Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Спорт

Тренер чемпіонів Єгор Лебідь: «Моя мета – щоб усі знали про вінницьку школу джиу-джитсу родом із Херсона»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Якщо забити в гугл ім’я Єгора Лебідя, то можна побачити, як за останні п’ять місяців до його спортивних досягнень додається новий статус – «переселенець». Він майстер спорту України, володар коричневого поясу із бразильського джиу-джитсу і тренер чемпіонів. А ще Єгор – херсонець, який був вимушений покинути рідне окуповане місто, коли вся його команда роз’їхалася.

Переїхавши до Вінниці, Єгор продовжив працювати над досягненням своєї головної цілі – розвивати улюблений вид спорту. Він тренує людей різних професій, а також готує спортсменів до чемпіонатів. Єгор розповів ШоТам про школу бразильського джиу-джитсу родом із Херсона, про своє життя в окупації та про плани на майбутнє у Вінниці.

Єгор Лебідь

Херсонець, майстер спорту, володар коричневого поясу із бразильського джиу-джитсу

Мене привабив творчий підхід до боротьби

Спорт у моєму житті з’явився років із семи. Починав з карате, далі був рукопашний бій. У студентські роки познайомився з бразильським джиу-джитсу (БДД) і зрозумів: це те, що я шукав. Кілька років паралельно займався рукопашним боєм і бразильським джиу-джитсу, а з 2018-го остаточно перейшов на останнє.

У БДД найбільше мене приваблювали варіативність, багато технічних дій і творчий підхід до боротьби. У тих видів спорту, якими я займався до цього, був обмежений набір технік. Наприклад, є п’ять больових прийомів, але виявилося, що в бразильському джиу-джитсу ці п’ять можна виконувати з 20-30 положень – це мене й затягнуло.

Підготував чотирьох чемпіонів Європи та призера Чемпіонату світу

Я займався для себе, але паралельно з 2015 року почав ще й тренувати. Я отримав травму й не зміг продовжити спортивну кар’єру. Те, чого не встиг досягти, вирішив компенсувати досягненнями своїх вихованців. Мої учні виступали як зі змішаних єдиноборств, так і з бразильського джиу-джитсу. Однак рівень змагань з БДД у світі та в Україні зокрема на дві-три голови вищий. Тому ми сфокусувалися тільки на ньому.

У Херсоні я очолював спортивний клуб бойових мистецтв «Катран». Приблизно 85 % моїх учнів були дітьми від 4 до 16 років. Дорослих людей тренувалося дуже мало, адже в Херсоні діти ростуть, а потім їдуть в більші міста здобувати освіту. Я пишаюся досягненнями своїх вихованців: мені вдалося підготувати чотирьох чемпіонів Європи та призера Чемпіонату світу з бразильського джиу-джитсу. 2022 рік у нас мав бути дуже насиченим: ми збиралися на Чемпіонат Європи в Римі та Чемпіонат світу в Абу-Дабі. На жаль, 24 лютого всі плани зійшли нанівець.

Контактний вид спорту з мінімальним травматизмом

Бразильське джиу-джитсу – доволі молодий вид спорту, в Україні ним взагалі займаються всього років 10. На відміну від, наприклад, боксу й карате, які розвиваються у нас уже 20-30 років, популярність до БДД приходить лише тепер. Так було, зокрема, і в Херсоні. Я ставив за мету донести до мешканців мого міста, чому займатися таким сучасним видом спорту, як бразильське джиу-джитсу, набагато краще, ніж іншим, більш звичним. 

У БДД ймовірність отримати травму значно менша, ніж в інших бойових мистецтвах. Оскільки вид спорту молодий, у тренувальному процесі застосовується багато сучасних підходів, на відміну від, наприклад, старої радянської школи, де безліч травматичних вправ. Їх виконання призводить до того, що людина, починаючи займатися спортом у сім-вісім років, може не дійти до дорослого рівня через отримані травми. БДД є настільки щадним, що можуть виступати навіть люди, яким по 50-60 років.

