Суспільство
PARTNERS IN CRIME: як не вбити кохання спільним бізнесом
“Ми створили спільний бізнес, а згодом розлучились”, — як часто можна почути подібну історію серед вже колишніх пар, які вирішили створити сімейний бізнес. Ми розпитали у co-owner Plombir event Наталії Чижової, як відкрити власне event-агентство разом з коханим та не вбити ваші відносини.
Наталія Чижова,
co-owner Plombir event — компанія організовує івенти для wix та «Київстар». Вже близько семи років керує компанією разом зі своїм хлопцем.
Як я стала івентором
Під час студентства я жила у провінційному містечку, де у мене було власне модельне агентство. Звідти починалась моя кар’єра івентора — організовувала конкурси краси. А потім переїхала до Києва й влаштувалася на роботу в event-агентство. Тут я виросла від молодшого менеджера до керівника напрямку. Однак разом з кар’єрним ростом отримала емоційне вигорання, тому прийняла рішення покинути індустрію. Але колишніх івенторів не буває…
Пам’ятаю як зараз, майже 8 років тому сиділи в барі з друзями і мій хлопець запропонував разом відкрити компанію. Мені було 23 роки і я навіть не замислювалася над тим, що багато пар розходяться, не подолавши випробування спільною справою. Мої сумніви носили зовсім інший характер:
Як я, дівчинка з простої сім’ї, без року тиждень в Києві, можу ось так просто зважитися на власний бізнес? Женя, мій partner in crime, сказав тоді фразу, яка з нами й досі в непрості часи: “Головне — не боятись!”
Читайте також: Команда моєї мрії. 6 ефективних порад, як знайти людей для свого бізнесу
Разом з коханим та друзями створили Plombir Event
У нас не було ні серйозної стратегії, ні бізнес-плану, ні коштів. Проте вже 1 лютого 2013 року ми створили Plombir Event. Як нам це вдалося без мільйонних інвестицій? Всі наші витрати складались з сайту та корпоративної пошти. Все решта — професійні навички команди. У нас було чотири розумних голови — я, мій хлопець Женя та наші друзі Оксана та Федір.
Спершу ми навіть офіс не орендували і самостійно закривали всі проєкти для клієнтів. Минуло пів року після заснування агенції і ми були готові ризикнути: запозичили $100 тис. на наш перший великий проєкт. А вже наприкінці першого року нашої роботи ми мали престижний клієнтський портфель українських та міжнародних компаній – Microsoft, Limagrain, «Альфа-Банк Україна», Billa.
Ми шукали великі тендери за допомогою «холодних» дзвінків, а потім вигравали їх. Дівчата займались продажами, дизайном та акаунт-менеджментом, а хлопці — продуктовим менеджментом, тобто рахували бюджети та реалізовували проєкти. Своє місце під сонцем ми знайшли після кризи 2014-го року. Водночас наші партнери та друзі Федір й Оксана вирішили піти й обрали інший напрямок. А вже навесні 2016-го ми з Женею стали рівноцінними партнерами у бізнесі — 50 на 50.
Ми окремі особистості, які розвиваються кожен у своєму напрямку
Тонкий розподіл ролей відбувся в нашій парі сам собою. У бізнесі ми ігнорували “статеві ознаки”. Кожен міг висловлювати свою точку зору без маніпуляцій чи образ. А розбіжність думок й “гарячі” переговори ніколи не транслювали до наших відносин, як чоловіка й жінки.
У якийсь момент я поставила собі питання: що дозволяє нам розвиватися в правильному напрямку в обох площинах — роботі та сім’ї? Тоді й дійшла висновку, що нам обом підходить концепція рівності і свободи. Зазвичай у відносинах є сторона, що домінує. Всі ці рольові ігри “мама-син” або “тато-дочка”. Я не психолог, але в загальних рисах це бачиться саме так — хтось керує, хтось підпорядковується.
Ми ж вибрали для себе відносини, де обидва партнери. Дві окремі особистості, які розвиваються кожен у своєму всесвіті, проте мають конкретні точки перетину.
Офіційно ми не одружені й іноді нам все ще ставлять супертактовне питання: “Ну коли вже одружитеся?”. На що я завжди відповідаю: “У нас спільний майже сімейний бізнес 50/50 — це набагато серйозніше, ніж штамп у паспорті”.
Вдома та на роботі є сфери впливу та зони відповідальності
Під концепцією “рівності і свободи” я маю на увазі відсутність перманентного верховенства. При цьому у нас є узгоджені ролі й зони відповідальності, в яких керує хтось один.
