Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Від прокурорки до майстрині. Історія засновниці бренду La Chica, яка навчає українок вишивки прикрас

Опубліковано

Працювати у військовій прокуратурі — досить престижно. Однак не тоді, коли все життя мариш творчістю. Принаймні так подумала лейтенантка в запасі Ірина Шевченко, котра залишила таку роботу заради вишивки прикрас. Попри тиск з боку рідних, котрі все життя працюють у прокуратурі, дівчина зайнялася улюбленою справою, заснувала у Запоріжжі свій бренд La Chica та продає авторські прикраси вартістю до $1500.

Окрім іншого, Ірина відкрила свої безкоштовні курси вишивки виробів, які пройшли вже тисячі дівчат. Там їх навчають не лише тримати в руках голку, а й правильно фотографувати прикраси, продавати їх та психологічно налаштовуватися на роботу.

Стати прокуроркою чи на базарі торгувати

Чи не вся моя родина так чи інакше пов’язана з військовою частиною. Мама майже все життя пропрацювала там бухгалтером, а зараз працює в військкоматі. Дядько — військовий прокурор в минулому, зараз на пенсії. Два мої двоюрідні брати теж працюють у військовій прокуратурі. І, зрозуміло, рідні хотіли, щоб я стала на їх шлях. Мені ще з дев’ятого класу казали, що я буду прокуроркою. Родина запевняла, що або я вступаю, або йду на базар продавати насіння.

Взагалі після школи я хотіла вступати на художника-мультиплікатора, адже дуже любила малювати. Я своїй знайомій намалювала портфоліо, і вона з ним вступала на художника. У мене ж вибору особливого не було — довелося у 2007 році йти на військово-юридичний факультет Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Першу прикрасу продала за 20 грн

Після закінчення вишу я почала працювати в військовій прокуратурі. Перший рік роботи виявився дуже складним, тому що там ненормований графік важкий як для жінки, так і чоловіка. Через рік я завагітніла і пішла в декрет. Взагалі я завжди була творчою людиною, з дитинства відвідувала якісь гуртки, тож у декреті вирішила спробувала себе у вишивці. До того я мала досвід вишивання картин хрестиком.

Прикраси бренду La Chica

Я подумала: що якщо об’єднати бісер і вишивку і спробувати зробити якусь прикрасу. Я виготовила своє перше кольє, і воно було таке незграбне, мені було соромно комусь його показувати. Однак якось до мене зайшла знайома, подивилася і сказала, що вона їй ідеально пасує до костюма. «Продай, я якраз таке шукала», сказала вона тоді. Віддала я їй ту річ за гривень 20-30 і одразу відчула себе великою «бізнесвумен».

Насправді я подумала, що якщо людям це потрібно, то, можливо, варто звернути увагу і розвиватися в тому напрямку. Й от під час першої декретної відпустки я почала виставляти свої вироби в соцмережах, а мої знайомі купували їх за якісь символічні гроші.

Прокуратура — не моє

Коли я після відпустки знову вийшла на роботу в прокуратуру, то пропрацювала приблизно пів року і зрозуміла, що це взагалі не моє. Мене тягнуло до вишивки. І тоді я вирішила, що якщо зароблю на своїй творчості більше, ніж маю зарплату в військовій прокуратурі, то звільнюся. Підтримки від мами я не мала, адже вона завжди мріяла, щоб я йшла слідами родини. Вона постійно на мене тиснула, говорила про зарплату і статус. У нашій країні батьки завжди бажають дітям, щоб ті мали стабільну роботу.

З другої декретної відпустки у 2017 році я вже не повернулася на роботу, адже за пів року вийшла на дохід, який перевищив мою зарплату в прокуратурі. Чоловік у творчості мене не обмежував, допомагав мені розвивати своє хобі, рухатися далі. Поставив мені великий стіл для рукоділля, і я почала займатись цим більш серйозно. Я вже не слухала порад рідних і вирішила зайнятися тим, чого душа бажає. Почала більше опановувати цю сферу, вивчати, як потрібно вести бізнес, як продавати вироби через соцмережі.

Засновниця бренду La Chica з родиною

Над прикрасою можу працювати місяцями

З того часу я, як приватна підприємиця, заробляю на вишивці, заснувала свій бренд La Chica, перемогла низку українських та міжнародних конкурсів дизайнерів. Серед відомих людей мої прикраси є в акторки серіалу «Київ вдень і вночі» Марусі Якименко, бізнес-тренерки Людмили Калабухи, блогерки Тетяни Пренткович.