Нині багато країн вводять бразильське джиу-джитсу замість уроку фізичної культури. Різні компанії пропагують БДД як контактний вид спорту, який не завдає шкоди зовнішності, як, наприклад, бокс. Представники інтелектуальної праці, наприклад, програмісти або банкіри, хочуть займатися єдиноборствами, щоб підтримувати свою форму й бути здатними постояти за себе або близьких у разі критичної ситуації. Займаючись БДД, вони залишаються зі своїм неушкодженим обличчям, можуть приходити на роботу й не перейматися цим питанням.

Тренування в окупації

Коли Херсон окупували, я взявся допомагати людям, які через певні причини не могли пересуватися містом. Наприкінці березня написав у чат, де були батьки моїх вихованців, і запропонував на свій страх і ризик пробувати відновити тренування. На той момент у Херсоні залишалося ще дуже багато людей. На перше тренування зібралося дітей 25, через тиждень їх стало вдвічі менше, трохи згодом – ще менше. Місто починало порожніти. 

Читайте також: «Щойно вивезли тварин – снаряд знищив конюшню». Кінний клуб із Кремінної знайшов другу домівку на Тернопільщині

Тренування були не стільки спортом, скільки способом підтримати свій психологічний стан. Починалася депресія, у місті панував хаос, не було поліції, росіяни дозволяли собі все, що заманеться. У мене був доступ до двох спортивних залів. Через день я ходив туди пішки, щоб об’єднати на тренуваннях тих дітей, які живуть неподалік. Так і збиралися, поки всі не роз’їхалися.

чемпіонат з джиу-джитсу

Мати чітку позицію означало мати великі проблеми

Усвідомлення, що й мені потрібно виїжджати з Херсона, приходило поступово. Було складно прийняти це рішення, адже я завжди хотів жити та розвиватися в рідному місті. Мені й раніше пропонували переїхати в більші міста, де б я мав хороші умови для роботи. А я завжди відмовлявся й говорив, що Херсон знатимуть усі. Коли ми приїжджали на турніри, на нас показували та говорили: «О, це приїхали спортсмени з Херсона». Завжди була ціль, щоб про наше місто говорили як про сильну команду.

Однак мої учні роз’їхалися, багато з них виїхали за кордон і тепер виступають там. У мене не було роботи й уявлення, яким буде доля мого міста. Я мав проукраїнську позицію – і це означало перспективу мати великі проблеми. Таким людям було небезпечно залишатися в Херсоні, і я особисто відчував таку загрозу. Якщо ти маєш тверду позицію, якщо тебе знають у місті й ти можеш на когось вплинути своїми поглядами, була ймовірність потрапити в підвал і в кращому разі просто просидіти там певний час. У гіршому – можна було не вийти звідти взагалі.

тренер з джиу-джитсу

Переселенець – але тільки формально, бо тут я вдома

Я не планував переїжджати до Вінниці – це сталося завдяки збігу обставин. Однак вірю, що так і мало бути, і із середини травня я живу тут. Мені було складно їхати в невідомість, у цьому місті я нікого не знав. Однак кілька телефонних дзвінків і знайомств, пропозиція зустрітися й поборотися на тренуванні визначили весь подальший рух. Одразу з’явився зал, і до мене прийшли перші учні. Люди, які дізнавалися про мою історію, пропонували допомогу. Так триває і донині.

Читайте також: «Бабусині страви» з Херсонщини. Кухарка-переселенка з 50-річним стажем відкрила родинну крамницю у Франківську

Попервах мені було дуже легко. Я ставився до переїзду як до тимчасового, тому що виїжджав з Херсона з надією, що через місяць-два повернуся додому. Тепер, коли минуло вже п’ять місяців, розумію, що це станеться нескоро з різних причин, і я починаю сумувати за Херсоном. Але загалом я не почуваюся чужим у Вінниці. Так, формально я переселенець, але мене оточують люди, завдяки яким я відчуваю, що я вдома, щоправда, цей дім новий.

