Тренери замість вчителів і гейміфіковані завдання. Дружина військового відкрила в Бучі сучасний центр для дітей

Затишний клас на кілька парт, великий плазмовий екран замість дошки, перед дітьми лежать спеціальні рахівниці-абакуси, а з вікна видніється сусідня будівля, що досі зяє вибитими шибами. Цьому приватному навчальному центру в Бучі лише 2 місяці. Відкрила його Наталія Плахотнюк — вчителька історії родом з Луганщини.

«Це був якийсь дуже інтенсивний обстріл. Я сиділа в коридорі й думала, що роками мріяла про власну справу. Може, відкладати нема куди?» — так жінка ухвалила рішення про запуск освітнього бізнесу.

Як пройти шлях від дитячої мрії до власного навчального центру, Наталія розповіла ШоТам.

Працювала там, де говорили на підвищених тонах, та освіту не розлюбила

Я народилася на Луганщині й жила там до 2010 року. Навчати — моя мрія змалку. У мене є молодший брат, у нас 4 роки різниці, і от я в дитинстві влаштовувала «школу» йому та його друзям, які приходили до нього гратися. Я була десь у 3 класі, а вони — ще дошкільнята. Розсаджувала їх по кімнаті, ніби за парти, вчила читати, рахувати. Хлопцям така гра була цікавою недовго, але тоді я вперше зрозуміла, що хочу навчати дітей.

Закінчила Луганський педагогічний університет ім. Тараса Шевченка. За освітою — вчителька історії й основ правознавства. Після закінчення вузу я працювала у школі в Довжанську — це місто прямо на кордоні з росією. Дуже часто згадую тих своїх перших учнів — як вони зараз? Чи вдалося мені тоді їм донести найважливіше, чи зберегли вони це? 

У своїй першій школі я зрозуміла просту педагогічну істину: якщо ти до дитини ставишся з повагою, як до рівного — всі питання можна вирішити. Пізніше у своїй практиці я зіштовхувалась і з протилежним підходом: рік я працювала в школі, де для декого з колег було нормою одразу говорити з дитиною на підвищених тонах. А ще жахливішим було те, що діти вже до цього звикли й просто не сприймали інакшого підходу. Мені було дуже тяжко там, і коли я йшла в декрет з тієї роботи, то казала, що більше не хочу працювати з дітьми та не повернуся до школи. Та, на щастя, той негативний досвід таки не відбив мені любові до освіти загалом.

Читайте також: Про сина казали: «Святік – дурний, не гуляй з ним». Історія матері дітей з інвалідністю, яка відкрила центр раннього розвитку

Море, Крим і красень у військовій формі

З Павлом ми вперше зустрілися в Криму влітку 2010-го. Тоді до моря взагалі мали їхати мама з татом, але в останній момент все змінилося, і поїхала я. На пляжі познайомилася з військовим з Бучі, а вже восени ми відгуляли весілля. Ось такий курортний роман вийшов! Нам тоді було по 28 років, і ось уже 13 років як ми разом.

На той час Павло служив у Прилуках на Чернігівщині. Я переїхала до нього. Він кадровий військовий, це його професія. У ЗСУ з 2004 року, з моменту закінчення вишу. Під час АТО був на Луганщині та Донеччині.

У 2018 ми переїхали в Бучу, бо чоловіка перевели на службу в Київ. Це зараз я вже добре розумію, що таке бути дружиною професійного військового, але тоді, на морі в Криму, я, звісно, ні про тривоги, ні про переїзди не думала.

Купувала повітряні кульки й не вірила, що війна поруч

23 лютого 2022 року ми святкували день народження донечки. Крістіні виповнилося 4 роки. У ті дні напруга й очікування біди просто висіли в повітрі, але я не вірила, що те, про що всі говорять, може статися. Що в наш час можна отак просто взяти й вдертися у вільну та мирну країну літаками, гелікоптерами, танками… Я купувала повітряні кульки для доні й думала: «Невже може таке бути, що от сьогодні ми святкуємо день народження, а завтра може початися війна?». Чоловік приніс букет тюльпанів. Той букет потім так і простояв у вазі до самого літа…

24 лютого о 4 ранку чоловіка підняли терміновим викликом — він поїхав до столиці. Просив мене поїхати з міста, але я відмовлялася навідріз.

