Суспільство
«Сидіти склавши руки? Це не про нас». Куликівська громада Чернігівщини виграла понад 30 грантів на відбудову. У чому секрет успіху
У перші дні повномасштабного вторгнення Куликівська громада на Чернігівщині стала евакуаційним хабом для тисяч жителів області. Утім пізніше російська армія дісталася й сюди. Села, що слугували місцем відпочинку та безпеки для людей, що тікали від війни, почали потерпати від обстрілів.
Найбільших руйнувань через авіанальоти та ворожу артилерію зазнали села Бакланова Муравійка та Грабівка. Утім навіть масові удари не зупинили громаду. Пів року тому Куликівська ТГ об’єдналася з міжнародним фондом «Молодь з місією». Сотні волонтерів з усього світу допомагали людям зводити тимчасове житло на руїнах хат. А від початку 2023 року громада реалізувала понад 30 грантових проєктів, отримавши 30 мільйонів гривень грошима або матеріалами – все на відбудову. Про унікальний досвід громади – у матеріалі ШоТам.
Юлія Постернак
голова Куликівської сільської ради
Ми стали хабом для людей, які рятувалися від війни
Наша громада розташована в самому центрі Чернігівської області. А тому так сталося, що ми перетворилися на евакуаційний хаб не лише для обласного центру, а й для сусідніх громад. Вже зранку 24 лютого через територію нашої громади пішли перші автомобілі переселенців. Це й не дивно, адже через Куликівську ТГ пролягає траса Чернігів-Пирятин. Тож коли окупанти сунули з півночі, мирні жителі України рятувалися від війни.
Натомість у нас було більш спокійно. Настільки, що чимало переселенців на якийсь час зупинялися в громаді. Крім того, на нашій території були кількатисячні війська Сил оборони, які мали боронити Чернігів та навколишні території.
Словом, громада була переповнена: і військові, і внутрішньо переміщені українці, і місцеві жителі, яких у нас 15 тисяч на 23 населені пункти. Офіційну статистику ми не вели, але точно знаємо, що в кожному господарстві проживали від 15 до 20 людей. І всім було байдуже, якого статусу ці люди, віросповідання тощо – всі «ютилися» в одній домівці.
А приймали жителів інших територій звичайні місцеві сім’ї – просто запрошували абсолютно незнайомих людей. Часто це було кілька родин одночасно. Також це працювала на адміністративному рівні: усі наші установи перетворилися на евакуаційні хаби, зокрема дошкільні заклади, школи та адміністративна будівля селищної ради. Вже потім, з 10-12 березня, з центру громади почалися евакуаційні виїзди.
До нас їхали волонтери із заходу та центру країни
Тоді про нас дізналися волонтери з центру та заходу України. Вони почали приїжджати й забирати переселенців до більш безпечних територій. Одних відвезли – по інших приїхали. І так постійно. Звісно, ця інформація швидко поширилася «сарафанним радіо», а тому люди почали масово їхати до нас, аби дістатися безпечних областей.
Виїжджали й наші жителі, особливо на початку березня, коли російські літаки обстрілювали наші території. Власне, саме літаки найбільше вплинули на людей. Вони несуть страх залишатися не лише без даху над головою, а й втратити життя. Тому очевидно, що це спонукало наших людей шукати прихисток в інших регіонах.
Тож на початку повномасштабної війни наша громада була наповнена людьми, а потім, коли небезпека почала наростати, кількість людей зменшувалася. Окупаційні війська підходили все ближче, сусідня Іванівська громада опинилася під окупацією. І навіть тоді ми щоночі приймали людей із вже захоплених територій. Надавали їм допомогу, годували, лікували. А потім кожен вже самостійно вирішував, залишатися тут чи продовжувати свій шлях у пошуках безпеки.
