Про сина казали: «Святік – дурний, не гуляй з ним». Історія матері дітей з інвалідністю, яка відкрила центр раннього розвитку

Ольга – мати двох діток з аутизмом. Такий діагноз міг би деморалізувати її, та натомість – змотивував робити світ кращим. Жителька Київщини, учителька за професією, зізнається: про інклюзію лише чула, і з такими дітьми не працювала. Тому вирішила набратися досвіду, аби потім віддати всю себе вихованню синочків. А щоб соціалізувати їх, Ольга навіть створила власний центр раннього розвитку. Там – усі на рівні, без «нормальних» і «таких» дітей.

Відкрила дитячий центр заради сина

За фахом я вчителька початкових класів. У школі працювала 12 років, доки не пішла у декрет. Так сталося, що у мене народився хлопчик з інвалідністю. Вперше я почула це страшне слово «аутизм», коли Святославу було два роки. Для мене цей діагноз був дуже болючим. Тоді про нього ще дуже мало знали, ніхто про це в голос не говорив. 

Я відчувала, що мені бракує досвіду виховання особливої дитини. Тому  вирішила трішки змінити фах і спробувати себе у ролі виховательки.

Найперше, що мені порадили лікарі – соціалізація дитини. Потрібен був дитячий садок. Але його, такого маленького, ще ніхто не хотів туди брати. Значить що, треба шукати інший вихід. Тому я вирішила відкрити власний простір у нашому Василькові – Центр раннього розвитку дітей. Зараз у мене вже двоє діток з інвалідністю і багато вихованців. 

Ольга вирішила відкрити власний простір у Василькові. Фото: ШоТам.

Дітей з інвалідністю не завжди приймає соціум

Взагалі з інклюзією важко, особливо у невеликих містах, як от наше. Люди, коли чули слово «інвалідність», вжахалися, ніби це якийсь вірус. Доки Святік рік ходив у садок, і ніхто не знав про його особливість, було все добре. А коли нам дали «інклюзію», мені в соцмережі батьки почали писати скільки бруду. Ви уявіть: вимагали, щоб я забрала свою дитину, бо ще «повітряно-крапельним шляхом хвороба передасться» їхнім діткам. Я мовчки це «ковтала», бо розуміла, що нічого не доведу.

Бувало, на Святіка пісок дітки кидали, пхали його, ображали. З синяками приходив додому, з розбитою губою. Але він мені нічого не міг сказати. А ось інші дітки розказували, мовляв, Святослав упав зі стільця, і на нього сварилася вихователька. Хіба можна так?

Коли у садку зʼявляється дитина з інвалідністю, її багато хто (особливо батьки інших дітей) розглядають ніби під мікроскопом. Чи чисті та обрізані в неї нігтики, чи гарненько вона одягнена, чи вимите і причесане в неї волосся. А скільки я чула від батьків, які казали своїм дітям, що «Святік – дурний, не гуляй з ним».

Думаю, це головна причина, чому батьки ведуть дітей у садки, школи та класи без інклюзії та замовчують їхню особливість. Мовляв, «Не хочемо ставити ярмо на дитині». Але ж кому від того краще? Дитині точно ні, бо вона не встигає за однолітками, й останнім не пояснюють, чому поведінка цієї дитини може відрізнятися.

За час «ходіння» старшого сина у садок я дійсно багато наслухалася і натерпілася. А тепер Всеволод йде туди ж, і я трохи хвилююся.

Добре, що зараз вже інклюзія більш популярна, ніж раніше. Про це говорять батькам, працювати з такими дітками навчають вихователів і вчителів. Може, і далі будемо рухатися вперед – до усвідомлення того факту, що немає «таких» і «звичайних» дітей, адже всі однакові та рівні.

Перш ніж запускатися, вчилася підприємництва

Відкрити власну справу я змогла за підтримки «СОС Дитячі Містечка», а перед цим проходила навчання. Нам розповідали, як правильно починати бізнес, ділилися власним досвідом. Потім у межах гранту я придбала для студії наповнення: килимок, проєктор, принтер, матеріали для рукоділля.

Центр, який я відкрила, став особливо актуальним для дітей, на зростання яких спершу припав локдаун, а потім і повномасштабне вторгнення. Через закриття садків їм бракує соціалізації, і ми надаємо її повною мірою.

Центр для дітей став особливо актуальним у період локдауну та повномасштабної війни. Фото: ШоТам.

Вчимо дітей, що помилятися – це нормально

До нас приходять дітки 4-5 років. Тут вони спілкуються, вчаться ділитися смаколиками, які їм батьки кладуть у тари, обмінюватися іграшками. Бо спершу, коли діти приходять, вони знають тільки слова «хочу» і «дай». А ми вчимо, як правильно попросити, як бути чемним і самому ділитися.

Також дітки вчаться вирізати ножицями, бо для багатьох це проблема: вони не вміють їх тримати. Навчаємо малюків й правильно тримали олівці, ручки, пензлики, щось обводити та розмалювати.

