Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Це як термометр для добробуту». Як у Кременчуці почали визначати Індекс благополуччя молоді

Партнерський матеріал

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Кременчук у 2017 році першим в Україні приєднався до проєкту «Індекс благополуччя молоді», який розробили Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні та Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України. В місті з’ясували, як молодь оцінює рівень свого добробуту в показниках здоров’я, безпеки, освіти, економічних можливостей тощо. Це дало змогу виявити прогалини у певних сферах та розробити проєкти, які допоможуть ставати кращими. І хоча пандемія трішки підкосила певні напрямки спостереження, місто продовжує свій рух до ідеального показника після карантину.

Ольга Усанова,
Ольга Усанова,

заступниця міського голови Кременчука, волонтерка громадської організації «Молодіжний Парламент Кременчука»

Довідка. UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення є провідною агенцією ООН, яка зосереджує свою роботу у сфері гендерної рівності, репродуктивного здоров’я та розбудови потенціалу молоді. У 2019 році UNFPA Україна та Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України розробили Індекс благополуччя молоді. Це онлайн-інструмент для допомоги муніципалітетам у вдосконаленні молодіжної політики та проєктів щодо розвитку молоді. Індекс визначають по 7-ми важливих темах – освіта, здоров’я, економічні можливості, участь у політичному житті, участь у громадському житті, інформаційні та комунікаційні технології, безпека та захищеність. До ініціативи вже долучитись 10 міст України. На основі опитування молоді та офіційної статистики міські органи управління отримують дані для ухвалення обґрунтованих рішень. Долучитися до ініціативи можна тут.

ІБМ — це щось на кшталт термометра

Я працюю в органах місцевого самоврядування з 1998 року, пройшла майже всі сходинки кар’єрного росту. Як заступниця міського голови Кременчука відповідаю за політику стосовно сімей, дітей, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист і за роботу з населенням у нашому місті. Свого часу долучилася до організації пілотного проєкту «Індексу благополуччя молоді» (ІБМ). Щоб пояснити, що це таке, проведу аналогію з медициною. Наприклад, термометр визначає температуру тіла, і ми розуміємо, людина здорова чи хвора. Ось так само цей індекс допомагає нам зрозуміти ситуацію в тій чи іншій сфері, все добре там чи ще варто щось покращувати.

В Україні ми були першим містом, на базі якого пілотували та тестували саму методику визначення Індексу благополуччя молоді. А у світі схожі Індекси існують вже давно. Ми вже багато років співпрацюємо з Фондом ООН у галузі народонаселення  в Україні, а у 2017 році вони нам запропонували стати пілотним містом, на якому перевірять модель визначення ІБМ. Ми завжди відкриті до нового, і я особисто займаюся деякими науковими дослідженнями. Тому нам стало цікаво спробувати себе у цьому напрямку і подивитися на результати.

Ті дані, які ми отримали, показали нам, наскільки молодь задоволена різними сферами життя. Ми виявили свої слабкі сторони, і тепер регулярно відстежуємо це в динаміці, щоб покращувати показники. Хоча коли ми проводили перше опитування, було важко передбачити, буде добробут молоді на високому чи на низькому рівні. На базі даних, які ми тоді отримали, науковці якраз і розробляли індекс, який сьогодні вже використовують в інших містах.

Молодь опитували в школах і на вулицях 

Перед своїм першим опитуванням ми добре вивчили закони соціологічної науки. Потрібно було вирахувати вибірку так, щоб вона була репрезентативною за віком і статтю. Для опитування ми обрали мінімально необхідну, за нашими підрахунками, кількість людей — 400. Проводили його методом Face-to-face — особистого інтерв’ю на вулицях міста, у школах та університетах.

Зараз в Україні молоддю вважають людей віком від 14 до 35 років, тож ми приблизно у цих межах і працювали. Цільовою аудиторією обрали молодих людей, які навчаються у закладах освіти, та молодих батьків. Вікових груп у нас було кілька, тому що інтереси людини у 15 і у 25 років можуть відрізнятися. Тому запитання були різні для школярів, студентів та людей, яких ми просто зустрічали на вулиці. Питання ми пропонували різні: як такі, що передбачали відповідь «так» або «ні», так і ті, де була можливість висловити свою думку.

