Суспільство
«Усе моє життя – це швейна справа». Як «Покровчанка» з Донеччини переїхала до Львова та одягає воїнів ЗСУ
Вікторія Карпова з Покровська все життя займається швейною справою. Захоплення, яке передалося від бабусі, поступово перетворилося на спосіб заробітку, а згодом – на власну справу.
Напередодні повномасштабного вторгнення Вікторія в ролі керівниці-технологині допомагала із запуском нового швейного виробництва у Слав’янську. Зранку 24 лютого вона, як завжди, їхала на роботу. Однак вже за сорок хвилин в салоні почалася паніка: країну почали обстрілювати.
Після цього Вікторія переїхала до мами, а згодом – на Львівщину. Тут майстриня об’єдналася з релокованими підприємцями та розпочали шити одяг для воїнів ЗСУ. А ще поступово відновлює власний бізнес. До речі, під тим самим брендом, що й на Донеччині, – «Покровчанка».
Швейна справа – це все моє життя
Я все життя займалась швейною справою. Почала ще 1992 року, щойно закінчила школу. Звісно, усвідомлення, що це дійсно моє, прийшло не одразу. Однак з часом я переконалася, що шиття – це справді те, що мені подобається, і те, що я можу робити найкраще. Часом я навіть не знаю, звідки розуміюсь на тих чи інших речах, але все виходить.
Моя бабця також шила, але якогось цілеспрямованого навчання чи підготовки до професії у мене не було. Так, у дитинстві я часто була з бабусею й слідкувала, як вона щось шила для своїх подружок. Однак в сім’ї ніхто й не припускав, що я пов’яжу з цією справою все життя.
Фабрика – це була робота, а шити на замовлення – хобі
Протягом десяти років я працювала на швейній фабриці: починала з простої швачки, потім закінчила технікум з легкої промисловості. Після цього, вже в 2000-х роках, працювала технологинею. Однак це були часи, коли виробництво занепадало, а тому й платили нам вкрай мало.
Паралельно до мене зверталися люди з різними замовленнями: хтось шукав діловий костюм, хтось – шкільну форму чи щось ексклюзивне. Я не відмовляла і бралася за замовлення. Завдяки цьому у мене поступово зʼявилася власна база клієнтів.
У 2002 році я наважилася на звільнення з фабрики, стала на облік у центр зайнятості. Там пройшла курс з написання бізнес-планів та, отримавши одноразову виплату, відкрила власну справу. На ці кошти я придбала перші розкрійні ножиці та тканину, а швейна машинка, на щастя, у мене вже була – мамина. Памʼятаю, як заплатила перший податок – 50 гривень. Це було зовсім нічого, адже замовлення були й працювала багато.
Першу колекцію створила за дизайнами з журналів
Я шила все, але здебільшого це був одяг ділового стилю: брюки, спідниці, жакети. Тоді не було інтернету, тож ми експерементували, як могли. Виписували найкрутіший журнал «Бурда», знаєте такий? Це закордонне видавництво, спочатку він взагалі виходив лише польською мовою. Могли поєднувати моделі з різних номерів: там взяли макет рукава, там – ще щось, і виходило щось своє. У мене досі залишилися малюнки, як передивилась – там ціла унікальна колекція.
Поступово хотілося шити швидше й якісніше. Ще й тканини зʼявлялись нові, а старі машинки не могли з ними працювати. Тож я потребувала нової техніки. Коли зʼявилися перші побутові швейні машинки (а професійних ще навіть у продажі не було), ми з чоловіком взяли кредит. Це був 2004 рік, ми придбали машинку-прямострочку та оверлок.
Підприємництво – це не так просто, це робота 24/7
Доволі довго я все робила самотужки: і дівчат наймала, і їздила ринками Одеси й Харкова в пошуках матеріалів, і вела весь облік. Приблизно рік я пропрацювала в такому форматі вдома, однак роботи не меншало, а лише додавалося. А поза нею були й інші клопоти, домашні справи. Тому я вирішила закрити цю «сімейну лавку».
Тоді одна з моїх клієнток якраз відкривала швейне виробництво. Трохи подумавши, я пішла працювати до неї. Так минуло ще три роки, допоки я не зрозуміла, що хочу робити щось самостійно. Знаєте це відчуття, коли хочеш стрибнути вище, а тобі не дають? Ось саме це я відчула.
