Вогняне мереживо Києва, або Хто врятує дачу Брадтмана у Пущі-Водиці

У 2018 році за 130 км від столиці стартував громадський проєкт «Дерев’яне мереживо Чернігова». Люди різних професій об’єдналися в любові до свого міста, аби врятувати його архітектурну естетику – унікальне декоративне різьблення на фасадах будинків. За характерним виглядом його стали називати «мереживом». Мало хто знає, але аналогічні зразки дерев’яного мистецтва є і в Києві. Щоправда, їх лише одиниці і ставлення до них з боку власників і міської влади – кардинально інше. 

Трохи з історії дерев’яного і не лише будівництва в Києві

Традиція дерев’яного будівництва була поширена в Києві ще з часів Київської Русі. Близькість основного виробничого матеріалу – дерева – сприяла розвитку і вдосконаленню технік будівництва, а майже невичерпна його кількість не сприяла пошуку практичних альтернатив.

Утім з часом ці тенденції почали докорінно змінюватися. Найбільший житловий масив раннього середньовіччя – Поділ – почергово потерпав то від пожеж, то від повеней на Дніпрі. Останні траплялися з періодичністю раз на два-три роки. Тож вже в цей час назріває перша потреба пошуку альтернативних матеріалів для капітального житлового будівництва в Києві. Однак вторгнення монголо-татар зупиняє ці процеси на століття.

У козацьку епоху бароко в Києві ширяться кам’яниці. Найвідомішою з них була кам’яниця радника Хмельницького, київського воєводи Сави Туптала на початку вул. Хорива, що на Подолі. Та вже у жовтні 1714 Петро I видає Указ про заборону кам’яного будівництва на території всієї російської держави. 

Початок ХІХ ст. в Києві знаменується масовою розробкою лесових схилів Київських гір. Тут поширені так звані блакитні глини – основний матеріал до виробництва київської жовтої цегли. На подальші сто років вона стає основним будівельним матеріалом міста. Капітальні дерев’яні будинки також будуються, але їх частка порівняно менша. Переважають більш прості каркасні або зрубні конструкції, іноді – будинки просто збиті дошками. Характерні приклади – вул. Глибочицька, Гончарна, Олігівська, Петрівська тощо.

Київські сади і Дачі

Сприятливі кліматичні умови та розвинена споживчо-транспортна інфраструктура сприяли розвитку в Києві – а точніше на його слобідках – садової та дачної культури. Колишні хутори – Сирець, Волейків, селища – Святошин, Пріорка, залізничний вузол Дарниця та Бровари стали центрами спочатку садівництва і городництва, а згодом – рекреації та туризму. 

Найвідомішим «садівником» міста того часу стає саксонець Вільгельм Крістер, що заснував найбільше садове господарство «Садівництво та насіннєве господарство „В. Крістер«» (сучасний парк «Крістерова гірка»). Надалі господарство Крістера трансформується в найбільше агропідприємство міста «Пуща-Водиця» і дає назву житловому масиву Виноградар.

Початок ХХ ст. знаменується для міста переходом від садівництва до дачництва. Добробут містян зростає і «свій будиночок» за містом стає не атрибутом розкоші, а даністю міцного середнього класу. Основними дачними центрами стають Святошин та Бровари (куди ходить прямий мототрамвай), а з прокладенням «лісової гілки» трамваю у 1908 році – і Пуща-Водиця.

Пуща як місце відпочинку відома з князівських часів. Ще в Х-ХІ ст. сюди з Вишгорода їздили на полювання київські князі. Сам термін «пуща» – густий хвойний ліс – краще за все характеризує основні принади цієї місцини. Утім повною мірою рекреаційний потенціал лісової оази почав розкриватися вже після прокладення сюди міської інфраструктури – трамваю, водогону, телеграфу (до 1910 р.). 

Проєкт забудови «лісового поселення» затвердили 1894 року. Його ініціатором став гласний Київської міської думи Микола Чоколов. Про нього в Києві сьогодні нагадує однойменна місцевість та бульвар. Первісно Пуща-Водиця проєктувалось як курортне поселення з 6 поздовжніми і 17 поперечними вулицями-лініями. У поселенні функціонували два театри, один кінотеатр, пошта-телеграф та православний храм. Забудова була виконана за індивідуальними проєктами з використанням стародавніх різьбярських та теслярських технік з елементами як традиційної поліської етніки, так й із запозиченими елементами. У різний час тут жили такі відомі діячі – архітектор Володимир Ніколаєв, лікар-практик Теофіл Яновський, письменник та учасник проводу ОУН Олег Ольжич.

Дачі Брадтмана

Найвідомішим архітектором Пущі певно слід вважати Едуарда Фердинанда Брадтмана. Киянин німецького походження став проєктантом більшості «пущанських вілл». Вишукані і просторі одно- та двоповерхові будинки з розкішним різьбленим декором якісно відрізнялися на фоні більш скромних сусідів.

Один із таких будинків 1913 року замовила архітектору Анна Новікова, дружина купця ІІ гільдії Миколи Новікова. Новіков мав одразу декілька крамарень на Житньому торгу, що на той час було певним маркером успішного бізнесу. Грошей у сім’ї було вдосталь, тож архітектор міг не обмежувати себе у творчій складовій проєкту. 