спортсмени на татамі

Я вільно розмовляю і російською, і українською, але поки що думаю російською. Намагаюся змінити своє мислення й переходити на українську, тому що, на мою думку, це буде правильно. Українці мають виховувати самі себе й усвідомлювати, що це нам потрібно, щоб виростити молоде покоління й усі наступні на нових цінностях. Ми маємо ставати самостійними й позбуватися поняття «братські народи». Це абсолютно не так – ми самодостатні та сильні.

Зрозумів, що Вінниця потребує бразильського джиу-джитсу

Спільнота бразильського джиу-джитсу дуже дружна, усі одне з одним знайомі. Коли ми з херсонською командою виступали на турнірах в Україні, то розуміли, хто з Києва, хто з Одеси тощо. Однак з Вінниці команди не було. Я знав, що тут хтось тренується, але чомусь цей спорт не розвивався хоча б на такому рівні, як у нас, у Херсоні. У Вінниці є ще один клуб, і я сподіваюся, що спільними зусиллями ми досягнемо того, що бразильське джиу-джитсу стане популярнішим, ніж багато інших видів єдиноборств.

федерація джиу-джитсу

Коли я приїхав до Вінниці та заявив про себе, що готовий тренувати й набираю групи, то познайомився з тренерами зі змішаних єдиноборств. Вони одразу запросили мене попрацювати з їхніми спортсменами, які готувалися на Чемпіонат світу в Абу-Дабі зі змішаних єдиноборств. Це була частина збірної України. Важливу роль в їхній підготовці посідала боротьба в партері – та основа, яку дає бразильське джиу-джитсу. Я зрозумів, що Вінниця потребує БДД, тож потрібно розвивати цей напрямок. Нині ми співпрацюємо з багатьма клубами, організаціями, проводимо спільні тренування. Моя мета – щоб через рік-два всі знали, що у Вінниці сильне бразильське джиу-джитсу родом з Херсона.

Мій основний план на майбутнє – рухатися вперед

На відміну від моєї діяльності в Херсоні, так склалося, що тепер у мене тренуються багато дорослих людей різних професій: від військових до програмістів і лікарів. Багато хто з них потрапив у колію, де є тільки дім, робота й війна, де весь вільний час сидиш у телеграмі та читаєш новини. Тепер ці люди приходять у зал і півтори-дві години борються та спілкуються в колективі, який дає позитивні емоції. У них уже є спільні жарти. Окрім того, спорт – це метод боротьби зі стресом. Після фізичного навантаження виробляється гормон радості, і люди після тренування виходять втомлені, але задоволені. Часто кажуть: «Дякую, що ти з’явився у Вінниці та вдихнув у нас життя».

чемпіонат джиу-джитсу

У Херсоні я був керівником Федерації грепплінгу, а тепер очолюю відокремлений підрозділ у Вінниці. Грепплінг – це по своїй суті бразильське джиу-джитсу, різниця лише в правилах проведення змагань. Коли я приїхав до Вінниці, зв’язався з керівництвом Федерації та сказав, що хочу працювати, можу готувати спортсменів на чемпіонати. Там відповіли, що керівник Вінницької федерації покинув місто, і запропонували посаду мені. Тож тепер я займаюся розвитком цього виду спорту, мій основний план на майбутнє – рухатися вперед.

Спорт

Український боксер Денис Берінчик виборов титул чемпіона Європи

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Український боксер Денис Берінчик переміг француза Івана Менді та виборов титул чемпіона Європи за версією EBU та International WBO у легкій вазі.

Про це повідомили на офіційній фейсбук-сторінці Федерації боксу України.

Зазначається, що Берінчик виграв одноголосним рішенням суддів, провівши 12 раундів із рахунком – 117:112, 116:112, 116:112.

Відзначимо, що українець вийшов на ринг у військовій формі ЗСУ. Він у такий спосіб вшанував українських військових, які беруть участь у війні проти Росії.