Паралельно я вже вчилась у Київському університетів технологій та дизайну, де готувала свій другий бізнес-план. Саме там я отримала більше знань і, відповідно, сміливості у власній справі. Тож з нового 2009 року я звільнилась, орендувала приміщення на швейній фабриці й почала справжню ФОПівську роботу з індивідуального пошиття. Ательє функціонувало девʼять років, а команда складалася з 12 швачок. Це була колосальна робота!
Підприємець – це і професіонал у своїй справі, і спеціаліст широкого профілю
Ще у 2010-х роках я проходила курс у центрі зайнятості щодо роботи з інвесторами. Вже тоді нам казали, що у держави є програми підтримки бізнесу, але як на них потрапити – було невідомо. Та по-справжньому доступ до грантів у нас зʼявився після 2014 року, коли почалась війна. Тоді давали багато грантів на купівлю різного обладнання, єдине, чого бракувало, – це знання. Ну купив ти машинку, посадив дівчинку шити, але ж це не все.
Читайте також: «Ми пройшли крізь пекло, тож нам під силу все». Як маріупольці будують мережу молодіжних хабів на заході країни
Недостатньо просто шити, щоб бути успішним підприємцем. Потрібно розумітись і в бухгалтерії, і в маркетингу, і в юридичних питаннях. Виходить, ти не просто підприємець, а фахівець широкого профілю. А цезавжди час, сили та розуміння.
У 2017 я закрила ательє. Як то кажуть, професійне вигорання або просто набридло. Я перестала сприймати роботу як творчість, натомість постійно займалася вирішенням проблем. Енергії не було зовсім. Тож я знов повернулася на навчання.
Новий етап роботи – дитячі та сімейні колекції одягу
Доволі довго я намагалася зрозуміти, що саме мені подобається. Зупинилася на дитячому одязі, здебільшого шила шкільну форму. Це був наче експериментальний цех, де створювали костюми й сукні. Мені взагалі хотілось одягнути дітей не у форму, а у щось незвичне. У 2019 році ми презентували нову колекцію на Baby Fashion у Києві, її малювала дівчинка, яка вчилась у 10-му класі. Це був дитячий одяг для школи з джинсової тканини.
А коли скасували обовʼязкову форму, а якісну джинсову тканину я не знайшла, колекція «заснула». Але щось потрібно було шити. Це був 2020 рік, карантин, усі сиділи вдома. І якоїсь миті у нас стали замовляти спортивні костюми. Усе почалося з простих дитячих, але доволі швидко переросло у сімейні. Батьки приходили й казали, що хочуть такі самі костюми, як у їхніх дітей. Так зʼявилася колекція Family Look.
Почала навчати людей швейній справі
У 2020-2021 роках я навчала людей швацькій справі в межах проєкту від німецької організації GIZ. Вони профінансували рік навчання, а ми випустили 40 швачок. Паралельно працювала над запуском швейного підприємства «Покровчанка».
Ми відшили дві колекції Family Look, які згодом презентували на Fashion Week в Одесі та Києві. Поступово я почала займатися пошуком замовників і запуском магазину на «Розетці».
Усе йшло добре, однак трапилися непередбачувані обставини: наше приміщення продали. Мені не було, куди діватись, адже виробництво було велике: ми займали 250 квадратних метрів. Був і магазин, і цех, і склади. Підшукати схожу локацію в місті було неможливо: приміщення здавали або без опалення, або під капітальний ремонт, або за великі кошти. Тому своє виробництво я сховала на склад і вирішила відпочити.
Нова робота у Словʼянську
Я зупинилась, але не надовго. Якось відкриваю інтернет, а там купа вакансій: технолог-конструктор або керівник швейного підприємства у Київ за 60 тисяч гривень. Ну як можна сидіти вдома?! Продовжила гортати оголошення й побачила, що шукають керівника швейного підрозділу в Словʼянську.
Надіслала резюме, в якому доволі смішно описала свою спеціальність: технологиня-власниця. Думала, мене не візьмуть, але поїхала на співбесіду і вже наступного дня вийшла на роботу. Відтоді я щодня витрачала на дорогу до Слов’янська та додому п’ять годин.
Я прокидалася о 04:00, о 05:20 сідала на автобус, а вже о 08:40 була на роботі. Назад виїжджала о 17:15, о 20:00 була вдома. Але ця робота мені дуже подобалася. Я встигала купу всього, ще й книги читати!
