Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з DG East про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо? Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо?
Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.
Ольга Кудрявцева родом з Мирнограда, що на Донеччині. Вона називає його «містом териконів» та інколи згадує зі слізьми на очах. Після закінчення університету Ольга понад чотири роки працювала касиркою в їдальні в Покровську. За роки роботи дівчина так втомилася від спілкування з людьми, що мріяла про працю, де буде на самоті. Вона й не підозрювала, що війна кардинально змінить її життя, а мрія здійсниться.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ольга поїхала до батьків у селище Межова Дніпропетровської області. Там і залишилася. І хоч сумує за домом, з новими подіями в житті їй вже складно відповісти, чи дійсно вона туди повернеться, адже в неї тепер є музей і волонтерство.
Ольга Кудрявцева
директорка музею у Межовій, Дніпропетровської області.
У мене з’явився музей
Ми з чоловіком приїхали в Межову 24 лютого. Без речей, пересидіти 2-3 дні, бо біля рідних ніби спокійніше. Не вірили, як і всі, думали, що це все не по-справжньому. Чоловік сподівався, що в понеділок вийде на роботу, а ми тут залишилися майже на три роки.
Перші пів року в Межовій я ніде не працювала. Якось зателефонували знайомі з відділу культури та сказали, що є місце в музеї — запитали, чи не хочу я туди піти працювати. А я навіть не знала, що в Межовій є музей, поки мама не сказала.
Я люблю ходити в музеї та картинні галереї, але ніколи не думала, що буду працювати в такому закладі. Мені говорили, що в музеї недовго працюють — якось не затримуються люди. Остання керівниця ледь протрималася два місяці — не бачила перспектив. Та я тоді подумала, що затрималася б.
Це історико-краєзнавчий музей Межівської селищної ради — його відкрили в 1976 році. Тут зібрана історія місцевих сіл, трошки якісь археологічні розкопки, рушники, вишиванки.
Мій перший робочий день був незвичним — мене взяли, і я зрозуміла, що я тут сама собі й директорка, й екскурсоводка, і керівниця. І так щодня. Я взагалі люблю спокій і тишу, тому мені так подобається, що я одна на дві невеликі зали. Це, мабуть, здійснилася моя мрія після того, як я працювала касиркою в їдальні.
Ольга Кудрявцева в українському вбранні з музею. Фото надала героїня
Намагаюся показати молоді те, що вона ще не бачила
На початку було складно, і я мало кого знала. Я роздивилася, що до чого, почала діставати експонати, щоб їх було видно. Пофарбувала коридор, розставила манекени з вишиванками.
У минулому році був конкурс онлайн-екскурсій музеями від громадської організації «Жінки+». Я вирішила взяти участь. Там треба було зняти ролик-екскурсію експозицією або декількома. На конкурсі ми зайняли перше місце й отримали субвенцію на 15 000 гривень. Я довго думала, що мені купити для музею, і вирішила, що тут треба виставкові шафи трішки змінити на нові.
Потім у мене зʼявилася колега Каріна, яка допомогла залучити трішки молоді, адже в селищі на 10 000 населення затягнути когось у музей — завдання із зірочкою.
Коли діти приходять і роздивляються старі фотографії, то кажуть: «Вау, цей будинок я знаю, і він не такий». Це дуже цікаво. Вони з захватом роздивляються й газети, яким понад 100 років.
Щоб їх здивувати ще більше, я готую презентацію про Межову у фотографіях. Хочу зібрати молодь і зробити ненудну лекцію — не тільки з цифрами та датами. Багато знімків із 70-х років дав місцевий фотограф — думаю, таких фото молодь ще не бачила.
Діти на екскурсії в музеї. Фото надала героїня
Також, аби долучити більше молоді, я зробила кілька локацій для фотосесій. Вони приходять, ми їх переодягаємо.
Нещодавно на День вишиванки приходили дівчата й казали: «Ми знаємо, в тебе є локація, фотозона. Можна, ми пофоткаємось?». Я кажу: «Не те, що можна — треба!Якщо вам щось треба, треба якісь фотозйомки — я все зроблю. Тільки приходьте, тільки виставляйте, показуйте».
Об’єдналися, аби допомагати
У Межовій я почала займатися волонтерством. Поруч у магазині побачила вощину, а в нас є діти-волонтери, які щовихідних продають хендмейд на ярмарках і збирають кошти для ЗСУ. Подумала: може, їм запропонувати? Вони погодилися разом зробити свічки на продаж.
Ми ще, мабуть, два рази збирались і робили ці свічки. Також від відділу культури ми ярмарки проводили — теж збирали кошти військовим.
Діти під час майстер-класу з виготовлення свічок. Фото надала героїня
Ще одна ідея виникла в Центрі активності громадян — його створили усі разом:музей, бібліотека та будинок культури. Коли я сюди потрапила, то почала робити майстер-класи, запрошувати дітей. Мені було цікаво показати людям, що в нас є сучасне місце, де можна проводити час.
