Суспільство
«Їхній мотивації позаздрить будь-хто». Майстерня Woodluck дає другий шанс колишнім нарко- і алкозалежним. Як працює цей бізнес
«Нашу місію сформував ветеран, який переміг залежність і вирішив почати життя заново», – розповідає засновник меблевої майстерні Woodluck Андрій Левицький. Його бізнес мав стати першим місцем роботи для вихованців інтернатів, утім згодом фокус підприємства змістився. Woodluck почав працевлаштовувати колишніх нарко- і алкозалежних людей.
Сьогодні половина команди – українці, що побороли залежність, пройшли реабілітацію та прагнуть змінити своє життя. Утім на цьому власник проєкту не зупиняється й уже готує нову ініціативу, тепер – для ветеранів. Свою історію Андрій Левицький розповів команді ШоТам.
Бізнес – це не лише прибутки, а й соціальна місія
Гадаю, варто почати цю історію з того, що колись я був головою студентського братства в Українському католицькому університеті. І саме з тих часів у мені зародилася любов до громадського сектору та соціальних ініціатив, які він може виконувати. Коли розпочалася Революція Гідності, я пішов геть з бізнесу, щоби активізувати себе саме у суспільстві.
Відтак я взявся до роботи у Львівській освітній фундації – благодійній організації, що дозволяла створювати різноманітні ініціативи на своїй базі. Одна з таких – всеукраїнський волонтерський табір «Будуємо Україну разом». А був одним із засновників цієї ініціативи та присвятив їй три роки життя.
«БУР» зростав, а я почав відчувати втому й певне емоційне вигорання від цієї роботи. Тож вирішив, що настав час повертатися до бізнесу. Щоправда, мені не хотілося просто прибутку і зміни середовища. Я усвідомлював, що хочу зробити щось, що матиме як заробіток, так і соціальну місію.
Меблева майстерня і майстри з інтернатів
На той момент у мене була можливість вирушити у подорож і побачити, як функціонують соціальні підприємства у різних куточках світу. Мета соціального бізнесу запала мені в душу. І повернувшись до Львова, я розпочав навчання у Львівській бізнес-школі.
Одним із завдань було написання бізнес-плану. Спершу я вирішив, що модна заснувати коворкінг, куди всі охочі могли б прийти і щось змайструвати своїми руками, скажімо, тумбочку чи стілець. Утім такий проєкт міг не окупитися – це стало зрозуміло, коли в бізнес-школі прорахували фінансовий аспект ідеї.
Згодом ідея коворкінгу переросла у меблеву майстерню Woodluck. Але не просто майстерню, а простір, де працюватимуть хлопці з інтернатів. Тобто все відбулося саме так, як хотілося з самого початку, – бізнес і соціальна місія.
«Ми звільняємося та їдемо у Польщу на полуницю»
За чотири місяці нам вдалося створити пілотну, тобто пробну, версію майстерні Woodluck, знайти трьох хлопців-випускників інтернатів і запустити роботу. Ми брали замовлення, поступово розширювалися, планували подальші проєкти, допоки… Хлопці-майстри не вирішили звільнитися.
Як зараз пам’ятаю, що це був четвер. Вони прийшли і сказали: «Ми звільняємося та їдемо у Польщу на полуницю». Я запитав: «Коли?». І вони відповіли, що їдуть вже наступного дня. Для мене це стало неприємною несподіванкою, адже означало, що певні процеси майстерні мають зупинитися.
Я повернувся додому і опублікував допис у соцмережах з вакансією в майстерні: шукав столяра з досвідом роботи. Допис розповсюджував у різних фейсбук-спільнотах, серед них – і група «Ветерани АТО». Буквально через день я отримав відповідь.
Woodluck трансформувався завдяки майстру-ветерану
На співбесіду прийшов Олександр – столяр за фахом із 10 роками професійного досвіду. Він був ідеальним кандидатом. Ми пішли у майстерню, щоб роздивитися робоче місце, інструменти, а паралельно я розповів йому про соціальну складову нашого бізнесу.
