«Щодня видаємо машини, які рятують життя». Як українки доставляють з-за кордону реанімобілі для передової

Ця історія схожа на сюжет для феміністичного кіно. Жінки переганяють з-за кордону автомобілі швидкої допомоги, щоб захисники й захисниці на передовій могли вчасно врятувати своє здоров’я та навіть життя. Мешканки міста Долини, що на Івано-Франківщині, сідають за кермо реанімобілів і доставляють їх в Україну, попри несприятливі погодні умови, закарпатські звивисті дороги та втому. Ними захоплюються європейці й аплодують кожній водійці, яка перетинає кордон.

Як виникла ініціатива та які пригоди стаються в дорозі – про це ШоТам розповіла Леся Тисяк-Мураль, одна з організаторок проєкту, а також керівниця МБО «Благодійний фонд Долини».

Зібрала валізи, але вирішила залишитися

Думаю, кожен українець запам’ятає ранок 24 лютого як найстрашніше, що сталося в житті. Я збиралася йти на роботу, але скасувала всі плани, прочитавши новини. Ми з чоловіком протягом дня були прикуті до телевізора й не могли зрозуміти, що коїться. Як і в багатьох матерів, у мене був страх за свою дитину.

Того дня мій телефон розривався від дзвінків ділових партнерів з різних країн світу. Вони пропонували допомогу й були готові доїхати до кордону й забрати нас. Я вирішила, що буде правильно прийняти цю пропозицію, і навіть зібрала валізи, але… не змогла поїхати. Згодом великий страх переріс у те, що я не могла сидіти на місці та просто стежити за подіями. Потрібно було щось робити для перемоги.

Відновила роботу фонду з новим етапом війни

МБО «Благодійний фонд Долини» існує з 2014 року – з початку російсько-української війни. Тоді ми почали займатися допомогою військовим і, зокрема, доставленням автомобілів швидкої допомоги. Перші реанімобілі передали медичній команді швидкого реагування «Вітерець», яка була в гарячих точках фронту. Потім фонд працював у різних напрямках: ми забезпечували медичним обладнанням лікарні й допомагали хворим дітям.

Останні два роки наша діяльність була не дуже активною, однак нині ми її відновили й почали активно волонтерити. Від початку війни працюємо без вихідних, з ранку до ночі. Ми маємо багато партнерів за кордоном, і в перший день повномасштабного вторгнення вони запропонували допомогу. Наші румунські, італійські та французькі партнери підвозили до румунського кордону продукти харчування, засоби гігієни та інші речі, а ми їх забирали й роздавали тим, хто цього потребував. Тож спочатку фонд займався допомогою для переселенців, і наші волонтери проводили весь час на складах. 

Діана Дольс – одна з наших партнерок. Вона українка, родом з Дніпра, багато років живе у Франції. Ми співпрацюємо з 2016-го. Разом з Асоціацією «Медична та благодійна допомога Франція – Україна» Діана багато років підтримує українські медичні заклади. Напевно, у нашій країні немає такої області, куди б не надійшла допомога від цієї організації. Діана має у Франції таку репутацію, що вже не вона шукає партнерів, а медичні установи звертаються до неї з проханням допомогти Україні.

Читайте також: Майстерня під Чорною Горою, цех у сільраді. Як пів сотні закарпатців створюють бронежилети для наших захисників

Саме Діана запропонувала мені долучитися до проєкту з доставляння реанімобілів в Україну. Я одразу погодилася – гуманітарною допомогою на той час уже займалося багато людей, а автомобілі швидкої дуже потрібні на передовій. Ми роздали все, що у нас було на складі, і почали займатися тільки медичними машинами.

Весь процес організовує та координує Діана Дольс, ми зі свого боку зустрічаємо автомобілі на кордоні, веземо їх до Долини, а потім видаємо військовим. 