Молодь не до кінця почувалася в безпеці

Найкращий результат в ІБМ — це одиниця. Коли ми провели перше дослідження, то стало зрозуміло, що загальний індекс добробуту молоді у Кременчуці становив 0,67 — якщо перевести його у п’ятибальну шкалу, то це приблизно 3,5. Найвищим у нас був показник «інформаційні та комунікаційні технології», — 0,93. Тобто, наша молодь без проблем користується ґаджетами, має доступ до інтернету і використовує його в житті.

А ось найнижче молодь оцінила «безпеку і захищеність» — 0,59. Це нас наштовхнуло на думку, що треба якось виправляти ситуацію. Ми побачили з опитування, що молоді люди не почуваються безпечно на вулицях міста та біля навчальних закладів. У 2019 році, коли ми знову оцінювали ІБМ, показник безпеки становив 0,3, а у 2021-му — 0,36. І хоча він дещо зріс, глобальні зміни ще попереду.

Тепер безпека під пильним наглядом

Ми вигадали, як покращити ситуацію — започаткували соціальний проєкт «Безпечне місто», який працює з початку 2021 року. Цей проєкт переміг у «Всеукраїнському громадському бюджеті», який фінансує Державний фонд регіонального розвитку. Ми отримали від держави 13 мільйонів гривень. За ці кошти ми вже встановили біля закладів освіти, на вулицях та перехрестях приблизно 800 камер відеоспостереження. Вони видають зображення й того, що на території закладів та навколо них. Зараз ми вже перекрили камерами майже всі вулиці.

Ці дані виводяться в ситуаційний центр на монітори, за якими стежать фахівці: поліція, Нацгвардія і служби екстреного виклику. Якщо трапляється якась неприємна ситуація, вони моментально реагують. Всі служби одразу дізнаються, що сталося. Система навіть фіксує номери й марки автомобілів та розпізнає обличчя людей. З початку року вона вже допомогла розкрити кілька злочинів.

Крім того, ми ще працюємо над освітлення вулиць і провулків. Встановлюємо нові ліхтарі по всьому місту, щоб у темний час доби молоді було комфортно та безпечно. Коли дитина йде освітленими вулицями додому чи десь на заняття, це теж підвищує її відчуття безпеки. Ми переконані, що коли проведемо наступне опитування, його показники будуть значно вищі.

Пандемія зіпсувала картину добробуту

Починаючи з 2017 року ми вже провели три дослідження щодо благополуччя молоді. Загальний Індекс у 2019 році становив 0,71, а у 2021-му — 0,68. Всі ці дані дають нам змогу оцінити ситуацію і зрозуміти, в яких сферах нам треба впроваджувати щось нове. Ми завжди шукаємо причини, чому саме так виглядає той чи інший показник. А далі вже вибудовуємо свою роботу на рівні міста, щоб закрити прогалини у певних сферах.

Читайте також: «‎Індекс допомагає молоді бути почутою»‎. Як завдяки опитуванню змінюються українські міста

Ми бачимо, що загалом ІБМ знизився у порівнянні з попереднім дослідженням. На це, зокрема, вплинула й пандемія коронавірусу, особливо на показник «участь у громадському житті». Так, у 2019 році він становив 0,82, а у 2021-му — 0,56. Діти та молодь часто організовують якісь заходи у школі чи університеті, беруть участь в учнівському та студентському самоврядуванні. А для цього потрібне спілкування, та, що часто буває, вихід із закладу освіти. А під час карантину такої можливості в них не було через небезпеку інфікуватися.

«Коронакризу» сильно відчула молодь

А ось що у нас за час пандемії покращилося, то це показник «здоров’я». Так, під час першого опитування він становив 0,65, потім 0,75 і у 2021 році — 0,8. Можливо, це також пов’язано з тим, що під час епідемії люди почали більше уваги приділяти своєму здоров’ю, проходити різні обстеження. Та й ми не сиділи на місці: за останній рік значно покращили наші медичні заклади, придбали нове обладнання тощо.