Коли ми обійнялися на прощання, ніхто з нас не знав, коли ми побачимося знову та чи побачимося взагалі. Було дуже страшно.

Ми з дітьми виїхали з Бучі 25 лютого, коли російські танки зайшли в Гостомель. Ми рушили на Тернопільщину до друзів. Тільки тоді я зрозуміла цінність «подарунка» на День Валентина від чоловіка — пального. Пам’ятаю, подруги, як зазвичай, обговорювали, що їм подарували кохані: комусь квіти, комусь ведмедиків, комусь прикраси. І я така: «А Павло мені подарував… повний бак бензину, газу, і сказав зняти всі гроші з картки».

Їхали «на тиждень», а повернулися за 3 місяці

Бучу звільнили 31 березня, і з того самого дня я жила одним: додому, скоро додому! Я хотіла взагалі одразу їхати, але ще не було світла й води, тому чоловік умовив ще почекати. На Великдень ми з ним вперше побачилися з початку вторгнення — він отримав вихідний і ненадовго приїхав до нас.

Емоції були складні. Коли бачили фото зі знайомих вулиць, якими твоя дитина ходила до школи, а тепер там лежать вбиті та закатовані люди, стоять спалені танки й БТР, сльози самі котилися. Але ж поруч діти! Тому це було так: я, моя мама й сестра чоловіка кожна сама собі окремо десь у кімнаті плаче, аби діти не бачили. Одна перед одною ми теж трималися. Як потім виявилося, кожна не хотіла додавати розпачу іншим.

Ми з дітьми повернулися в наш дім у червні. Буча була вся розбита. Коли побачили рідне місто вживу, то знову сльози: розумієш, що тут коїлося, хоча найжахливіші сліди вторгнення вже прибрали. І хоча на той час не було якихось зручностей, але ми повернулися ДОДОМУ. Усе відновиться, головне — ми всі живі. 

У маминій квартирі окупанти влаштували «штаб»

Наша з чоловіком квартира майже не постраждала: нам тільки розстріляли двері, кілька куль залетіли у вікно, але то дрібниці, справді. Всередину окупанти чомусь не зайшли, а там же навіть лишилися документи чоловіка. Якби вони побачили, що це квартира українського військового, точно б усе рознесли.

У моєї мами квартира в ЖК «Континент», який у Бучі постраждав найбільше. У маминій квартирі окупанти влаштували «штаб»: позносили якесь награбоване майно, килими, купу столів з інших квартир. Була ще мапа й цілий стос розбитих ноутбуків. І двері просто повиламували з рамами, навіть між кімнатами — натомість почепили ковдри, просто гвіздками прибили.

Зрозуміло, що все було дуже брудне, санвузол взагалі страшний. Це ще нічого, це «штаб».

А шахта в тому будинку була завалена побутовою технікою та меблями. Я так розумію, те, що їм уже не лізло забирати, вони просто скидали в шахту. До 4 чи 5 поверху повністю все було засипане речами, їх потім довго звідти діставали.

Не знаю, куди прилетить наступна ракета, а я так і не спробувала

У 2022 році ми були в замороженому стані: ніхто нікуди не рухався, всі плани та мрії були на паузі. До вторгнення я працювала в STEM-школі Inventor: робототехніка, програмування. Я побачила зсередини, якою ще може бути освіта для дітей. Сина Гліба я теж водила до різних приватних закладів позашкільної освіти, і мені дуже сподобалося ставлення до дітей, атмосфера. Я давно мріяла про власну справу у сфері освіти, але про якісь спроби до нашої Перемоги не могло бути й мови — так мені здавалося. Не на часі!