У деяких селах окупанти вщент знищили цілі вулиці
Загалом протягом лютого-березня 2022 року 4 з 23 наших населених пунктів опинилися під обстрілами російських військ. І на початку квітня, коли окупанти вийшли з Чернігівської області, ми почали фіксувати пошкодження та руйнування у цих селах. Десь були зруйновані цілі вулиці, просто знищені вщент. Десь просто пошкоджені – через авіабомби. А хтось постраждав внаслідок артилерійських обстрілів.
А тому питання відновлення й відбудови постало того самого дня, як росіяни покинули нашу область. Адже люди потребували прихистку, домівок. До того ж місцеві жителі, які виїхали з громади, почали поступово повертатися. Але, на жаль, у всіх було, куди повернутися. Ми намагалися переконати людей не повертатися, допоки не збудуємо нове житло. Проте більшість, звісно, повернулася. Жили у сусідів, у хлівах, сараях. Але вдома.
Тут важливо розуміти, що миттєво надати допомогу й відбудувати – неможливо. На щастя, прийшли донори, з якими ми співпрацювали ще до великої війни. Хтось передавав нам брезенти й дошки для ремонту покрівель, хтось надсилав вантажі з гуманітарною допомогою. Допомога була, нас підтримували. Так, можливо, її було недостатньо, зважаючи на кількість людей у громаді. Але ми не залишалися наодинці, і це важливо.
Що далі? Працювати. Ми почали залучати кошти благодійників із Польщі. І вони стали фактично одними з перших, хто прийшов до нашої громади. Так поступово ми взялися за відбудова та відновлення зруйнованих окупантами домівок.
Загалом ми мали 300 пошкоджених домогосподарств і ще понад 40 – повністю зруйнованих. Ми чекали на допомогу держави, але не могли сидіти склавши руки. У цьому нам допомогли волонтери – люди, які працювали в громаді під час піку евакуації, залишилися нашими друзями. Тож ці зв’язки також допомогти нам пришвидшити процес відбудови.
Домівки для наших жителів будували волонтери з усього світу
Питання щодо відбудови повністю зруйнованих будинків тривалий час залишалося відкритим. І ось наприкінці 2022 року до нас завітали волонтери з благодійного фонду «Молодь із місією». Ми показали нашу територію й запитали, чим вони можуть нам допомогти. І вже у березні отримали результат – нас включили у програму модульних будинків тимчасового проживання на місці зруйнованих домівок. І нехай це не повноцінні будинки, які були у людей раніше, але це бодай щось для тих, хто втратив все.
А я нагадаю, що йдеться про приватні садиби, люди живуть у маленьких селах, де ніхто й ніколи не думав, що може прийти війна. Скажімо, село Грабівка і взагалі розташоване під лісом, люди живуть за його рахунок. Звісно, ніхто з них не виїхав. Тому ми були зобов’язані докласти максимум зусиль, аби допомогти своїм жителям.
І нам вдалося. Вже у травні до громади завітали перші 50 волонтерів із Норвегії, Франції, Польщі, Чехії, Латвії тощо. Ці люди почали зводити модульні будинки. А в червні до нас приїхали ще 200 людей, які разом із фондом «Молодь з місією» разом відновлювали громаду. Загалом вони встановили понад 20 модульних домівок. Звісно, хотілося б більше, але й наші люди не завжди готові до такої допомоги. Десь просто не хочуть, десь – не довзволяє ділянка чи є якісь упередження. Усе завжди залежить від людини.
Паралельно БФ «Молодь з місією» проводила активну роботу в освітянській галузі. Це була п’ятиденна робота з нашими дітлахами. Вона співпала із закінченням навчального року, тож малеча могла насолодитися доволі неординарним підходом до освіти та дозвілля від волонтерів. А ми – місцева влада – намагалися зробити все можливе, аби доступ до цих заходів могли отримати абсолютно всі діти в нашій громаді. Адже це великий плюс, великий урок для кожного з нас. Зрештою, діти, які чули вибухи та бачили страждання, нарешті отримали щось світле й добре.