Поруч із центром ми бачили багато безхатніх котиків і собачок. Почали їх годувати, і так виник волонтерський загін «КітПес». Бо хто, окрім нас?
Перші рази ми скидалися на корм самі, а потім почали виставляти оголошення, що будемо йти готувати тварин. Писали: «Приходьте, або, якщо є можливість, приносьте корм чи якісь кошти». Для цього поставили спеціальну коробку в Центрі.
Нещодавно хлопець приніс мішок корму. Каже: «Я ходити кормити не буду», але все ж добру справу зробив. Зараз ми його кормом і годуємо.
Волонтери годують безпритульних тварин. Фото надала героїня
Ми бачимо це по-іншому
Я почала вести сторінку музею у фейсбуці, більше фото виставляти — стараюся завести бесіду з місцевими, залучити їх. Тепер люди кажуть: «Культура ожила».
Коли я прийшла, в нас у колективі було небагато молоді. Але тепер я — директорка музею, Каріна — адміністраторка Центру, ще прийшла дівчинка — директорка будинку культури. Нам разом краще, бо ми розуміємо одна одну.
Коли проводимо захід, то нам легше зібратись утрьох. Ми бачимо це по-іншому, не так, як це бачать колеги 60+ — у них відчувається «стара школа».
Робоче місце Ольги. Фото надала героїня
Маршрут додому
Робота мені подобається — творча така. Бо це ж не тільки музей, а й культурні заходи, театралізовані виступи. Можу сказати, що це моє.
Зараз в українців мрія на всіх одна. Але, як закінчиться війна, вже не знаю, чи буду додому їхати. Звісно, дім є дім — кожен ранок мій починається з того, що я заходжу в інтернет і дивлюся новини. У нас є групи місцеві — Мирноградські, Покровські. Дивлюсь і хвилююсь.
Я спілкуюся з переселенцями з міст, які вже зруйновані, і коли вони показують своє зруйноване житло, я розумію, що в будь-який момент теж можу залишитися без дому. Це крає мені серце.
Але робота мене дуже тримає. Я планую залучати ще більше молоді, вдосконалювати туристичні маршрути. Тут є розвиток.
Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі.
ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.
Ольга Вовченко
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим.
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.
Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.
Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня
«Юстина», бо справедливість
Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.
Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення.
Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство.
Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня
У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.
Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.
Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня
Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.
Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.
Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня
Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.
Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.
Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня
Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття.
Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.
Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.
Укрзалізниця запускає другу пару поїздів на популярному маршруті Варшава – Рава-Руська – Львів. Відтепер із запровадженням нового графіка пасажири зможуть дістатися Чернівців, завдяки поїзду №865/866, що курсуватиме через Тернопіль, Чортків і Заліщики.
Додаткові місця на маршруті значно розширять можливості залізничного сполучення із західними областями України. Тепер із Варшави до Чернівців можна буде дістатися з пересадкою в Раві-Руській, а також зручно подорожувати до Львова, Тернополя чи Коломиї.
Маршрут Варшава – Рава-Руська – Львів – Коломия також залишається незмінним — на ньому продовжить курсувати поїзд №767/768 – 867/868.
15 листопада в Україні стартувала щорічна благодійна акція БФ «Твоя опора» «2 000 подарунків до Нового року», у межах якої кожен може здійснити мрію конкретної дитини, яка не може обійняти свого тата чи маму.
Про це повідомляють представники благодійного фонду.
Які діти отримають подарунки?
Це діти, які втратили батьків-Героїв, що захищали нашу країну, діти з родин військовослужбовців, діти з багатодітних сімей та родин опікунів, усиновлювачів, прийомних батьків, дитячих будинків сімейного типу. А ще — діти, які через складні життєві обставини були позбавлені батьківського піклування.
Благодійну акцію «2 000 подарунків до Нового року» започаткував благодійний фонд «Твоя опора». Постійний партнер акції — компанія «Нова Пошта».
«Акція «2000 подарунків до Нового року» має на меті не просто зробити подарунок, а втілити мрію кожної дитини. Тому ми завчасно зібрали дитячі листи з новорічними мріями. А втілити ці мрії — може кожен із вас», — говорить засновниця БФ «Твоя опора» Валерія Татарчук.
Цьогоріч свої листи із побажаннями до Святого Миколая та Санти надіслали 2000 дітей. Вони мріють про дуже прості речі: декоративну косметику; колонку, щоб слухати улюблену музику; кінетичний пісок; термос для чаю; розмальовку; теплий шарф.
Ознайомитися зі всіма мріями та здійснити одну із них — можна на сайті БФ «Твоя опора». Всі подарунки доставить за свій рахунок у будь-яку точку України «Нова Пошта».
З поваги до особистого життя та безпеки всіх дітей, які написали листи-побажання та чиї мрії опубліковані на сторінці акції, їх персональна інформація — прізвища, повна дата народження, місце перебування, фотографії чи будь-які діагнози — не висвітлюються у відкритому доступі.
Нагадаємо, що пошкоджений корпус «Охматдиту» підготували до зими: лікарня прийматиме на 15% більше пацієнтів (ФОТО).
Коментарі