Під час бою обоє спортсменів вивчали тактику одне одного. У другому раунді Берінчик був активнішим, але Менді спробував зупиняти активність українця клінчем.

У 10-му раунді Менді після підсічки побував на настилі рингу. Француз підійнявся на ноги. Суддя дозволив продовжити двобій.

Дивіться відео: Тренер з боксу переїхав до Рівного і готує вихованців до міжнародних змагань

Чемпіонські раунди були дуже рівними від обох боксерів. Попри все українець переміг.

Це був перший бій для Дениса Берінчика від грудня 2021 року. Після 24 лютого він вступив у тероборону Києва та відвідував зруйновану Харківщину та Сумщину.

Довідка

Денис Берінчик — український професійний боксер, виступає у першій напівсередній вазі (до 63,5 кг) та легкій вазі (до 61,2 кг). Срібний призер Олімпійських ігор (2012). Заслужений майстер спорту України з боксу.

Нагадаємо, українець виграв чемпіонат світу зі стрибків у воду серед юніорів.

Раніше ми повідомляли, що патрульний із Рівного став чемпіоном світу на World Peace Indoor Soccer Tournament 2022.

Фото: twitter.com/FrankWarren.

Читати далі

Спорт

Олімпійський чемпіон з Одеси виставив свої медалі на благодійний аукціон

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Дворазовий олімпійський чемпіон з веслування Юрій Чебан виставив всі свої три олімпійські медалі на благодійний аукціон.

Про це повідомили на сайті

Зазначається, що спортсмен виставив «золото» Лондона-2012 (тут) і Ріо-2016 (за посиланням), а також «бронзу» Пекіну-2008 (тут).

Кошти від продажу спортсмен направить на допомогу тим людям, які постраждали під час війни, яка триває зараз в Україні.

Аукціон стартував 23 листопада і завершиться 10 грудня

Стартова ціна: золотих медалей – 10000 доларів, бронзи – 5000.

Аукціон проходить на платформі «SCP Auctions», яка є має більш ніж 40-річний досвід в проведенні саме спортивних аукціонів і вважається світовим лідером в цій сфері.

Читайте також: Як ми відкрили свій «Пункт незламності»: з генератором, Starlink і настолками. Кейс «Солом’янських котиків»

Довідка

Юрій Чебан — український веслувальник-каноїст, дворазовий олімпійський чемпіон (2012 та 2016), бронзовий призер Олімпійських ігор (2008), призер чемпіонатів світу і Європи. Заслужений майстер спорту.

Нагадаємо, на благодійному аукціоні в Чикаго виставлять картину з мармуру «русский воєнний корабель…».

Також сумчанин виставив на аукціон для підтримки ЗСУ автограф американського боксера Флойда Майвезера.

Фото: noc-odessa.org.ua.

Читати далі

Спорт

Двічі підкорила Босфор. Як зіркова плавчиня з Харкова стала тренеркою для немовлят та дорослих у Коломиї

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Із плаванням Оксана Кошевська познайомилася ще школяркою, однак повністю присвятити себе спорту наважилася лише в 26. Тоді вона покинула офісну роботу та почала тренувати харків’ян. А паралельно – втілювати свої мрії.

На рахунку Оксани – «срібло» та «золото» Босфорської протоки. Та якщо з першою нагородою вона поверталася до Харкова, то другу медаль спортсменка привезла вже до Коломиї. Сюди родина тренерки евакуювалася з початком повномасштабного вторгнення. І саме тут Оксана Кошевська продовжує займатися улюбленою справою, тренуючи дітей та дорослих.

Оксана Кошевська 

плавчиня, тренерка

Звичайний похід до басейну перетворився на справу всього життя

Моє знайомство зі спортом почалося ще в дитинстві. Коли мені було сім, мама влаштувалася медсестрою до місцевого басейну й відправила мене на плавання. Проте ці заняття стали для мене чимось більшим, ніж очікувалось. З’явилася перша спортивна група, перші досягнення, а згодом – і розряд кандидатки в майстри спорту. Я не просто навчилася плавати, а справді захопилася й знайшла свій спорт. 