За пів року ми виграла понад 30 грантів для нашої громади
Наша громада була сформована ще 2017 року. І вже тоді, паралельно із оформленням документів від сільських рад, постало питання – а як розвиватися? Тоді практично не було ані державних субвенцій, ані якихось проєктних активностей. Але все ж були програми розвитку, а тому ми почали вчитися писати проєктні заявки. Завдяки цьому нам вдалося модернізувати два приміщення у школах Куликівки. Скажу чесно, власним коштом ми б цього ніколи не зробили. Це була японська ініціатива, понад 6 мільйонів гривень інвестицій. Так, було співфінансування, але наш внесок був незначним. Згодом ми написали проєкт на отримання комунальної техніки, якою наша громада користується донині.
Але з 2020 року, коли децентралізація завершилася, ми зрозуміли, що маємо навчитися писати грантові заявки дійсно якісно. Адже скільки б тренінгів ти не пройшов, все одно потрібно відшліфувати свої навички на практиці. Методом спроб і помилок. Так ми і робили.
Почали з маленьких проєктів: запустили бізнес-центр, створили серію промороликів про нашу громаду. А перед великою війною почали співпрацювати з Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ). Були й менші проєкти, але всі вони – потрібні й важливі.
Тож сьогодні ми продовжуємо цей досвід. Серед наших донорів є й ті, з ким ми вже мали досвід співпраці. Лише станом на середину 2023 року ми записали на свій рахунок 33 успішні проєкти. Хай навіть сумарно ми залучили не таку вже й велику суму – 33 мільйони – але для нашої громади це великі кошти. Майже половина бюджету.
Ба більше, коли ми були евакуаційним хабом, про нас почули навіть у Чехії. І після закінчення бойових дій зв’язалися з нами, запропонувавши допомогу. За ті кошти – 700 тисяч крон – ми облаштували в школі укриття для початкових класів. Це надзвичайно корисний досвід, і ми вдячні, що про нас знають, пам’ятають і згадують.
А ще в таких ситуаціях дуже не хочеться підвести донора. Тому намагаємося робити все максимально відкрито: від отримання коштів до закупівлі. Звіти, чеки, квитанції. Це наш ключовий принцип: відкритість і взаємодопомога.
Почніть з найменшого: говоріть про себе
Що б я порадила громадам, які пережили окупацію? Щонайменше говорити. Від роликів про те, як ви постраждали, до історій ваших людей. Це допоможе донорам зрозуміти, хто ви такі. І подружитися, якщо можна так сказати.
Та й взагалі вкрай важливо співпрацювати з іноземними фондами та організаціями. Слід зрозуміти, що це не просто доповнення до бюджету чи допомога обладнанням. Ні, ми передусім вчимося бути європейцями, вчимося їхній дисциплінованості, вимогам тощо. І завдяки цьому починаємо жити в кращих умовах, почуваємося комфортно у будь-якій точці своєї країни.
Компанія Google та Міністерство освіти і науки України запускають програму «Академія ШІ для освітян». Навчання допоможе українським працівникам освіти ефективно використовувати можливості штучного інтелекту в щоденній роботі.
Про це повідомили в МОН.
Навчання має три напрями для різних потреб освітян:
- вихователям закладів дошкільної освіти розповідатимуть про можливості ШІ для розвитку творчості та індивідуального підходу до дітей;
- вчителям середньої освіти — про зменшення навантаження, створення цікавих уроків та підтримку учнів;
- викладачам фахової передвищої та вищої освіти — про новітні інструменти для наукової роботи та етичні аспекти використання ШІ.
Читайте також: На Дніпропетровщині відкрили сучасну дослідницьку майстерню для школярів (ФОТО)
Учасники зможуть переглядати тренінги наживо або в записі. Також вони матимуть можливість опанувати практичні інструменти для впровадження ШІ у свою практику.
Під час навчання експерти зможуть відповідати на питання, які виникатимуть в учасників. Разом із тим освітяни отримають доступ до спільноти, де зможуть обмінюватися досвідом. Після проходження учасники отримають офіційний сертифікат про завершення навчання.
Курс розпочинається 7 квітня о 18:00. Зареєструватися на програму можна за посиланням.
