

Суспільство
«Я мріяв про це з дитинства». Хлопець із синдромом Дауна став кондитером у майстерні печива на Київщині. Як йому це вдалося
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Якщо ви хочете випити смачної кави, скуштувати щось солоденьке, а водночас підтримати добру справу – завітайте в майстерню крафтового печива «Коржик» у Фастові. Її створили при греко-католицькій церкві, і там працює хлопець із синдромом Дауна.
Микита свого часу допомагав самотній матері з вечерями, і так захопився кулінарією, що вирішив присвятити цій справі своє життя. Невідомо, чи вдалося б йому у свої 21 стати кондитером, якби не допомога церкви. Адже саме отець Віталій став людиною, яка повірила в Микиту більше, ніж він у себе сам.

Отець Віталій
Настоятель Парафії святого великомученика Димитрія Української греко-католицької церкви
Засновник майстерні крафтового печива «Коржик» у Фастові
Нас із Микитою звела доля
З хлопчиком, на ім’я Микита, доля звела нас іще років 10 тому. У помешканні його родини виникла пожежа, і наші парафіяни з організації «Лицарі Колумба» долучилися до ліквідації наслідків. Родина опинилася в дуже скрутній ситуації: самотня мати, її син із синдромом Дауна та маленька донечка без цілісного житла. Згуртувавшись, когорта доброчинців допомогла відновити будинок, придбати речі першої необхідності, меблі.
Я тоді вирішив пригостити цю родину піцою. Познайомився з самим Микитою, який тоді вчився у 6 класі, та його сестричкою Анею. Він дуже позитивний хлопець. Ця комунікація відразу об’єднала нас. Я і не помітив, як ми з Микитою заприятелювали.
Відтоді Микита щонеділі приходить до мене в церкву. Він уже вивчив, як я служу. Ходить поруч зі мною зі свічкою і чітко знає всі алгоритми, як потрібно засвідчувати.

Хлопцю не все вдається, але він розумний: пише без помилок, непогано закінчив школу, комунікує з іншими. Він з дитинства любив готувати для своєї сім’ї, тому і вирішив, що коли виросте, стане кулінаром. Його мрією було пекти печиво. Тому після дев’ятого класу Микита вирішив вступати до училища, щоб здобути професійну освіту.
Микита: Середній бал у мене був 7,8, я закінчив 9 класів. В училищі теж добре вчився: писав конспекти, контрольні, дипломну роботу.
На ідею проєкту надихнула його усмішка
Наша громада дуже активна, маємо багато різних проєктів. Ми вже тривалий час співпрацюємо з «Українською освітньою платформою», організацією «Благодійний Фонд Карітас Київ».
За допомогою різних грантових програм у Фастові у 2012 році зʼявився хаб для дітей із багатодітних сімей і тих, які опинилися у складних життєвих ситуаціях. Ми влаштовували різні майстер-класи, проводили творчі зустрічі, терапевтичні заходи, екскурсії, поїздки. Наш наступний проєкт був кулінарна майстерня для дівчаток і творча столярня для хлопчиків. Також у нас був спортивний гурток, для якого ми закупили великий тенісний стіл.
Коли «Українська освітня платформа» втретє покликала нас узяти участь у проєкті «Школа відповідального служіння», ми думали, яку ж ідею тепер реалізовувати. Я бачив, як формуються наші спільноти, і зрозумів, що бракує якоїсь родзинки. Чомусь подумав, що було б добре створити пекарню. Але ні, Микита тоді не був у центрі уваги – я хотів, щоб у громаді просто щось випікали у межах соціального підприємництва.
Читайте також: «Їхній мотивації позаздрить будь-хто». Майстерня Woodluck дає другий шанс колишнім нарко- і алкозалежним. Як працює цей бізнес
Та згодом під руку мені попалася світлина, де Микита усміхається і тримає у руках хліб, який сам спік. У той момент я вирішив, що наш проєкт варто обʼєднати саме навколо нього, щоб допомогти Микиті реалізуватися та звернути увагу суспільства, зокрема нашої громади, на проблеми людей з інвалідністю.