Елементами архітектурної виразності стали одразу карнизи, підзори і лиштви на вікнах. Особливої увагу заслуговують точені парні колони веранд виконані з цілісної деревини! Усі вони виконані в унікальній техніці різьби, що створює неповторний і вишуканий ефект мережива. Усе це оздоблення збільшило вартість та затягнуло реалізацію проєкту. Перших гостей на свій поріг будинок запустив лише 1916 року, у часи, коли вже активно вирувала Світова війна.

Після закінчення війни для України у 1918 році – з підписанням Берестейських угод – життя повернулося і в Пущу. Відновив свою роботу місцевий кінотеатр, де показувалися українські та німецькі кінострічки. Повернувся трамвай. Однак це був невеликий період затишку перед величезною бурею.

У 1919 році Дачу Брадтмана, як і більшість пущанських дач ,було реквізовано, а до 1927 року – націоналізовано і закріплено за державним управлінням. У приміщенні колишньої дачі Новікових-Брадтмана жили трударі з промислових околиць Подолу. Згодом вона стала частиною санаторію з промовистою назвою «Імені 1-ого травня». 

Чотири власники і три пожежі однієї Дачі

До останнього часу будівля колишньої дачі Брадтмана була в користуванні «Київкурорттеплосервіс». Від нього в приміщенні Дачі лишилися еленти аскетичної офісно-конторської оздоби (первісний – більш вишуканий декор – було знищено ще в радянський час).

«Тепловики» належали до сфери управління профспілок. І ось тут понеслося. У 2004 році ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця», що належить Федерації профспілок України продає ВСЕ майно колишнього санаторію «Ім. 1-го травня», за адресою: м. Київ, вул. Юнкерова, 37 Товариству «Кармен-Інвест». 

Надалі, у 2006 році, між ТОВ «Кармен-Інвест» і ТОВ НВФ «Укрсервісбуд» укладено договір купівлі-продажу нежилих будівель, відповідно до якого ТОВ «Кармен-Інвест» продало ТОВ НВФ «Укрсервісбуд» у власність нежилі будівлі за адресою Юнкерова, 37. З цього моменту (а це вже був третій новий власник) за принципом «добросовісного набувача» вже не можна було скасувати або принаймні спробувати довести незаконність приватизації. Дача стає «будівельним активом», а її головною цінністю – земельна ділянка, що під нею.

Згідно останніх доступних відомостей з держреєстру, влаником Дачі, яка на сьогодні є пам’яткою архітектури місцевого значення, є ТОВ «Пуща-Парк», бенефіціарний власник – такий собі Руслан Браславський. В мережі можна знайти одразу декілька згадок про стосунок останнього до рейдерських захоплень та… що цікаво – створення Конституції терористичної організації «ДНР».

За час володіння об’єктом компанією Браславського на Дачі сталося щонайменше дві пожежі і обидві датуються 2020 роком. У зв’язку з цим Київською міською прокуратурою в 2021 році було подано позов до Окружного адміністративного суд м. Києва з вимогою припинити протиправні діяння та привести пам’ятку в належний стан. Утім уже в процесі розгляду справи будинок перепродали афілійованому ТОВ «Кайлас ЮА». Отже, рішення суду його вже не стосувалося, а Дача знову запалала 29 березня 2023 року.

Хто винен і що з цим робити?

За фактом умисного підпалу Київською міською прокуратурою відкрито кримінальне провадження, проводяться слідчі дії. За два дні після пожежі кияни створили петицію щодо повернення в державну власність та відновлення унікальної пущанської дачі.

На сьогодні це одна з останній дерев’яних дач раніше відомого курортного поселення. Якщо ще станом на 2001 рік, коли поселення Пуща-Водиця комплексно було занесено до Переліку пам’яток міста Києва як пам’ятка містобудування, в Пущі налічувалося 25 історичних дерев’яних будинків, то сьогодні – лишилось заледве 5. Усі вони перебувають або в закинутому, або повністю занедбаному стані. Дача Брадтмана – останній зразок дерев’яної архітектури з вишуканий різьбленим декором, виконаний за індивідуальним проєктом більше 100 років тому. 

Відповідно до ч. 2 ст. 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини», якщо власник пам’ятки не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп. На цьому наполягають і активісти. 

Так, аби відновити Дачу та уникнути подальших спроб її знищення, Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міськради (Київської міської державної адміністрації) має звернутися до Господарського суду м. Києва щодо примусового викупу пам’ятки у ТОВ «Кайлас ЮА». Водночас за замовленням міської влади має бути проведена оцінка втрат, завданих пожежею, а також складена поточна вартість вцілілих конструкцій. За цією ціною держава має викупити будинок у поточного власника, а вже згаданий Департамент – розробити проєкт відновлення пам’ятки та відреставрувати її.

Аби стимулювати чиновників до виконання описаного вище алгоритму дій та прямої вимоги закону, можна підписати вже згадану петицію на сайті міської влади та слідкувати за оновленнями в цій справі. Це вкрай важливо, оскільки, як слушно зазначає дослідниця І.В. Абрамова, «…дерев’яна житлова забудова для Києва [сьогодні] стала типологічною рідкістю», з чим , на жаль, не можна не погодитися.