Мої вироби наразі коштують від 50 до 1500. Ціна залежить від розміру, наповнення та часу, необхідного для виготовлення прикраси. Адже можна зробити брошку розміром п’ять на п’ять сантиметрів, а можна і кольє на всі груди, і ще шапочку на голову в комплекті. Щоб вишити один виріб, може знадобитися від двох днів до трьох місяців, залежно від обсягу роботи. Я створюю авторські дизайни, тобто я їх малюю, перетворюю в технічні малюнки для вишивки, а потім вже відшиваю.

Заснувала безкоштовні курси вишивки

Коли я лише починала займатися вишивкою, в Україні було дуже мало майстринь з цієї сфери. Та й ті все ж робили звичайні прикраси без авторських ескізів: умовно, виготовляли якісь метелики з бісеру. Я подумала, що було б непогано популяризувати цю справу в Україні, заснувавши свої курси у 2018 році. Одразу ж вирішила, що вони будуть безкоштовні, адже головною метою було привертати увагу жінок до цієї техніки. Для жінки вишивка — це взагалі мастхев, всі хоча б раз тримали в руках голку, ми всі на тому ростемо.

Напрямок вишивки з бісеру до нас прийшов з Франції та Індії. І хоча техніка запозичена, однак це не скасовує той факт, що більшість жінок полюбляють вишивати. Коли жінка бере до руки голку, вона медитує, розслабляється, стає більш гармонійною, тому що вишивка — це заспокійлива справа. А техніка, якою я займаюся, дозволяє прикрашати все, що завгодно: сумку, куртку, кольє, браслет, сережки тощо. Вважаю, що українці можуть створити власну індустрію та ще й мати ще один варіант для саморозвитку і заробітку грошей.

Оздоблення взуття від бренду La Chica

Тому я створила проєкт «7 стібків», суть якого полягає у залученні до онлайн-курсів дизайну в соцмережах максимальної кількості людей і популяризації такого напрямку у творчості. Паралельно я показувала цю сферу як бізнес, тобто розповідала, як ту брошку сфотографувати й продати. Ще у нас були теми про те, як знайти час для себе, що робити, якщо чоловік не підтримує. Були завдання з розминки спини та очей. Ми завжди знаходили для лекцій цікавих спікерів, експертів, психологів — вони допомагали жінкам вірити у власні сили.

Не шкодую, що змінила професію

На першому етапі проєкту ми зібрали 2,5 тисячі дівчат, хоча розраховували не більш як на 600. Після того ми вже п’ять сезонів проводимо такі безкоштовні проєкти. Цього року було більш як 5 600 учасників. Уявіть, п’ять з половиною тисяч дівчат одночасно шиють одні й ті ж брошки разом з La Chica. Також у нас був дитячий сезон, де ми наголошували на можливості творчості мами разом з дитиною. Моя філософія полягає у тому, що члени родини мають робити усе разом і підтримувати один одного.

Читайте також: Вишивають спогади вручну — засновниця бренду White and Stripe Тоня Булгакова про «смугастий» бізнес

Я жодного разу не пожалкувала, що пішла з прокуратури. Хіба що трішки, коли відчула, що таке конкуренція. Деякі майстрині не люблять, коли конкуренти стають кращими за них. Й от коли я вперше виграла конкурс дизайнерів, на мене посипалася гора хейту. Я ж то собі думала, що всі дівчата у цій сфері дуже добрі, і я всім буду допомагати, і житимемо ми дружно. А виявилося, що є й інша категорія людей. Але головне, що коли я перестала боятись негативу, поринула всіма думками у творчість, то хейт припинився. Зараз його немає.

Досвід навчив поєднувати материнство і творчість

Часто мене запитують, як вдається поєднувати домашні справами, час із родиною та роботу. Так от, в мене є золоте правило «30, 30 на 30», тобто третину часу я витрачаю на себе, стільки ж на сім’ю, ще 30% на роботу, а решту часу відпочиваю. Вважаю, що не можна бути успішною в одні сфері й забувати про інші, адже можна вигоріти. На початках у мене таке було. Я працювала майже цілодобово і прожила у такому ритмі рік і тоді так втомилася від роботи, що голку не могла взяти в руки два чи три місяці. Згодом переглянула свій спосіб життя і все стабілізувалося.