«Я зробив помилку», – буває, скаржаться. «Нічого страшного, – відповідаю, – Ми зараз виправимо». Деякі діти лякаються, коли у них щось не виходить. Тут, у студії, на них ніхто не кричить, але, можливо, вдома… Словом, ми вчимо дітей, що помилятися – це нормально.

Вони такі щирі, відверті. Розказують, де вони були, що робили. Я б сказала, що у нас «студія добра» чи «студія спілкування».

Тут навчають малюків правильно тримали олівці. Фото: ШоТам.

Даруємо діткам свята

Програму для студії я розробляю, аналізуючи, яка вона у дитсадків і шкіл. Приміром, переглядаю, що, згідно з нормою, дитина повинна вміти, коли приходить до першого класу. Звісно, у нас не стоїть завдання пройти шкільну програму наперед, тому що дитині буде нецікаво потім ходити на уроки. Але базу ми намагаємося освоїти. Менших діток ми знайомимо з цифрами, друкованими літерами, зі складом, реченням, а старших – з навичками письма, підрахунками, розвʼязуванням задач.

Для дітей ми організували секції з хореографії, художньої творчості, футболу. Вже навіть готуємося до турніру. Там дітки спілкуються між собою, взаємодіють, виявляють емоції. Ми ж намагаємося приділяти увагу кожній дитині. 

У нас цікаво. Ми не  просто вирізаємо трикутники як у садках, а створюємо візуальні шедеври. Всі заняття такі насичені та унікальні, що дітям хочеться сюди приходити знову і знову.

А ще ми регулярно проводимо свята – на відміну від більшості шкіл і дитсадків, які зупинили такі активності на тлі війни. Навіть батьків залучаємо, щоб проводили з дітками більше часу. От було у нас Стрітення, і дітки з дорослими прийшли у вишиванках і мали спільні активності. Всі чудово провели час.

У центрі не тільки навчаються, а й разом проводять свята. Фото: ШоТам.

Звуки вибухів? Та ні, це щось інше

Повномасштабна війна для нас почалася одразу з потужних обстрілів. Ми живемо за три кілометри від місця, де тоді почалися бої. Я просто бачила у небі, як одне за одним щось летить. У мене була паніка. Я зібрала дітей, але ми лишилися в будинку – боялася, що просто не дійдемо до укриття. Війна і на дітях, і на нас залишила «гарний» відбиток. Я їх намагалася трішки відволікти від того.

З батьками ми все проговорили наперед: якщо тривога – дітей потрібно швидко забрати. Але був випадок, коли мама дитини була на роботі в момент початку обстрілів і не встигала швидко прийти. І дитина мені каже: «Щось бахкає». «Це, – кажу, – з СТО звуки, там ремонтують машину». Їй було страшно, але і мені не менше. Я відволікала увагу дівчинки як могла, доки не прийшла її мама.

Ми застали й відключення електрики. Памʼятаю, світло вмикали на дві-чотири години. Я приходила у студію зазвичай о 8:45, а заняття починалися з 9:30. Оскільки вирахувала, що світло буде орієнтовно до 11-ї, то вмикала на повну обігрівач, зачиняла двері. Заняття ми проводили під ліхтариками. 

Свята в центрі ми підлаштовували під графіки відключень. Вечірка до Нового року була взагалі «цікава». Ми запланували її на 29 грудня, але були сильні обстріли Києва, тому перенесли на наступний день. Основну частину з дітьми ми встигли провести, а як тільки почали працювали аніматори світло згасло. Добре, що в них була колонка. Так і продовжили у напівтемряві.

Вся справа – заради дітей

Мій Святослав відвідував студію два роки. Заради нього я, власне, її тоді й відкрила. Мій син навчався у середовищі здорових діток, і вони всі гралися та навчалися разом. Це було чудове місце для соціалізації Святіка та виховання поваги й гідності в інших діток.

Це дійсно допомогло. Святослав почав розповідати віршики, співати, танцювати. Якщо так глянути, він не відрізняється від інших дітей. Можливо, він не може пояснити щось детально, але дуже намагається. Святослав дуже добрий – заступається за інших діток, якщо бачить, що когось ображають. Такий же борець за справедливість, як і його мама.

Центр дійсно допоміг Святославу. Фото: ШоТам.

Створюю добріший світ

Мені б хотілося, аби українці стали більш освіченими у питаннях інклюзії. Щоб нарешті перестати тикати пальцем на дитину з інвалідністю та виганяти її з приміщення (як було у нас). Щоб суспільство дійсно сприймало всіх на рівні.

Зараз триває війна, і, на жаль, стає все більше військових, які також отримують інвалідність внаслідок поранень. І є дуже багато дітей, які постраждали від війни. Ми мусимо почати розуміти, що є такі люди, і вони потребують більше уваги та турботи. Я хочу, щоб світ став добрішим. Це моя мрія.