Паралельно навчалася у звичайній школі з математичним нахилом. Жоден заклад не забезпечував постійних тренувань чи серйозної підготовки, та попри це я виступала за команду Запорізької області. Після школи переїхала з Енергодара до Харкова та вступила до авіаційного інституту. Там у мене нарешті з’явилася умови для повноцінних тренувань, тож після пар я часто залишалася в басейні. А інколи – і замість навчання.

Оксана Кошевська дитяче фото

Звісно, мені хотілося стати тренеркою, але батьки переконували, що ця професія нікому не потрібна. А тому моя освіта ніяк не пов’язана зі спортом. Після закінчення вишу я пʼять років працювала бухгалтеркою, і лише в 26 зрозуміла, що хочу повернутись у плавання. Я відчувала, що офісна робота – це зовсім не моє, і навіть популярне в той час ІТ мене зовсім не цікавило. 

Вирішилося все доволі швидко: за кілька тижнів я вже подавала документи у Харківську академію фізичної культури і спорту. Паралельно влаштувалася на посаду рятувальниці, а буквально через півтора року почала тренувати. Напевно, це правда: коли знаходиш своє місце, то процес йде швидко і легко. І я вдячна своєму чоловіку, який підтримав мене та допоміг наважитися на ці зміни.

Мій 14-річний учень обігнав мене на короткій дистанції

Мій особистий досвід неабияк допоміг із пошуком правильного підходу до дітей. Раніше підхід був «радянським», доволі жорстким. І я розуміла, що від цього варто відходити. У мене була основна ціль: аби діти хотіли правати й отримували від цього задоволення. Я не хотіла, аби тренування були жорсткими, адже не всі діти – спортсмени. Багато хто хоче просто навчитися плавати, впевнено почуватися у воді або покращити свою фізичну форму. Тож я намагалася створити умови, у яких малечі буде комфортно.

Якось до мене звернувся 10-річний хлопчик, який хотів трошки схуднути та покращити форму. Ми займалися разом протягом чотирьох років, і якось він сказав: «Оксано, дуже хочу вас обігнати». Я відповіла, що все в його силах. І уявіть, на короткій дистанції він мене обігнав! Так, я довгий плавець, короткі відстані в мене далекі від ідеалу. Але його результат у 30 секунд за 50 метрів – це дуже круто.

Власне, моє завдання – зробити так, аби попри холод, дискомфорт чи лінь дітям було цікаво виконувати завдання. Давити морально, кричати, тиснути – це радянські й цілком неефективні підходи. Адже якщо дітям сумно чи нудно, потрібно не кричати, а вигадувати якісь естафети, мінімальні тренувальні змагання. Тобто завдання, які зацікавлюють та розвивають водночас.

плавчиня тренується

25 лютого ми мали приземлитися в Гданську, натомість опинилися в Коломиї

Напередодні вторгнення в Харкові відчувалася сильна напруга. Багато моїх клієнтів вже на початку лютого сказали, що їхатимуть за кордон чи на захід країни. Серед друзів також відчувалася легка паніка. Натомість я до останнього в це все не вірила.

23 лютого чоловік сказав, що нам точно варто готуватися, і часу – приблизно 48 годин. Він почав розповідати дитині, що таке війна, а я просто сиділа поруч і плакала. 25 лютого ми мали летіти на відпочинок до Польщі, тож була надія докупити квиток для дитини та разом полетіти до Гданська. Але все склалося інакше. 24 лютого ми прокинулися від гучних вибухів. У нас була всього година на збори: о шостій ранку за нами мали заїхати друзі. Інших варіантів не було, тож ми зібрали наплічники, закинули в машину й поїхали.

Попри все я зважено вирішила залишатися в Україні. Без чоловіка дуже складно наважитися на переїзд будь-куди. Водночас я розуміла, що безпека – понад усе, томи ми вирішили розглядати для себе західні регіони. 