Вплинула пандемія і на показник «економічні можливості». У 2019 році він становив 0,73, а вже у 2021-му — 0,64. Ми розуміємо, що бізнес зупинився, а з ним і можливість підробітку для молоді, як от робота з роздачею реклами та в закладах харчування. Та й багато хто з молодих батьків втратили той рівень доходу, який у них був раніше. Зараз місто плавно повертається до звичного життя, тож ми сподіваємося, що цей показник дійде щонайменше до попереднього рівня.

Приблизно на однаковому рівні — від 0,66 і до 0,78 — у нас перебуває показник «освіта та наука». Те ж стосується й «участі в політичному житті» (0,74 у 2021 році) — як долучалася до цього молодь, так і продовжує це робити.

Хочемо стати громадою, дружньою до молоді

Наступне опитування ми, скоріш за все, проведемо на початку 2022 року. Наша мрія на майбутнє — досягнути одиниці в Індексі благополуччя молоді. Хоча реальним зараз є показник у 0,9 за всіма параметрами. Для цього нам ще потрібно підтягнути показник безпеки. Думаю, що коли наш проєкт «Безпечне місто» запрацює на повну — цифри точно зростуть. Тому що люди ще не відчули змін після того, що ми вже зробили у цьому напрямку. Також думаємо над тим, як покращити економічний показник. Хочемо запустити для молоді курси профорієнтації та, можливо, запропонуємо їм додатковий заробіток. Але поки що все ж є карантин, тому ми вимушені трохи себе стримувати. Згодом ми точно покращимо наші результати.

У Кременчука є амбітна ціль — ми зараз є кандидатом на приєднання до ініціативи UNICEF «Громада, дружня до дітей та молоді». Показники, за якими вони обирають населені пункти, перегукуються з тими, які  визначають в ІБМ. Входження до цієї ініціативи дозволить нам отримати детальний план за кожною сферою, щоб покращити життя для наших молодих людей. Там прописано буквально все: яким повинно бути обладнання в медичних закладах та у школах і як варто облаштувати місця для відпочинку, спортивні та дитячі майданчики. Якщо ми все це запустимо, то ситуація з добробутом у місті точно покращиться. А цифровим цьому підтвердженням якраз і стане Індекс благополуччя молоді.

Суспільство

Україна отримали три «швидкі» від казахстанського бізнесу

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

До України з Казахстану прибули три автомобілі екстреної медичної допомоги. Їх вдалося доправити за підтримки Посольства України в Казахстані та казахстанського бізнесу.

Про це повідомили у пресслужбі МОЗ України.

Зазначається, що з початку повномасштабного вторгнення амбасада разом з українською громадою та волонтерами організовують різні благодійні заходи. У Казахстані діє волонтерський штаб. Наразі формується 20-та вантажівка з гуманітарною допомогою та збирають кошти на відбудову однієї зі шкіл Чернігівщини.

Доправлені «швидкі» рятуватимуть життя людей на Сході та Півдні країни, куди зараз змістилися бойові дії.

Читайте також«На показ прийшло все село». Харківська режисерка переїхала на Тернопільщину та влаштувала кінолабораторію для дітей

«Історія казахського народу десь подібна до історії нашого народу. Казахи теж відчули на собі імперські зазіхання росіян. Так, нині російське місто Оренбург було казахським. Крім того, у 1930-х роках казахи пережили голодомор, подібний до того, який пережили українці. Загинуло понад півтора мільйона людей,  що тоді становило половину населення. До речі, переважно сільського, як в Україні. Вони розуміють наші біль і боротьбу. Як результат, у співпраці з казахстанським бізнесом придбано швидкі для українських медиків. Ми дуже дякуємо нашим партнерам за те, що разом можемо докласти зусиль до порятунку життя українців», — розповіла дружина Надзвичайного і Повноважного Посла в Республіці Казахстан Оксана Врублевська.

Фото: moz.gov.ua.

