Сенсаційна знахідка. У Львові виявили старовинний рукопис ХVII століття

Український військовий і відомий блогер Валерій Маркус показав 55 позашляховиків Toyota Hilux, що надійдуть до його підрозділу — 47 батальйону, який нещодавно розширився до окремого штурмового полку.

Пост Валерій опублікував у своєму телеграм-каналі.

Зі слів Маркуса, кошти на пікапи — а саме мільйон доларів — зібрали благодійники лише за 2 дні.

«Моє дитяче серденько тремтить від захвату, коли бачу на фото 55 пікапів, які вже прибули в Антверпен. Це 55 пікапів Toyota Hilux, на які ВИ зібрали мільйон євро за два дні. Для нашого підрозділу… мільйон баксів… за два дні… (Пішов плакать)», — написав він.

Відзначимо, що в кінці травня Валерій Маркус закликав українців зібрати гроші на пікапи для свого підрозділу. Він тоді написав, що транспорт — одна з найважливіших потреб на фронті.

Читайте також: «Час поговорити». Як працює проєкт взаємної психологічної підтримки українців під час війни

«Наразі з купівлею автомобілів — велика проблема навіть у Європі. Але нам пощастило, ми знайшли в Лівії 55 пікапів Tayota Hilux 2017 року», — написав Валерій Маркус.

Ця кількість машин повністю закриє потребу підрозділу. Щоб викупити усю партію, не вистачало 20 мільйонів гривень.

Про підрозділ

47-й окремий мотопіхотний батальйон — формування у складі Збройних сил України, створене із добровольців Київської області. Командир батальйону — Іван Шаламага. Учасником батальйону є ветеран російсько-української війни, письменник, блогер, Валерій Маркус.

Нагадаємо, 47 окремий батальйон ЗСУ показав нічне полювання на ворога.

Фото: t.me/valerii_markus.

Вікторія Вахрушева – харків’янка. Напередодні повномасштабного вторгнення вона працювала над новим проєктом з контекстної реклами та разом із друзями мріяла про створення власної компанії. Але війна зруйнувала всі плани й змусила дівчину разом із чоловіком виїхати до Львова.

У новому місті подружжя одразу почало допомагати рідному місту. Вони шукали дефіцитні медикаменти, предмети гігієни та будь-що, про що просили харків’яни. Згодом бажання допомогти переросло в повноцінне волонтерство. Гуманітарні вантажі з Європи, запити з різних регіонів та все, чого потребували люди з прифронтових та тилових територій.

Так Львів став для Вікторії не лише прихистком, а й місцем, яке дозволяє спрямувати свої сили на порятунок інших. Сьогодні дівчина переконана: після перемоги залишатиметься у волонтерстві, адже попереду реабілітація бійців та відновлення зруйнованих будівель. А ще – повернення до Харкова. Міста, яке змінилося й навчилося боротися за своє.

Ми планували створити власну маркетингову компанію

До повномасштабного вторгнення я жила в Харкові. Намагалася працювати у всіх місцях, де це було можливо. Вдень займалась контекстною рекламою, а після шостої вечора їхала допомагати в татовому магазині. Тож мій робочий день закінчувався мінімум о дев’ятій. Я постійно була чимось зайнята. 

Паралельно ми зі знайомими готували новий проєкт. Мене покликали як тренерку з контекстної реклами. Оскільки учасники проєкту жили не лише в Харкові, кілька разів на місяць ми зустрічалися в Києві і я проводила лекцію. Взагалі ми планували створити власну маркетингову компанію. Це все було в такому вільному, ненав’язливому форматі. Просто друзі покликали, а я погодилася.

У лютому я вдруге захворіла на коронавірус, тому весь час була вдома, лікувалася й чекали на чергову поїздку до Києва. Думала, ми продовжимо лекції, будемо розвивати цей проєкт, виходити на новий рівень. Але не судилося.

Напередодні війни в Харкові відчувалася напруга

За тиждень до вторгнення в місті побільшало військової техніки, біля нашого будинку стояли бронемашини, було багато поліції. В повітрі відчувалася напруга. А ще було страшнувато, але ми з друзями не вірили, що все це можливо.