Кожен з нас відповідальний за свою сферу діяльності в Plombir event. Я працюю з командою й клієнтами, а також представляю агенцію на ринку. А Женя — керуючий партнер і відповідає за фінанси, стратегію, генерацію нових ідей для розвитку бізнесу. А разом вирішуємо стратегічні цілі компанії та шляхи їх досягнення.
Ніхто нікому не належить і нічого не винен — краще це зрозуміти якомога раніше
У родині схожа історія. Мені дуже пощастило, Женя — дуже легка людина в побуті. Його ніколи нічого не напружує. З першого дня стосунків він запропонував запросити до нас господиню, щоб нам не потрібно було витрачати час на прибирання в будинку. А коли я перший раз приготувала сніданок — звичайну яєчню з тостами, то викликала цим невимовний захват.
Поза карантином ми знаходимося так мало вдома, що в холодильнику зазвичай навіть немає продуктів. І кайф в тому, що я не відчуваю себе поганою “господинею”. У мене в принципі немає потреби застосовувати це слово до себе.
Коли у пари є сформовані правила гри, які підходять обом партнерам і ні у кого немає зайвих очікувань — жити стає простіше. У якийсь момент зрозуміла, що ніхто нікому не належить і нічого не винен. А все, що відбувається з нами — це особистий вибір кожного. І краще це усвідомити якомога раніше.
Правила спільного та роздільного дозвілля
Взагалі ми дуже різні і це класно. Я — дитя природи, а Женя — шанувальник гаджетів. Я обожнюю збирати гриби і гуляти в лісі, а він жодного разу не відпочивав з наметами. Його захоплюють роботи і технології, мене — замки й блошині ринки. Він слухає попсу, а я люблю рок і збираю вініл. Але особливість в тому, що ми знаємо про пристрасті один одного і не намагаємося захопити партнера насильно.
Є речі, в яких ми сходимося беззастережно: Женя навчив мене кататися на лижах і ми дуже любимо такий зимовий відпочинок. Іноді ми разом вбиваємо зомбі в Playstation. Вдвох любимо подорожувати на автомобілі, їсти смачну їжу і відвідувати хороші ресторани. А ще у нас живуть дві кішки — домашня та офісна.
У нас також є проблеми і це цілком нормально
Я терпіти не можу “ванільні соплі” і нудотні історії успішного успіху. Проблеми є у всіх, питання у нашому ставленні до них. Ось кілька найпоширеніших складнощів, які викликані нашим партнерським веденням бізнесу:
Бізнес не закінчується о 19:00. Іноді доводиться обговорювати робочі питання за сніданком, вечерею та навіть у ліжку перед сном. Часто це викликає обурення одного з нас. Тоді ми чуємо один одного і влаштовуємо “бізнес-тишу”.
Читайте також: Не малий, а винятковий бізнес: чому масштабування — погана ідея та який варіант кращий для крафтової справи
Сімейні забавки. Коли обидва партнери рівноцінно займаються справами компанії, доводиться вибудовувати комунікацію з командою. Особливо, якщо це невеличкий штат співробітників. Несвідомо працівники можуть приміряти ролі «тата та мами», а самі ставати дітьми. Це погано відобразиться на роботі компанії.
Так кого ж слухати? Іноді трапляється, що я озвучую своє рішення, а у відповідь кажуть: “Але Женя сказав робити інакше. Як нам вчинити?”. Тоді ми наодинці з ним доходимо до спільного рішення й озвучуємо його. При цьому аналізуємо, як одне й те саме питання потрапило до мене й до нього, зважаючи на наші різні сфери впливу.
Не вбити один одного: як нам це вдалося
З часом ми сформували головні правила у партнерських відносинах, які допомагають нам під час роботи разом:
- Кожен зберігає власну індивідуальність та не розчиняється в іншому. На допомогу приходять окремі кабінети та хобі.
- Чітко визначили зони відповідальності та конкретно донесли це до працівників. Не може бути дві відповідальні особи з одного питання.
- Обрали представника компанії для зовнішніх комунікацій на ринку. Наприклад, лише я спілкуюсь з пресою, виступаю на конференціях і т.д.
- Залишили вирішальне слово у визначеній сфері за партнером. Окремо кожен повинен здобувати власний досвід та бути відповідальним за нього.
- Вкладаємо фінанси спільно, а отже рішення щодо нових інвестицій приймаються також спільно. В проєктах разом окреслюємо ризики, перспективи, готовність до роботи та розмір вкладу.
- Поважаємо особистий простір та час партнера. Якщо один хоче на вечірку, а інший — помедитувати, це не причина для сварки. Не проблема заснути у різний час, головне — в одному ліжку.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