Грошей не було, але дуже хотілося
Ми пройшли навчання, як відкрити соціальне підприємництво, як допомогти людині з інклюзією і як звернути увагу суспільства на проблеми людей з інвалідністю. Наша команда виконала три модулі, після яких ми виграли грант, який передбачав закупівлю обладнання для «Коржика». Оскільки цих коштів було недостатньо, ми також брали участь у фандрейзингу на платформі «Спільнокошт».
Повернувшись із навчання, я розказав Микиті, що ми створюємо для нього проєкт. Але він чомусь у це не дуже вірив. Усміхнувся і сказав: «Добре, добре, я готовий».

Микита: Випікати мені було цікаво завжди. Коли моя мрія здійснилася, і я став кухарем-кондитером, я був дуже щасливий. Завжди хотів, щоб мама раділа за мене. Коли я розказав їй, що буду працювати за професією, вона сказала мені: «Молодець!».
На відкриття пішло дуже багато зусиль волонтерів. Ми не мали коштів на оренду приміщення чи комунальні витрати, але знайшли їх через різних благодійників. Нас підтримали дійсно хороші люди.
Коли ти не маєш грошей, але дуже хочеш зробити добру справу, Господь тобі допомагає, дає хороших людей, які тебе підтримують. Одні – фінансами, інші – фізичною працею. Церкви насправді мають ресурси, аби тільки знаходилися лідери, які будуть об’єднувати інших задля добрих справ.
Відкрилися у святий день
Ми були готові відкриватися, але почалася повномасштабна війна. Рік ми чекали, і відкрилися 7 квітня – на Благовіщення. Ми захотіли зробити це саме в цей день, аби Матір Божа взяла під опіку всіх, хто дотичний до цього проєкту. Запросили на відкриття духовного пастиря, владику Йосипа Мілена, який радо погодився благословити початок нашого діла. Ми отримали неабиякий заряд енергії від духовного проводу нашої церкви і з такого старту розпочали діяльність.

Майстерня крафтового печива «Коржик» відкрилася у Фастові за адресою вул. Шевченка, 25А. Вона працює з 10:00 до 19:00 щодня, окрім неділі. Це невеликий простір добра, куди люди приходять і можуть скуштувати смачну каву та печиво. Там можна подивитися, як працює Микита, і зарядитися його посмішкою.
У нас найдешевше печиво в місті, адже ми випікаємо його власноруч і продаємо за собівартістю. Наприклад, печиво Павлова зараз коштує 35 гривень. Також є тістечка «Брауні», сухеньке печиво. Є також і холодильна вітрина, в якій представлені різні пропозиції. Замовити з доставленням можна на нашій сторінці у Facebook.
Працює найменше, а заробляє найбільше
Наразі в «Коржику» працюють Оля й Аня. Вони поки що на волонтерських засадах, але сподіваємося, що як тільки будуть грантові кошти, дівчата зможуть отримати якусь винагороду. Микита випікає солодощі в парі з професійною кондитеркою Наталією. Вона працювала в Києві, але звільнилася. Ми попросили, щоб вона нас підтримала. Наталія вже на пенсії, але погодилася долучитися до нас. Ми офіційно виплачуємо їй мінімальну зарплату.
Микита робить усі процеси, крім безпосереднього випікання. Він отримує зарплату – фактично найбільшу тут, хоч працює найменше (три години на день). «Коржик» ще не приносить прибутку, а лише окупає витрати. Попри це ми вирішили, що Микита повинен мати достойну винагороду. Тим більше зараз він єдиний забезпечує всю родину.

Микита: Якщо говорити про кулінарію, я люблю готувати суп, картоплю, макарони. З мамою я ще люблю варити борщ. А щодо кондитерки, люблю випікати печиво, тістечка. Та найбільше мені подобається готувати торти.