22 лютого ми зустрілися з нашим другом і якраз думали, чи можлива повномасштабна війна й що нам робити, якщо все почнеться. Адже наші будинки розташовані біля Окружної дороги, не так далеко від Білгородського шосе. Ми говорили, а паралельно чули гул техніки. Тієї миті ставало дуже страшно.

У ніч на 24 лютого ми з чоловіком дивились відео про тривожні валізи, обирали, що саме необхідно зібрати, складали перелік покупок, думали, що необхідно заправити повний бак бензину. А потім пішли в ліжко. Через тривожність і збитий графік я не могла заснути й просто лежала. А потім почалися вибухи. Я одразу зрозуміла, що відбувається, почала будити чоловіка. 

Я почувалася дуже дивно. Мені було страшно, але паніки не було. Увесь час думала: «Так, мені не можна панікувати, не можна! Адже в паніці я буду робити багато помилок. Потрібно тримати себе в руках». 

Тієї ночі в квартирі було спекотно, вікна відкриті, й ми дуже добре чули всі вибухи. Згодом вони наче затихли і я почула, як прокидається Харків. Якоїсь миті стало дуже шумно, зокрема, через автомобілі, які неслись на повній швидкості.

Люди гинули від російських снарядів просто в чергах по воду

Перші години війни я думала над виїздом з міста. Ми навіть спробували, але через шалені затори, постійні вибухи й нестачу бензину було очевидно, що далеко доїхати не вийде. Зрештою, ми поговорили з близькими й вирішили повернутися. І ще тиждень провели в Харкові.

За кілька днів почалися проблеми з питною водою. У нашому районі її просто неможливо було знайти, а в сусідньому росіяни з «Градів» обстріляли житловий масив. Влучили в натовп людей, які стояли в черзі по воду. Тоді загинули звичайні харків’яни, які просто хотіли набрати води. Згодом виявилося, що очевидцем став наш знайомий. Вибухова хвиля була настільки сильною, що відкинула його назад у під’їзд. Це був третій чи четвертий день повномасштабної війни. 

Так само ми не могли знайти навіть скотч, аби обклеїти війна. Щойно виходили на вулицю – вибухи. І ніхто не розумів, чи це працює наша протиповітряна оборона, чи це «прильоти». І, звісно, дуже бракувало сил. Через стрес ми не їли впродовж п’яти днів. Та якоїсь миті зрозуміли, що не можемо навіть добігти до метро, тому вирішили поступово повертатися до нормального харчування.

Останньою краплею стали обстріли ОВА та телевежі

За цей тиждень у Харкові траплялося різне. Постійні спалахи, гучні звуки, страх і думки про те, що потрібно якомога швидше виїжджати. Якось, коли лишень світало, я сиділа на кухні й почула, як щось стріляє. Ближче. Ще ближче. Кожні 20 хвилин звук ніби наближався. Чоловік сказав, що я перенервувала, але коли за 300 метрів від нашого будинку підбили БТР – повірив. І навіть коли вибухи були настільки сильні, ніби це все відбувається просто під будинком, – це не було найстрашнішим для мене. Я трималася.

Але коли прилетіло в будівлю Харківської ОВА, коли намагалися поцілити в нашу телевежу й весь дім просто трясло… Почала відчуватися шалена напруга, що тривала вже не години, а дні. Ось це вже було занадто складно. Головний біль, серце виривається, панічні атаки, замкнутий простір, постійне світломаскування, відсутність води – я не витримала й вирішила, що час їхати.

Читайте також: «Надто довго поверталися в Україну, щоб їхати за кордон». Історія пари з Маріуполя, якій вдалося врятуватися з окупації

Зателефонувала подрузі й сказала: «Так, все, Іро, їдемо». Вона тоді перебувала в Дергачах (місто під Харковом, – ред.), тож ми домовились забрати її о 06:30 ранку. Попередньо – зідзвонитися за годину. Вирішили їхати з татом та друзями, всі разом – колоною. Але Іра просто вимкнула телефон, бо дуже боялася евакуюватися. Психологічно це дуже важко, коли родичі й друзі відмовляються їхати. Хоча є автівка, є вільне місце. А вони просто не хочуть.