Він вислухав, усе роздивився і сказав: «Я хочу бути до кінця відвертим. Коли я повернувся з АТО, то мав проблеми з алкоголем і наркотиками. Нині я завершую свою реабілітацію у центрі для алко- та наркозалежних». Я подякував йому за сміливість та чесність і… Запропонував роботу. Ми вирішили, що спробуємо.
Вже зараз я можу сказати, що Олександр трансформував нашу соціальну місію у меблевій майстерні – відтоді ми почали активно співпрацювати з реабілітаційними центрами. За шість років роботи Woodluck кількість співробітників на виробництві розділилася 50 на 50. Це колишні алко- чи наркозалежні і професійні майстри, яких ми також наймали на роботу.
Після реабілітації люди потребують підтримки
Наша меблева майстерня з самого початку була невеличка. Тоді йшлося лише про 30 м², а сьогодні наші майстри мають у своєму розпорядженні усі 300 м². Із працівниками аналогічно: перший час з нами працювали троє людей, а зараз – 30. А серед 15 членів команди, залучених до виробництва, 8 – це колишні алко- чи наркозалежні люди.
Ми тішимося, що нам вдається допомагати людям, які опинилися у скрутному становищі, але взяли себе в руки, пройшли реабілітацію і прагнуть повернутися до повноцінного життя. Адже реабілітація триває не день і не два, а дев’ять місяців. Уявіть собі, пробути майже рік без телефону, без доступу інформації, без звичайного життєвого спілкування, а до цього всього – ще й боротися з надзвичайно складною залежністю.
Це пекельна праця над собою, яку, на щастя, люди витримують і рухаються далі. Але вже без зайвого вантажу, що руйнував їхні життя. Ми раді, що люди відкриваються і беруться за роботу. Ми бачимо, що вони готові й надалі працювати над собою, а тому довіряємо їм.
Ми довіряємо кожному, хто приходить до нас
Важливий момент нашої соціальної майстерні Woodluck – ми довіряємо кожному, хто приходить до нас, аби працювати. Тут людина, яка щойно вийшла з реабілітаційного центру, не почуватиметься дискомфортно, не відчуватиме, що хтось на неї не так дивиться. Навпаки – усі свої.
Людині щонайменше приємно, що їй довіряють. Довіряють настільки, що одразу дають ключі від майстерні та цілодобовий доступ. І такий підхід, відверто кажучи, шокує людей. Адже це цілковита довіра, яку часто потрібно заслуговувати. Натомість ми готові довіритися одразу.
До кожного новачка у нашій команді ми долучаємо ментора. Ментор – це та людина, яка вже завершила свою реабілітацію і тривалий час працює у майстерні. Це не про контроль, а, знову ж таки, про довіру. Із ментором новачок щодня має спільні розмови, обід, може звернутися до свого «провідника» у будь-який час із будь-який питанням.
Нагадаю, що під час реабілітації людина перебуває у закритому просторі майже рік, тож коли вона «вривається» у соціум, їй необхідна підтримка. Це довготривалий процес, який називається «ресоціалізація». Ба більше, людині потрібно згадати, що таке бюджет, як розпоряджатися власними коштами, як дістатися з одного місця в інше, і ще безліч елементарних речей, які потребують банального пояснення та прикладу.
Тому наші ментори, які вже подолали цей стрес, готові розповісти про свій досвід і давати поради тим, хто тільки став на цей шлях. Крім того, коли у людини трапляються певні кризові моменти, ментор знає, як її підтримати. А ці моменти дійсно трапляються: щось може не виходити, ламатися, не завжди вдається досягти ідеального результату. Тоді ментор не дає людині опустити руки, радить, як продовжити або покращити роботу.
Навчаємо нових майстрів усього, що вміємо самі
Такий менторський процес триває близько трьох місяців. Цього часу достатньо, щоби людина, яка завершила реабілітацію, змогла спокійно, без стресу та дискомфорту, повернутися до життя.
Зрозуміло, що не кожна людина, яка страждала на алко чи наркозалежність, була майстром столяром. Тому ми проводимо тримісячне навчання, пояснюючи, як користуватися інструментами, із чого починати, та й взагалі, чим ми займаємося в майстерні Woodluck.