Історію «Коржика» знають багато людей у нашій громаді, адже був довгий шлях від ідеї до реалізації. Ми робили відеоролики про Микиту, які показували у місті на головному екрані. І відтоді весь минулий рік мене питали різні люди: «А коли вже той “Коржик” буде?».
Нам закидають використання дитини
Микиті зараз 21. І попри такий вік ми досі чуємо спекуляції від людей, що ми використовуємо дитину, мовляв, це все піар. Бували різні негативні коментарі в інтернеті, але це здебільшого писали боти. Кожен, хто приходить сюди, бачить, що ми робимо. Моє сумління чисте, бо розумію, що я роблю. Я гадаю так: якщо є негативна інформація, значить ти все робиш правильно.
Відвідувачі часто заходять до нас. Є такі, що просто приходять, бо знають, що тут можна випити смачної кави та побути в цьому просторі. Інші заходять подивитися, як працює Микита. Є й ті, хто просто хоче підтримати нас і кинути пожертву у скриньку. Хоч у нас і маленький заклад, але все одно тут дуже затишно і гарно.

Микита тут щасливий, він завжди усміхнений. Він сюди йде з великими ентузіазмом, хоче працювати. Дуже любить свою маму і сестричку, постійно несе їм додому печиво, приготоване власноруч. Він також радий, коли хтось приходить до нього, спілкується, коли його обіймають, кажуть добре слово. Мені він постійно дякує. Та найбільша подяка для мене – це його усмішка.
Хочемо зростати, та бракує знань
Щоб і далі розвивати «Коржик», мені ще потрібно багато вчитися. Відчуваю, що бракує знань, адже я не підприємець, а священник, який покликаний дбати про порятунок людських душ. Але розумію, що соціальне підприємництво – це можливість не лише заробляти, але й ділитися з іншими.
Якщо інший бізнес дбає про прибуток, то ми – про достаток кожної людини. Нам треба розвивати соціальне підприємництво та ставити його на серйозну бізнес-основу. Бо поки я не розумію до кінця, де ми будемо брати фінанси для розвитку. А в нас багато планів.
Нині наша майстерня розміщена на другому поверсі, бо нам не під силу сплачувати оренду на першому. Це досить коштовно, а ми невелика релігійна громада. Також наразі ми маємо слабеньку пічку, а хотіли б купити дорожчу, щоб виготовляти ще більше печива добра. Але це все – на перспективу.
У майбутньому також хочемо проводити у нашому просторі майстер-класи з випічки для людей з інвалідністю. Зробимо середовище, куди люди зможуть прийти, щоб відчути себе потрібними та навчитися чомусь новому.
Для мене головне, що Микита щасливий. Він до нас прямо біжить із дому і не хоче звідси йти. Він повний життя, енергії та сил. Для мене дуже важливо, що я зміг допомогти йому реалізуватися.
Фото – з соцмереж майстерні
Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
НБУ з 1 грудня скасував усі обмеження для банків та фінансових установ на продаж готівкової валюти населенню.
Про це йдеться у повідомленні НБУ.
«Скасовано усі обмеження для банків та небанківських фінансових установ на обсяги можливого продажу ними готівкової іноземної валюти населенню», — йдеться у повідомленні.
За оцінками НБУ, це сприятиме мінімізації різниці між готівковим та безготівковим курсами. У результаті це допоможе стабілізувати курсові очікування і підвищити стійкість валютного ринку.
Відзначимо, що з 29 серпня НБУ пом’якшив обмеження безготівкового продажу валюти українцям і вперше з початку повномасштабної війни дав змогу банкам продавати валюту людям. Валюта продавалася за курсом, установленим банком, у межах щомісячного ліміту 50 тис. грн в еквіваленті в одному банку.
Про НБУ
Національний банк України – сучасна незалежна державна інституція, покликана забезпечувати цінову та фінансову стабільність у державі та сприяти економічному зростанню України.
Банк позиціює себе як сучасний, інноваційний, відкритий, незалежний центральний банк, спроможний реалізовувати свій мандат за будь-яких умов, який є лідером розвитку фінансової екосистеми, дбає про користувачів фінансових послуг, інтегрований до європейської спільноти центробанків, має довіру суспільства та міжнародних партнерів.