Тиждень на фабриці, два тижні – у храмі
Два місяці ми працювали на запуском швейної фабрики у Словʼянську, купували нове обладнання, налагоджували всі процеси. Однак виробництво пропрацювало всього тиждень.
24 лютого я, як зазвичай, сіла на ранковий автобус, а вже за сорок хвилин люди почали виходити з транспорту та повертатися додому. Весь автобус гомонів, що наші міста бомблять. Я не вірила в це до останнього, чекала на якесь оголошення. А коли приїхала до Слов’янська, транспорту додому вже не було. Люди просто кудись поділися, на вулицях було порожньо. Ледве знайшла водія, який за 500 гривень погодився відвезти мене назад.
Читайте також: «Ми запросили понад 500 підприємців». Як Володимир-Волинська громада допомагає українському бізнесу під час війни
Залишатися вдома було небезпечно: наш будинок – перший, якщо їхати з Донецького напрямку. Тому ми зібрали всі речі й поїхали до мами в передмістя. Наступний тиждень ніхто й нічого не розумів, усі чекали, що все ось-ось закінчиться.
Але містечко невелике, всі одне одного знають. Тож мене попросили пошити розгрузки на бронежилети. Я дістала всі свої машинки, але з’явилася нова проблема: не було місця, де працювати. Пощастило, що неподалік від маминого будинку був храм. Отець Олександр дозволив розмістити в будівлі обладнання. І так я протягом двох тижнів шила «розгрузки». Просто в храмі.
Перевезла обладнання у Львів і продовжила шити для ЗСУ
Пізніше мені зателефонували знайомі і запропонували переїхати, а мою подругу-партнерку набрали представники USAID з пропозицією вивезти обладнання. Наступні три дні ми заповнювали документи, складали все необхідне, а потім трьома мікроавтобусами вивезли все до Львова.
Знайомі знайшли для мене вільні приміщення під оренду. За кілька днів ми встановили все обладнання й почала шукати людей. Але пощастило й тут: мене познайомили з дічатами з Харківщини. Щоправда, вони ніколи не шили на таких сучасних машинках, а тому перші два тижні ми просто навчалися.
Знайомі нам порадили об’єднатися зі схожими бізнесами. Скажімо, я вмію шити, але не вмію продавати. Тож мене познайомили з родиною з Краматорська, у якої був власний магазин, та дівчиною з Добропілля, яка займалася текстилем.
Відновлюємо бізнес і продовжуємо шити для військових
Коли я їхала до Львова, то розуміла, що їду працювати. Тому всі свої мрії й бажання розвивати бренд, створювати нові колекції – все це відклала в далеку шухляду. Бо першочерговим стало бажання відшивати одяг для ЗСУ, адже хлопцям потрібно одягатись.
Такою ж була умова співпраці – ми могли шити лише для військових. Це було очевидним у перші місяці, але зараз стає менш прийнятним для нас.
Минуло три місяці роботи без заробітку, і зараз я розумію, що час рухатись далі й відновлювати бізнес. Це не лише творчість, а й моє життя, мій заробіток. Адже всі громадяни не будуть носити військову форму, а отже, замовлень у нас вистачатиме.
І тепер ми втрьох з Ларисою з Добропілля та Олею з Сєвєродонецька запускаємо власне швейне виробництво. У новій команді я займаюсь нашим виробництвом, Лариса займається магазином, а Оля – пошуком людей, замовлень, документацією. Робота кипить!
70% – військовий одяг, а 30% – своя продукція
Ми відокремились від співпраці з партнерами, щоб почати власну справу. Звісно, потрібен час, аби поставити виробництво на рейки. Утім ми вже уклали договір з одним брендом, який розробляє та шиє одяг для військових, і починаємо співпрацювати на аутсорсі.
У Олі виходять класні брендові сумки, у Лариси – крута вишивка, а в мене з’явилося бажання відшивати дощовики. Хоча з тканиною доволі складно, та хочу на сезон відшити бодай тисячу штук. Тож планів у нас чимало.