А потім стався дуже інтенсивний обстріл міста. Я зрозуміла: якщо не спробую зараз, то можу просто не встигнути спробувати, бо ніколи не знаєш, куди прилетить наступна ракета.

Якщо це те, про що ви мрієте, то не складно й розбиратися

Я почала шукати шляхи для запуску власного бізнесу. Випадково побачила, що власниця навчального центру франшизи Smartum у Гостомелі продає свій бізнес. Я вийшла на менеджерів франшизи, аби розпитати про всі умови. Виявилося, що в Бучі вони також шукають партнерів. Раніше тут уже був Smartum, але 24 лютого 2022 він закрився й більше не відкрився, а власники виїхали.

Кажу чоловікові: «Я хочу спробувати». Він мене одразу підтримав. І тут мені надсилають інформацію про державну програму грантової підтримки для військових і їхніх родин єРобота. Я одразу скачала в Дії цей план-зразок для написання заявки. Відкрила й зрозуміла, що не втямлю, як це написати — я не бухгалтерка, не фінансистка. Дивилася на всі ці пункти й думала: а як я можу це порахувати? Скільки податків, скільки буде дітей?

Я почала ходити на лекції до Центру зайнятості — там консультували з усіх питань щодо цієї грантової програми. Якщо це те, про що ви мрієте, то не складно й розбиратися.

У травні я подала заявку, а вже в серпні я відкрила власний центр Smartum у Бучі.

На старті принесла ноутбук і телевізор з дому

На реалізацію свого проєкту я отримала від держави 250 000 гривень, ще 150 000 гривень вклала власних. Орендувала приміщення, навела лад. Відкриття нашого центру було заплановане на 27 серпня. На той час моя грантова заявка вже була погоджена, і я знала, що отримаю кошти на свій проєкт, але на рахунок вони ще не надійшли.

Та ми вирішили нічого не скасовувати, а стартувати власними силами. Я принесла все, що було вдома: телевізор, іншу техніку. Попросила також тренерів (так називаємо вчителів) принести свої ноутбуки.

Бо без техніки це буде не Smartum. Навчання в нас ведеться на основі спеціально розробленої онлайн-платформи, і тренери активно використовують мультимедіа. Замість дошки — екран телевізора, а кожен тренер працює на ній через ноутбук. Так перший тиждень ми працювали на техніці з дому, а вже потім отримали кошти й закупили все-все необхідне.

Ці діти — наше майбутнє

Зараз у нас навчаються 45 дітей. У програмі — ментальна арифметика, швидкочитання, англійська, підготовка до школи. Для багатьох батьків важливо, що заняття проходять офлайн. Місячний абонемент, наприклад, на ментальну математику коштує 1200 гривень, на англійську — 1600 гривень. Ми з чоловіком одразу вирішили, що дітям, чиї батьки служать або загинули, захищаючи Україну, будемо надавати знижку на навчання в нас.

У нас є власна онлайн-платформа, і діти на ній працюють щодня вдома з ноутбуків чи планшетів — закріплюють те, що пройшли з тренером. За виконання завдань вони отримують онлайн-бонуси: відкривається мультик (для малечі) чи нараховуються віртуальні кошти (для старших), на які можна облаштовувати інтер’єр власної віртуальної кімнати, тобто процес максимально гейміфікований. Дітям цікаво й батьки задоволені — не треба контролювати, заохочувати.

Я сама мама школяра, а донечка готується до школи. Дистанційне навчання — це дуже складно, особливо в початкових класах, коли діти вчаться читати, писати, а в них немає комунікації з іншими дітьми й вони не бачать вчителя. З огляду на минулий навчальний рік можу сказати: росія робить все, аби наші діти не могли нормально навчатися — обстріли, тривоги, блекаути. Але я не здамся.

Це моє покликання, те, що я вмію і люблю. Ми всі — батьки, вчителі, суспільство — маємо докладати максимум зусиль, аби наші діти могли навчатися, спілкуватися, всебічно розвиватися попри війну. Адже саме ці діти — це наше майбутнє.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.