Нагадаємо, в Україні запустили сервіс бронювання курсу валют.
Раніше ми повідомляли, що Нацбанк упроваджує інформаційну систему «Електронний архів НБУ»
Фото: НБУ.
Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Повітряні Сили ЗСУ вночі збили 18 із 25 ударних дронів-камікадзе та одну із двох запущених росіянами ракет Х-59.
Про це повідомили у Повітряних Силах ЗСУ.
Зазначається, що у ніч на 1 грудня ворог атакував ударними безпілотниками-камікадзе з двох напрямків:
- мис Чауда – це окупований Крим,
- російського міста Приморсько-Ахтарськ.
Також окупанти завдали удару керованими авіаційними ракетами з повітряного простору окупованої Херсонщини.
Усього ворог застосував дві керовані ракети Х-59 та 25 ударних дронів Shahed-136/131. Основний напрямок удару росіян був південь та схід України.
До відбиття повітряного нападу залучено зенітні ракетні підрозділи та мобільні вогневі групи Сил оборони України. В результаті бойової роботи знищено 18 ударних БпЛА, одну керовану авіаційну ракету Х-59.
Протиповітряна оборона працювала у Миколаївській, Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях.
Читайте також: «Центром Львова я ще обов’язково погуляю»: історія переселенки на кріслі колісному, яка працює на себе та майже не виходить з дому
Про Повітряні Сили
Повітряні сили ЗСУ — вид збройних сил, який має на озброєнні винищувальну, бомбардувальну і транспортну авіацію, а також зенітні ракетні війська і радіотехнічні війська. Повітряні сили у цьому вигляді були створені у 2004 році шляхом об’єднання двох видів: Військово-повітряних сил та Військ протиповітряної оборони України.
Нагадаємо, ССО спільно з СБУ та розвідниками виявили і знищили «Солнцепек».
Також ми повідомляли, що СБУ підірвала залізничний тунель між рф та Китаєм, яким перевозили військову техніку.
Фото: flyingmag.com.
Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Стара 9-поверхова панелька, ліфт голосно приїздить на 4-й поверх. Двері відчиняє невисока жінка: «Доброго дня! Ви на манікюр?».
Проводить відвідувачку до кімнати: двоспальне ліжко, вікно прочинене, і з нього долітають звуки та запахи осіннього Львова. За столом з лампами та барвистими рядами лаків сидить молода жінка з теплою посмішкою — майстриня манікюру Алла Палагута.
«Вибач, що не зустріла сама», — поплескує долонею по кріслу колісному, в якому сидить.
До Львова Алла з мамою Мариною евакуювалися зі Слов’янська у квітні 2022-го. В незнайомому місті довелося шукати нове житло та нових клієнток, але жінка, попри випробування, не втрачає стійкості й оптимізму.
Коли Алла розповідає ШоТам про виклики, які їй трапляються, то завжди додає слово «трошечки»: «було трошечки тяжко звикнути до поглядів людей», «трошечки складно не бачитися з чоловіком цілий рік». А крісло колісне, в якому вона мусить перебувати останні п’ять років, називає не інакше як «візочок».
П’ять років боліла спина
Алла народилася й виросла у Слов’янську, що на Донеччині. Працювала в банку, а потім перейшла у сферу торгівлі: магазини, ринок, кондитерська. Дівчині дуже подобався безперервний потік людей, жарти й спілкування.
У 2013 році, у віці 25 років, Алла потрапила в автомобільну аварію. Удар припав на спину, й лишилася велика гематома, але тоді дівчина вважала, що відбулася легко.
«У наступні п’ять років у мене часто боліла спина. Я думала, що, може, підірвала спину, переставляючи лотки, чи застудила коло холодильників. Увесь час знаходились якісь логічні пояснення, — розповідає вона. — Але у 2018 році в мене почало відбирати ноги: я ступала на ногу, але не відчувала підлоги, взуття».