Читати далі

Суспільство

Україна отримала чотири гаубиці Zuzana-2 від Словаччини

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Україна отримала чотири гаубиці Zuzana-2 від Словаччини.

Про це повідомив міністр оборони Словаччини Ярослав Надь у твіттері.

«Словаччина допомагає захистити життя невинних українців! Раді підтвердити, що перші чотири гаубиці Zuzana перебувають в українських Збройних силах та готові до розгортання для захисту від російських агресорів», — написав Ярослав Надь.

Читайте також: «На показ прийшло все село». Харківська режисерка переїхала на Тернопільщину та влаштувала кінолабораторію для дітей

У червні Словаччина та Україна домовилися про постачання 8 артилерійських установок Zuzana-2.

Відзначимо, що Zuzana 2 — це самохідна установка з гарматою калібром 155 мм. Побудована на колісному шасі TATRA 8×8. Максимальна дальність стрільби — 41 км. Маса самохідки 32 тонни, екіпаж складається із чотирьох осіб. Автоматична система заряджання дозволяє здійснювати 6 пострілів за хвилину або 16 пострілів за 3 хвилини.

Нагадаємо, у травні з’явилося повідомлення, що Словаччина має намір передати Україні новітні САУ Zuzana 2.

Також українські військові показали, як б’є по ворогу артилерійська установка словацької компанії Zuzana.

Фото: twitter.com/JaroNad.

Читати далі

Суспільство

«На показ прийшло все село». Харківська режисерка переїхала на Тернопільщину та влаштувала кінолабораторію для дітей

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Режисерка та продюсерка Катерина Балабай мала в Харкові власну студію Mediagroup8, де разом з командою створювала фільми, музичні кліпи та рекламні ролики. Під час повномасштабної війни Катерина зі своєю родиною переїхала з великого міста в село Велеснів на Тернопільщину, одружилася і продовжила займатися улюбленою справою.

Ба більше, режисерка організувала літню кінолабораторію для дітей, де навчала охочих знімати документальні й ігрові фільми, а також працювати з анімацією. Катерина розповіла ШоТам про свою адаптацію в нових умовах, про співпрацю з місцевим музеєм і школою та про те, як у селі дивилися кіно, зняте дітьми.

До вторгнення знімали фільм, пов’язаний з Харківщиною

Харків – моє рідне місто. Я жила в центрі та мала студію неподалік від дому. До повномасштабної війни постійно працювала та створювала аудіовізуальний контент: це була як робота в Mediagroup8, так і різні зйомки. Часто гуляла вулицями, насолоджувалася краєвидами й фіксувала красу міста й регіону – ми в студії, зокрема, робили проєкт і про Харківщину. Мала собаку – великого німецького дога, який помер від старості за місяць до вторгнення. Спочатку я страждала через цю втрату, а потім навіть подумала: «Добре, що до, а не після». Бо це великий стрес і для людей, і для тварин.

режисерка Катерина Балабай  з чоловіком

Незадовго до нового етапу війни ми з моїм партнером і колегою Юрієм Красюком, який є оператором-постановником усіх проєктів студії, працювали над ігровим фільмом, пов’язаним з Харківською областю. Ми були в роботі над проєктом, не дуже стежили за новинами й навіть не думали, що нам доведеться кудись переїжджати. Однак на всяк випадок зібрали по рюкзаку, куди склали документи, тушкованку та речі першої потреби, і продовжили займатися своїми справами.

режисерка з Харкова

Вибухи ніби паралізовували

Коли 24 лютого почули вибухи, то вирушили в нашу студію та побачили довжелезні затори з машин, які виїжджали з Харкова. Тоді в нас не було й думки їхати – все-таки сподівалися, що все це скоро припиниться. Перші 10 днів ми залишалися в місті, а одну із цих діб провели на станції метро «Центральний ринок». Тоді люди пішки пересувалися по метро в бік вокзалу, йшли шляхами, які напередодні вимкнули. Саме цей день мене особливо стривожив, і ми вирішили поїхати до знайомих у Дніпро. Трохи побули там, працювали, намагалися робити щось корисне.