А назву підприємства залишили «Покровчанка». Нам дуже подобається це слово, адже Покрова – це асоціація: жіночність, берегиня, захист, одяг, свято. Взагалі бізнес – це дуже важливо, це масивна допомога для держави. Якщо кожен закотить рукави і не буде чекати, що держава чи хтось інший щось дасть, то ми станемо значно сильнішими. Та й навіть сьогодні держава настільки об’єднана, що в мене немає сумнівів: ми переможемо і все буде добре. Разом ми – сила!
Військові 123-ї бригади ТрО під час зведення фортифікаційних споруд на півдні України натрапили на архаїчний могильник 6-5 століття до нашої ери.
Про це повідомили в 123-й бригаді ТрО.
Що знайшли військові
Першу невелику амфору виявив водій екскаватора Микола. Зі знахідною він звернувся до побратима Євгена, який захоплюється історією. Разом вони вирішили передати амфору до музею «Старофлотські казарми».
Експерти музею встановили що ця знахідна — корінфська амфора, яку використовували у ритуальних цілях та розміщували в могилах. Так виявили, що місце, яке обрали для будівництва фортифікацій, є архаїчним могильником.
Читайте також: У Києві представили книгу про пілота, який врятував життя 20 десантників ГУР
На локації віднайшли ще один предмет — іонійську посудину ойнохою. Це давньогрецький глечик з однією ручкою та трьома носиками. Його використовували для розливання вина під час симпосіїв — ритуалізованих бенкетів у Стародавній Греції.
«Це ритуальні речі, створені спеціально для поховань, привезені з Греції. Важливо, що посудини цілі, без пошкоджень, що свідчить про високий соціальний статус похованих», — розповів колишній археолог, а нині військовий Олександр.
У бригаді також розповіли, що разом з артефактами музею передали й рештки кісток похованих людей. Там зазначили, що подібні знахідки мають велике значення для вивчення історії регіону й дозволяють краще розуміти життя та звичаї людей, які жили на цих територіях раніше.
Нагадаємо, що Etnodim та «Хартія» випустили благодійні вишиті сорочки (ФОТО).
Фото: фейсбук-сторінка 123-ї бригади ТрО
Вони втратили домівки, майстерні, магазини й офіси, але не опустили руки — маріупольські підприємці й активісти почали все з нуля в інших містах України: там вони відкривають кав’ярні, відновлюють бренди й допомагають іншим адаптуватися до нового життя.
Чим сьогодні живуть переселенці з Маріуполя та як вони змінюють свої нові міста, читайте в матеріалі ШоТам.
«Тепер в Івано-Франківську є море»: переселенка відкрила кав’ярню з душею свого міста
У Маріуполі Тетяна Васильєва працювала в банківській сфері, але через повномасштабну війну втратила все. Після евакуації до Дніпра, а потім і до Івано-Франківська, жінка нарешті змогла здійснити свою мрію — відкрила кав’ярню «Душа».
На це в неї майже не було грошей, але вона не здалась: отримала кілька грантів, відвідала курси бізнес-планування, знайшла підтримку серед місцевих і ВПО:
Тренери мене надихнули, казали: «У тебе дуже крута ідея — не бійся, дій! Головне розпочати, а далі в тебе все піде».
Кав’ярня швидко стала улюбленим місцем для людей, які потребували затишку й теплоти, а її приміщення відображає атмосферу морського Маріуполя в кольорах, деталях і фото.
Згодом Тетяна відкрила вже другу «Душу». Як їй вдалося знайти підтримку, створити бізнес та адаптуватися в новому місті, читайте за посиланням.
«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно»: маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»
До повномасштабного вторгнення Максим Пустаков разом з партнером розвивали в Маріуполі мережу «Шаурма на вугіллі». За трохи більше ніж рік вони відкрили п’ять закладів, створили 40 робочих місць і планували виходити на нові міста. 24 лютого 2022 року партнери мали запускати шостий заклад, але почалась повномасштабна війна.
Три тижні Максим із сім’єю провів у заблокованому Маріуполі, рятуючись від обстрілів та ночуючи в укриттях. Коли з’явився шанс виїхати, родина скористалася ним і через Кропивницький дісталася Києва. Усе обладнання, яке вдалося врятувати, допомогли перевезти небайдужі люди.
Уже в Києві Максим разом з колишніми працівниками вирішив дати своєму бізнесу другий шанс. Вони знайшли приміщення, отримали підтримку від орендодавців і швидко відкрили новий заклад. Головна особливість мережі — приготування м’яса на вугіллі, що є рідкістю для України.