Читайте також: Перетворила закинуту школу на прихисток. Як волонтерка створила рух допомоги переселенцям на Закарпатті

На третю добу дороги ми опинилися в Коломиї й вирішили там заночувати. Жінка, яка приймала нас, поцікавилася, куди ми прямуємо далі. А жодних планів у нас не було. Тоді вона розповіла про місто, місцевий басейн та переконала залишитися ще на три дні – перепочити та подумати. Ми вирішили, що це хороший варіант, а якщо буде гірше – будемо їхати далі. Зрештою ми прожили у Оксани Михайлівни майже три місяці, абсолютно безкоштовно! Це неймовірна людина, якій ми дуже вдячні.

Наш процес адаптації минув абсолютно нормально, жодної «катастрофи», про яку часом розповідають люди зі східних регіонів, не було. Ми вільно володіємо українською, а тому вирішили, що вона буде нашою основною мовою спілкування. Єдиний мінус – спортивна термінологія перший час давалася доволі складно. Тож клієнтам доводилося слухати мої пояснення російською або чекати, поки я згадаю переклад.

Відкрила в Коломиї нову нішу – плавання для немовлят

Після переїзду я дуже чекала відкриття басейну. Мені хотілося працювати, підтримувати родину. І щойно його запустили – я прийшла й розповіла про свій досвід роботи з дорослими та дітьми. А ще мені пощастило: у них якраз не було тренера з плавання для немовлят. Тож адміністрація погодилася підвищити температуру в басейні, аби привабити зовсім нову аудиторію – немовлят. 

Так ми відкрили нову нішу в місцевому басейні. Дуже швидко спрацювало «сарафанне радіо» – по малечі не було вільних місць. Крім того, до мене на заняття почали приїжджати клієнти з Харкова, які евакуювалися до сусідніх населених пунктів. Перші наші зустрічі проходили зі сльозами на очах: ми були наче рідне одне для одного, адже працювали разом роками. Я дуже вдячна власникам басейну за можливість й надалі займатися улюбленою справою. А ще за те, що вони завжди прислуховуються і підтримують.

плавчиня, яка підкорила Босфор

Загалом мені не принципово, кого тренувати: немовля, підлітка чи дорослого. Головне – зробити все, аби людина була зацікавленою у цих заняттях. На жаль, у Коломиї багато дорослих, які не вміють плавати і бояться води. І коли вони приходять в басейн і розуміють, що можуть подолати і 50, і 100 метрів – для них це велика радість і гордість, як і для мене. Я рада, коли можу навчити людину, яка до цього боялася плавати. 

З третьої спроби потрапила на Босфор та виборола «срібло»

Перші чотири роки тренерства я навіть не думала повертатись в спорт, уся моя увага і всі мої сили були направлені на клієнтів. А після народження дитини зрозуміла, що хочу знову брати участь в змаганнях. Перший турнір відбувся у Харкові, я пливла на відкритій водоймі, і саме з цього почався мій шлях на відкритій воді.

Якийсь час Босфор був для мене чимось омріяним і недосяжним. Але 2019 року я вирішила, що хочу взяти участь у запливі. Реєстрація і купівля слоту для участі відбувається щороку в ніч з 2 на 3 січня. Але тоді був настільки шалений ажіотаж серед українців, що я просто не встигла. Наступного року спробувала вдруге: ніч, я у повній готовності чекаю на старт реєстрації, якомога швидше все заповнюю і… знову не встигаю. Усі слоти для України розкупили за сім хвилин. Чоловік у шоці, я плачу, Босфору знову немає.

Та ці змагання все одно залишалися моєю мрією. І коли країни трохи адаптувалися до ковіду, Турецький олімпійський комітет виділив додаткові слоти для українців. І я нарешті це зробила. Тоді мені вдалося вибороти друге місце в своїй вікові категорії й 19 у загальному заліку з-поміж 500 суперниць.

Босфор 2020 рік
Оксана Кошевська з босфорським сріблом. 2020 рік.

