NewСхід
Сміттєві полігони Донбасу заповнені на 90%. Як місцеві активісти вирішують проблеми поводження з відходами
Промислові відходи, затоплені шахти та сховища з токсинами – екологічні проблеми на сході країни були ще до війни.
ШоТам запускає атлас екологічних проблем Донбасу та способів їхнього вирішення “Cxiд Ekomap”. На мапі зібрані екологічні проблеми регіону – забруднення повітря та річок, сміттєзвалища, лісові пожежі, тліючі терикони та інші. Завдяки інтерактивному атласу можна дізнатися детальну інформацію про проблему, а також інструменти та методи, необхідні для її вирішення, які пропонують науковці. Перший крок до розв’язання проблеми – розуміння її масштабності. І головна мета “Cxiд Ekomap” – розпочати діалог про вирішення екологічних проблем шляхом збору даних і допомоги тим, хто працює з питаннями екології Донбасу. Перелік на мапі є ще неповний, тому кожен із вас може долучитися до її наповнення та сприяти розв’язанню проблеми.
Промислові відходи, затоплені шахти та сховища з токсинами – екологічні проблеми на сході країни були ще до війни. Зараз ситуація тільки загострилась і досягає критичного рівня. Одна з найбільших проблем, яка стосується не тільки цього регіону, а й всієї України – нелегальні та переповнені сміттєзвалища і полігони.
Переробка сміття в Україні майже відсутня. Наразі ми накопичуємо десятки, сотні мільйонів тонн відходів, засмічуючи величезні площі. Полігони Донбасу заповнені на 90% і вітер розвіює ці численні сміттєві терикони навкруги, від чого стоїть численний сморід. Звалища шкодять довкіллю через забруднення отруйними речовинами повітря, ґрунту і підземних вод, а також є небезпечними для здоров’я людей.
Ми поспілкувалися з локальними активістами, які самостійно взялись за розв’язання цієї проблеми – налагоджують сортування сміття, встановлюють контейнери та переробляють пластик. Разом з ними розібрались, як розв’язувати цю проблему та попередити глобальну екологічну катастрофу.
Наталія Гаєцька
Голова ініціативної групи “Маріуполь Сортує”.
Людям потрібно навчитись правильно поводитися з відходами
Ініціативну групу “Маріуполь Сортує” ми створили ще в лютому 2019 року. Тоді ми побачили, наскільки серйозна проблема зі сміттям і що назріває екологічна катастрофа. Почали з просвітницької діяльності, розказували всюди про екологічні проблеми, які так чи інакше пов’язані з поводженням з відходами. Сортування – це вихід зменшити кількість сміття. Тому ми розповідаємо про це на лекціях у школах, проводимо воркшопи і зустріч ОСББ, влаштовуємо різноманітні ігри у дитячих садках.
Дуже часто ми організовуємо прибирання, щоб хоч якось зменшити кількість сміття у місті. Але ми тут не просто прибираємо, а розказуємо, що можна здати на переробку з того, що ми знайшли на стихійних звалищах. І якщо більшість відходів можна переробити, то, наприклад, тетрапаки — ні. Коли все це надходить на звалище, картон розкладається по своєму, поліетилен по-своєму. Відбувається загоряння, як правило, і у повітря виділяються токсини. Тому ми знайшли рішення – гуртові відправлення. Ми зібрали 4 кілограми тетрапаків і відправили в організацію “Зелений птах”, яка створює з цього матеріалу канцелярські вироби. Так, це не розв’яже проблему всього тетрапаку, але це рішення для тих, хто не хоче засмічувати своїми відходами середовище.
Також під нашим куполом є екологічна група “Екогурт”, в яку входять підприємці, переробники та заготівельники. Разом ми виграли грант і закупили 135 контейнерів для збору скла, пластику та паперу у 16-ти багатоквартирних будинках. За нашими підрахунками, це дасть можливість зменшити навантаження на маріупольський полігон на 97 тонн сміття. Для ОСББ це дуже вигідно, адже люди об’єднуються і разом сортують. Коли накопичується 200 кг вторсировини, приїжджають заготівельники і забирають сортоване сміття за плату. Таким чином це скорочує кількість викидів пластику на полігон, а ОСББ можуть ще й заробити кошти, які витратять для доброустрою території.