Згодом мережа розширилася до шести точок у Києві та однієї в Бучі. Після ребрендингу вона отримала назву «Центр Шаурми».
Крім відновлення бізнесу, команда вирішила підтримати маріупольців, які теж були змушені залишити рідне місто. У співпраці з гуманітарним центром вони запустили програму безкоштовного харчування — людям, які евакуювалися з Маріуполя, роздали тисячі флаєрів на безкоштовну шаурму.
Детальніше про шлях від втрати всього до нового старту — у матеріалі ШоТам.
«Місто — це не будинки, а люди»: активістка об’єднала переселенців і місцевих на Закарпатті
До великої війни Дар’я Маркович працювала в громадському секторі Маріуполя — допомагала адаптуватися в місті молоді та переселенцям. Разом з командою вона відкривала Центри підтримки родини та Молодіжні центри, щоб створити комфортний простір для навчання, зустрічей і розвитку.
Після початку вторгнення дівчина залишалась у Маріуполі, аж поки місто не почали бомбардувати. Дарія згадує:
«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».
Вона змогла евакуюватися до Мукачівської громади на Закарпатті, а там, трохи оговтавшись, вирішила використати свій досвід, щоб знову допомагати людям. Разом з місцевою владою та міжнародними партнерами Дар’я запустила Інтеграційний хаб — простір, що об’єднує переселенців і місцевих. Зокрема, у хабі працюють студія звукозапису, коворкінг, зала для тренінгів та переговорні кімнати.
Приміщення повністю доступне: є підйомник, кольори інтер’єру підібрані для комфортного перебування людей з підвищеною чутливістю до світла, встановлені тактильні вказівники.
Цей хаб — не просто місце, а символ єдності. Дар’я змогла не лише налагодити співпрацю між переселенцями та місцевими жителями, а й побудувати платформу для спільних ініціатив. Зараз вона мріє масштабувати проєкт на інші міста та колись показати своєму синові відбудований Маріуполь.
Детальніше про історію дівчини та створення хабу — на сайті ШоТам.
Відкрив у Херсоні цех і безкоштовно ремонтує спорядження для військових
Артем Болдирєв виріс у Новоазовську, але після 2014 року мріяв вирватися з окупованого міста. Він зміг переїхати до Маріуполя, де працював коком у порту Азовсталі й допомагав військовим, але війна знову наздогнала його. Виживши в окупації, чоловік чотири дні йшов пішки до Бердянська.
«Я пішки вийшов з Маріуполя й дійшов до Бердянська за чотири доби. Чотири дні я нічого не їв — у мене навіть не було апетиту після того, що я побачив у Маріуполі» — розповів Артем.
Після складної дороги та пошуків безпечного місця Артем опинився в Херсоні, де почав допомагати переселенцям і волонтерити. Спочатку він працював кухарем у центрі для ВПО, готуючи по п’ять разів на день, а після деокупації міста хотів вступити до ЗСУ, але йому відмовили через проблеми зі здоров’ям.
Тоді він знайшов спосіб допомагати військовим по-іншому — разом зі знайомим відкрив магазин тактичного спорядження «Ефес». Згодом технології виробництва вдосконалили, і тепер тут:
- шиють тактичний одяг: штани, куртки, кітелі, рукавиці, бафи;
- виготовляють унікальні шеврони — зокрема ті, що носять військові, які переправляються човнами через Дніпро;
- безкоштовно ремонтують військове спорядження — інколи прямо в день звернення, якщо бійці терміново повертаються на фронт.
Зараз у команді працюють закрійниця, п’ять швачок, продавці та бариста. Сам Артем керує магазином, цехом і навіть кав’ярнею, яка стала частиною цього унікального простору.
Хоч у Херсоні війна зовсім поруч, Артем вирішив залишитися, бо саме тут відчуває свою максимальну користь.
Детальніше про його шлях, боротьбу та бізнес — у матеріалі.
«Переселенцям від переселенців»: ГО «Заходи» створює реабілітаційні простори
До повномасштабного вторгнення маріупольська організація «Заходи» займалася молодіжними ініціативами, розвивала громадський активізм та працювала над запуском першого молодіжного простору. Однак війна змусила команду переїхати: частина опинилася в Хмельницькому, а частина — в Мукачеві, де активісти адаптували роботу до нових реалій.
