«Усе моє життя – це швейна справа». Як «Покровчанка» з Донеччини переїхала до Львова та одягає воїнів ЗСУ

Вікторія Карпова з Покровська все життя займається швейною справою. Захоплення, яке передалося від бабусі, поступово перетворилося на спосіб заробітку, а згодом – на власну справу.

Напередодні повномасштабного вторгнення Вікторія в ролі керівниці-технологині допомагала із запуском нового швейного виробництва у Слав’янську. Зранку 24 лютого вона, як завжди, їхала на роботу. Однак вже за сорок хвилин в салоні почалася паніка: країну почали обстрілювати.

Після цього Вікторія переїхала до мами, а згодом – на Львівщину. Тут майстриня об’єдналася з релокованими підприємцями та розпочали шити одяг для воїнів ЗСУ. А ще поступово відновлює власний бізнес. До речі, під тим самим брендом, що й на Донеччині, – «Покровчанка».

Швейна справа – це все моє життя

Я все життя займалась швейною справою. Почала ще 1992 року, щойно закінчила школу. Звісно, усвідомлення, що це дійсно моє, прийшло не одразу. Однак з часом я переконалася, що шиття – це справді те, що мені подобається, і те, що я можу робити найкраще. Часом я навіть не знаю, звідки розуміюсь на тих чи інших речах, але все виходить. 

Моя бабця також шила, але якогось цілеспрямованого навчання чи підготовки до професії у мене не було. Так, у дитинстві я часто була з бабусею й слідкувала, як вона щось шила для своїх подружок. Однак в сім’ї ніхто й не припускав, що я пов’яжу з цією справою все життя.

Фабрика – це була робота, а шити на замовлення – хобі

Протягом десяти років я працювала на швейній фабриці: починала з простої швачки, потім закінчила технікум з легкої промисловості. Після цього, вже в 2000-х роках, працювала технологинею. Однак це були часи, коли виробництво занепадало, а тому й платили нам вкрай мало. 

Паралельно до мене зверталися люди з різними замовленнями: хтось шукав діловий костюм, хтось – шкільну форму чи щось ексклюзивне. Я не відмовляла і бралася за замовлення. Завдяки цьому у мене поступово зʼявилася власна база клієнтів.

У 2002 році я наважилася на звільнення з фабрики, стала на облік у центр зайнятості. Там пройшла курс з написання бізнес-планів та, отримавши одноразову виплату, відкрила власну справу. На ці кошти я придбала перші розкрійні ножиці та тканину, а швейна машинка, на щастя, у мене вже була – мамина. Памʼятаю, як заплатила перший податок – 50 гривень. Це було зовсім нічого, адже замовлення були й працювала багато.

Першу колекцію створила за дизайнами з журналів

Я шила все, але здебільшого це був одяг ділового стилю: брюки, спідниці, жакети. Тоді не було інтернету, тож ми експерементували, як могли. Виписували найкрутіший журнал «Бурда», знаєте такий? Це закордонне видавництво, спочатку він взагалі виходив лише польською мовою. Могли поєднувати моделі з різних номерів: там взяли макет рукава, там – ще щось, і виходило щось своє. У мене досі залишилися малюнки, як передивилась – там ціла унікальна колекція.

Поступово хотілося шити швидше й якісніше. Ще й тканини зʼявлялись нові, а старі машинки не могли з ними працювати. Тож я потребувала нової техніки. Коли зʼявилися перші побутові швейні машинки (а професійних ще навіть у продажі не було), ми з чоловіком взяли кредит. Це був 2004 рік, ми придбали машинку-прямострочку та оверлок. 

Підприємництво – це не так просто, це робота 24/7

Доволі довго я все робила самотужки: і дівчат наймала, і їздила ринками Одеси й Харкова в пошуках матеріалів, і вела весь облік. Приблизно рік я пропрацювала в такому форматі вдома, однак роботи не меншало, а лише додавалося. А поза нею були й інші клопоти, домашні справи. Тому я вирішила закрити цю «сімейну лавку».

Тоді одна з моїх клієнток якраз відкривала швейне виробництво. Трохи подумавши, я пішла працювати до неї. Так минуло ще три роки, допоки я не зрозуміла, що хочу робити щось самостійно. Знаєте це відчуття, коли хочеш стрибнути вище, а тобі не дають? Ось саме це я відчула. 

