Суспільство
«Вільні будинки, пічне опалення, безкоштовно». Чи реально відродити українське село? Досвід історика, який реанімує рідні Івківці
Історик та краєзнавець Назар Лавріненко родом із села Івківці, що на Черкащині. Колись у цьому населеному пункті мешкали сотні людей, але рік за роком кількість місцевих зменшувалася. Сьогодні в селі, до якого з Черкас можна доїхати всього за годину, залишається близько пів сотні людей. Аби врятувати рідне село, Назар покинув велике місто та повернувся додому.
Тепер Івківці отримали шанс на друге життя: вільні будинки займають переселенці зі сходу та півдня країни, а сам чоловік розробив проєкт економічного розвитку забутого населеного пункту з великими амбіціями. Як це – відроджувати село – Назар Лавріненко розповів ШоТам.
Щоб побачити людину, потрібно пройти кілька районів
Відродження села – це не так просто і робиться не за два дні. Ідея повернути життя до Івківців з’явилася давно, ще до початку повномасштабного вторгнення. Мені було складно дивитися на те, як гине, знелюдніється і просто помирає на очах рідне село. Ви живете в місті? Тоді просто уявіть: щоб побачити бодай одну людину, вам потрібно пройти кілька районів. Ось так зараз у моєму селі.
Це особливо боляче, коли є розуміння, що ти тут народився і маєш чимало спогадів з часів, коли село буяло і квітнуло, були люди, які жили, працювали та співали пісень. На одному кутку розпочинали пісню, а на іншому – продовжували, і так пісня линула на інший край… Ходили тими стежками і доглядали за будинками, які зараз стоять пусткою і відлякують своїми порожніми вікнами-очима.
Тоді і зародилася думка про те, що варто спробувати повернути сюди людей. Але тільки тих, хто дійсно цього хоче й розуміє, що таке село, як тут жити і працювати. Адже для тих, хто виріс у місті, посеред каміння, це доволі важко – ось так взяти і почати все з нуля в геть невідомому для себе середовищі.
Замість сотень людей – кілька десятків
Село – це не стіни, село – це люди. Нині в Івківцях, що на Черкащині, людей залишилося небагато. Коли я зростав, у цьому селі було приблизно 700 душ, нині – всього 50. Здебільшого залишилися ті, хто з якихось причин не змогли прижитися в місті та повернулися. Я на власні очі бачив, як люди їдуть звідси, як їм хочеться певної урбанізації.
Я і сам свого часу поїхав у місто. Навчався, працював, викладав в університеті і навіть мав власну справу – доволі успішну фірму. Проте згодом зрозумів, що мені кортить повернутися туди, де довкола ліс і природа. Зараз ми з односельчанами маємо тут свій «живий куточок», але все одно є будиночки, які потихеньку поглинає природа.
Люди, які тут колись жили, померли чи просто поїхали, а дітям просто нецікаво у селі. Принаймні, так було до великої війни. Поняття «село» взагалі не було популярним. Тож я почав думати, як цьому зарадити, що потрібно зробити, щоб люди почали повертатися. Мене випередила війна. Чергова атака росіян спонукала людей повернутися до життя за містом.
Після допису у фейсбуці телефон не вщухає
Переїзд до села став необхідністю для тих, хто втратив житло через війну. І я просто вирішив допомогти людям та виклав невеличкий допис у соцмережі, мовляв, у нас є вільні будинки, в яких можна зупинитися, а за бажанням – зробити їх своєю домівкою. Відтоді мій телефон не мовчить ані дня. Дзвонять і пишуть люди, які дізналися про село й про те, що тут є можливість жити безкоштовно. Єдине, що потрібно – привести будиночок до ладу.
До мене звертаються багато людей старшого віку чи, наприклад, українців, які потребують піклування. Але я пояснюю, що життя в селі – це не так просто.
Буквально на днях зателефонувала родина з Херсона. Вони пояснили, що їм важко під обстрілами, без світла, і я запропонував село. На щастя, у нас є тут невеликий хостел, який безкоштовно приймає переселенців. А отже, можна приїхати, подивитися, що є в селі, які будиночки, що можна робити, як тут плине життя. До того ж у хостелі можна жити безстроково і безкоштовно.
Також ми чекаємо на людей з Луганщини. Вони приїдуть, подивляться, спробують і, можливо, залишаться з нами. Я кажу «можливо», адже до нас приїжджають чимало тих, кому немає куди подітися. Вони тимчасово живуть у хостелі, складають для себе план дій і їдуть далі. А ми раді допомогти і прихистити людей.
