й рік. Та наші незламні підприємці змогли відновити роботу: засіяли хоч і не 100% земель, але цього року збирають врожай.

Очевидно, 2022 рік наші бюджетні витрати переважали над доходами. Протягом усього часу від деокупації ми пишемо різні проєкти, подаємось на усілякі гранти та залучаємо всі можливі кошти. І я з гордістю можу сказати, що на цей час у громаді вже є три локальні громадські організації, які реалізують суспільно корисні грантові проєкти. Тож в цьому році ми поки маємо перевиконання плану і тримаємось цього ж курсу. 

Ігор Черевко

директор Іванівського ліцею.

У 200 кв.м. сховища спали до 200 осіб

Під час окупації Іванівки я знаходився у сусідній громаді у селищі Олишівка. Але зі слів колективу вчителів та техперсоналу, в різні періоди в укритті Іванівської школи знаходилось від 80 до 200 осіб. Тоді це було суто технічне приміщення без комунікацій. За кілька тижнів до окупації ми хотіли в декількох класах застелити підлогу. Але ці деревʼяні плити знадобились для іншого. Поверх плит люди облаштовували спальні місця з підручних матеріалів: хтось з дому приносив ковдри та матраци, хтось збивав з дерева ще ліжко, аби хоч трошки відділитись від холодного бетону. 

Тут і ночували, і харчувались в приміщенні їдальні, і приймали душ та загалом облаштували побут, наскільки це було можливо. А це було не так легко, адже у школі не було ні світла, ні води. І якщо останню якось добували у криницях, то з підігрівом було важче. Аби приготувати їсти та навіть помитись, воду гріли на вогнищах, попередньо залишаючи її у більш теплих приміщеннях школи.

Харчувались тим, що було. Звісно, у людей були якісь закрутки та запаси круп, борошна і всього різного. Безпосереднього у їдальні школи пекли для всіх хліб та готували страви. У періоди затишшя від обстрілів, люди ходили додому, аби не тільки перевірити обстановку, а й принести ще якісь залишки своїх запасів для громади.

Близько 50 дітей знаходились у шкільному укритті. Аби відволіктись від жахливої реальності, використовували все шкільне приладдя, мʼякі іграшки з молодших класів та звісно літературу. 

Три-чотири-пʼять разів на тиждень у школу приходили рашистські патрулі. Забирали мобільні телефони, перевіряли наявність нових людей – шукали на тілах татуювання, які на їхню думку відносили б їх до якихось збройних формувань.

Майже весь навчальний рік діти знаходились у школі

30 березня російські війська вийшли з Іванівки і вже 10 квітня я дістався до ліцею. Що може бути після окупації? Розбиті вікна та паркани, уламки, ящики з боєприпасів та кацапське сміття. Була зруйнована шкільна їдальня від прильоту снаряда: впала стіна, вибито вікна, потрощено меблі та техніка. 

Ми розпочали з того, що могли – прибирання. Та вже скоро до нас приїхали міжнародні організації з допомогою і пріоритетом стало саме облаштування шкільного сховища. 

Наразі ми маємо сучасне укриття школи, відновлене за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), а підрядною організацією була ТОВ «Моноліт-Київ». Тепер тут є все: сучасна вентиляційна система, замінені всі двері та проводка, зроблені вбиральні, вирівняно підлогу, стіни та загалом проведенні ремонтно-дизайнерські роботи. Виправлені навіть такі здавалося б дрібниці як східці у сховище, які раніше чомусь були під нахилом, та збільшені вхідні двері, які теж за незрозумілих причин були висотою всього 160 см. 

Ще одна проблема: наша їдальня була розбита, тож ми цілий рік не могли надавати гаряче харчування дітям. Завдяки фінським донорам, вже зараз біля школи будується модульна їдальня, яка з вересня цього року має запрацювати. 

Модульна їдальня запрацює вже з вересня цього року. Фото: ШоТам.

Та школа працює вже давно: хоча 1 вересня 2022 року умови в укритті ще не дозволяли нам відкритися, ми розпочали навчання у дистанційному форматі. Однак вже 17 вересня прийняли наших дітей у школі. Звичайно, це супроводжувалось переживанням батьків та вчителів, адже повітряні тривоги продовжувались. Перший день ми тренувались класами по дзвінках бігати в укриття. Хоча система трьох дзвінків виявилась не зовсім потрібною, адже у всіх є мобільні телефони зі сповіщеннями про повітряну тривогу. У самому укритті є розмітка, де має знаходитись кожен клас. Ми провели інструктаж, як діяти і що робити під час тривоги у сховищі. Тиждень за тижнем діти звикли, зник страх. 

Цілий навчальний рік ми перебували переважно у приміщенні школи. Лише на деякі дати за рекомендаціями Міносвіти переводили уроки в онлайн, як от на річницю повномасштабного вторгнення. Були й інші перепони офлайн-навчанню, але вже з більш приємним приводом. Наприклад, благодійна організація у січні приїхала перекривати дах. Тому близько тижня діти також знаходились вдома. 

В Іванівці готові до нового навчального року. Фото: ШоТам.

Зараз ми майже готові до нового навчального року: завершуємо незначні доопрацювання та фарбуємо коридори. Усі класи та вчителі в очікуванні зустрічі з нашими учнями та ученицями.