Суспільство
Я не біженка, я – українська дизайнерка. Як Відана Блонська популяризує українське мистецтво за кордоном
Відана Блонська – українська дизайнерка, яка через війну була змушена покинути домівку та разом із сином переїхати до Польщі. У Варшаві їй радили влаштуватися кур’єркою в Glovo або касиркою в супермаркет Biedronka. Та замість цього засновниця бренду Vidana відновила власну справу, якою займається вже 6 років.
Сьогодні Відана разом із мамою створює етноодяг та популяризує українське мистецтво за кордоном. Її клієнти – це діаспоряни з США та Європи, а нова команда також складається з українок. Свою історію дизайнерка розповіла ШоТам.
Відана Блонська
Українська дизайнерка, засновниця бренду Vidana
Після 24 лютого разом із сином виїхала до Польщі, де відновила свій бізнес та продовжує популяризувати українську культуру за кордоном
Заграва
24 лютого я була вдома в Крюківщині, це Бучанський район. Подзвонила мама. Кричала, щоб я звідти їхала. Близько 6 ранку телефоную татові мого сина, прошу, щоб відвіз мене з 6-річним сином до батьківського дому.
Ми зібрались за кілька хвилин. Я розуміла, що йде небезпека, в мене стояли наплічники, проте порожні: я до останнього намагалася думати, що це не так. Зібрала, що могла, і ми поїхали до мого рідного міста ー Жашкова, 140 км від Києва. День побули там. Вночі я почула, що щось летить, зрозуміло, що цивільні літаки не літають. Треба рятувати дитину. Вона не може розвиватися в таких умовах.
Мій син активний, йому потрібен рух, однолітки. Треба було щось робити, але їхати на захід України не хотіла. Там і без нас місця не було, і так само вили сирени. Тому наважилася їхати за кордон. Ніхто не був у захваті від мого рішення, мене підтримало кілька найближчих людей.
Страшно. Затори. У кожній області моніторю, чи ніде нічого не прилетіло. Небезпечно скрізь. На адреналіні я не спала, не їла… Певне, з тиждень я не відчувала такої потреби.
Ми перейшли українсько-угорський кордон. Стояли 8 годин на холоді з дитиною. У Польщі нас чекали родичі, у яких ми зупинилися на тиждень. Вони живуть у Вроцлаві, але там я залишатись не хотіла. Місто гарне, але не для мене. Мої друзі, які вже давно живуть у Варшаві, кликали мене до себе. Я до останнього відмовлялася, адже Варшава дорога. До того ж, усі біженці з України їдуть у великі міста. Та друзі наполягали: інші люди вірили в мене більше, ніж я сама.
Були дні, яких я навіть не пам’ятаю
Коли ти переступаєш лінію кордону, то просто множишся на нуль. Ти ніхто. Я свідомо це зробила. Найімовірніше, найближчі кілька років я не повернусь. Якщо вже пішла на цей крок, то це не просто перечекати. Це новий етап у житті. Я розуміла, що буду залишатимусь надовго.
Перше, що я почула, – можу піти на роботу в доставку Glovo, Bolt чи ще кудись. Знайомі хотіли допомогти мені, давали поради, складали резюме, намагалися знайти що-небудь без знання мови. В Україні я офіційно зареєстрована, платник податків. Людина, яка є творцем, митцем, артистом, чує, що має йти в Glovo. Так не може бути. Я була зла. Ця злість, напевно, перший час керувала мною та змушувала рухатись далі.
Друзі допомогли влаштували сина до школи, в мене з’явився час. Перший місяць ми жили в них, вони щодня витирали мені сльози, заспокоювали, купили антидепресанти, на яких я протрималась практично місяць. Були дні, яких я навіть не пам’ятаю. Траплялись панічні атаки, зриви, на фоні яких ставались сильні мігрені. Я сліпла на одне око або глухла на вухо. Цей біль приковував мене до ліжка.
Замість роботи в супермаркеті відновила власну справу
Через кілька тижнів у Варшаві я зрозуміла, що в доставку не піду, а на касу в Бєдронку (Biedronka, мережа супермаркетів в Польщі, ー ред.) мене не посадять. Я не знаю мови і зірвала собі спину та зіпсувала зір, коли будувала свій бренд і вишивала ночами. Отже, мені треба продовжувати своє. Те, на що я вже поклала здоров’я і час. Вдома в мене була студія етноодягу.
Матеріалів я не взяла, а мама, яка є моїм модельєром, на той час була в Україні. Вона ідеальна в створенні одягу, але при цьому – вразлива. Через війну ніби заклякла. Творча людина не може працювати в таких умовах.
У найближчому стоковому магазині я придбала кілька лляних сорочок. На щастя, вмію обирати одяг. Купила фарби для тканин, пензлики. З цим клуночком прийшла до друзів і заявила, що починаю працювати.
Розмалювала першу сорочку, другу, потім – десяту, двадцяту. Десь через місяць до Польщі приїхала моя мама. Зараз вона живе та творить у східній частині країни, ми знову працюємо, як в Україні: вона шиє і надсилає мені на розмальовку чи вишивку.
Створили першу мініколекцію. Потім я попросила, аби мені відправили продукцію зі студії. Чесно кажучи, я вже морально попрощалася з нею, адже магазин в Бучанському районі. На щастя, вироби вціліли.
Принципово не співпрацюю з російськими шоурумами
Усі роки моєї роботи були спрямовані на західний ринок, тобто діаспору (Канада, США) та країни Європи. Загалом це іноземці, які цікавляться етнічною культурою України. Люди знаходять мене на пінтересті, там акаунт має мільйонні перегляди на місяць.
