Врятувати, але не ризикувати — як вберегти волонтера? Історія тренерки, яка «лікує» розмовами

Ця історія про жінку, яка не злякалася оточення російських військ. Ба більше вона перетворила свій дім на волонтерський склад. А коли під час окупації Сумщини не вистачало медикаментів, вона буквально їх «добувала». Як риси менеджера допомогають закрити потреби суспільства? 

Як волонтерам рятувати і при цьому самому не постраждати? Чому важливо говорити про емоційне вигорання? Та чому не варто казати «тримайся»? Якою має бути ваша безпека в умовах війни  –  команді ШоТам розповіла Оксана Мальченко, волонтерка та тренерка з особистої та психологічної безпеки. 

Я перепробувала різні види волонтерства

Волонтерство стало частиною мого життя задовго до російського вторгнення. Я очолюю громадську організацію, яка активно проводила події до Дня міста, організовувала благодійні акції, тренінги з проєктного менеджменту та дитячі табори. 

У 2014 році, коли розпочалася російська агресія, моя організація займалася підтримкою внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Ми надавали їм консультації, збирали необхідні речі, допомагали з працевлаштуванням, житлом, а також влаштувати дітей в навчальні заклади у місті Суми. Крім того, ми проводили заходи з інтеграції цих людей на новому місці проживання. Ця діяльність тривала до повномасштабної війни. 

Найбільші моя гордість – це дитячий табір, який ми організовували з 2017 року. Щорічно ми проводили три зміни. Половина нашого персоналу були волонтерами, зокрема і я. Ми розробили освітню програму, яка включала в себе теми з прав людини, міжкультурний діалог, ненасильницьку комунікацію та демократію.

Спочатку фінансування отримували від донарів, які покривали витрати на проживання, харчування та проїзд дітей. В 19-му році ми вийшли на продаж путівок, через брак коштів.  На жаль, табір стояв на кордоні з росією, в селі Миропілля. 

Оточення окупантів мене не злякало 

24 лютого я була у місті Суми. Для себе вирішила не виїжджати. Але й сидіти вдома і нічого не робити – це не про мене. Тож почала телефонувати всім активним громадянам міста. Та кожен з них вже мав свою місію: хтось стояв на блокпості, хтось прямував на передову, а хтось організовував обіди для військових.  Мене відразу запросили доєднатися до фонду “Суми” і очолити медичний напрямок. 

Моя задача була їздити по аптеках, викуповувати ліки та розвозити їх по блокпостах, які не давали зайти ворогу в Суми. Місяць в оточені я буквально «літала» по місту і забезпечувала військових медичними препаратами, засобами гігієни. Найважче було дістати ліки, адже розпочався аптечний колапс: великі черги та відсутність медикаментів. Тоді вирішили напряму співпрацювати із завідувачами аптек і діставати ліки ящиками для лікарень.

Попит на ліки постійно зростав  

Коли Суми були в оточені, у нас з’явилася можливість проскочити через контрольні пункти окупантів.  Це були стежки, відомі лише місцевим мешканцям. Якщо комусь з наших знайомих вдавалося виїхати, згодом вони нам допомагали. Особисто я зв’язувалася з ними по телефону та передавала, які саме медикаменти нам необхідні. Вони закуповували їх маленькими партіями і передавали нам в Суми.

Ми дуже потребували ліків для нормалізації тиску та антибіотики. Стало зрозуміло, що донатами перекрити всі потреби в медикаментах нереально. Тому запропонували людям, класти трохи грошей у спеціальну банку в обмін на необхідні медичні засоби. Так ми могли робити оберти в закупівлі.  

Мій дім став волонтерським складом

Згодом, у березні, коли розпочали діяти «зелені коридори», нам вдалося більше медикаментів завозити в місто. Кожен виїзд в околиці – це ризик. Ти не можеш спрогнозувати, коли почнеться обстріл. Тому в таких умовах ти має думати про власну безпеку. 

Коли мій дім перетворився на склад – це теж було небезпечно. Бо як тільки б окупанти прорвалися до Сум, до мене дісталися б першими. Та й через критичну ситуацію з ліками люди могли піти на будь-які кроки. Тож ми знайшли непримітне приміщення старої студії звукозапису і перенесли наш склад. 

Після деокупації, ми доставили певну кількість медикаментів до Боромлі та Тростянеця, які були тотально окуповані. Пам’ятаю, як представниці Боромлянської громади просто ділили специфічні ліки по 1-2 таблетки на кожну людину. Це перший раз за вторгнення, коли я дала волю сльозам. Бо уявити цю картину було складно. 