Покинути країну? Я хочу бути корисною для неї

Аби виїхати, нам потрібно було перетнути весь Харків. Ми рухалися повільно й було дуже страшно. Перший тиждень війни, а ти бачиш згорілі машини, зруйновані будівлі, блокпости й безлюдні вулиці. До цього ми не виходили далеко: продукти купували неподалік від будинку. Ми не бачили цього.

Крім того, за день до нашого виїзду росіяни обстріляли з «Градів» міський центр переливання крові. І ось ми його проїжджаємо: вся дорога побита, потрощена, чорні житлові будинки, лежать дитячі іграшки, якийсь одяг. Їдеш по місту й просто розумієш, що це все – розбиті життя. Я не знаю, чи живі ці люди, де вони. Це все дуже важко.

Із Харкова ми виїхали з моїм батьком та його родиною. Тоді, в дорозі, ми з чоловіком ще не до кінця розуміли, куди саме їхати. Тато хотів, аби його дружина й дитина виїхали за кордон, а він – повернувся, аби перевезти своє підприємство. Адже там дуже багато людей, за яких він несе відповідальність. А ще батько думав, що я поїду з його дружиною, а чоловік залишиться з ним.

Та в мене був блок: я не хотіла покидати свою країну. Хотіла залишатися тут, поруч із чоловіком, разом допомагати. До того ж я не можу просто сидіти й нічого не робити. Ще в Харкові я розуміла, що хочу займатися волонтерством, бути корисною для України. А виїхати за кордон я завжди зможу.

Тому наші з татом шляхи розійшлись у Вінниці. Натомість нашим пунктом призначення став Львів. Ми вирішили їхати туди, де в нас є знайомі, і вже на місці вирішувати, куди рухатися далі. У дорозі я списалася зі своїм дядьком, який на той момент вже два роки жив у Львові, і зрозуміла, що ми можемо залишитися в нього.

Ця квартира згодом стала своєрідним конвеєром: там побували всі, кому потрібно було десь зупинитись чи просто переночувати. Наші родичі, бабусі, дідусі, мама, люди з Києва. Ми намагалися допомагати всім, а дядько не встигав змінювати постільну білизну.

На другий день після приїзду до Львова ми почали волонтерити

Перші дні ми не знали, скільки пробудемо у Львові. Здавалося, що їдемо на п’ять днів. Хотілося вірити, що незабаром можна буде повертатися додому. Але через два дні снаряд влучив у двір нашого будинку в Харкові. Частина квартири залишилася без вікон, і нам стало зрозуміло, що повертатися поки що ніхто не буде.

Приблизно місяць у мене було постійно відчуття провини за те, що я покинула свою домівку, своїх родичів і виїхала. Звісно, у Львові також відчувалася певна напруга. Але було дивно, коли ти просто йдеш по вулиці, щось працює, ходять інші люди. У це було складно повірити. Як це: люди ходять і живуть. У наших друзів теж були подібні відчуття.

Але ми практично відразу почали себе чимось займати. Приїхали сьомого березня, переночували і вже наступного дня купували ліки для харків’ян. Спочатку не розуміли, куди йти волонтерити. Просто впродовж тижня шукали, купували та відправляли додому все, про що нас просили.

Ще десь місяць мене продовжувало картати почуття провини. І ніби головою розуміла, що це неправильно, адже ми робили багато корисного. Але все одно дуже хвилювалася. А на другий місяць сусіди в квартирі дядька запитали, куди можна сходити, аби смачно поїсти й погуляти. І тоді я зрозуміла, що навіть не знаю, що їм порадити. Бо ми весь час зайняті допомогою.

Замість криків про «утиски» можна бодай спробувати говорити українською

Загалом під час адаптації у Львові мені було складно тільки через власні хвилювання за домівку. Щодо мови – я одразу переключилася на українську, не було жодних бар’єрів, страхів, що можу зробити помилку. Та й стресу також не було. 

Мені здається, кожна людина самостійно вирішує, якою мовою їй спілкуватися. Але ж ти можеш почати відповідати українською. Ти ж її розумієш. Та хтось дуже боїться здаватися дурним. І я в цьому переконана, бо маю чимало друзів, які просто бояться «неправильно» говорити українською. Хвилюються, і після цього в них з’являється захисна реакція. Мовляв, «а чому ви нас тут утискаєте?». Хоча можна бодай спробувати почати спілкуватися українською.