Мої колеги-дизайнери дивувались, чому я принципово відмовляюсь відправляти речі на росію та співпрацювати з російськими шоурумами, хоча таких пропозицій було чимало. Я ходила на Майдан. Знаю, що таке втрачати друзів на війні. Вона триває вже багато років, не тільки з 24 лютого. Моя позиція принципова. Коли я виїхала – не втратила свою аудиторію. З’явилися лише плюси. Тут швидка доставка, є все, що потрібно для роботи.
Під час перетину кордону було відчуття липкої злості
Я не біженка, не оформлювала жодних статусів. Не потребую допомоги для біженців. Я не приїхала сюди, бо це було моє рішення… Тут така тонка грань. Я приїхала шукати безпечне місце для дитини та з надією розвиватись і творити. Жодного разу не стояла в чергах за гуманітаркою. Натомість мені треба умови для роботи, можливість зняти житло, щоб дитина ходила до школи, щоб я була на рівні з тими, кому не довелося переживати стрес через вимушений переїзд.
А винайняти житло тут нелегко. Особливо, коли ти українка, приїхала після 24-го і в тебе дитина. Поляки не хотіли здавати в оренду, думали, що зараз поселять нас, а потім, якби в мене не було грошей, то, згідно з місцевим законодавством, вони не мали б права мене виселити. Звісно, я їх теж розумію. Проте як ти доведеш, що в тебе є дохід? У мене лише закордонний паспорт, і в ньому вписана дитина. Та мені пощастило: друзі допомогли винайняти житло.
Я вибрала Варшаву, бо вона чимось схожа на Київ. Я там вчилася і прожила більше 10 років. Варшава нагадує Київ темпом. Вона дорога і переповнена. Але багато українців вже повертаються додому. Хтось фінансово не витягує, хтось не може знайти роботу, комусь психічно важко, бо вдома сім’я, чоловіки.
З молодшим поколінням я спілкуюся тут англійською, зі старшим бувають проблеми. Але деколи це добре, що я не розумію мови. У нашому будинку живе бабця, яка ненавидить українців. Завжди щось буркоче в стилі «коли ви вже повернетеся додому».
Дійшли руки до офіційного оформлення. Я не люблю працювати нелегально, в мене огида до такого підходу. Звикла, що все офіційно. Спочатку вагалася, чи вийде в мене. Зараз розумію, що справи йдуть добре.
В Україні я досі ФОП. Коли перетинала кордон, у мене було відчуття липкої злості: я вивожу з країни себе, свій творчий ресурс, потенціал і свою дитину.
Шкільні питання мене більше не хвилюють
Син вдома ходив у перший клас, тут прийняли до зерувки (нульовий клас – ред.). Він там з 7:30 до 16:30. Йому подобається. Це одна з причин, чому я не планую повертатись найближчі роки. У нього, звісно, напружений досвід: нова мова, менталітет, діти. Він став такий дорослий за цей час. Вже говорить польською. Дитина швидко адаптувалась.
В Україні все було не так. Уроки з 08:00 до 12:00, потім мені треба було організувати групу продовженого дня, бо в мене бізнес, я не можу сидіти з дитиною. Я хороша мама, коли я попрацювала і коли моя дитина проводить час нормально – займається творчістю, іншими речами, які я забезпечую.
Забирає його няня, також українка. Вони разом граються, а я можу спокійно налагодити свою роботу. Харчування, ставлення до дітей ー є багато моментів, які тут спрощують мені шкільні питання. Нема такого, що телефонують і кажуть: «Здайте 300 грн на штори». Це мене тішить. Сподіваюся, що в Україні теж так буде.
Мій бренд народився з однієї сорочки
У декреті я нервувала, що деградую, тому вдома малювала портрети на замовлення. Якось мама пошила для мене лляну сорочку. Вона часто що-небудь шила мені. Я не люблю одяг, але мама вірила, що колись я одягну щось гарне. Подаровану сорочку я розмалювала і продала. Попросила маму пошити ще. З’явилися замовлення, студія, помічниця, офіційне оформлення, виставки.
У Польщі масштаби роботи збільшились, може бути 50 замовлень на тиждень, а може – 30, по-різному. Тому тут я вже знайшла дівчат з України, які допомагають з вишивкою та розписом. Також в мене є СММ-ниця, я працювала з нею раніше, як з моделлю, а після повномасштабного вторгнення запропонувала повноцінну роботу. Недавно подумала, скільки людей мені допомагають: зараз 5 чи 6 людей частково виконують роботу, якою я займалася сама.
Я ніколи не копіювала традиційний стиль. Але спостерігаю, як дизайнери копіюють мене. Одна з таких ситуацій змусила мене зареєструвати торговельну марку. Тепер чекаю підтвердження сертифікату, щоб подати в суд – за все треба платити.
В Європі авторське право працює чудово. І це чергова причина, яка мене заспокоює. Звісно, я сумую за домом. Мені не вистачає Києва, але є моменти, які життя дає для розвитку.
Читайте також: Вишиванка на День Незалежності: 8 українських модних етно-брендів
Мрії вже не ті
Я експресивна людина, агресивна та запальна. Мій характер змушує направляти енергію в два русла: музику і тепер вже бізнес. Раніше – в те, що я малювала. Але зараз я практично не малюю, більше займаюся менеджментом всіх процесів.
В Україні я мріяла вступити до музичної академії, готувалась, записалась на ЗНО. Я граю на фортепіано і трохи на гітарі. Створюю та виконую пісні. Як приїхала сюди, зрозуміла, що кожен день вже сам по собі мрія. Ти вже живеш, і в тебе все добре. Маєш плани, щось робиш, в тебе щаслива дитина.
Розмовляла Христя Гарбіч.
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