Читайте також: «В крані – іржава вода». Як на Донбасі екоактивісти досліджують стан водойм
Крім того, ми почали працювати з бізнесом. У нас на узбережжі багато пансіонатів, і ми починаємо їх долучати до сортування сміття. Ми живемо біля моря і величезна кількість відходів потрапляє у воду. Тому зараз ми взяли участь у проєкті й плануємо долучитися до очищення водойм. Щоб розв’язувати проблему зі сміттям у будь-якому місті, потрібно якомога більше таких ініціативних груп. Тому й консультуємо місцевих мешканців, жителів сусідніх сіл та міст, які не знають, з чого почати. Активістам потрібно збиратись разом і почати діяти.
Свідоме споживання – єдиний вихід зменшити кількість стихійних звалищ
У нас в Маріуполі сміттєві полігони заповнені на 90%, а відходів стає все більше і більше. Приблизно така ж ситуація і по всьому регіону. У нас полігон розташований за містом, але за нормами його там взагалі не має бути, тому що там немає бетонної основи. Повз нього неможливо навіть проїхати – страшенний сморід. Зараз його почали рекультивувати й утрамбовувати. Але це просто перевезення сміття з одного місця в інше. Сортування – ось з чого потрібно починати. І, власне, це саме те, заради чого ми працюємо. Сортування допоможе зменшити більшу кількість сміття на звалищах. Звісно, це не розв’язує всі екологічні проблеми, але це величезний крок. За останній рік ми все більше наближаємось до концепції нуль відходів. Ми можемо сортувати, але переробка – це тільки 4 пункт в ієрархії поводження з відходами.
Все повинно починатися з відмови від непотрібного пакування і зайвих речей. Свідоме споживання – наше все. Далі потрібно скоротити кількість відходів. Якщо не можете відмовитись – скоротіть. Не так же важко купувати каву у свою тару? Третій пункт – знайти застосування тим речам, які збираєтеся викинути. І лише на четвертому місці – переробка.
У нашій країні є перероблювальні заводи, але вони не заповнені вторсировиною. А щоб була рентабельна робота, вони закуповують сировину з-за кордону. На законодавчому рівні є один вихід – заборонити ввіз вторсировини до нашої країни. В Україні й так вистачає сміття, полігони переповнені, скрізь стихійні звалища, а ми ще й сировину завозимо.
Ми плануємо зробити сортувальну станцію у своєму місті, але для цього потрібно приміщення. Тому поки працюємо над цим. Звичайно, потрібно більше таких станцій і сміттєвих контейнерів. От у Маріуполі поставили маленькі смітнички на набережній, але вони за лічені хвилини наповнюється сміттям, яке розлітається і потрапляє у воду. Проблема в тому, що немає інфраструктури для сортування. Наших зусиль недостатньо, бо це має бути вирішено на законодавчому рівні. І також повинна тривати екопросвіта. Дітям, школярам, студентам і дорослим потрібно розповідати про сортування, відмову від зайвого і свідоме споживання.
Потрібно залучати окремих волонтерів
Воєнний конфлікт на сході країни вплинув на всі сфери життя регіону, в тому числі на екологію. Через заповненість сміттєвих полігонів на окупованій частині Донбасу виникають все нові й нові звалища, а місцеві жителі вимушені потерпати від смороду.
Неможливо, наприклад, з прикордонними містами чи селами домовитися про вивезення сміття, поставити їм баки чи відправити туди заготівельників вторсировини. Багато місць стали просто недоступними. До того ж військові хлопці просто не мають можливості займатись сортуванням чи думати про те сміття, тому все викидають на полігони. А ще їм розвозять їжу та побутові речі, і це все в одноразовому посуді, який дуже сильно засмічує середовище. І якщо в цивільних умовах ми можемо це якось змінити, то тут у людей немає вибору.
Що робити? Потрібно залучати волонтерів. Дуже багато небайдужих людей, які привозять на фронт речі першої потреби. Але ці волонтери не можуть брати на себе все. Потрібне фінансування. Можна виділити машину, яка б вивозила сміття. Але все це потребує коштів та людських ресурсів, тому цим повинен хтось займатись окремо.