Паралельно я вже вчилась у Київському університетів технологій та дизайну, де готувала свій другий бізнес-план. Саме там я отримала більше знань і, відповідно, сміливості у власній справі. Тож з нового 2009 року я звільнилась, орендувала приміщення на швейній фабриці й почала справжню ФОПівську роботу з індивідуального пошиття. Ательє функціонувало девʼять років, а команда складалася з 12 швачок. Це була колосальна робота!

Підприємець – це і професіонал у своїй справі, і спеціаліст широкого профілю

Ще у 2010-х роках я проходила курс у центрі зайнятості щодо роботи з інвесторами. Вже тоді нам казали, що у держави є програми підтримки бізнесу, але як на них потрапити – було невідомо. Та по-справжньому доступ до грантів у нас зʼявився після 2014 року, коли почалась війна. Тоді давали багато грантів на купівлю різного обладнання, єдине, чого бракувало, – це знання. Ну купив ти машинку, посадив дівчинку шити, але ж це не все.

Читайте також: «Ми пройшли крізь пекло, тож нам під силу все». Як маріупольці будують мережу молодіжних хабів на заході країни 

Недостатньо просто шити, щоб бути успішним підприємцем. Потрібно розумітись і в бухгалтерії, і в маркетингу, і в юридичних питаннях. Виходить, ти не просто підприємець, а фахівець широкого профілю. А цезавжди час, сили та розуміння.

У 2017 я закрила ательє. Як то кажуть, професійне вигорання або просто набридло. Я перестала сприймати роботу як творчість, натомість постійно займалася вирішенням проблем. Енергії не було зовсім. Тож я знов повернулася на навчання.

Новий етап роботи – дитячі та сімейні колекції одягу

Доволі довго я намагалася зрозуміти, що саме мені подобається. Зупинилася на дитячому одязі, здебільшого шила шкільну форму. Це був наче експериментальний цех, де створювали костюми й сукні. Мені взагалі хотілось одягнути дітей не у форму, а у щось незвичне. У 2019 році ми презентували нову колекцію на Baby Fashion у Києві, її малювала дівчинка, яка вчилась у 10-му класі. Це був дитячий одяг для школи з джинсової тканини. 

А коли скасували обовʼязкову форму, а якісну джинсову тканину я не знайшла, колекція «заснула». Але щось потрібно було шити. Це був 2020 рік, карантин, усі сиділи вдома. І якоїсь миті у нас стали замовляти спортивні костюми. Усе почалося з простих дитячих, але доволі швидко переросло у сімейні. Батьки приходили й казали, що хочуть такі самі костюми, як у їхніх дітей. Так зʼявилася колекція Family Look.

Почала навчати людей швейній справі

У 2020-2021 роках я навчала людей швацькій справі в межах проєкту від німецької організації GIZ. Вони профінансували рік навчання, а ми випустили 40 швачок. Паралельно працювала над запуском швейного підприємства «Покровчанка». 

Ми відшили дві колекції Family Look, які згодом презентували на Fashion Week в Одесі та Києві. Поступово я почала займатися пошуком замовників і запуском магазину на «Розетці». 

Усе йшло добре, однак трапилися непередбачувані обставини: наше приміщення продали. Мені не було, куди діватись, адже виробництво було велике: ми займали 250 квадратних метрів. Був і магазин, і цех, і склади. Підшукати схожу локацію в місті було неможливо: приміщення здавали або без опалення, або під капітальний ремонт, або за великі кошти. Тому своє виробництво я сховала на склад і вирішила відпочити. 

Нова робота у Словʼянську

Я зупинилась, але не надовго. Якось відкриваю інтернет, а там купа вакансій: технолог-конструктор або керівник швейного підприємства у Київ за 60 тисяч гривень. Ну як можна сидіти вдома?! Продовжила гортати оголошення й побачила, що шукають керівника швейного підрозділу в Словʼянську. 

Надіслала резюме, в якому доволі смішно описала свою спеціальність: технологиня-власниця. Думала, мене не візьмуть, але поїхала на співбесіду і вже наступного дня вийшла на роботу. Відтоді я щодня витрачала на дорогу до Слов’янська та додому п’ять годин.

Я прокидалася о 04:00, о 05:20 сідала на автобус, а вже о 08:40 була на роботі. Назад виїжджала о 17:15, о 20:00 була вдома. Але ця робота мені дуже подобалася. Я встигала купу всього, ще й книги читати!

