«Я не хочу нікуди бігти». Історія журналістки з Києва, яка замість евакуації обрала службу в теробороні

До повномасштабного вторгнення Маргарита працювала журналісткою й ніколи не тримала в руках зброю. Утім ранок 24 лютого докорінно змінив її життя. Замість евакуації та пошуку більш безпечного місця, вона пішла до військкомату та записалася до лав територіальної оборони. 

Сьогодні вона – медик, а паралельно шукає все необхідне для свого батальйону. Від протизастудних препаратів до бронежилетів. А ще мріє повернутися в професію та створити родину. Це інтерв’ю ми записали в форматі голосових повідомлень у Telegram. Коли одна з тисяч захисників і захисниць столиці мала бодай кілька хвилин вільного часу.

Сиділа на підлозі й не знала, що робити

Мені 25 років, проживаю в Києві, хоча родом із Харкова. До війни була журналісткою та піар-менеджеркою, а також працювала прессекретаркою народного депутата. Ці три роботи в мене були паралельні. Про початок повномасштабної війни я дізналася від тата. Телефон був вимкнений на режим «сон», і я не чула його дзвінків з п’ятої ранку. Лише дивом прокинулася о сьомій і побачила купу пропущених викликів.

Коли дізналася про війну, спершу думок не було – лише прострація. Я поговорила п’ять хвилин із татом, він сказав зібрати тривожну валізу і щось робити далі. Схоже, він думав, що я буду евакуюватися. Я просиділа трохи на підлозі, не знаючи, що робити далі. Увімкнула на YouTube один із телеканалів і слухала новини. Потім побачила допис «ДонорUA» про те, що у госпіталі потрібна кров. Зібралася й пішла туди. Здала кров, повернулася додому, приготувала їсти, зібрала рюкзак із необхідними речами.

Тікати від війни – не мій шлях

Спершу я думала поїхати до подруги в інший кінець міста, щоб разом пожити кілька днів. Але потім побачила допис свого знайомого, який записався в тероборону. Подумала, що не хочу нікуди бігти. Треба щось робити! Перша думка – піти в якийсь волонтерський фонд, але я не знала, як це зробити. Тому обрала простий і зрозумілий шлях – йти до військкомату і дізнаватися.

Коли прийшла, думок піти звідти не виникало. Хоча зі мною була знайома, яка, стоячи у черзі, розвернулася й пішла вивозити родину. І це абсолютно нормально. Але мені тоді здавалося, що я в правильному місці.

Бойових навичок у мене не було – раніше займалася танцями та півтора року боксом. У мене гарна спортивна підготовка, але військової не було взагалі.

Ще в університеті я пройшла курс надання домедичної допомоги, тому в столичну тероборону мене взяли як санінструкторку. Це вважається як медик, але без повної медичної освіти. Коли розповіла рідним, на який крок зважилася, вони були шоковані. Головними були слова: «Бережи себе!». Але ніхто не намагався мене відмовити: ані друзі, ані близькі. Адже це все одно було б безнадійно.

Шукаю ліки й каски та допомагаю хворим

У перші дні мого перебування в теробороні були інструктажі про надання першої домедичної допомоги. Паралельно наша невеличка команда медиків забезпечує необхідними препаратами весь батальйон. Зараз ми вже маємо хороші контакти й допомагаємо тим, хто звертається з інших столичних батальйонів чи навіть з інших міст. Якщо в бійця є мама, дружина, брат чи сестра, які потребують певних ліків, – вони також звертаються до нас, і ми шукаємо. Крім того, я шукаю для себе та свого батальйону різну амуніцію: сумки, каски, бронежилети тощо.

Ми співпрацюємо з різними фондами, здебільшого це фонд Сергія Притули та «Повернись живим». Вони нас підтримують, але через великий попит ти не можеш просто кудись приїхати й одразу забрати 200 бронежилетів на весь свій батальйон. Тому збираємо потроху – по 5-10 у різних місцях. Через це нам потрібно шукати нові й нові контакти, чим я і займаюсь. Зараз у моєму дні ще є пункт «догляд за хворими». Ми надаємо консультацію та допомогу хворим на ГРВІ та COVID-19, людям з різними порізами та забоями.

Допомагатиму Україні до кінця війни

Настрій у мене бойовий. Я не знаю жодної людини, яка не вірить у нашу перемогу. Навпаки – всі хлопці рвуться до бою! Багато хто хоче більш активно брати участь в обороні Києва. Але, сподіваюся, до цього не дійде, і всі вони залишаться живими та здоровими. Наразі в нашому батальйоні немає поранених чи загиблих.

Згідно з законом, потрібно підписати контракт із теробороною на три роки. Оскільки я не була військовозобов’язаною, мій контракт добіжить кінця разом із завершенням в Україні воєнного стану. Тобто щойно війна закінчиться, я піду додому. 

Варто робити все, аби про нас не забували

Війна – це дуже неприємна штука не тільки в фізичному, але й в моральному сенсі. Чим довше ми будемо залишатися в такому стані, тим більше будемо змінюватися. Я не знаю, чи будуть ці зміни хорошими чи поганими, тому розраховую на швидке завершення. Думаю, кінець війни можливий за кілька місяців. Дуже не хочеться, аби це стало чимось затяжним, як Перша світова. Це вже точно не буде окопна війна, тому що в Росії немає стільки сил і часу.

Читайте також: 20 день війни. Хроніка боротьби. Головні перемоги України та українців

Будь-який інформаційний спротив – це дуже важливо. Але це треба робити не тільки нам, а й нашим міжнародним партнерам. Тому я часто спілкуюсь з іноземними медіа. Треба, аби про Україну не забули, аби війна не захлинулося в інших проблемах. Бо скоро почнеться весна, потім літо, промоції фестивалів у різних країнах, можливо, якісь політичні чвари. І наша проблема буде потім…

Після війни мрію про власну родину

На сьогодні мої плани – за декілька днів закрити ще кілька потреб у медикаментах, знайти додаткові джгути та аптечки, поповнити запаси протизастудних засобів і нарешті дочекатися замовлених бронежилетів для нашого батальйону. Дуже хочеться, щоб війна закінчилася десь до літа. Щоб восени наші діти пішли до школи, а скрізь почалося нове життя.

Серед моїх особистих цілей – нарешті повернутися до своєї професії. Хочу працювати за своїм покликанням – як журналістка, сторітейлерка, можливо, заснувати власну піар-агенцію. А також дуже хочу створити родину, бо не встигла до війни, і зараз дуже цього потребую.