Якщо нічого не вирішити, сміттєві терикони й далі будуть розростатись
Щоб зменшити кількість стихійних звалиш, всі полігони мають бути відповідно обладнанні, з відстійниками, щоб ця отрута не потрапляла у ґрунтові води. Якщо полігон обладнаний, середовище навколо нього хоча б трохи захищене. Над звалищами літає величезна кількість птахів, які харчуються відходами й від цього, звичайно, ніякої користі довкіллю немає. Ми виходимо відпочивати, а над нами вже літають отруйні птахи. Крім того, відходи гниють і виділяють у повітря небезпечні речовини, якими ми дихаємо. Полігони й далі будуть розростатись, якщо нічого не змінити. Якщо скорочувати викиди, свідомо ставитись до споживання – це вже розв’яже проблему.
Влада повинна прислуховуватись до нас і розуміти, що війна чинить шкоду довкіллю і з цим щось потрібно робити. А зараз просто місцеві активісти беруть все на себе і роблять це безплатно. Активістам потрібно давати більше прав. Наприклад, ми просимо приміщення, а у відповідь чуємо, що ми не маємо права цим займатись. Навіть величезна станція “Україна без сміття” тримається тільки коштом добровільних внесків та продажем своїх послуг. І це дуже дивно. Бо саме активісти допомогли б ефективно розв’язувати проблему зі сміттям. У кожному місті повинні створюватись ініціативні групи, які б спільними зусиллями з громадою взялись за очищення свого середовища.
Давид Пагава
Голова ГО “Мануфактура ГаражКрафт” , яка займається переробкою пластику.
Про кілометрові звалища Донбасу
Ситуація зі сміттєвими звалищами на Донбасі – важка. Раніше я вважав, що тільки у містах так, але нещодавно ми з колегами їздили у північну частину Луганщини, де багато сіл, і там побачили просто жахливу картинку. Якщо в містах є хоч якась інфраструктура, сміття вивозиться, то там люди виїжджають за межі села і просто вивалюють все на узбіччя лісів. Це все роками там гниє і забруднює довкілля. У Луганській області дуже низький розвиток інфраструктури. Тут люди просто скидають сміття, куди можливо, або спалюють. У нас в Сєвєродонецьку є один полігон, куди все звозиться. Він повністю заповнений, і що далі робити – ніхто не знає. Були розмови, що планують будувати сміттєпереробний завод. Але поки це тільки розмови.
Поки ситуація така – сміттєві звалища заповнюються, їх закопують і створюють якісь інші. Наприклад, на місці нашого полігону у Сєвєродонецьку колись були піщані ями. Коли він заповниться, то будуть шукати інші кар’єри, які не використовуються. Але масштаби цих сміттєвих звалищ просто величезні. У Сєверодонецьку полігон простягається на кілометр, а що вже говорити про великі міста.
На перший погляд, його непомітно. У нас полігон розташований за 15 кілометрів від міста, і деякі люди навіть не знають про його існування. Але ж він розростається, це отруює воду, яку добувають з-під землі. А якщо полігон горить, то у повітря виділяється величезна кількість отруйних речовин, які небезпечні для здоров’я людини. Також є багато нелегальних маленьких полігонів при гаражних чи дачних кооперативах. Але рано чи пізно це викликає обурення, і тоді цю проблему вирішують.
Навчаємо людей поводитися з пластиком
З початком війни ситуація значно погіршилася. Дуже занепала інфраструктура, і тому з прифронтових зон майже неможливо вивезти сміття. У селах все звалюють на дорогах і повсюди суцільні смітники. До того ж довкола багато знищених чи закинутих будівель, які також поступово перетворюються на смітники. Але, з іншого боку, закрилося багато хімічних підприємств, які дуже забруднювали повітря.
Читайте також: Виходимо на протести та фільмуємо викиди. Як на Донбасі борються з проблемою забруднення повітря
Такі маленькі ініціативи, як наша, потроху розв’язують проблему забруднення довкілля відходами. Але ми не можемо вирішити її повністю, бо діємо локально і в вузькому напрямку. Наша майстерня займається пластиком, його впливом на природу і людину, а також його переробкою. До нас приходять люди на екскурсію, ми розповідаємо, що є кілька видів пластику, який з них безпечний, а який краще не купувати, бо він не переробляється. Дехто задумається над цим, і якщо в магазині бачить дві однакові тари, купує ту, яка переробляється. Тобто, потрібна така інформаційно-просвітницька діяльність. Ми працюємо у маленькій майстерні локально, але це легко переноситься на великі масштаби. І я дуже сподіваюсь, що і ми зможемо створити великий завод з переробки пластику. Бо це єдиний вихід зменшити кількість стихійних звалищ.