Раніше ми писали, що Google надає українцям безплатний доступ до курсу про роботу з ШІ.
Фото обкладинки: Pexels
Берлінський дизайнер Франк Пітер Вільде, який регулярно підтримує Україну у своїх соцмережах, опублікував нову фотографію із кримськотатарською символікою.
Вільде виклав новий допис на своїй сторінці в інстаграм.
У дописі дизайнер звернувся до спецпредставника Трампа Стіва Віткоффа після його інтерв’ю Такеру Карлсону. Під час розмови Віткофф заявив журналісту, нібито основною перешкодою до припинення війни є небажання України визнавати окуповані росією території. Він зазначив, що на думку керівництва рф ці території вже належать їм.
Під фотографією Вільде запитав у Віткоффа:
«Як щодо того, щоб зробити домашнє завдання, перш ніж повторювати роZZійське пропагандистське л*йно, пане Стіве Віткофф?».
Читайте також: «Я в захваті!»: Шерон Стоун показала картину українського художника у себе вдома (ВІДЕО)
Для фотографії Вільде одягнув футболку та кепку з надписами: «Крим — це Україна», а також узяв український та кримськотатарський прапорці. У руках дизайнер тримає каталог виставки «Ломикамінь. Жіночий спротив у Криму».
Раніше ми писали, що берлінський дизайнер Франк Вільде заспівав у таксі Uklon в Києві (ВІДЕО).
Фото обкладинки: інстаграм-сторінка Франка Пітера Вільде
Ярослав Давиденко понад усе мріяв знову стати на ноги. Після того, як поруч розірвалася міна, йому довелось пережити багато операцій. Згодом чоловіка перевели на реабілітацію до невеликої лікарні в прикарпатському містечку Надвірна.
Одного ранку до зали несподівано зайшов золотистий ретривер. У зубах він тримав кошик з цукерками. Ярослав не зводив з нього погляду — що собака робить у лікарні?
Та коли пес почав «пригощати» пацієнтів смаколиками, класти голову на коліна й давати лапу, чоловік посміхнувся, а на душі в нього стало спокійніше. Відтоді в Надвірній почалася каністерапія — метод реабілітації за допомогою навчених собак, який допомагає військовим відновлюватися не лише фізично, а й емоційно. Про те, як це працює, дізнався ШоТам.
Ярослав Давиденко
військовий родом з Полтавської області
Я знову навчився ходити
До служби я працював на заводі з виготовлення напівфабрикатів, а також добових супових наборів для військових. У квітні 2024 року вступив до лав ЗСУ.
У серпні отримав поранення — ще не дійшов до позиції, як почався обстріл, і міна прилетіла прямо під ногу. Я вдячний побратимам, що вчасно мене витягли та надали домедичну допомогу. У мене були значні розриви м’язів і переломи кісток. Я пройшов десять складних операцій в Івано-Франківській лікарні — мені в ногу поставили титанову пластину та стрижень.
Після лікування спрямували на реабілітацію в Надвірну, де мені допомогли стати на ноги. Майже два з половиною місяці я щодня займався з реабілітологом на спеціальних тренажерах. Одного разу у відділенні побачив собаку й здивувався, що його туди пустили, а тоді почув про каністерапію та вирішив спробувати.
Один із собак постійно любив залізти мені на ліжко, щоб я його гладив. Згодом приходили й інші песики — Марвін і Фокс.
Ярослав Давиденко на прогулянці з собаками. Фото надав Ярослав
Завдяки собакам я почав більше ходити: гуляв з ними, грався, годував, робив різні вправи. У мене аж настрій з’являвся, коли їх бачив.
З чотирилапим можна не лише погратись, а й поспілкуватися — відкритись і довіритись. Я б хотів, щоб більше військових спробували цей метод терапії, бо коли приходять собаки, на душі стає спокійніше.