Читайте також: Хто створює робочі місця для ВІЛ-позитивних та колишніх ув’язнених? Кейс майстерні «Оверсайз», що шиє форму для ЗСУ
Також ми активно працюємо над мотивацією людини. Безпосередньо перед роботою проводимо своєрідну співбесіду, дізнаємося, чи дійсно людина готова до праці, чи усвідомлює, які навантаження на неї чекають, що доведеться майструвати тощо. Якщо розуміємо, що людина готова – даємо їй роботу. Наші майстри отримують гідну оплату за свою працю, і я можу сказати, що тут вона точно вища, ніж середня зарплата столяра на ринку.
Люди, які подолали залежність, мають вищу мотивацію
За світовою статистикою, після реабілітації тверезими залишаються до 10% людей. Наша статистика інакша. Ми бачимо, що лише 10% людей зриваються і повертаються до вживання алкоголю чи наркотиків. Гадаю, на це позитивно впливає саме менторська підтримка і досвід людей, які вже остаточно перемогли залежність.
Звісно, хтось із нами залишається довше, хтось – працює у майстерні лише три місяці, поки триває навчання, або навіть менше. Тут немає примусу чи якихось контрактів, що змушують людину працювати. Кожна історія – індивідуальна. Ми помічаємо, коли хтось хоче розвиватися у своїй сфері, і підтримуємо його. Наприклад, до нас прийшов Ростислав: він пропрацював із нами три місяці, і ми допомогли йому повернутися до роботи з автомобілями. Адже до залежності він був спеціалістом у своїй галузі.
Для тих, хто залишається з нами, ми влаштовуємо курси підвищення кваліфікації. Цікавий момент: коли ми лише стартували з меблевою майстернею і людьми, які завершили реабілітацію, то влаштовували експеримент на мотивацію. Колишнім залежним і тим, хто ніколи не зловживав алкоголем чи наркотиками, давали однакові завдання з однаковою кількістю матеріалів і часом на завершення проєкту.
З’ясувалося, що ті, хто ніколи не вживав, – менш мотивовані до роботи і частіше не встигали завершити завдання до дедлайну. Водночас люди, які побороли залежність, закінчували задачу або вчасно, або навіть завчасно. Так ми наживо побачили, наскільки потужна мотивація та відповідальність у тих, хто подолав алко- чи наркозалежність.
Наступний крок Woodluck – підтримка ветеранів
Такі кейси мотивують мене розвиватися й розмірковувати над запуском схожих соціальних проєктів. Наша львівська майстерня існує вже шість років і функціонує без мого прямого втручання. Тож нині я планую створити схожу історію в Івано-Франківську.
Ідея полягає в тому, щоб започаткувати автомайстерню (а згодом – і меблеву майстерню), залучивши туди ветеранів, які пройшли фізичну чи психологічну реабілітацію після участі у бойових діях. Я вже спілкувався зі спілкою ветеранів і побачив, що запит є. А отже, час працювати далі.
Фото надані ШоТам героєм матеріалу.
Онлайн-меморіал «ЗавдЯки» випустив стрічку-портрет про Максима Мединського — полеглого журналіста, комунікаційника та військового, який добровільно став на захист України.
Про це повідомили автори проєкту.
У фільмі зібрали спогади рідних друзів, архівні кадри та відеозаписи. Усі ці матеріали дозволять глядачам відчути, якою людиною був Максим, що його надихало, які мав плани на майбутнє, та чому приймав ті чи інші рішення.
«Це історія, яка розповідає про життя: про мрії, боротьбу, цінності та силу духу. Як і кожна, ця історія створена, щоб розповісти людям про людей. Та надихати. Загалом проєкт створений, щоб нести світлу пам’ять про життя полеглих, не про втрату, що і так очевидно, а про те, якими вони були за життя», — написали творці фільму.
Читайте також: Військовий повернувся з полону та власноруч зняв свій банер з Алеї зниклих безвісти (ВІДЕО)
Що відомо про платформу
Проєкт створили для того, аби розповісти історії полеглих військових. «Завдяки» розкривають особистості захисників, їхній життєвий шлях, а також цінності, які вони транслювали у світ.
Платформа дозволяє рідним або знайомим військових заповнити анкету про полеглих, які перетворюються в персональний профіль. Також за згоди близьких команда проєкту знімає документальний фільм про героя.