У повсякденні я не завжди говорю українською, адже це теж непростий психологічний рубіж. Все одно ще важко перейти на державну мову абсолютно з усіма. Я провела дитинство в Дергачах на Харківщині, і там більшість людей розмовляють суржиком. Трішки грубим, але з невеликою кількістю русизмів. А у Львові це може здаватися дивним. Може, комусь буде навіть смішно від того, як ми з подругами, які також з Дергачів, спілкуємося. Попри це я вирішила, що почну бодай зі свого суржика. Якщо хтось сміятиметься – в мене вже стояв психологічний блок. Ну і смійся.

У моєму оточенні на українську перейшли чимало людей. Тому й мій перехід всі сприймають нормально. Але бувають і дивні випадки. Якось зателефонував дядько, який на фронті, попросив знайти йому тактичну аптечку. Я відповіла українською. А він каже: «Віко, це що, ти? Я тебе не впізнав, бо ти українською розмовляєш». І це мене дуже розвеселило, ось цей подив. А аптечку ми знайшли й відправили.

Звісно, інколи я забуваю слова, задумуюсь, намагаюсь згадати. Але у Львові українськомовне оточення, і часом це допомагає. У мене і в Харкові весь інформаційний простір був українським. Але для мене це одна українська, а у Львові – трохи інакша.Та попри все у Львові мені дуже комфортно.

Люди телефонують та просять допомогти, а ми не відмовляємо

Усе почалося з дзвінка моєї знайомої з Краснограда, що на Харківщині. Вона волонтерка і попросила допомогти з адаптацією у Львові. Адже в пошуках ліків ми об’їздили практично все місто і вже трохи орієнтувалися. Ми зустрілися, познайомилися з її друзями. Виявилося, що до Краснограда приїхало багато переселенців. А ще там були мої мама та вітчим. І я подумала: навіщо обирати, куди йти й чим займатися, якщо я можу просто допомагати своїм близьким? 

Відтак ми написали заяву на вступ до Красноградської волонтерської організації. Вона працює вже два роки й допомагає безхатнім тваринами. Після повномасштабного вторгнення команда перекваліфікувалася й почала допомагати переселенцям. І почалося: гуманітарка з країн ЄС, фасування, робота на складі. До якогось моменту ми працювали разом, поки не зрозуміли, що є сили та можливість допомагати не лише Краснограду, а й іншим регіонам.

Зараз у нашому фокусі Харківщина, Київ, південні регіони, Донеччина та Луганщина. Також допомагаємо центральним та західним областям, в яких дуже багато переселенців. Люди просто діляться між собою нашими номерами, набирають, просять якось допомогти. А ми не відмовляємо. 

Тобто у нас немає чіткого профілю: ми приймаємо фури з гуманітарним вантажем, медициною, їжею, кормами для тварин, предметами особистої гігієни.

Ми прийняли понад сто тонн гуманітарної допомоги

Сьогодні ми вже самостійно їздимо й зустрічаємо гуманітарні вантажі в Польщі. Нещодавно було відрядження: зустрічали гуманітарку з Італії. Інколи нас просять про допомогу волонтери з інших організацій. Передати щось їхнім родинам за кордоном, забрати якісь речі. Це може бути що завгодно, навіть іграшки для дітей. Але якщо ми їдемо, то просто не можемо відмовити. 

Наша команда – це п’ять дівчат та четверо хлопців. Інколи допомагають мої друзі з Харкова. Коли, скажімо, приїздить одразу 40 тонн гуманітарки й потрібно швидко все розвантажити. Приємно, що ніхто не відмовляється. Попри те, що всі працюють. Вони відпрошуються з роботи і йдуть до нас. Бо це важливо – допомагати іншим людям. 

Якщо підсумувати, то загалом ми прийняли чи доставили понад сто тонн гуманітарної допомоги. Точну цифру підрахувати складно, оскільки ми змінювали склад і зараз працюємо незалежно від інших організацій. А ще був період застою. Друга половина травня – початок червня. Нам просто нічого було відправляти, бо ніхто нічого не передавав. Ось це був дзвіночок: Європа втомилася.