Христина Паньків
психологиня в Надвірнянській центральній районній лікарні
Ми побачили усмішки на обличчях військових
У Надвірнянській лікарні ми надаємо послуги з фізичної реабілітації та психологічний супровід. Наші спеціалісти знали про каністерапію, яку давно застосовують у світі, — її зазвичай використовували в реабілітації людей з інвалідністю, а тепер частіше — для відновлення військовослужбовців. Ми хотіли, щоб і в нашій лікарні була реабілітація за допомогою навчених собак, але не знали, чи в такому маленькому містечку як Надвірна буде ця можливість.
Психологиня разом зі спеціально навченими собаками у відділенні реабілітації та відновлювальної медицини. Фото надала Христина Паньків
У грудні минулого року до нас на реабілітацію почала ходити власниця песиків Олександра Марчук — вони з чоловіком понад сім років професійно займаються собаками, які беруть участь у різних конкурсах і змаганнях. Вона до нас приходила, бо мала проблеми з рукою, і займалася разом з військовим з ампутацією пальця та травмою руки.
Тоді Олександра підійшла до завідувачки відділення і запропонувала привести чотирилапого для психологічної та фізичної реабілітації. Ми як спеціалісти відділення спочатку насторожились, бо собаки бувають різні, але вона пояснила, що це спеціально натренована золотиста ретриверка Бетті. Ми погодилися спробувати, і з початку січня почався цей експеримент, який став успішним.
На перше знайомство Бетті принесла в зубах кошик з цукерками й пригощала всіх пацієнтів — це було дуже мило. Після цього вона одразу побігла до військового з травмою руки.
Бетті з кошиком прийшла до військових. Фото: скриншоти з відео Надвірнянської центральної районної лікарні у фейсбуці
Я побачила, як каністерапія допомагає військовим зняти психоемоційну напругу. Вони часто занурюються у свій травматичний досвід, переживають різні форми втрати. Собака ж проявляє безумовну любов і тепло, чим показує військовому, що можна жити тут і зараз. Адже тварину потрібно погодувати, вигуляти, погладити — це не можна відкласти ані на завтра, ані залишити у вчорашньому дні.
Завдяки собакам військові повернулися в стан безтурботності, ми побачили усмішки на їхніх обличчях. Вони дозволили собі проявити щирі емоції, які їм забороняють на війні.
Ще Олександра двічі залишала собаку в моєму кабінеті, коли в мене були індивідуальні консультації. Поки я вела сесію, присутність собаки заспокоювала та розслаблювала пацієнтів.
Каністерапію разом з іншими видами терапії проводять у межах проєкту «Година душепіклування». Фото надала Христина Паньків
На одному такому прийомі був 31-річний ветеран. Пес підійшов, дав лапу і почав горнутися до чоловіка. Я знаю цього ветерана понад два роки й розумію, чому він так до нього поставився — це дійсно гідна людина. Собаки відчувають людей і не до кожного будуть підходити й класти голову на коліна, та ще й без команди.
У залі фізичної терапії Олександра влаштовувала невеличкі змагання. Кожен охочий військовий брав у них участь — кидав собаці іграшки, грався, гуляв з ним. Окрім цього, розчісувати собаку, чухати, давати попити води зі спеціальної поїлки, на яку потрібно натиснути, — це хороша можливість зробити вправи при травмі: людина виконує їх несвідомо й при цьому розробляє руку.
Спеціалісти відділення реабілітації та відновлювальної медицини в Надвірній разом з військовим Ярославом після занять. Фото надала Христина Паньків
Каністерапія в нашому відділенні проходить на волонтерських засадах. Коли подружжя Марчуків має можливість і наші пацієнти мають потребу поспілкуватися з чотирилапим, ми зв’язуємося з ними, узгоджуємо графік, і вони приходять.
Лікарня не має змоги це оплачувати, адже у законодавстві цей вид терапії не введений як обов’язковий. Ми дуже вдячні Олександрі та її чоловіку Володимиру за те, що вони погодилися допомогти військовим. За ці декілька місяців понад 30 військових і ветеранів у нашій лікарні спробували каністерапію та стали посміхатися, жартувати й нарешті відкрилися.