«ЗавдЯки» — це хроніка, яка через роки допоможе встановити справедливість, зафіксує імена, історії та мрії тих, кого забрала війна. Ми збираємо реальні обличчя реальних людей, щоб їхній голос звучав і надалі», — зазначили у команді проєкту.
Дізнатися більше про платформу можна за посиланням. Перший фільм команда проєкту створила про Яра Батога. Він був добровольцем та командиром розвідувальної групи ЗСУ. Стрічку випустили у лютому, її можна переглянути на ютуб-каналі платформи.
Нагадаємо, що «Культурні сили» провели у Києві відкриту розмову, присвячену колективній пам’яті.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Завдяки»
Військові 123-ї бригади ТрО під час зведення фортифікаційних споруд на півдні України натрапили на архаїчний могильник 6-5 століття до нашої ери.
Про це повідомили в 123-й бригаді ТрО.
Що знайшли військові
Першу невелику амфору виявив водій екскаватора Микола. Зі знахідною він звернувся до побратима Євгена, який захоплюється історією. Разом вони вирішили передати амфору до музею «Старофлотські казарми».
Експерти музею встановили що ця знахідна — корінфська амфора, яку використовували у ритуальних цілях та розміщували в могилах. Так виявили, що місце, яке обрали для будівництва фортифікацій, є архаїчним могильником.
Читайте також: У Києві представили книгу про пілота, який врятував життя 20 десантників ГУР
На локації віднайшли ще один предмет — іонійську посудину ойнохою. Це давньогрецький глечик з однією ручкою та трьома носиками. Його використовували для розливання вина під час симпосіїв — ритуалізованих бенкетів у Стародавній Греції.
«Це ритуальні речі, створені спеціально для поховань, привезені з Греції. Важливо, що посудини цілі, без пошкоджень, що свідчить про високий соціальний статус похованих», — розповів колишній археолог, а нині військовий Олександр.
У бригаді також розповіли, що разом з артефактами музею передали й рештки кісток похованих людей. Там зазначили, що подібні знахідки мають велике значення для вивчення історії регіону й дозволяють краще розуміти життя та звичаї людей, які жили на цих територіях раніше.
Нагадаємо, що Etnodim та «Хартія» випустили благодійні вишиті сорочки (ФОТО).
Фото: фейсбук-сторінка 123-ї бригади ТрО
Вони втратили домівки, майстерні, магазини й офіси, але не опустили руки — маріупольські підприємці й активісти почали все з нуля в інших містах України: там вони відкривають кав’ярні, відновлюють бренди й допомагають іншим адаптуватися до нового життя.
Чим сьогодні живуть переселенці з Маріуполя та як вони змінюють свої нові міста, читайте в матеріалі ШоТам.
«Тепер в Івано-Франківську є море»: переселенка відкрила кав’ярню з душею свого міста
У Маріуполі Тетяна Васильєва працювала в банківській сфері, але через повномасштабну війну втратила все. Після евакуації до Дніпра, а потім і до Івано-Франківська, жінка нарешті змогла здійснити свою мрію — відкрила кав’ярню «Душа».
На це в неї майже не було грошей, але вона не здалась: отримала кілька грантів, відвідала курси бізнес-планування, знайшла підтримку серед місцевих і ВПО:
Тренери мене надихнули, казали: «У тебе дуже крута ідея — не бійся, дій! Головне розпочати, а далі в тебе все піде».
Кав’ярня швидко стала улюбленим місцем для людей, які потребували затишку й теплоти, а її приміщення відображає атмосферу морського Маріуполя в кольорах, деталях і фото.
Згодом Тетяна відкрила вже другу «Душу». Як їй вдалося знайти підтримку, створити бізнес та адаптуватися в новому місті, читайте за посиланням.
«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно»: маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»
До повномасштабного вторгнення Максим Пустаков разом з партнером розвивали в Маріуполі мережу «Шаурма на вугіллі». За трохи більше ніж рік вони відкрили п’ять закладів, створили 40 робочих місць і планували виходити на нові міста. 24 лютого 2022 року партнери мали запускати шостий заклад, але почалась повномасштабна війна.