Повернулася до Коломиї з омріяним босфорським «золотом»

Але це було «срібло», а мене не полишали думки про перше місце. Я хотіла привезти додому «золото». До того ж у своїй віковій категорії я була серед наймолодших, тож мала хороші шанси. Не без труднощів, але я знову придбала слот на участь і разом із колегами автобусом дісталася Туреччини.

Ми приїхали приблизно за тиждень, аби був час відпочити, привести себе до ладу та налаштуватися на заплив. Цього разу конкуренції не відчувалося, ми представляли одну країну й підтримували одна одну. 

Читайте також: Будуємо з нічого. На Хмельниччині переселенці зводять «дім зі сміття» зі знахідок на звалищі

Зрештою серед 600 жінок я посіла омріяне перше місце у своїй віковій категорії, в абсолюті – 14-те. Тієї миті я вперше пишалася собою, адже зазвичай лише критикую. Мені вдалося потрапити у правильну траєкторію, мене ніде не занесло течією, я впоралася швидко. Складність запливу через Босфор – у відсутності орієнтирів. Гідрокостюми заборонені, годинники брати з собою не можна. Ти пливеш і втрачаєш відлік часу, не розумієш, як довго це все триває. А ще змінюються течії, від чого вода стає прохолоднішою.

Босфор 2022: українська команда
Українська команда, що подолала Босфор у 2022 році.

І хоча я виборола «золото» у віковій категорії, а не в загальному заліку, для Коломиї це дуже почесно. Приїжджали журналісти, знімали про мене сюжети. І завдяки цьому ще більше людей захотіли займатися плаванням. Зараз, коли згадую свій заплив, думаю, що можна було впоратися краще, потрапити в десятку. Але чоловік завжди нагадує про важливість моїх досягнень, і я йому дуже вдячна за це.

Спорт під час війни – це складно, але можливо

Ми вже звикли до Коломиї. Звісно, досі незвично жити в маленькому містечку, тож намагаємося кудись їздити, аби розвіятись. Нам подобається місто, та цей переїзд все одно сприймається як вимушений. Знаю, що багато хто вже повертається до Харкова. Проте нам здається, що ще зарано, адже кордон з окупантами надто близько.

Війна мене як спортсменку, хай навіть і не професійну, вибиває з колії. У такій ситуації, навіть перебуваючи в безпеці, ти хвилюєшся за батьків чи знайомих. Або за країну загалом. Також немає можливості планувати нові досягнення, адже все «зависає» через об’єктивні причини. Інколи складно концентруватися на спорті.

Але я радію, що у нас сформувалася певна спільнота, і ми намагаємося підтримувати форму. Навіть ті, хто виїхав за кордон, продовжують звертатися до мене. Ми дистанційно складаємо плани тренування, вони ставлять перед собою нові цілі та шукають, як їх досягти. І це круто – знаходити час для улюбленої справи навіть під час війни.

Родина Оксани Кошевської

Читати далі

Шопочитати

Суспільство1 день тому

«У податковій про це вперше почули від мене». Як потрапити в реєстр волонтерів: інструкція від першопрохідця

Дмитро Тіщенко – волонтер з багаторічним досвідом, який займається допомогою українському війську ще з 2014...

Суспільство6 днів тому

«Нас називали божевільними». Як відкрити бізнес під час війни і не прогоріти? Історії підприємців, яким вдалося

Їх називали божевільними, відмовляли від цієї ідеї та радили зайнятися чимось іншим. Натомість вони ризикнули...

Суспільство1 тиждень тому

Як ми відкрили свій «Пункт незламності»: з генератором, Starlink і настолками. Кейс «Солом’янських котиків»

«Пункт незламності» – місце, де можна зігрітися, випити чаю та підзарядити телефон у разі блекауту....

Суспільство2 тижні тому

Ваші конкуренти вже роблять це. 10 термінових порад для бізнесу від топ-підприємця

Український бізнес зіштовхнувся з черговою кризою на тлі повномасштабної війни. Але наших підприємців не зламати:...