Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо? Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо?
Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.
Ольга Кудрявцева родом з Мирнограда, що на Донеччині. Вона називає його «містом териконів» та інколи згадує зі слізьми на очах. Після закінчення університету Ольга понад чотири роки працювала касиркою в їдальні в Покровську. За роки роботи дівчина так втомилася від спілкування з людьми, що мріяла про працю, де буде на самоті. Вона й не підозрювала, що війна кардинально змінить її життя, а мрія здійсниться.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ольга поїхала до батьків у селище Межова Дніпропетровської області. Там і залишилася. І хоч сумує за домом, з новими подіями в житті їй вже складно відповісти, чи дійсно вона туди повернеться, адже в неї тепер є музей і волонтерство.
Ольга Кудрявцева
директорка музею у Межовій, Дніпропетровської області.
У мене з’явився музей
Ми з чоловіком приїхали в Межову 24 лютого. Без речей, пересидіти 2-3 дні, бо біля рідних ніби спокійніше. Не вірили, як і всі, думали, що це все не по-справжньому. Чоловік сподівався, що в понеділок вийде на роботу, а ми тут залишилися майже на три роки.
Перші пів року в Межовій я ніде не працювала. Якось зателефонували знайомі з відділу культури та сказали, що є місце в музеї — запитали, чи не хочу я туди піти працювати. А я навіть не знала, що в Межовій є музей, поки мама не сказала.
Я люблю ходити в музеї та картинні галереї, але ніколи не думала, що буду працювати в такому закладі. Мені говорили, що в музеї недовго працюють — якось не затримуються люди. Остання керівниця ледь протрималася два місяці — не бачила перспектив. Та я тоді подумала, що затрималася б.
Це історико-краєзнавчий музей Межівської селищної ради — його відкрили в 1976 році. Тут зібрана історія місцевих сіл, трошки якісь археологічні розкопки, рушники, вишиванки.
Мій перший робочий день був незвичним — мене взяли, і я зрозуміла, що я тут сама собі й директорка, й екскурсоводка, і керівниця. І так щодня. Я взагалі люблю спокій і тишу, тому мені так подобається, що я одна на дві невеликі зали. Це, мабуть, здійснилася моя мрія після того, як я працювала касиркою в їдальні.
Ольга Кудрявцева в українському вбранні з музею. Фото надала героїня
Намагаюся показати молоді те, що вона ще не бачила
На початку було складно, і я мало кого знала. Я роздивилася, що до чого, почала діставати експонати, щоб їх було видно. Пофарбувала коридор, розставила манекени з вишиванками.
У минулому році був конкурс онлайн-екскурсій музеями від громадської організації «Жінки+». Я вирішила взяти участь. Там треба було зняти ролик-екскурсію експозицією або декількома. На конкурсі ми зайняли перше місце й отримали субвенцію на 15 000 гривень. Я довго думала, що мені купити для музею, і вирішила, що тут треба виставкові шафи трішки змінити на нові.
Потім у мене зʼявилася колега Каріна, яка допомогла залучити трішки молоді, адже в селищі на 10 000 населення затягнути когось у музей — завдання із зірочкою.
Коли діти приходять і роздивляються старі фотографії, то кажуть: «Вау, цей будинок я знаю, і він не такий». Це дуже цікаво. Вони з захватом роздивляються й газети, яким понад 100 років.
Щоб їх здивувати ще більше, я готую презентацію про Межову у фотографіях. Хочу зібрати молодь і зробити ненудну лекцію — не тільки з цифрами та датами. Багато знімків із 70-х років дав місцевий фотограф — думаю, таких фото молодь ще не бачила.
Діти на екскурсії в музеї. Фото надала героїня
Також, аби долучити більше молоді, я зробила кілька локацій для фотосесій. Вони приходять, ми їх переодягаємо.
Нещодавно на День вишиванки приходили дівчата й казали: «Ми знаємо, в тебе є локація, фотозона. Можна, ми пофоткаємось?». Я кажу: «Не те, що можна — треба!Якщо вам щось треба, треба якісь фотозйомки — я все зроблю. Тільки приходьте, тільки виставляйте, показуйте».
Об’єдналися, аби допомагати
У Межовій я почала займатися волонтерством. Поруч у магазині побачила вощину, а в нас є діти-волонтери, які щовихідних продають хендмейд на ярмарках і збирають кошти для ЗСУ. Подумала: може, їм запропонувати? Вони погодилися разом зробити свічки на продаж.
Ми ще, мабуть, два рази збирались і робили ці свічки. Також від відділу культури ми ярмарки проводили — теж збирали кошти військовим.