Чим займатися у селі? Бізнес, фермерство та ІТ
Основне питання від людей стосується роботи. Що можна робити у селі, аби отримувати за це гроші? Одразу можу сказати, що бути найманим працівником у нашому селі не вийде, адже це буде вкрай важко.
Найкращий варіант – коли є своя справа, яку вийде перевезти до села. Або ж коли є варіант для бізнесу, який можна розвивати саме у селі. І, звісно, найбільш традиційний спосіб заробітку – це фермерство. Тут вже варіантів вдосталь, потрібно лише обрати бажаний напрям.
Зараз я бачу, наприклад, програмістів, які не прив’язані до місця роботи і переїжджають до села. Облаштовують будиночки, ставлять Starlink і продовжують працювати. Але при цьому живуть поза містом, насолоджуються природою.
Є проблеми, які варто вирішувати негайно
Моя головна мрія – аби села (не тільки мої Івківці) почали оживати. І йдеться не лише про економіку, а й про традиції. Хочеться, аби давно забуті українські традиції знову згадалися і отримали друге життя. Наприклад, зараз ви ніде не почуєте вираз «Братіку, подай..», бо саме так у нас колись говорили у селах. «Братіку» – це архаїчне українське звернення, яке загубилося.
Або ж коли сусіди запрошували вас до столу, потрібно було двічі відмовитися і лише на третій раз – погодитися. Такого ви вже не почуєте, ця традиція теж давно забулася. Але якби людей у селі побільшало, то, я впевнений, це все можна було би повернути.
Крім того, я хочу, аби створили спеціальні земельний та житловий фонди саме для сільської місцевості. Нині з будиночками, в які ніхто роками не приїжджав, є проблеми. Адже щоб дійсно купити і переоформити ділянку, потрібно знайти родичів власників. Тобто тих, хто й думати забув про такий скарб, не вступив у спадок. А далі – домовлятися документально.
Найскладніше – знайти власників покинутих будинків
Зробити це можна, але складно та довго, а ще – доволі дорого. Як правило, такі будинки віддають за символічну ціну, особливо ті, хто не хоче ними займатися та не планує повертатися у село. Основна проблема полягає у тому, щоб знайти цих власників і юридично оформити всі документи.
Саме тому я чекаю, щоб у нашому законодавстві зробили спрощену процедуру для переоформлення таких ділянок у селах. Сьогодні це вкрай важливо, особливо, якщо поміркувати про ту кількість людей, які залишилася без даху над головою. Раніше це все можна було зробити просто в сільській раді: коли помирав власник, то сусід чи просто охочий викупляв домогосподарство і продовжував доглядати за будинком.
Івківці прокинулися, а з ними – й сусідні села
Моя ідея полягає у розробці державної програми «Життя у селі». Для цього у кожній громаді із «неперспективними» селами слід сформувати земельний та житловий банки. Площі земельного банку мають надаватися для створення малих фермерських господарств (до 40 га) – як економічної основи для оживлення економіки. А житловий банк має формуватися із закинутого житлового фонду сіл.
Як це має працювати на практиці? Сільська рада за спрощеною процедурою купує приміщення (якщо є у кого) або у судовому порядку за спрощеною процедурою отримує право власності. Публікує відомості про наявне житло на сайті громади та передає охочим. Якщо умови виконуються, то після визначеного строку громадяни отримують право власності, а громада поповнюється новими людськими ресурсами.
Ідеальний варіант – три роки живеш чи працюєш на ділянці, а після цього отримуєш право приватизувати її. Так люди зможуть повертатися до сіл, де вже давно нікого не було. А ще – використовувати для фермерства землю, яка вже забула, що таке людські руки. Я не законодавець, тому створити цей законопроєкт не можу. Але все ж починається з ідеї, правильно? Ідею я подав і намагаюся її просувати.
Далі – слово. І тут допомагають які, вже перебралися на природу і розповідають про свій досвід. Власне, я також своїм прикладом показую, що таке життя за містом, чим можна займатися у селі. А заключний етап – діло. І це діло якраз стосується українських законодавців, яким під силу полегшити документальне оформлення забутих будинків у українських селах.
Після того, як я почав запрошувати людей до Івківців, сусідні села теж «прокинулися». Знаходять людей, яким потрібна допомога, і так само розповідають про своє село, намагаються допомогти з житлом тим, кому це дійсно необхідно і хто готовий спробувати себе у селі.
Село – це свої звичаї, але тут все чесно
Важливо розуміти, що життя в селі – це не просто і не для всіх. Знаєте, є такий парадокс, люди з села доволі швидко звикають до міста і починають своє життя там. А от тим, хто народився та виріс у місті, призвичаїтися до села складніше.