Харківське метро в перші дні війни

Через три тижні ми повернулися до Харкова, але там продовжувалися постійні обстріли. Мені було некомфортно перебувати вдома. Вибухи мене ніби паралізовували. Я по своїй природі людина дії, мені потрібно завжди щось робити. А там я сиділа й нічого не могла вдіяти. Тільки щось починала – чула вибухи та впадала в заціпеніння. На початку квітня з’явилася інформація, що ворог намагається захопити Харків. До того ж тоді ми дізналися, що відбувалося в Бучі та Маріуполі. Ми були налякані й вирішили, що треба брати маму та бабцю й виїжджати на Захід України.

Переїзд, одруження та служба в ЗСУ

Моя бабця має інвалідність першої групи, їй важко пересуватися, тож вона не могла відправитися в далеку дорогу на автомобілі, її потрібно було перевозити потягом. Ми з Юрієм спочатку вирушили машиною вдвох, придбавши бабусі та мамі квитки, щоб вони виїхали слідом за нами наступного дня. Вечір нас застав у містечку Монастириська, ми там зупинилися в готелі на ночівлю. Поспілкувалася з працівником готелю, розповіла нашу ситуацію та сказала, що немає можливості орендувати житло. І нам порадили із цим питанням звернутися до міської ради.

рижисерка Катерина Балабай  з мамою та бабусею

Наступного ранку ми так і зробили. Нас зустрів дуже привітний колектив, ми стали на облік як переселенці. Нам сказали, що є будинок у селі Велеснів неподалік. ми зустрілися з власником Русланом Груняком, який показав житло. Він запитав, чи все нас влаштовує. Мені було смішно: що за запитання взагалі? Нас влаштовує все! Величезна йому подяка та низький уклін.

Коли ми приїхали в село, там ще було холодно. До того ж у хаті кілька років ніхто не жив, там багато чого не було. До нас одразу прибігла купа місцевих мешканців на чолі з місцевим активістом Зеновієм Кріслатим, які почали нам давати хто що: ковдри, консервацію, пічку, холодильник. Зовсім незнайомі люди почали нам допомагати. Невдовзі приїхали мама з бабусею. Ще трохи пізніше ми з Юрієм одружилися. Ми давно разом, але саме тоді вирішили, що треба зареєструвати шлюб. Через тиждень після того як ми приїхали до села, Юрія призвали. Тепер мій чоловік служить у Збройних силах України.

Катерина Балабай  та Юрій

Організувала у Велесневі кінолабораторію для дітей

Коли Юрій пішов захищати країну й ми з мамою та бабцею залишилися втрьох, то зайнялися побутовими справами. Коли я виконала свою програму мінімум, зрозуміла, що засумувала за роботою. Із самого початку помітила, що люди тут дуже контактні, з ними легко спілкуватися, вони підтримують будь-яку ідею та все роблять гуртом. У селі живе багато молоді, і я запропонувала зробити кінолабораторію для місцевої молоді. Подумала, що буде добре і їм, і мені. Оскільки я дуже переживала за свого чоловіка та взагалі за Україну, то потрібно було чимось зайнятися та робити корисне для місцевих мешканців.

режисерка влаштувала кінолабораторію для дітей

Я звернулася до директорки школи Марії Торконяк і запитала, чи можна влаштувати такий проєкт, чи підуть діти? І вона з радістю сприйняла цю ідею. Марія Петрівна кинула клич, зібрала охочих і запропонувала обрати місце для занять. Ми зупинилися на класі початкової школи, повісили там банер і розпочали кінолабораторію. Вона тривала понад місяць як своєрідний літній табір. Ми зустрічалися тричі на тиждень і вчилися знімати кіно. 

режисерка Катерина Балабай  на Тернопільщині

На показ фільмів прийшло все село

Я ставила собі за мету на практиці познайомити дітей з різними видами кіно. Ми працювали над документальним фільмом про село: кожен знімав частину сюжету на окрему тему, а потім ми все це поєднали разом. Створювали ігровий фільм: діти писали сценарій, пробували себе як актори та знімали це. Навіть трохи зачепили анімаційне кіно: кожен приносив певні зображення на тему України й перемоги, і ми їх анімували. Діти технічно зрозуміли, як це працює.