Діти під час майстер-класу з виготовлення свічок. Фото надала героїня
Ще одна ідея виникла в Центрі активності громадян — його створили усі разом:музей, бібліотека та будинок культури. Коли я сюди потрапила, то почала робити майстер-класи, запрошувати дітей. Мені було цікаво показати людям, що в нас є сучасне місце, де можна проводити час.
Поруч із центром ми бачили багато безхатніх котиків і собачок. Почали їх годувати, і так виник волонтерський загін «КітПес». Бо хто, окрім нас?
Перші рази ми скидалися на корм самі, а потім почали виставляти оголошення, що будемо йти готувати тварин. Писали: «Приходьте, або, якщо є можливість, приносьте корм чи якісь кошти». Для цього поставили спеціальну коробку в Центрі.
Нещодавно хлопець приніс мішок корму. Каже: «Я ходити кормити не буду», але все ж добру справу зробив. Зараз ми його кормом і годуємо.
Волонтери годують безпритульних тварин. Фото надала героїня
Ми бачимо це по-іншому
Я почала вести сторінку музею у фейсбуці, більше фото виставляти — стараюся завести бесіду з місцевими, залучити їх. Тепер люди кажуть: «Культура ожила».
Коли я прийшла, в нас у колективі було небагато молоді. Але тепер я — директорка музею, Каріна — адміністраторка Центру, ще прийшла дівчинка — директорка будинку культури. Нам разом краще, бо ми розуміємо одна одну.
Коли проводимо захід, то нам легше зібратись утрьох. Ми бачимо це по-іншому, не так, як це бачать колеги 60+ — у них відчувається «стара школа».
Робоче місце Ольги. Фото надала героїня
Маршрут додому
Робота мені подобається — творча така. Бо це ж не тільки музей, а й культурні заходи, театралізовані виступи. Можу сказати, що це моє.
Зараз в українців мрія на всіх одна. Але, як закінчиться війна, вже не знаю, чи буду додому їхати. Звісно, дім є дім — кожен ранок мій починається з того, що я заходжу в інтернет і дивлюся новини. У нас є групи місцеві — Мирноградські, Покровські. Дивлюсь і хвилююсь.
Я спілкуюся з переселенцями з міст, які вже зруйновані, і коли вони показують своє зруйноване житло, я розумію, що в будь-який момент теж можу залишитися без дому. Це крає мені серце.
Але робота мене дуже тримає. Я планую залучати ще більше молоді, вдосконалювати туристичні маршрути. Тут є розвиток.
Занесення садиби до реєстру культурної спадщини означає, що її більше не можна зносити або замінювати сучасними житловими комплексами.
Активісти розповіли, що шлях до збереження будівлі був довгим і складним. Протягом трьох з половиною років небайдужі громадяни виходили на протести, перекривали рух транспорту, писали петиції, зверталися до прокуратури та навіть до президента України.
Ця безперервна боротьба завершилася перемогою – садибу було врятовано від знищення.
Організація «Цегла» нагадала, що влітку 2023 року активісти встановили меморіальну табличку на честь письменника Джона Стейнбека, який свого часу відвідував садибу Барбана. Окрім цього, над входом до будівлі було вивішено український та американський прапори.
Важливим етапом у цій боротьбі стало оприлюднення наказу Департаменту охорони культурної спадщини КМДА, згідно з яким садибу Барбана офіційно внесено до Переліку об’єктів культурної спадщини Києва. Це рішення дозволить зберегти історичну будівлю для майбутніх поколінь.
Активіст Дмитро Перов розповів, що забудовник ще з 2021 року намагався знести садибу, аби побудувати на її місці новий житловий комплекс. Проте активісти не дали цього зробити. Для того, щоб захистити будівлю, довелося провести 23 акції протесту, організувати 6 громадських толок та залучити Раду національної безпеки і оборони.
Про садибу
Садиба Барбана, зведена у 1891 році, є зразком одноповерхового житла середнього класу кінця XIX століття з характерним цегляним декором. Хоча будівля була частково зруйнована у 2021 році, завдяки спільним зусиллям активістів її історичну цінність вдалося зберегти.
Ця перемога – черговий крок у боротьбі за збереження архітектурної спадщини Києва та нагадування про важливість активної громадської позиції.
Нагадаємо, що на Чернігівщині молодь відбудувала власний простір.
Локація марафону облаштована пандусами, адаптованими інформаційними вказівниками, місцями для дітей та тварин. Для учасників з порушенням слуху та зору передбачені альтернативні сигнали старту та жестова підтримка.
Учасники можуть обрати дистанції від 5 км до 42 км, а також забіги для дітей. Реєстрація здійснюється через застосунок RaceNext. Мета марафону — зробити біг доступним для кожного, без бар’єрів.
«Мрія не має бар’єрів», — каже співзасновниця «Нової пошти» Інна Поперешнюк.
Коментарі