Три тижні Максим із сім’єю провів у заблокованому Маріуполі, рятуючись від обстрілів та ночуючи в укриттях. Коли з’явився шанс виїхати, родина скористалася ним і через Кропивницький дісталася Києва. Усе обладнання, яке вдалося врятувати, допомогли перевезти небайдужі люди.
Уже в Києві Максим разом з колишніми працівниками вирішив дати своєму бізнесу другий шанс. Вони знайшли приміщення, отримали підтримку від орендодавців і швидко відкрили новий заклад. Головна особливість мережі — приготування м’яса на вугіллі, що є рідкістю для України.
Згодом мережа розширилася до шести точок у Києві та однієї в Бучі. Після ребрендингу вона отримала назву «Центр Шаурми».
Крім відновлення бізнесу, команда вирішила підтримати маріупольців, які теж були змушені залишити рідне місто. У співпраці з гуманітарним центром вони запустили програму безкоштовного харчування — людям, які евакуювалися з Маріуполя, роздали тисячі флаєрів на безкоштовну шаурму.
Детальніше про шлях від втрати всього до нового старту — у матеріалі ШоТам.
«Місто — це не будинки, а люди»: активістка об’єднала переселенців і місцевих на Закарпатті
До великої війни Дар’я Маркович працювала в громадському секторі Маріуполя — допомагала адаптуватися в місті молоді та переселенцям. Разом з командою вона відкривала Центри підтримки родини та Молодіжні центри, щоб створити комфортний простір для навчання, зустрічей і розвитку.
Після початку вторгнення дівчина залишалась у Маріуполі, аж поки місто не почали бомбардувати. Дарія згадує:
«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».
Вона змогла евакуюватися до Мукачівської громади на Закарпатті, а там, трохи оговтавшись, вирішила використати свій досвід, щоб знову допомагати людям. Разом з місцевою владою та міжнародними партнерами Дар’я запустила Інтеграційний хаб — простір, що об’єднує переселенців і місцевих. Зокрема, у хабі працюють студія звукозапису, коворкінг, зала для тренінгів та переговорні кімнати.
Приміщення повністю доступне: є підйомник, кольори інтер’єру підібрані для комфортного перебування людей з підвищеною чутливістю до світла, встановлені тактильні вказівники.
Цей хаб — не просто місце, а символ єдності. Дар’я змогла не лише налагодити співпрацю між переселенцями та місцевими жителями, а й побудувати платформу для спільних ініціатив. Зараз вона мріє масштабувати проєкт на інші міста та колись показати своєму синові відбудований Маріуполь.
Детальніше про історію дівчини та створення хабу — на сайті ШоТам.
Відкрив у Херсоні цех і безкоштовно ремонтує спорядження для військових
Артем Болдирєв виріс у Новоазовську, але після 2014 року мріяв вирватися з окупованого міста. Він зміг переїхати до Маріуполя, де працював коком у порту Азовсталі й допомагав військовим, але війна знову наздогнала його. Виживши в окупації, чоловік чотири дні йшов пішки до Бердянська.
«Я пішки вийшов з Маріуполя й дійшов до Бердянська за чотири доби. Чотири дні я нічого не їв — у мене навіть не було апетиту після того, що я побачив у Маріуполі» — розповів Артем.
Після складної дороги та пошуків безпечного місця Артем опинився в Херсоні, де почав допомагати переселенцям і волонтерити. Спочатку він працював кухарем у центрі для ВПО, готуючи по п’ять разів на день, а після деокупації міста хотів вступити до ЗСУ, але йому відмовили через проблеми зі здоров’ям.
Тоді він знайшов спосіб допомагати військовим по-іншому — разом зі знайомим відкрив магазин тактичного спорядження «Ефес». Згодом технології виробництва вдосконалили, і тепер тут:
- шиють тактичний одяг: штани, куртки, кітелі, рукавиці, бафи;
- виготовляють унікальні шеврони — зокрема ті, що носять військові, які переправляються човнами через Дніпро;
- безкоштовно ремонтують військове спорядження — інколи прямо в день звернення, якщо бійці терміново повертаються на фронт.