Там вони створили хаб Aware Zone — сучасний простір для відпочинку, роботи й навчання. У Хмельницькому ж відкрили коворкінг «Заходи хаб», що надає переселенцям 25 робочих місць, швидкісний інтернет, ноутбуки та доступ до участі в освітніх заходах. Також команда організовує школи активістів, тренінги з психології та події для інтеграції ВПО в місцеву громаду.
Наразі наймасштабніший проєкт ГО — реабілітаційний табір «Над Збручем»: активісти відновили покинутий табір на Хмельниччині, щоб переселенці могли там жити, допомагаючи табору по господарству, та отримувати психологічну підтримку (сьогодні всі місця в таборі розписані на кілька місяців вперед). Крім того, організація розвиває кампанію про психічне здоров’я, яка допомагає людям справлятися з пережитими травмами.
Детальніше про ініціативи ГО «Заходи» — за посиланням.
Ветеран відновив свій бізнес в Івано-Франківську та знову пішов захищати країну
Микола Воропай шість років служив у Маріуполі, одночасно займаючись виробництвом сувенірів. Коли почалося вторгнення, він збирав розвіддані про ворожі цілі та допомагав обороняти місто.
На початку березня чоловік відпросився додому, але побачив лише руїни: будинок, фотостудію та майстерню знищили:
«Коли ми під’їхали до мого будинку, я побачив, що мого будинку немає. Все згоріло. Я не очікував, що моя мати ще там. Я просто її погукав, і вона зі згорілої будівлі мені відповіла. І так я вивіз матір»
Сам чоловік вибрався з оточеного Маріуполя до Івано-Франківська лише наприкінці травня.
Туди Микола та його донька релокували майстерню «АRTнація.Відновлення». Усі їхні верстати були втрачені, але Український ветеранський фонд допоміг відновити бізнес. Зараз у майстерні виготовляють сувеніри, підставки для телефонів, будиночки для тварин, брендовий одяг, вишиванки та шеврони.
Головна ідея бренду — розповідати світу про Україну через унікальні вироби. А його засновник Микола знову тримає фронт.
Детальніше про історію відродження майстерні читайте на сайті ШоТам.
Відроджує мистецтво виготовлення ляльок-мотанок в Івано-Франківську
Колишня викладачка фізики Людмила Балашова після пережитих обстрілів та вимушеного переселення до Івано-Франківська створила в центрі «ЯМаріуполь» «Майстерню пані Людмили».
Тут вона навчає дітей і дорослих мистецтва виготовлення традиційних українських оберегів — ляльок-мотанок. Ці вироби, створені без використання голок чи ножиць, символізують добробут і захист родини, тому Людмила вірить, що через відродження ремесла можна не лише зберегти культурну спадщину, але й надати психологічну підтримку тим, хто постраждав від війни.
Центр «ЯМаріуполь» — це мережа підтримки переселенців, яка діє по всій Україні. Його мета — допомогти адаптуватися на новому місці та повернутися до повноцінного життя.
У кожному центрі «ЯМаріуполь» надають гуманітарну, юридичну, соціальну, психологічну та медичну допомогу. Тут працюють ігрові кімнати, де батьки можуть залишити своїх дітей з вихователями, щоб вирішити нагальні питання. Кожен центр співпрацює з місцевими громадами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами, щоб забезпечити максимальну підтримку переселенцям.
Детальніше про «Майстерню пані Людмили» та її діяльність можна дізнатися в матеріалі.
15 березня медіа позитивних новин ШоТам випустило друге відео нового подкаст-шоу «ХУХ». Співзасновник ШоТам Артем Іпатов обговорює з гостями дійсно добрі новини, що сталися за тиждень в Україні.
Цього разу у нас в гостях стендап-комік «Підпільного», креативний продюсер і батько бігля Юра Коломієць. У випуску — філософські роздуми про вимушений оптимізм і водійок таксі, а також дуже багато добрих новин тижня про військо, культуру та український бізнес. Буде ще трошки реперського амплуа Юри та історій, як він був рятівником Малібу. Ну, а Артем нарешті зʼявиться в кадрі з собакою!
Дивіться, слухайте й донатьте — всі актуальні збори є в описі до відео та на QR-кодах у випуску.
Читайте також: «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук
Фото: ШоТам