У Тростянці гуманітарки було вдосталь. Ми зрозуміли, що тут наша допомога буде нераціональною. Єдине у міста був запит на карети швидкої допомоги. Виявилося окупанти розікрали автівки і медики не мали можливості обслуговувати місцевих жителів. Я попросила допомоги у львівських колег, які  не забарилися і знайшли 2 машини на громаду.  

Друга проблема була – це відсутність зв’язку. Деякі райони в Тростянці не знали про деокупацію. А місцева влада не мала ресурсів добратися до них. Тож буквально за три дні ми організували 8 волонтерських автівок, які виїхали до міста. Ми розгорнули намети з буржуйкою, їжею та спальниками для волонтерів. Завданням було зібрати списки людей, які потребують медичну допомогу. Щовечора ми передавали списки місцевій владі аби вони могли обслуговувати людей. А тим хто терміново потребував лікування – ми евакуювали до Сум. 

Психотропні ліки теж важливі

У мене був контакт із головною лікаркою психіатричної лікарні м. Сум. Вона повідомила про катасторофічну ситуацію: пацієнти потребували постійного прийому цих ліків. Хворі, які не вживають такі таблетки 1-2 дні можуть стати соціально-небезпечними. Ми отримали детальний список медикаментів, який був дуже об’ємним і специфічним. Зібрати кошти на таку суми ми не могли. Та й закупити їх без рецепту – неможливо.

У Німеччині нас підтримувала волонтерка Юлія Ісай. Вона зуміла встановити зв’язок із швейцарськими та німецькими фондами, які придбали значну кількість психотропних медикаментів. Вони передала нам частину, а іншу частину оплатили у Львові. Так нам доставили пів буса ліків, які фактично забезпечили всю область.  

Тренерство стало моєю професією

Нині я повернулася в свою стандартну професійну діяльність тренерки. Періодично проводжу навчальні зустрічі – безкоштовно. Волонтерю для різних організацій, проводячи тренінги з медицини, проєктного менеджменту, власної адвокації та безпеки волонтерів. Звісно, не полишаю  координувати свою команду фонду і передавати ліки громадам. 

А нещодавно мене запросили приєдналася до команди «Української волонтерської служби». Вони запустили надзвичайно важливий проєкт з безпеки «Рятуй, не ризикуй».  Це офлайн-тренінги в 8 містах України. Місія цього курсу – допомогти волонтерам працювати якісніше, не підставляти себе під удар, не виснажувати себе до нестями, та продовжувати бути опорою для інших.  

Як проходить навчання проєкту «Рятуй, не ризикуй»?

Навчання має 4 тематичні блоки: фізична безпека, психологічна безпека, цифрова та протимінна безпека. Тут і про те,  як ідентифікувати ризики, як їх оцінити та які є стратегії власної безпеки слід будувати.  

В команді тренерів Валентин Майданюк із фонду «Солом’яні котики». Він веде тренінг з мінно-вибухової безпеки. За дві години людина дає неймовірний обсяг інформації. Багато людей продовжують допомагати військовим, але не всі мають власні волонтерські  протоколи безпеки. Тому про те, яким має бути цей кейс – ми обговорюємо на тренінгах. А блок з цифрової безпеки для мене особисто став відкриттям. Я стала по-іншому будувати систему захисту власних пристроїв та поштових сервісів. 

На цьому курсі я веду тренінг з особистої та психологічної безпеки. Я ділюся важливими скілами, які допомагають витримати емоційні навантаження, долати вигорання та втому. Людям важливо говорити про це, бо вони не мають інструментів оцінити власний стан. Вони не не знають, коли вже час попросити про допомогу. Моя найголовніша порада: це 5-7 хв присв’ячувати собі між роботою та волонтерством. 

 Нас виховували бути героїнями та героями

Найбільше волонтери страждають на емоційне вигорання. Ми беремо більше роботи, ніж отримуємо ресурсу.  Є інша проблема, коли волонтери працюють із жертвами війни. Триматися осторонь від болю та страждань  українців – неможливо. А коли цього горя занадто ми втрачаємо здатність відчувати емоції. У нас погіршується сон, реакції, мислення, а це шлях до депресії.  

Якщо ми говоримо людині «тримайся»,  ми забороняємо їй бути слабкою. Вона закривається в собі і не може вирішити проблему наодинці. Так ви зменшите свої темпи та інтенсивність, як результат швидко залишите пост волонтерства. Втомлюєшся – йди відпочинь. Набрався сили, знову повертаєшся! Нас чекає довгий марафон, тому бережіть себе.