У Велесневі є цікаві місця, одне з них – музей українського етнографа Володимира Гнатюка. Я познайомилася з директоркою музею Марією Лигою, і ми почали співпрацювати: підготували відеопрезентацію, тепер намагаємося зробити сайт. Гнатюк збирав фольклорний матеріал, він був академіком, має величезне творче та наукове надбання. Це збірка нашого українського культурного бекграунду. Під час кінолабораторії я запропонувала дітям створити сценарій саме на цю тему, щоб вони осмислювали його працю. Директорка музею надала доступ до локацій музею, щоб ми там відзняли сцени для фільму.

діти біля музею

Після закінчення кінолабораторії ми в будинку культури організували показ документального й ігрового фільмів, які зняли діти. На цей захід прийшло все село. Показ став можливим завдяки моєму колезі, митцю з Чорткова Остапу Барановському, який надав нам проєктор, щоб ми мали змогу показати роботи на великому екрані. Глядачі були дуже задоволені та вражені, що діти зробили такий контент. Виявилося, що подібних заходів дуже бракувало в селі. Усі зазвичай сидять вдома – і через війну, і через побутові справи.

Повсякдення: город і мовне питання

Щодня ми стикаємося з побутовими питаннями, які в Харкові не виникали. Наприклад, потрібно косити траву. Я купила собі косу, мені її поклепав Зеновій, невдовзі я через брак досвіду її зламала. Потім купила ще одну та клепала її вже сама. Усе село це чуло, говорили: «О, то Катерина косу клепає». Ми звільнили невеличку ділянку землі під городик, на це пішло два дні. Тепер у мене ростуть помідори, огірки, картопля та зелень. Мені подобається працювати на городі, це як відпочинок від моєї основної роботи, якою я продовжую займатися. Оскільки постійно сиджу за комп’ютером, така зміна діяльності необхідна, і фізична активність мені дуже допомагає.

Стосовно мовного питання немає жодних бар’єрів. Ще до приїзду сюди, кілька років тому, я вирішила, що потрібно подолати страх робити помилки в спілкуванні українською. Мені було ніяково, що я можу сказати щось неправильно, і саме це зупиняло мене. Коли я все це осмислила, то зрозуміла, що нічого страшного в цьому немає, і мені стало легше. Я сама собі сказала: «Досить боятися, потрібно розмовляти». 

Дронині Мандрони

У Велесневі я набуваю живої натуральної мови. Дізнаюся про багато слів, про які ніколи не чула. До мови почала ставитися легше, тепер мені комфортно спілкуватися, і я з радістю говорю українською. Вдома та з російськомовними друзями з Харкова продовжую спілкуватися російською. З чоловіком листуюся вже українською. 

Хочу пройтися рідним Полтавським Шляхом

Я спілкуюся з місцевими, Зеновій та його жінка Надія Кріслаті взяли над нами шефство та познайомили з багатьма мешканцями, до того ж мене вже знають завдяки кінолабораторії. У мене немає жодних непорозумінь, мені тут добре. Звісно, я відчуваю, що я не в себе вдома, у будь-якому разі скучаю за Харковом. Але ця земля мене не гонить. У мене були думки, що, можливо, мені доведеться залишитися в селі на довгий час. І у мене немає до цього однозначних емоцій. Сьогодні, наприклад, я можу ставитися до такої перспективи дуже добре. Але іноді защемить, і я розумію: хочу додому. 

режисерка Катерина Балабай  під час роботи

Я думаю: а чому додому, чого саме я хочу? Мабуть, пройтися своїм Полтавським Шляхом, старовинним центром, який бачила ще з народження. Це місце все ж таки тягне до себе. І, звісно, друзі, колеги. Однак, з іншого боку, у мене з’являються друзі й тут, у селі. Розумію, що вони вже мені близькі люди. Напевно, я сумуватиму, коли звідси поїду. А я думаю, що таки повернуся в рідний Харків.

Читати далі