Тренер чемпіонів Єгор Лебідь: «Моя мета – щоб усі знали про вінницьку школу джиу-джитсу родом із Херсона»

Якщо забити в гугл ім’я Єгора Лебідя, то можна побачити, як за останні п’ять місяців до його спортивних досягнень додається новий статус – «переселенець». Він майстер спорту України, володар коричневого поясу із бразильського джиу-джитсу і тренер чемпіонів. А ще Єгор – херсонець, який був вимушений покинути рідне окуповане місто, коли вся його команда роз’їхалася.

Переїхавши до Вінниці, Єгор продовжив працювати над досягненням своєї головної цілі – розвивати улюблений вид спорту. Він тренує людей різних професій, а також готує спортсменів до чемпіонатів. Єгор розповів ШоТам про школу бразильського джиу-джитсу родом із Херсона, про своє життя в окупації та про плани на майбутнє у Вінниці.

Мене привабив творчий підхід до боротьби

Спорт у моєму житті з’явився років із семи. Починав з карате, далі був рукопашний бій. У студентські роки познайомився з бразильським джиу-джитсу (БДД) і зрозумів: це те, що я шукав. Кілька років паралельно займався рукопашним боєм і бразильським джиу-джитсу, а з 2018-го остаточно перейшов на останнє.

У БДД найбільше мене приваблювали варіативність, багато технічних дій і творчий підхід до боротьби. У тих видів спорту, якими я займався до цього, був обмежений набір технік. Наприклад, є п’ять больових прийомів, але виявилося, що в бразильському джиу-джитсу ці п’ять можна виконувати з 20-30 положень – це мене й затягнуло.

Підготував чотирьох чемпіонів Європи та призера Чемпіонату світу

Я займався для себе, але паралельно з 2015 року почав ще й тренувати. Я отримав травму й не зміг продовжити спортивну кар’єру. Те, чого не встиг досягти, вирішив компенсувати досягненнями своїх вихованців. Мої учні виступали як зі змішаних єдиноборств, так і з бразильського джиу-джитсу. Однак рівень змагань з БДД у світі та в Україні зокрема на дві-три голови вищий. Тому ми сфокусувалися тільки на ньому.

У Херсоні я очолював спортивний клуб бойових мистецтв «Катран». Приблизно 85 % моїх учнів були дітьми від 4 до 16 років. Дорослих людей тренувалося дуже мало, адже в Херсоні діти ростуть, а потім їдуть в більші міста здобувати освіту. Я пишаюся досягненнями своїх вихованців: мені вдалося підготувати чотирьох чемпіонів Європи та призера Чемпіонату світу з бразильського джиу-джитсу. 2022 рік у нас мав бути дуже насиченим: ми збиралися на Чемпіонат Європи в Римі та Чемпіонат світу в Абу-Дабі. На жаль, 24 лютого всі плани зійшли нанівець.

Контактний вид спорту з мінімальним травматизмом

Бразильське джиу-джитсу – доволі молодий вид спорту, в Україні ним взагалі займаються всього років 10. На відміну від, наприклад, боксу й карате, які розвиваються у нас уже 20-30 років, популярність до БДД приходить лише тепер. Так було, зокрема, і в Херсоні. Я ставив за мету донести до мешканців мого міста, чому займатися таким сучасним видом спорту, як бразильське джиу-джитсу, набагато краще, ніж іншим, більш звичним. 

У БДД ймовірність отримати травму значно менша, ніж в інших бойових мистецтвах. Оскільки вид спорту молодий, у тренувальному процесі застосовується багато сучасних підходів, на відміну від, наприклад, старої радянської школи, де безліч травматичних вправ. Їх виконання призводить до того, що людина, починаючи займатися спортом у сім-вісім років, може не дійти до дорослого рівня через отримані травми. БДД є настільки щадним, що можуть виступати навіть люди, яким по 50-60 років.

Нині багато країн вводять бразильське джиу-джитсу замість уроку фізичної культури. Різні компанії пропагують БДД як контактний вид спорту, який не завдає шкоди зовнішності, як, наприклад, бокс. Представники інтелектуальної праці, наприклад, програмісти або банкіри, хочуть займатися єдиноборствами, щоб підтримувати свою форму й бути здатними постояти за себе або близьких у разі критичної ситуації. Займаючись БДД, вони залишаються зі своїм неушкодженим обличчям, можуть приходити на роботу й не перейматися цим питанням.

Тренування в окупації

Коли Херсон окупували, я взявся допомагати людям, які через певні причини не могли пересуватися містом. Наприкінці березня написав у чат, де були батьки моїх вихованців, і запропонував на свій страх і ризик пробувати відновити тренування. На той момент у Херсоні залишалося ще дуже багато людей. На перше тренування зібралося дітей 25, через тиждень їх стало вдвічі менше, трохи згодом – ще менше. Місто починало порожніти. 

Читайте також: «Щойно вивезли тварин – снаряд знищив конюшню». Кінний клуб із Кремінної знайшов другу домівку на Тернопільщині

Тренування були не стільки спортом, скільки способом підтримати свій психологічний стан. Починалася депресія, у місті панував хаос, не було поліції, росіяни дозволяли собі все, що заманеться. У мене був доступ до двох спортивних залів. Через день я ходив туди пішки, щоб об’єднати на тренуваннях тих дітей, які живуть неподалік. Так і збиралися, поки всі не роз’їхалися.

