«Щойно вивезли тварин – снаряд знищив конюшню». Кінний клуб із Кремінної знайшов другу домівку на Тернопільщині

Коні завжди були пристрастю родини Семиволосів з міста Кремінна, що на Луганщині. Це захоплення перетворилося на сімейну справу – за кілька років конюшня стала кінним клубом «Лошадкін дім», де можна було навчатися верхової їзди, пройти реабілітацію за допомогою коней, а також подивитися на виступи вправних вершників.

Після 24 лютого життя клубу та його мешканців кардинально змінилося – вперше в житті коням довелося долати великі відстані на колесах і переїхати в протилежну частину України. Тепер «Лошадкін дім» відновлює свою справу в Тернопільській області, у місті Борщів. Тренер Єгор Семиволос розповів ШоТам історію сімейної конюшні, чому п’ятеро тварин залишилися в Кремінній і як пройшов перший виступ кінного театру в новому місці.

Єгор Семиволос

Тренер кінного клубу «Лошадкін дім»

До нашого клубу приїжджали люди із сусідніх областей

Мій батько із самого дитинства любить тварин, особливо коней. Раніше він працював директором сільгосппідприємства і займався кіньми у вільний час. Згодом він вирішив присвятити своєму захопленню весь час – так у 2014 році в нас з’явилася конюшня. Спочатку ми нічого не думали робити з нею, просто тримали для себе. Потім до нас почали ходити люди, які хотіли покататися на конях або навчитися верхової їзди. У нас займалися підлітки 14-18 років, які допомагали нам доглядати за тваринами.

Через деякий час ми почали влаштовувати виступи з конями, перейнявши досвід у обласного кінного театру. Ми показували шоу з козацької бойової їзди верхи, у них брав участь наш колектив кінного клубу, зокрема підлітки, які у нас займалися – загалом приблизно 20 людей. Вони виконували трюки на конях. Наш кінний театр виступав як мінімум кілька разів за літо. Минулого року ми вперше виїжджали з шоу за межі нашого міста. Планували поїздити і цього року, але не судилося.

Ми працювали з батьком вдвох, і у нас було 16 коней. Наш кінний клуб відвідували багато людей з Луганської, Донецької та Харківської областей. Вони приїжджали на тренування, виступи, покататися та просто відпочити. «Лошадкін дім» розташовувався в лісі, і там була чудова атмосфера.

Лікували відвідувачів за допомогою коней

Кілька років тому в нас з’явився напрям іпотерапії – лікування людей, які мають проблеми з опорно-руховою системою. Напрям з’явився завдяки Костянтину Полторацькому, який був одним з небагатьох дорослих людей, хто займався у нас. А познайомилися ми з ним ось як. Він навчався на реабілітолога в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка, який розташовувався в Кремінній. Одного дня ми виїхали в місто з конями на якесь свято. Побачивши нас, Костянтин підійшов і запитав, чи може він відвідувати конюшню, займатися й допомагати нам. Виявилося, що він з дитинства їздить верхи. Звісно, ми не заперечували.

Трохи згодом Костянтин почув про курси іпотерапії – іноземці приїжджали в Рівне й навчали охочих лікувати людей за допомогою коней. Він пройшов ці курси, повернувся до Кремінної та почав застосовувати набуті знання на практиці. Наш кінний клуб співпрацював з Луганським обласним центром реабілітації дітей з інвалідністю. Ми надавали безоплатну допомогу 50 маленьким гостям, які мали різні фізичні або ментальні порушення.

Під час вибухів коні розламували конюшню

У нас не було жодного плану на випадок повномасштабного вторгнення, тож 24 лютого нас застало зненацька. Люди, які займалися у нас, продовжували відвідувати конюшню й піклуватися про коней. Батьки не відпускали дітлахів, тож ходили тільки старші. Із середини березня до конюшні навідувалися тільки ми з батьком та моїм старшим братом. Утрьох ми приходили вранці й увечері, годували й напували коней, потім верталися додому. Перед тим як йти, батько відчиняв конюшню повністю, щоб тварини не залишалися в закритому просторі й могли виходити.

З кожним днем у місті ставало дедалі неспокійніше через обстріли. Коні мали великий стрес, під час вибухів вони сильно били по конюшні й розламували її. Перебувати в Кремінній уже було небезпечно, і батьки вирішили, що настав час нам покидати місто. На початку квітня ми виїхали всією родиною до Львова, залишивши конюшню людям, які й до цього допомагали піклуватися про наших улюбленців.