Алла побігла по лікарях: «Кажуть, що аналізи — хоч у космос». Але в якийсь момент вона вже ледве могла ходити. І врешті завдяки МРТ виявили 15-сантиметрову пухлину в спинному мозку — скоріше за все, її спровокувала аварія.
Далі була надскладна хірургічна операція в Харкові та встановлення імпланта на місце хребців, пошкоджених новоутворенням. Чутливість ніг це не повернуло, але вчасна операція врятувала Аллі життя. Та вона не розуміла, що з ним тепер робити.
«2018 рік розділив моє життя на «до» та «після», — ділиться Алла. — Була як овоч: не могла себе обслужити, доглянути — це дуже тяжко для мене».
На кожну найменшу потребу Аллі була потрібна допомога мами.
«Подай, принеси, допоможи — по 100 разів на день. Це мене саму дуже дратувало», — згадує вона.
Найбільшим жахом для дівчини була думка про те, що вона мусить сісти в крісло колісне:
«Я кричала, що ніколи не сяду в нього, щоб мене піднімали, і я пробувала ходити. Рідні виконували накази, але ноги – ні. Коли мама принесла мій перший візочок, мене аж перекосило. Але вона сказала: «Алло, треба! Це зараз будуть твої ноги».
Прийняття й адаптація
Марина Палагута й до біди з донькою займалася масажами, але їй довелося додатково освоїти спеціальні техніки та шукати в мережі інформацію про реабілітаційні центри, де Аллі могли б допомогти. З’ясувалося, що всього за 16 кілометрів — у Краматорську — є такий заклад. Окрім фізичної реабілітації там допомагали соціалізуватися.
Це змінило життя родини, бо вже пів року Алла перебувала в стані апатії. Крім того, вона набрала вагу через гормоновмісні ліки та не хотіла ні з ким спілкуватися, аж поки вони не поїхали до краматорського центру.
«Там були й різні змагання, і навіть конкурси краси, — розповідає Марина. — Цей центр дав нам розуміння, що на візку життя може не зупинятися».


«Те, що з ними працюють лікарі та психологи — це одне. Але коли ти на власні очі бачиш приклад людини, яка веде активне життя попри втрату мобільності — це безцінно. Мене навіть саму надихнуло спілкування з цими людьми бути активнішою і сміливішою», — говорить Марина.
Вона радить сім’ям, які зіткнулися зі схожою проблемою, шукати можливості спілкування з людьми, що вже пережили схожі травми.
Багато хто з нових знайомих Алли освоїв нові професії: «Хтось — айтівець, хтось щось в’яже: люди отримали нові навички, аби забезпечувати себе. Дуже-дуже допомогло те, що там усі такі ж як ти. Ніхто не витріщається на тебе, не відводить очі, як це було в нашому містечку».
Нове життя
Зараз, за п’ять років після того, як опинилась у кріслі колісному, Алла не має жодного сліду від невпевненості того часу. У неї яскраво підведені очі фатальної латиноамериканської красуні й такі ж норовливі вигини брів. Але коли вона посміхається, сміються каро-зелені очі та пухкі щічки. І стає зрозуміло, що то не латиноамериканська драма, а український перчик.
У Краматорському центрі Алла також здобула нову професію: пройшла курс майстрів манікюру — до цього її підштовхнув власний досвід.
Якось вона хотіла зробити манікюр і педикюр, але не могла знайти майстриню, яка б погодилася прийти додому та попрацювати з клієнткою, що не може сама тримати ногу.
«Я вирішила, що навчуся робити манікюр і буду завжди виручати дівчат, нікому не відмовлятиму», — каже Алла.
Їй було дуже приємно, що з новою роботою вона знову змогла заробляти сама й зробила новий крок до самостійності.
Тоді ж у її житті з’явився коханий чоловік Тарас. Вони списалися на Facebook у спільнотах для знайомств. Кілька зустрічей за чаєм, і вже за місяць Тарас на таксі приїхав забирати Аллу з речима до себе. Пара прожила разом майже два роки, але їх розлучила повномасштабна війна.
