Вчаться пиляти дрова та знімати кіно: як режисерка перетворила стару хату на резиденцію для молоді

Стара хата в селі Латірка на Закарпатті стояла пусткою 17 років, доки туди не приїхали  Ґала Козютинська та Віктор Петров. У хатці, схожій на древню рибину в дерев’яній лусці, ці двоє сподівалися заховатись від усього світу.

Відкриваючи вікна, забиті дошками, і розбираючи півстолітній мотлох, режисерка Ґала та продюсер Віктор намріяли собі, як будуть тут колись збирати друзів-митців, влаштовувати лекції, пленери, читання та музичні джеми. Навіть придумали назву для майбутньої мистецької резиденції — «Горище».

Такими були їхні мрії в перше літо після початку повномасштабного вторгнення. Але війна внесла свої корективи в щасливий сценарій: Віктор пішов на фронт і загинув, боронячи свою країну.

Як у пам’ять про спільну мрію перетворила стару хату в будівельно-мистецьку резиденцію для молоді та наповнює її особливими сенсами та речами, Ґала розповіла ШоТам.

Одна нездíйснена мрія

У мене була одна нездíйснена мрія — власна хатинка в селі. Я думала, що якщо сьогодні чи завтра прилетить ракета, то це те, за чим я б шкодувала, якщо б не зробила.

Тож ми з Віктором вирішили купити хатинку в селі. Я щодня сиділа й на OLX дивилась купу варіантів з різних областей, та все не могла знайти ту саму. Минуло десь 3-4 дні мого ресьорчу, і тут я бачу — о, село Латірка Закарпатської області! Та ми ж тут колись були з волонтерською поїздкою!

Буквально наступного дня ми сіли в машину й поїхали туди. Просто з першого приїзду, не дивлячись інші хати, я сказала: «Хочу, щоб ми купили цю хату».

Не маючи ніяких заощаджень, ми вишкребли все, що було в кожного з нас, позичили в друзів, частину коштів дав мій батько, — і купили цю хату. 

Майже одразу, без жодного ремонту почали тут жити. Це вже була осінь, надворі похолодало. Тут було так похмуро: вікно забите дошками, якісь старезні стрьомні ліжка стояли. Я ще тоді сказала, що на них спати не буду, — краще в спальнику, але вже за кілька днів солодко спала на тому ліжку.

Вчилися пиляти дрова та шпаклювати стіни

Живучи там, ми почали потроху наводити лад на обійсті, де ніхто не жив 17 років.

Почали з горища — там була купа всілякого мотлоху. Коли ми його розбирали, мріяли, як колись будемо збирати у своїй хатині різних цікавих людей, щоб разом чогось вчитися чи щось створювати, — що тут буде така резиденція для митців. Почали фантазувати, яку назву дамо, і я запропонувала «Горище», бо тут може бути багато сенсів, багато асоціацій: один з варіантів — «Гори ще!». Віктору сподобалось.

Коли ми взялися до ремонту, то всього вчились на ходу: шпаклювати, фарбувати, бензопилою користуватись, колоти дрова — але це було дуже цікаво.

Знімала життя, ще не знаючи, що це буде за фільм

Я фільмувала наше життя, бо за фахом — режисерка: знімаю документальні фільми, кліпи, рекламу, соціальні відео. І ось я знімала нас і «Горище», ще тоді не знаючи, що це буде фільм-присвята Віктору. У жовтні Віктор пішов до військкомату, а вже взимку він був на фронті.

Віктор Петров — громадський активіст, засновник креативної студії та школи для підлітків What if, капітан 54-ї бригади й дуже-дуже важлива для мене людина — загинув 26 травня 2023 року на Бахмутському напрямку.

Відео, які ми знімали разом у нашій хатинці, стали основою для фільму «Лелеки завжди повертаються додому». Стрічка увійшла до альманаху «Любов варта всього» від Takflix. Мені здається, що фільм вийшов неідеальним, дещо сирим, як, власне, і ми самі в той період. Але там зафіксований прекрасний час, коли ми були щасливі.

Щоб зберегти його мрії

Усі проєкти, які я зараз розвиваю, — це наші спільні з Віктором: це й незалежна школа неформальної освіти для підлітків What If, і відеопродакшн What If Creative Studio, і «Горище». Хоча до останнього мені було особливо складно повернутися.

Я продовжую проєкт, аби зберегти в цьому місці ім’я Віктора Петрова, втілити якісь його ідеї, мрії, які ми обговорювали з ним тут. Мені якось так тепло, що воно — «Горище» — живе.

Так сталося не одразу. Тривалий час я на «Горищі» нічого не робила — не могла просто. Я думаю, що насправді місця абсолютно нічого не значать без людей, і розумію важливість того, що треба підтримувати одне одного. Якщо ти зараз щось маєш, то маєш ділитися цим з тими людьми, які потребують спокою, відпочинку, знайомств, можливості побути на природі. І я вирішила, що не хочу сидіти тут на кшталт: «Це моє, тільки моє!» — я хочу ділитися «Горищем».