Мати чітку позицію означало мати великі проблеми

Усвідомлення, що й мені потрібно виїжджати з Херсона, приходило поступово. Було складно прийняти це рішення, адже я завжди хотів жити та розвиватися в рідному місті. Мені й раніше пропонували переїхати в більші міста, де б я мав хороші умови для роботи. А я завжди відмовлявся й говорив, що Херсон знатимуть усі. Коли ми приїжджали на турніри, на нас показували та говорили: «О, це приїхали спортсмени з Херсона». Завжди була ціль, щоб про наше місто говорили як про сильну команду.

Однак мої учні роз’їхалися, багато з них виїхали за кордон і тепер виступають там. У мене не було роботи й уявлення, яким буде доля мого міста. Я мав проукраїнську позицію – і це означало перспективу мати великі проблеми. Таким людям було небезпечно залишатися в Херсоні, і я особисто відчував таку загрозу. Якщо ти маєш тверду позицію, якщо тебе знають у місті й ти можеш на когось вплинути своїми поглядами, була ймовірність потрапити в підвал і в кращому разі просто просидіти там певний час. У гіршому – можна було не вийти звідти взагалі.

Переселенець – але тільки формально, бо тут я вдома

Я не планував переїжджати до Вінниці – це сталося завдяки збігу обставин. Однак вірю, що так і мало бути, і із середини травня я живу тут. Мені було складно їхати в невідомість, у цьому місті я нікого не знав. Однак кілька телефонних дзвінків і знайомств, пропозиція зустрітися й поборотися на тренуванні визначили весь подальший рух. Одразу з’явився зал, і до мене прийшли перші учні. Люди, які дізнавалися про мою історію, пропонували допомогу. Так триває і донині.

Читайте також: «Бабусині страви» з Херсонщини. Кухарка-переселенка з 50-річним стажем відкрила родинну крамницю у Франківську

Попервах мені було дуже легко. Я ставився до переїзду як до тимчасового, тому що виїжджав з Херсона з надією, що через місяць-два повернуся додому. Тепер, коли минуло вже п’ять місяців, розумію, що це станеться нескоро з різних причин, і я починаю сумувати за Херсоном. Але загалом я не почуваюся чужим у Вінниці. Так, формально я переселенець, але мене оточують люди, завдяки яким я відчуваю, що я вдома, щоправда, цей дім новий.

Я вільно розмовляю і російською, і українською, але поки що думаю російською. Намагаюся змінити своє мислення й переходити на українську, тому що, на мою думку, це буде правильно. Українці мають виховувати самі себе й усвідомлювати, що це нам потрібно, щоб виростити молоде покоління й усі наступні на нових цінностях. Ми маємо ставати самостійними й позбуватися поняття «братські народи». Це абсолютно не так – ми самодостатні та сильні.

Зрозумів, що Вінниця потребує бразильського джиу-джитсу

Спільнота бразильського джиу-джитсу дуже дружна, усі одне з одним знайомі. Коли ми з херсонською командою виступали на турнірах в Україні, то розуміли, хто з Києва, хто з Одеси тощо. Однак з Вінниці команди не було. Я знав, що тут хтось тренується, але чомусь цей спорт не розвивався хоча б на такому рівні, як у нас, у Херсоні. У Вінниці є ще один клуб, і я сподіваюся, що спільними зусиллями ми досягнемо того, що бразильське джиу-джитсу стане популярнішим, ніж багато інших видів єдиноборств.

Коли я приїхав до Вінниці та заявив про себе, що готовий тренувати й набираю групи, то познайомився з тренерами зі змішаних єдиноборств. Вони одразу запросили мене попрацювати з їхніми спортсменами, які готувалися на Чемпіонат світу в Абу-Дабі зі змішаних єдиноборств. Це була частина збірної України. Важливу роль в їхній підготовці посідала боротьба в партері – та основа, яку дає бразильське джиу-джитсу. Я зрозумів, що Вінниця потребує БДД, тож потрібно розвивати цей напрямок. Нині ми співпрацюємо з багатьма клубами, організаціями, проводимо спільні тренування. Моя мета – щоб через рік-два всі знали, що у Вінниці сильне бразильське джиу-джитсу родом з Херсона.

Мій основний план на майбутнє – рухатися вперед

На відміну від моєї діяльності в Херсоні, так склалося, що тепер у мене тренуються багато дорослих людей різних професій: від військових до програмістів і лікарів. Багато хто з них потрапив у колію, де є тільки дім, робота й війна, де весь вільний час сидиш у телеграмі та читаєш новини. Тепер ці люди приходять у зал і півтори-дві години борються та спілкуються в колективі, який дає позитивні емоції. У них уже є спільні жарти. Окрім того, спорт – це метод боротьби зі стресом. Після фізичного навантаження виробляється гормон радості, і люди після тренування виходять втомлені, але задоволені. Часто кажуть: «Дякую, що ти з’явився у Вінниці та вдихнув у нас життя».

У Херсоні я був керівником Федерації грепплінгу, а тепер очолюю відокремлений підрозділ у Вінниці. Грепплінг – це по своїй суті бразильське джиу-джитсу, різниця лише в правилах проведення змагань. Коли я приїхав до Вінниці, зв’язався з керівництвом Федерації та сказав, що хочу працювати, можу готувати спортсменів на чемпіонати. Там відповіли, що керівник Вінницької федерації покинув місто, і запропонували посаду мені. Тож тепер я займаюся розвитком цього виду спорту, мій основний план на майбутнє – рухатися вперед.