У квітні 2022 року Алла з матір’ю евакуювалися до Львова, а Тарас лишився в Слов’янську доглядати своїх батьків, які за станом здоров’я вирішили не виїжджати. З того часу бачилися тільки раз.
Евакуація з міста, охопленого панікою, була непростою: Алла з Мариною не одразу змогли потрапити на евакуаційни потяг, а до Львова їхали 33 години. Але й про це випробування жінка розповідає у властивій їй м’якій манері: «Перший потяг відійшов, а ми з мамою та нашою собачкою лишилися на пероні. Було трошечки страшно».
Львівські манікюри для всіх
Після восьми місяців життя в реабілітаційному центрі Алла написала пост про пошук житла у Facebook-спільноті «Львів допомагає».
Відгукнулася львів’янка Вікторія і запропонувала орендувати свою квартиру в Сихівському районі за 5 000 гривень на місяць з урахуванням комунальних послуг. На тлі високих цін на оренду у Львові, умови були прекрасними.
У новій квартирі вона облаштувала робоче місце та знову звернулася до Facebook по допомогу.
Львів’янка Тетяна Стасик додала Аллу в друзі на Facebook, бо впізнала її по фото — вони зустрічалися в реабілітаційному центрі.
Наближався День Валентина. Вона хотіла зробити красивий манікюр, бо зазвичай вони з чоловіком святкують цей день.
«Пишу одній майстрині — та відповідає досить різко, типу «Раніше треба було записуватися, зараз перед святом усе забито!», пишу іншій — та сама історія. І тоді згадала про Аллу, написала їй. Мене одразу підкупило привітне спілкування», — пригадує Тетяна.
Нині майстриня манікюру на кріслі колісному вже має постійних клієнток та щільний графік записів. Часто працює до 21 години, аби прийняти всіх.

Мрія — погуляти центром Львова
Після кожної клієнтки Алла робить перерву на вертикалізаційну зарядку. Лікарі кажуть, що нервові корінці, які вціліли вище по хребту, з часом можуть перебрати на себе функції тих, які жінка втратила через пухлину, тож кожну годину Алла протягом 5-10 хвилин стоїть, тримаючись за стіл чи двері.
«Прогрес уже є. Зараз я вже відчуваю праву ногу та можу на неї хоча б стати. Поки що в мене не замикається замок колінного суглоба, але якщо це станеться, то я зможу встати й потроху вчитися ходити наново», — Алла з посмішкою розповідає про свої успіхи.
Вона має цілком конкретну мотивацію: уже більш ніж півтора роки жінка живе в найтуристичнішому місті країни, а ще жодного разу не бачила ні легендарних львівських вуличок, ні соборів, не пила каву з видом на Високий замок.
Потрапити на вулицю та потім повернутися у квартиру на 4-му поверсі — це справжній квест для Алли та Марини, бо пандуса немає ні в під’їзді, ні біля нього.
«І я спускаюся так: мама простеляє на сходах ковдру, я пересідаю з крісла на сходи й так на сідничках спускаюся — пум-пум-пум-пум — сім сходинок, — розповідає Алла, — тому на вулиці я буваю нечасто — десь два рази на місяць. Коли холодає, то не виходжу зовсім. Я як той підсніжник, знаєте — з’являюся навесні», — сміється.
Щодо встановлення пандуса вона нікуди не зверталася, бо механічний пандус у її будинку був би для спуску при її хворобі занадто небезпечним, а для електричного, вважає, немає місця в панельному домі такої конструкції.
Журналістка ШоТам звернулася за коментарем до Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міськради щодо можливості облаштувати електричний пандус і на момент публікації ще очікує на відповідь.
Навіть якщо місто не зробить крок їй назустріч, Алла впевнена, що невдовзі зможе зробити його сама. Жартує, що вже стоїть у цьому напрямку — щогодини, по 15 хвилин.