Тут свої звичаї, свої особливості. Цікаво те, що у селі всі про всіх все знають. І не тільки те, чим ти можеш нині займатися, а й що робили батьки, діди, прадіди. І з цим потрібно змиритися. Здається, що саме від цього більшість і тікає у велике місто, бо там ніхто нікого не знає.
Але перевага села в тому, що тут все чесно і зрозуміло. Усе як є, і ніяк інакше. І не варто забувати про те, що в селі завжди можна знайти, чим себе зайняти. Тут немає часу опускати руки.
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
«Культурні сили» та платформа «Меморіал» 26 березня провели захід, який присвятили розвитку культури підтримки жінок, які втратили чоловіків на війні. На події відбувся відкритий діалог між лідерками громадянського суспільства, представниками патронатних служб, військовими, волонтерами та митцями.
Про це повідомили в «Культурних силах».
Що обговорили на заході
Подію організували для того, аби почати діалог на важливу тему, яку можуть оминати у суспільстві через її важкість. Спікери обговорювали, як не залишати жінок, які втратили коханих наодинці з горем, а також як навчитися не шкодити, натомість вміти підтримувати і турбуватися.
На панелі «Культура підтримки» керівниця психологічного простору «ПроЖИТИ» Катерина Чижик розповіла:
«Для мене особисто одним із тригерних слів було “тримайся”. Нема мені за що триматися, нема за кого триматися. І ще, коли сусіди або хтось кажуть: “та молода, ще вийдеш заміж” — це саме болюче, що можна сказати жінці, яка втратила свого коханого чоловіка».
Катерина втратила свого чоловіка у 2023 році. Аби пережити цю подію, жінка почала створювати власне місце сили. У цей період виник психологічний простір «ПроЖИТИ».
Читайте також: Ukraїner та PR Army створили фільм про депортацію кримських татар (ВІДЕО)
У «Культурних силах» зазначили, що саме в громадському секторі започатковують проєкти, які можуть полегшувати проживання горя втрати.
«Якби не громадський сектор, я взагалі не уявляю, що було б з багатьма членами родин загиблих. Громадським організаціям, які підтримують рідних і близьких загиблих воїнів, треба об’єднувати зусилля, бо державним органам та суспільству часто байдуже на їх проблеми»‚ — розповіла очільниця фонду «Маємо жити» Оксана Боркун.
Також важливою темою для жінок, які втратили своїх чоловіків, є збереження пам’яті про них. Керівниця патронатної служби «Азов.Супровід» Ріна Рєзнік зазначила:
«Є величезна кількість онлайн-петицій про присвоєння звання Героїв України. І ми з одного боку розуміємо, що кожен з загиблих — герой цієї країни, а з іншого боку також розуміємо, що не можемо забезпечити кожному цю державну нагороду, назву міста, назву вулиці й таке інше. Зараз це є найбільшим випробуванням, як весь цей обсяг горя акумулювати і дати кожній індивідуальній, величезній, серйозній трагедії достатньо простору і місця для того, щоб це вшанування було достатньо гідним і великим».
Презентація кліпу «Місто наречених»
На події «Культурні сили» представили новий кліп на пісню Саші Чемерова «Місто наречених». Його присвятили жінкам, які пережили втрату. У кліпі знялася Таті Сонце (Тетяна Мельник).
«Головна героїня цього кліпу не актриса, це жінка, котра втратила свого коханого на війні. І тут на екрані ми можемо бачити не гру, а власне проживання втрати», — зазначив засновник платформи «Культурні сили» Миколай Сєрга.
Автор пісні Саша Чемеров поділився своїми емоціями від переглядання кліпу:
«Як і всі присутні, я вперше дивився цей кліп. І мені важко було втримати сльози. Моїм завданням було не констатувати факт втрати, а дати надію. Тому що життя все ж таки продовжується, все ж таки життя має сенс».
Довідка
«Культурні сили» — це платформа, що об’єднує військових творчих професій, культурних діячів, аналітиків та волонтерів. До цієї платформи входять такі проєкти та бренди:
- «Культурний десант»;
- «Книга на фронт»;
- «Фронтова студія»;
- «Оркестр 59» тощо.
«Культурні сили» формують та розвивають воїнську культуру, забезпечують морально-психологічну підтримку військових, підтримують родини загиблих, розвивають культурну дипломатію та впроваджують стратегії впливу через культуру та мистецтво.
Нагадаємо, що «Культурні сили» провели у Києві відкриту розмову, присвячену колективній пам’яті.
Фото: «Культурні сили»