Аплодисменти від французів і доба на кордоні

Коли ми вперше приїхали на румунський кордон за медичними машинами, наші європейські партнери не очікували побачити виключно жінок. Вони здивувалися: «А чому тільки жінки?». Я відповіла, що чоловіків не пускають за кордон. Партнери були настільки вражені, що навіть зняли відеосюжет про те, як жінки-героїні доставляють реанімобілі, і майже тиждень показували його на своєму телебаченні. Коли ми переходили кордон вдруге, французи зробили живий коридор, через який проходила кожна наша волонтерка, вони аплодували кожній жінці – було дуже зворушливо.

Однак ці поїздки не проходять без пригод. Зокрема, коли переганяли першу партію з 15 машин, ми добу жили на кордоні – нас зі швидкими не пропускала Закарпатська ОДА. Потім це питання владналося, і вже з другою партією з 28 реанімобілів таких проблем не було. Французи виїхали ними у п’ятницю, у неділю ми забрали машини на кордоні, того ж вечора прибули додому, у понеділок освятили, а у вівторок почали роздавати.

Ми видаємо автомобілі щодня, і це найприємніший момент, адже знаємо, що вони їдуть туди, де потрібні, і врятують не одне життя. З першої партії всі машини вирушали в гарячі точки – до Києва, Дніпра, Запоріжжя, Миколаєва, Житомира та Чернігова. Тепер велика потреба в реанімобілях на Сході – Попасна, Сєвєродонецьк, Чугуїв, Січеслав, Покровськ та інші. Наприкінці квітня наші партнери готові надати чергову партію авто, не тільки швидких, а й катафалків, які, на жаль, теж потрібні.

Українки можуть усе

З усіма, хто долучився до ініціативи, я знайома багато років. У нас дружня атмосфера, адже ми працюємо для однієї цілі – щоб скоріше настав мир.

Окрім того, що займаюся організаційними питаннями, я теж водій і без проблем сідаю за кермо реанімобіля. Найважче – пережити три з половиною години, коли наші дівчата за кермом автомобілів швидкої допомоги їдуть додому. Переживаю за кожну з них і завжди закриваю колону.

На Закарпатті дорога вузька, серпантинова. Останнього разу взагалі падав сніг, і їхати було ще важче. Після таких поїздок я пів ночі відходжу, але то нічого страшного. Впевнена, що українки можуть усе, а допомога, яка йде не тільки від нас, а й взагалі від усіх людей, наближує до перемоги.

Найголовніше – не забути про все після перемоги

Я багато років займаюся різними творчими проєктами: організовувала конкурси краси, розважальні шоу, дитячі заходи. І в мене була колись мрія зробити благодійний бал і зібрати кошти на придбання обладнання для дитячої лікарні. Але тоді це не вдалося. Коли ми з дівчатами провели добу на кордоні, я їм говорила: «Після війни ми обов’язково влаштуємо бал!». І всі тепер чекають на нього. Тож я точно знаю, з ким святкуватиму перемогу. А в ній я впевнена з першого дня.

Читайте також: ШоТам бере шефство над військовим підрозділом з Дніпра. Як допомогти нашим воїнам

Коли військові приїжджають по машини, найперше у них запитую: «Коли буде перемога?». Одні кажуть, що скоро, інші – що ще довго, дехто вважає, що через два-три місяці. Один військовий сказав: «Коли буде перемога, я вам напишу». Тепер чекаю на його повідомлення.

Найголовніше – щоб після війни люди не забули про все, що нині відбувається. Ми, наші діти, онуки та правнуки повинні про це пам’ятати завжди. Не можна пробачати того, що сталося з Україною.

Багато хто говорив, що українці пасивні, і це частково правда. Проте коли трапляються критичні ситуації, наш народ дуже швидко збирається та допомагає і загалом робить неймовірні речі. Я вважаю, що багато людей повинні змінитися, почати любити свою країну, вивчити мову. Ми сильна нація, яка заслуговує жити в мирі та любові