Зі старого пластику можна зробити будь-що
Зі сміття насправді можна зробити дійсно класні речі. І саме цим ми займаємось в нашій майстерні “Мануфактура ГаражКрафт”. Громадська організація з’явилась у 2020 році, але ініціативі з переробки пластику вже два роки. На одному освітньому проєкті я познайомився з чоловіком, який виграв грант на обладнання для переробки пластику. Тоді були певні складнощі з організацією процесу, тому ми долучилися, знайшли старе приміщення, зробили ремонт і почали експериментувати. Також ми виграли гроші по грантовому проєкту «Молода енергія громад», який фінансує уряд Німеччини. Купили обладнання для дроблення пластика, переплавлення його в листи, а також верстат для створення з пластику об’єктів різної форми. Сам рух – міжнародний, заснований голландцем Дейвом Хакінсом. На початку 2018 року ми їздили на навчання до Євгена Хлєбнікова, який є лідером цього руху в Україні.
У 2019 році ми запустили проєкт і їздили по прифронтових селах і проводили виїзні заняття з переробки пластику. Саме тоді я побачив, що там інфраструктура просто в жахливому стані й треба негайно щось з цим робити. Тому ми почали активну роботу, а також навчали дітей тому, що з пластику можна зробити цікаві речі.
Я дотримуюсь такої думки, що непотрібно виготовляти новий пластик на заводах, якщо можна переробити старий, якого купа. У нашому випадку ми працюємо з пластиком HDPE – поліетилен високої щільності. В основному, це звичайні пластикові кришечки з пляшок або промаркована тара, на якій має бути написано HDPE або цифра 2, або 02 в трикутнику зі стрілками. Цей пластик легко піддається переробці й практично не утворює шкідливих викидів.
З цього пластику можна зробити що завгодно – горшки, вази, ліхтарі, світильники, лавки, палітри для фарб, посуд. Ми сортуємо кришечки по кольорах. Далі подрібнюємо їх у стружку і відправляємо в термопрес. Суть його роботи проста: верхня і нижня частина нагріваються, і під нагріванням з пластикової стружки виходять пластини або листи. З уже готового листа за допомогою вакуумного формування можна зробити об’ємний предмет. Також ми використовуємо фрезер. На комп’ютері розробляється макет фрезерування того, що ми хочемо зробити. І цей апарат реалізовує проєкт. Кріпиться пластина, і з неї виходить виріб. Тут головне фантазія.
Амбіційні плани – створити завод для переробки пластику
Будь-хто може прийти до нас в майстерню і переробити свою сировину. Але для своїх виробів також люди приносять кришечки, яких зібралося дуже багато. Бувало, що просили провести екскурсії й питали скільки це буде коштувати. Я на це кажу, що ми працюємо за кришечки, тому приносять їх. Також ми організовували збір пластику, коли створювали лавку. В середньому в майстерню приносять понад 2 кг кришок в місяць. А коли ми створюємо якісь проєкти, то і 10 кг. Перед створенням виробу ми зважуємо, скільки пластику нам потрібно. Наприклад, для однієї лавки використали 3,5 тисячі кришечок.
Ми маленька майстерня і не можемо розв’язувати проблеми зі сміттям глобально, навіть в межах свого регіону. Тому такі ініціативи повинні бути в кожному місті. І своїм проєктом ми хочемо привернути увагу влади до питання переробки пластику. Поки ми маленькими кроками йдемо до розв’язання проблеми – хочемо побудувати повноцінний завод з переробки пластику. Все можна вирішити, головне – підтримка влади.
Населення Донбасу повинно також долучатися до сортування сміття. Це вже значно знизить навантаження на полігони. Але я вважаю, що найлегше побудувати завод. Бо привчити кожну людину до сортування та свідомого споживання – це дуже складно і довго. Світ розвивається, сучасні технології дозволяють створювати підприємства, які б змогли розв’язувати наші проблеми. І ще найголовніше – потрібно вирішити питання з інфраструктурою. Бо у прифронтових селах, навіть якщо люди хочуть сортувати сміття, то просто не мають можливості кудись це вивозити чи здавати. Звісно, можуть допомогти активісти, але місцева влада повинна їх підтримувати.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Коментарі
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
Коментарі
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
Коментарі
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Коментарі
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
Коментарі