Тиждень на фабриці, два тижні – у храмі

Два місяці ми працювали на запуском швейної фабрики у Словʼянську, купували нове обладнання, налагоджували всі процеси. Однак виробництво пропрацювало всього тиждень. 

24 лютого я, як зазвичай, сіла на ранковий автобус, а вже за сорок хвилин люди почали виходити з транспорту та повертатися додому. Весь автобус гомонів, що наші міста бомблять. Я не вірила в це до останнього, чекала на якесь оголошення. А коли приїхала до Слов’янська, транспорту додому вже не було. Люди просто кудись поділися, на вулицях було порожньо. Ледве знайшла водія, який за 500 гривень погодився відвезти мене назад.

Читайте також: «Ми запросили понад 500 підприємців». Як Володимир-Волинська громада допомагає українському бізнесу під час війни

Залишатися вдома було небезпечно: наш будинок – перший, якщо їхати з Донецького напрямку. Тому ми зібрали всі речі й поїхали до мами в передмістя. Наступний тиждень ніхто й нічого не розумів, усі чекали, що все ось-ось закінчиться. 

Але містечко невелике, всі одне одного знають. Тож мене попросили пошити розгрузки на бронежилети. Я дістала всі свої машинки, але з’явилася нова проблема: не було місця, де працювати. Пощастило, що неподалік від маминого будинку був храм. Отець Олександр дозволив розмістити в будівлі обладнання. І так я протягом двох тижнів шила «розгрузки». Просто в храмі.

Перевезла обладнання у Львів і продовжила шити для ЗСУ

Пізніше мені зателефонували знайомі і запропонували переїхати, а мою подругу-партнерку набрали представники USAID з пропозицією вивезти обладнання. Наступні три дні ми заповнювали документи, складали все необхідне, а потім трьома мікроавтобусами вивезли все до Львова.

Знайомі знайшли для мене вільні приміщення під оренду. За кілька днів ми встановили все обладнання й почала шукати людей. Але пощастило й тут: мене познайомили з дічатами з Харківщини. Щоправда, вони ніколи не шили на таких сучасних машинках, а тому перші два тижні ми просто навчалися. 

Знайомі нам порадили об’єднатися зі схожими бізнесами. Скажімо, я вмію шити, але не вмію продавати. Тож мене познайомили з родиною з Краматорська, у якої був власний магазин, та дівчиною з Добропілля, яка займалася текстилем.

Відновлюємо бізнес і продовжуємо шити для військових

Коли я їхала до Львова, то розуміла, що їду працювати. Тому всі свої мрії й бажання розвивати бренд, створювати нові колекції – все це відклала в далеку шухляду. Бо першочерговим стало бажання відшивати одяг для ЗСУ, адже хлопцям потрібно одягатись. 

Такою ж була умова співпраці – ми могли шити лише для військових. Це було очевидним у перші місяці, але зараз стає менш прийнятним для нас. 

Минуло три місяці роботи без заробітку, і зараз я розумію, що час рухатись далі й відновлювати бізнес. Це не лише творчість, а й моє життя, мій заробіток. Адже всі громадяни не будуть носити військову форму, а отже, замовлень у нас вистачатиме.

І тепер ми втрьох з Ларисою з Добропілля та Олею з Сєвєродонецька запускаємо власне швейне виробництво. У новій команді я займаюсь нашим виробництвом, Лариса займається магазином, а Оля – пошуком людей, замовлень, документацією. Робота кипить!

70% – військовий одяг, а 30% – своя продукція

Ми відокремились від співпраці з партнерами, щоб почати власну справу. Звісно, потрібен час, аби поставити виробництво на рейки. Утім ми вже уклали договір з одним брендом, який розробляє та шиє одяг для військових, і починаємо співпрацювати на аутсорсі.

У Олі виходять класні брендові сумки, у Лариси – крута вишивка, а в мене з’явилося бажання відшивати дощовики. Хоча з тканиною доволі складно, та хочу на сезон відшити бодай тисячу штук. Тож планів у нас чимало.

А назву підприємства залишили «Покровчанка». Нам дуже подобається це слово, адже Покрова – це асоціація: жіночність, берегиня, захист, одяг, свято. Взагалі бізнес – це дуже важливо, це масивна допомога для держави. Якщо кожен закотить рукави і не буде чекати, що держава чи хтось інший щось дасть, то ми станемо значно сильнішими. Та й навіть сьогодні держава настільки об’єднана, що в мене немає сумнівів: ми переможемо і все буде добре. Разом ми – сила!