31 рік у таборах за українську мову: історія одеського дисидента

У підпіллі ОУН він заснував єдину в Одесі українську книгарню, а згодом привселюдно звинуватив тодішнього міністра освіти в саботуванні мовної політики. Святослав Караванський провів третину життя в таборах, відстоюючи українську мову, і зрештою не лише зробив прорив у вітчизняному мовознавстві, а й на весь світ розповів про злочини совєтської влади.

#ШОТАМ розповідає історію дисидента, чий лист на захист української мови прозвучав в етері «Голосу Америки» і який  за ґратами записав свідчення про Катинський розстріл.

Зростав «петлюрівцем» у російськомовній Одесі 

Святослав Караванський народився 24 грудня 1920 року в Одесі. У тогочасному російськомовному місті родина Караванських вирізнялася своєю ідентичністю: удома вони розмовляли українською мовою, навчали сина народних пісень і приказок, збирали національну літературу. Святослав пригадував, що сусіди потай називали їх «петлюрівцями», бо не звикли чути української в місті. 

Зростаючи в сім’ї освічених і спраглих до пізнання батьків, хлопчик змалку полюбив читання, почав писати вірші й зацікавився вивченням мов. Його великою мрією було навчання на філологічному факультеті, однак її довелося відкласти: Святослав вирішив порадувати батька й пішов навчатися в Одеському індустріальному інституті. Згодом він пішов на військову службу. 

Відмовився видати своїх — і отримав 25 років таборів

Друга світова війна застала Святослава Караванського на півночі Білорусі. Тяжкі бої, оточення й ворожий полон загартували характер чоловіка, а подальша служба в совєтській армії назавжди розбила ілюзії про справжні мотиви цієї системи.

Доленосним для Караванського стало повернення до Одеси. Тут він познайомився з учасниками похідних груп ОУН і вступив до лав організації. Через пристрасть до мов і письма Святослав отримав псевдо «Бальзак».

Свою підпільну діяльність він почав із відкриття української книгарні «Основа», що стала осередком одеського націоналістичного руху. Згодом збирав кошти на діяльність українських культурних організацій і налагодив контакти з діаспорою. Зв’язки із закордоном стали першим помітним дзвіночком для радянських спецслужб, тож на деякий час «Бальзак» мусив покинути Одесу. Повернувшись, він одразу потрапив до в’язниці. 

Уникнути покарання Караванський міг за класичною совєтською схемою — викривши своїх. Проте українець відмовився й отримав вирок: 25 років таборів.

Вийшов із таборів і сам ходив по квартирах агітувати за українську газету

Хрущовська відлига сприяла перегляду особових справ ув’язнених: термін Караванського скоротили до 16 років. А ще дозволили займатися літературою, хоч і в несприятливих умовах.

Новий етап у житті колишнього підпільника розпочався в грудні 1960 року: він вийшов із в’язниці, повернувся до рідної Одеси й почав шукати можливість працювати за покликанням — у царині мовознавства. Попри труднощі, Святослав Караванський таки вступив на заочне відділення філологічного факультету Одеського державного університету й із великою активністю взявся за письменницьку та перекладацьку діяльність.

За редакцією мовознавця з’явилося українське видання роману Шарлотти Бронте «Джейн Ейр». З-під пера Караванського виходили статті в єдиних україномовних газетах Одеси — «Чорноморські новини» та «Україна». Ба більше, друзі Святослава згадують, що для них він не лише писав, а й самотужки шукав читачів: «Ходив Одесою, заходив до будь-якого будинку, підіймався на найвищий поверх і, спускаючись, стукав у кожну квартиру та агітував передплачувати».

Однак головною працею мовознавця колеги називають «Словник українських рим». Досі в Україні нічого подібного не створювали: Караванський самостійно склав приблизно 60 000 римованих пар слів.

Вимагав судити міністра освіти за утиски мови — і його лист прозвучав на «Голосі Америки»

Крім того, повернувшись до Одеси Святослав Караванський познайомився з науковицею Ніною Строкатою. Після одруження вона разом із ним поринула в мовознавчу та правозахисну діяльність: подружжя поширювало самвидав, провадило відкритий діалог із владою та закріпило зв’язки з діаспорою в США та Канаді.

Переломним став вихід статті Святослава «Про одну політичну помилку», у якій він ущент розкритикував мовну політику совєтської влади. Караванський звернув увагу на утиски української мови, зокрема у сфері освіти. За новими законами вивчення національних мов було необов’язковим, що значно вплинуло на кількість учнів. А маніпуляції на місцях призвели до рекордного скорочення, а часом і скасування уроків української мови. 

Згодом він також надіслав цього листа до прокурора з проханням притягнути за це до кримінальної відповідальності тодішнього міністра освіти. Ба більше, текст звернення зачитали в етері радіостанцій «Голос Америки» і «Радіо Свобода». 

«Прошу розстріляти мого чоловіка…»

Відповідь влади не забарилася: стеження, тиск і обшуки. Коли ж останні виявилися марними, совєтська система знайшла інший вихід — Караванському наказали досиджувати попередній термін. Без слухань, документів і свідків його кинули до горезвісного «Владімірского централа» на дев’ять років.

Протестуючи проти режиму, Святослав Караванський неодноразово оголошував голодування й потрапляв до ізолятора, а Ніну Строкату без перестанку викликали на допити. Під час однієї з таких розмов вона звернулася до кагебістів із проханням.

Згодом за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда» на чотири роки засудили й саму Ніну Строкату.

«Один “зек” спростував те, про що говорили всі»

У 1979 році, ще відбуваючи покарання, він долучився до Української Гельсінської групи. Ніна Строката стояла біля її витоків. 

У той самий час Святослав Караванський відкрив для себе злочини совєтської влади щодо поляків. У в’язниці чоловік записав свідчення учасників Катинського розстрілу й завдяки друзям зумів передати їх на волю. Документи потрапили у світову пресу — через це українець отримав ще 8 років ув’язнення.

Працював для України навіть в еміграції

31 рік — стільки Святослав Караванський провів у совєтських таборах та в’язницях і мусив би відсидіти ще, якби не підтримка правозахисної спільноти. На початку 1980-х подружжя Караванських позбавили совєтського громадянства й «депортували» до США. Це рішення приймали на рівні найвищих посадовців.

У Дентоні, штат Техас, Караванський продовжив працювати для України. У царині мовознавства він видавав статті, уклав перший словник синонімів, а в правозахисному полі підтримував дисидентів, поширював їхні праці та розповідав історії на місцевому «Українському радіо».

Чоловік прожив ще багато років і, як згадував у численних інтерв’ю, не всупереч, а завдяки минулому:

У 2014 році Святослав Караванський вкотре побачив злочини росії, коли вона окупувала Крим та почала війну проти України. Та, як і раніше, він залишався оптимістом і продовжував вірити в Україну та українців.

Джерела: Збірник матеріалів «Лихо з розуму», В’ячеслав Чорновіл; «Радіо Свобода»; Український інститут національної пам’яті.