Мені спокійніше, коли я можу комусь допомогти

Думаю, після перемоги я продовжу займатися волонтерством. Просто будемо ставити інші цілі. Можливо, будемо допомагати з ремонтом зруйнованих будівель. Або з реабілітацією поранених бійців та цивільних. Єдине, що я знаю точно, – ми будемо працювати й надалі, не покинемо цю справу.

Я зрозуміла, що мені важливо допомагати іншим. Може здаватися, що я це роблю для когось. Але насправді й для себе також. Мені спокійніше, коли я можу комусь допомогти.

Також планую продовжувати роботу в контекстній рекламі, можливо, перейду на інший рівень. У мене завжди так: чим більше я працюю, чим більше я зайнята, тим більше з’являється часу для чогось нового. Не знаю, як це влаштовано, але я справді встигаю зробити багато всього.

Харків нарешті зрозумів, що означає «захищати своє»

Війна дуже змінила харків’ян. Вони почали ненавидіти свого «сусіда» ще більше. Містяни зрозуміли, що для них означає Україна. Зрозуміли, що вона значно важливіша, ніж здавалося. Дуже багато моїх знайомих, які «поза політикою», які раніше не хотіли навіть заглиблюватись в питання ймовірного нападу, почали нарешті все розуміти. Прийшло усвідомлення, що над нами добряче працювали в плані промиванні мізків. У людей справді змінилися цінності.

У багатьох «разрушился мир» і тепер вибудовується новий світ. Прийшло розуміння, що ми – окрема держава. Навіть ті, хто, здавалося, вірив в «русский мир», нарешті усвідомили, що ми зовсім інші люди. І ніяк не можемо жити разом із росіянами. Ніколи в житті.

А ще багато людей зрозуміли, що готові захищати свій дім. Бодай якось. Навіть не знаючи, як саме. Люди зрозуміли, що для них означає «своє». Ті, хто раніше просто плив за течією й не міг визначитися, усвідомили, що наш дім – Україна. Нарешті з’явилося розуміння, що харків’янин – це не просто людина, яка живе в Харкові. Бо Харків – це наш український дім.

Авторка: Євгенія Циганок.

Першу партію безпілотників, надісланих українцями в межах проєкту «Армія дронів», вже відправили на передову.

Про це повідомив міністр цифрової трансформації Михайло Федоров у телеграмі.

За його словами, українці, які надсилають свої дрони на потреби армії, додають до них листи з побажаннями для військових та своїми історіями.

«Найбільше нас вражає навіть не єдність українців у бажанні віддати свій дрон на допомогу армії, бо єдність українців вже стала легендою. А те, що ви докладаєте до дронів листи. Написані від руки. З побажанням перемоги, з описом дрона або своєю історією», – розповів міністр.

Федоров також закликав українців не зупинятися й надалі передавати безпілотники й жертвувати кошту на закупівлю новин.

«Ми цінуємо внесок кожного з вас. Хто жертвує 10 гривень і мільйон гривень! Ми цінуємо кожний дрон, кожний лист. Кожне ваше зусилля, щоб допомогти ЗСУ!», – додав очільник Мінцифри.

Про «Армію дронів»

На початку липня стало відомо, що Міністерство цифрової трансформації, Генштаб ЗСУ та платформа UNITED24 збирають «Армію дронів» для українських військових. Пріоритет проєкту – 200 професійних безпілотних авіаційних комплексів тактичного рівня для повітряної розвідки.

Такі дрони можуть літати до 24 годин на відстань до 160 км та на висоті до 5 км. Вони оснащені декількома камерами з тепловізором, датчиками положення та програмним забезпеченням. Їх складно помітити і ще складніше – збити.

Мінцифри та Генштаб планують закрити дронами всю лінію фронту шириною близько 2 470 км. Безпілотники дозволять моніторити дії окупантів, змінювати військові стратегії й зберегти якомога більше життів наших військових. Аби допомогти ЗСУ і долучитися до збору достатньо переказати кошти через платформу UNITED24. Або передати армії власний дрон. 

Нагадаємо, чеські фахівці розробили та зібрали безпілотник спостереження Bivoj, який незабаром може використовувати українська армія.

Також ми повідомляли, що ударні дрони спецпризначенців СБУ знищили одразу три танки та одну БМП-2 російських окупантів.

Фото: t.me/zedigital.