Гадаю, під час повномасштабного вторгнення в мене особливо загострилася ця потреба робити щось для когось, розвивати щось спільне. Найменше, що я можу зараз зробити для людей — це поділитися тим, що маю. 

«Горище» поєднує будівництво з мистецтвом

Наразі «Горище» – це місце, яке об’єднує абсолютно різних людей з різних сфер. Це така резиденція, на якій ми поки що поєднуємо її будівництво з мистецтвом, з творчістю, з відпочинком, з арттерапією, з формуванням ком’юніті. Це не музей і в жодному разі не місце, яке можна орендувати.

Я намагаюся по максимуму зберегти хатинку такою, якою вона була, коли ми з Віктором приїхали сюди вперше. І не тільки хатинку, а й майстерню, і хлів, і оцей дах, вкритий ґонтою, що нагадує чи то крила птаха, чи то луску якоїсь казкової риби.

Скарби з OLX

Я ретельно обираю речі, які з’являться на «Горищі». У самій хаті вже було кілька скарбів — скриня, бодня, — але всі інші я обожнюю шукати або на якихось барахолках, або на OLX. Там такі прикольні штуки можна знайти! У мене навіть є збережений список хотілок, що я там ще хочу купити в майбутньому. Уже з того списку на «Горище» приїхав акцентний червоний глечик-поливалка, і от буквально перед жовтневою резиденцією купила на OLX старовинну прялку для вовни.

Можливо, будемо з резидентами «Горища» опановувати на цій прялці ще одне ремесло. Мені здається, що це так круто — вміти зробити те, що тобі потрібно, своїми руками: самому виготовити нитку, самому пошити, зробити собі стіл, виростити їжу.

Я розумію, чому люди їдуть на «Горище» — сюди тягне тих, кому не так важливий якийсь комфорт простору, як важлива можливість зустріти однодумців, спробувати щось нове своїми руками.

Наприклад, приїжджають дівчата, які ніколи в житті не тримали шуруповерт у руках, тому що їм завжди казали: «Ну ти ж дівчинка, навіщо тобі це потрібно?». Але дівчатам теж треба вміти тримати й молоток, і пилу, і бензопилу, і шуруповерт, і все інше.

Кожен може стати частинкою «Горища»

Ця хатинка перебуває в процесі творення, до якого долучаються всі охочі, різні люди — не тільки мої друзі чи Віктора. Будь-хто може приїхати на «Горище» та стати частинкою цього ком’юніті.

Це якраз класна можливість долучитись до створення цього простору, зробити його кращим. І це так приємно, коли приїхала одна людина й зробила щось для наступних! Наприклад, на першій резиденції ми облаштували на «Горищі» літній душ, на наступній почали рити яму для вуличного туалету, далі зібрали кабінку. Хтось зробив лавочку біля входу, хтось почав розбивати грядки… І так далі. Суть у тому, що після кожної резиденції це місце стає затишнішим, комфортнішим для наступних гостей.

В основному в нас тут були будівельно-творчі резиденції — це коли фізична праця поєднується з якимись творчими активностями: музичними джемами, малюванням, переглядом українських фільмів, майстерки з бісероплетіння тощо.

Роботи попереду ще дуже багато: треба ремонтувати дах, провести воду, зробити септик, реставрувати цю старовинну ґонту. Будівлю, де колись були хлів і літня кухня, хочу переобладнати під простір для кінопоказів.

Читайте також: 10 фільмів українських режисерок про дорослішання, війну та дев’яності

Цінність — не в зробленій роботі

На «Горищі» відбулося вже близько 20 різних резиденцій, але саме з ремонту хатини зробленого небагато. Для мене важливо не більше та швидше зробити, а щоб усі, хто сюди приїжджає, насамперед відновлювались. Я завжди підходжу до людей, які в нас тут щось роблять, і кажу їм: «Час перепочити. Ви вже сьогодні ходили до лісу?».

Уже давно думаю про заснування громадської організації, щоб співпрацювати з різними благодійними фондами, іншими ГО, робити спільні проєкти на тему прав людини, зв’язку людини та природи. Хотілося б долучитись до реабілітації людей, що повертаються з війни, допомагати їхнім родинам, особливо дітям.

У майбутньому я хочу робити в просторі «Горище» більше різних резиденцій для дітей. У нас уже була одна кінорезиденція саме для підлітків — це було так класно! Діти створювали фільми, у нас були різні зуми, онлайн-лекції з фахівцями з кіноіндустрії, ми влаштували філд-рекордінг у лісі — це коли записують різні звуки природи в природному середовищі, а не в студії, — і паралельно зі звукозаписом ми збирали трави на чай. Та резиденція тривала лише 4 дні, але вражень у дітей було море.

Пам’ятаю, як у день від’їзду підлітки казали мені: «Це були одні з найкращих канікул у моєму житті», «Тут всі такі класні!» чи «Я так відпочив/відпочила від сирен у місті. Дякую!».

«Горище» так впливає не лише на дітей чи підлітків, а й на дорослих. Це мені дуже цінне — коли люди приїжджають і начебто знаходять друге дихання для того, щоб повернутися в місто й продовжувати працювати, донатити, не здаватись, боротись, робити якийсь соціальний чи мистецький проєкт.