Зараз у команді працюють закрійниця, п’ять швачок, продавці та бариста. Сам Артем керує магазином, цехом і навіть кав’ярнею, яка стала частиною цього унікального простору.
Хоч у Херсоні війна зовсім поруч, Артем вирішив залишитися, бо саме тут відчуває свою максимальну користь.
Детальніше про його шлях, боротьбу та бізнес — у матеріалі.
«Переселенцям від переселенців»: ГО «Заходи» створює реабілітаційні простори
До повномасштабного вторгнення маріупольська організація «Заходи» займалася молодіжними ініціативами, розвивала громадський активізм та працювала над запуском першого молодіжного простору. Однак війна змусила команду переїхати: частина опинилася в Хмельницькому, а частина — в Мукачеві, де активісти адаптували роботу до нових реалій.
Там вони створили хаб Aware Zone — сучасний простір для відпочинку, роботи й навчання. У Хмельницькому ж відкрили коворкінг «Заходи хаб», що надає переселенцям 25 робочих місць, швидкісний інтернет, ноутбуки та доступ до участі в освітніх заходах. Також команда організовує школи активістів, тренінги з психології та події для інтеграції ВПО в місцеву громаду.
Наразі наймасштабніший проєкт ГО — реабілітаційний табір «Над Збручем»: активісти відновили покинутий табір на Хмельниччині, щоб переселенці могли там жити, допомагаючи табору по господарству, та отримувати психологічну підтримку (сьогодні всі місця в таборі розписані на кілька місяців вперед). Крім того, організація розвиває кампанію про психічне здоров’я, яка допомагає людям справлятися з пережитими травмами.
Детальніше про ініціативи ГО «Заходи» — за посиланням.
Ветеран відновив свій бізнес в Івано-Франківську та знову пішов захищати країну
Микола Воропай шість років служив у Маріуполі, одночасно займаючись виробництвом сувенірів. Коли почалося вторгнення, він збирав розвіддані про ворожі цілі та допомагав обороняти місто.
На початку березня чоловік відпросився додому, але побачив лише руїни: будинок, фотостудію та майстерню знищили:
«Коли ми під’їхали до мого будинку, я побачив, що мого будинку немає. Все згоріло. Я не очікував, що моя мати ще там. Я просто її погукав, і вона зі згорілої будівлі мені відповіла. І так я вивіз матір»
Сам чоловік вибрався з оточеного Маріуполя до Івано-Франківська лише наприкінці травня.
Туди Микола та його донька релокували майстерню «АRTнація.Відновлення». Усі їхні верстати були втрачені, але Український ветеранський фонд допоміг відновити бізнес. Зараз у майстерні виготовляють сувеніри, підставки для телефонів, будиночки для тварин, брендовий одяг, вишиванки та шеврони.
Головна ідея бренду — розповідати світу про Україну через унікальні вироби. А його засновник Микола знову тримає фронт.
Детальніше про історію відродження майстерні читайте на сайті ШоТам.
Відроджує мистецтво виготовлення ляльок-мотанок в Івано-Франківську
Колишня викладачка фізики Людмила Балашова після пережитих обстрілів та вимушеного переселення до Івано-Франківська створила в центрі «ЯМаріуполь» «Майстерню пані Людмили».
Тут вона навчає дітей і дорослих мистецтва виготовлення традиційних українських оберегів — ляльок-мотанок. Ці вироби, створені без використання голок чи ножиць, символізують добробут і захист родини, тому Людмила вірить, що через відродження ремесла можна не лише зберегти культурну спадщину, але й надати психологічну підтримку тим, хто постраждав від війни.
Центр «ЯМаріуполь» — це мережа підтримки переселенців, яка діє по всій Україні. Його мета — допомогти адаптуватися на новому місці та повернутися до повноцінного життя.
У кожному центрі «ЯМаріуполь» надають гуманітарну, юридичну, соціальну, психологічну та медичну допомогу. Тут працюють ігрові кімнати, де батьки можуть залишити своїх дітей з вихователями, щоб вирішити нагальні питання. Кожен центр співпрацює з місцевими громадами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами, щоб забезпечити максимальну підтримку переселенцям.
Детальніше про «Майстерню пані Людмили» та її діяльність можна дізнатися в матеріалі.