Конюшня згоріла після того, як з неї вивезли тварин

Спочатку ми не розуміли, як нам вивезти коней з міста, яке постійно обстрілюють. Тим паче їх у нас цілих 16. Однак нам допомогла подруга, яка живе у Львові та співпрацює з однією з польських гуманітарних організацій. Вона сказала, що знає, як організувати збір коштів на евакуацію коней. І ми почали цим займатися. Написали в соцмережі пост, де просили про допомогу. Люди одразу відгукнулися й дуже допомогли нам. Ми зібрали 150 тис. грн, що дозволило нам перевезти коней. Кошти надходили як від наших друзів, знайомих, відвідувачів, які приїздили до нас кататися, так і від незнайомих людей. Ми їм усім були надзвичайно вдячні.

Наша родина довго шукала водія коневоза, який би погодився їхати під обстрілами. Це було дуже непросто, але зрештою ми знайшли чоловіка, який вивіз із гарячих точок Харкова багато коней. Він погодився допомогти нам і евакуював 11 наших тварин до Дніпра двома ходками. П’ятеро залишилися в Кремінній, оскільки вони не помістилися в коневіз. Коли водій збирався вчергове поїхати на конюшню й забрати їх, було вже пізно, тому що наше місто окупували.

У Кремінній залишилися дівчата, які ходили до нас займатися верховою їздою. Вони взяли коней до себе, і тепер коні живуть біля школи. На території навчального закладу для них зробили леваду, забезпечили дах, їх годують, тож з ними нині все добре. А в нашу конюшню влучив снаряд, після того як з неї вивезли коней. ЇЇ вже немає – вона згоріла.

Знайшли прихисток для коней на Тернопільщині

Костянтин вирушив до Дніпра забирати коней, паралельно із цим батько шукав, куди їх можна перевезти, хоча б тимчасово. І таке місце знайшлося на Тернопільщині, у місті Борщів. Татові зателефонував його друг і сказав, що в місті є знайомий, який раніше тримав ферму. Тепер це місце пустує, і воно може підійти для наших коней. Батько поїхав туди, оглянув його: умови були хороші. Власник ферми сказав: «Якщо треба – беріть і користуйтеся». Так ми й вирішили, що перевозити коней потрібно туди. Простоявши три тижні в конюшні у Дніпрі, вони знову вирушили в дорогу.

До цього наші коні ніколи не долали такі великі відстані на колесах. Кілька переїздів далися їм тяжко: вони нервували та схудли. З Кремінної до Дніпра дорога зайняла годин сім, а з Дніпра до Борщева – цілих 15. Прибувши на Тернопільщину, вони довго обнюхувалися, їм потрібен був час для адаптації. Але тепер можу сказати, що вони вже звикли до нових умов і поводяться так, як і вдома.

Місцеві мешканці були в захваті від кінного театру

Коли нам вдалося повернути коней, ми потроху зайнялися відновленням своєї справи. Частина команди переїхала з нами з Кремінної до Борщева – семеро людей. Про нас дізналися місцеві мешканці – вони дуже зраділи, що в їхньому місті з’явилася конюшня. До нас почали ходити діти, як це було й раніше у Кремінній. Вони нам допомагають піклуватися про тварин, а ми їх за це навчаємо їздити верхи. Люди тут дуже чуйні: після того як ми перевезли коней, до нас приїхало багато фермерів, які хотіли нам допомогти, чим могли. Хтось привіз зерно, хтось – сіно.

Наприкінці серпня ми влаштували перший виступ нового колективу кінного театру, в якому тепер беруть участь діти з Борщева. Вони тренувалися протягом кількох місяців і показали, чого навчилися. Взагалі, спочатку ми збиралися робити не виступ, а просто відкрите тренування зі змаганнями, з грамотами та призами. Однак потім виявилося, що було багато охочих приїхати до нас і подивитися, чим ми займаємося. Тоді ми вирішили, що все-таки буде кінний театр. Виступали дітлахи, я, Костянтин і кілька дівчат, які вже давно у нас займалися та переїхали з Кремінної. Глядачі були в захваті, адже для них кінний театр був чимось новим, вони ніколи не бачили нічого подібного.

Допомагатимемо постраждалим від війни

Після перемоги ми хочемо займатися реабілітацією тих, хто постраждав внаслідок бойових дій. На жаль, таких людей уже є досить багато. Вони переносять низку операцій, у деяких з них паралізовані кінцівки. Однак це все можуть виправити заняття з конями. Окрім того, що коні допомагають відновити фізичний стан, вони ще й добре допомагають у психологічному плані. Поряд з ними можна розвантажитися, вони й тепер дуже відволікають від війни. Я нині вступив на реабілітолога. Коли здобуду освіту, також допомагатиму людям.

Можливо, ми не зупинятимемося в Борщеві й переїдемо в інше місто. Наприклад, у Кам’янець-Подільський. Там є козацький театр, який нас кличе долучитися, тому що їм бракує коней. Незважаючи на те, що нашої конюшні в Кремінній уже немає, ми хочемо повернутися додому. Судячи з останніх новин, це цілком реально. Тож ми сподіваємося, що нам це вдасться зробити.