Прикраси бренду La Chica

Тепер я постійно все планую. Зранку прокидаюся, пишу розпорядок дня. Обов’язково має бути баланс: не можна цілий день прибирати або працювати — краще зробити трішечки, але все, що потрібно. Варто пам’ятати, що якщо ми хочемо досягти якоїсь цілі, ми маємо лише 10 тисяч хвилин, щоб опанувати нову справу. Щоб добитись успіху в будь-якій справі, спершу потрібно приділити їй час. Якщо не можеш іти в бік цілі, то ляж в її напрямку. Я не спілкуюся з жінками, у яких крім дітей немає більше жодних цілей. Дівчина має бути повноцінною, розвиватися і кожній сфері життя приділяти однакову кількість часу.

Нічого не бійтеся, не відкладайте своє життя на потім і свої справи на завтра. У нас є лише сьогодні, і кращого дня вже не буде ніколи. Ми не ставатимемо ніколи молодші, не матимемо більше сил, можливостей ніколи не з’явиться більше. Тому якщо є якась мрія, треба стати прямо зараз і почати рухатися до неї. Просто так нічого не відбувається — лише завдяки нашим зусиллям. 

Суспільство

Фільм “Будинок “Слово“ зібрав 13 млн в прокаті

Опубліковано

Художній фільм Тараса Томенка “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” за перші три вікенди зібрав у прокаті 12 808 294 гривень.

Про це повідомляє УП.

Як повідомила команда фільму, з 9 по 28 травня стрічку переглянули 83 тисячі глядачів. Прокат триває, і фінальні збори будуть оголошені пізніше.

Читати також: У києвських будинках встановлять пандуси й електропідйомники: де саме

Про фільм

Фільм розповідає про українських письменників доби “Розстріляного відродження”, які мешкали в будинку “Слово” в Харкові. Влада намагалася змусити їх працювати на благо системи, але їхня незгода співпрацювати призвела до репресій, розстрілів і переслідувань, перетворивши комуністичний рай на справжній кошмар.

Початок виробництва над фільмом анонсували у грудні 2017 року. Втім, світова прем’єра відбулася лиш у 2021 році на Варшавському кінофестивалі. В Україні стрічку вперше показали 2022 року на фестивалі Миколайчук OPEN у Чернівцях.

Нагадаємо, що в Дії запрацювали сервіси заміни водійського посвідчення та перереєстрації авто.

Також ми повідомляли про результати України на VivaTech 2024: співпраці та гранти.

Фото: Будинок слова

Читати далі

Суспільство

У києвських будинках встановлять пандуси й електропідйомники: де саме

Опубліковано

У 2024 році в Києві планується встановлення пандусів і електропідйомників у житлових будинках для покращення доступності.

Про це повідомляє КМДА.

Згідно з інформацією від Київської міської державної адміністрації (КМДА), цей перелік включає 390 адрес у різних районах міста.

Читати також: Veteran Hub випустив подкаст про працевлаштування ветеранок та ветеранів

Зокрема, у Печерському районі до списку додано 42 будинки, а у Голосіївському районі – 45 будинків. План на 2024 рік уже затвердили, а повний перелік доступний на порталі Києва в рубриці «Безбар’єрність» за посиланням

Якщо ваш будинок не включений до списку, але існує потреба в установці пандуса або електропідйомника, рекомендується звернутися до районної адміністрації або до контактного центру міста за номером 15-51.

Нагадаємо, що Нацперелік культурної спадщини України поповнився новими пунктами: що додали.

Фото: prom

Читати далі

Суспільство

Відновлює бойківські скрині й відновлюється працею. Різьбяр з Івано-Франківщини повернувся з війни у свою майстерню

Опубліковано

Перша картина, яку вирізьбив Василь, коли повернувся додому з фронту, — янгол та знищене місто. Перероблений на свій лад біблійний сюжет з молитви Ісуса в Гетсиманському саду: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене. Та проте, — не як Я хо́чу, а як Ти»

Василь витримав випробування на Донеччині, але багато його побратимів не вижило. Чоловік дивується, як це вдалося йому та відчуває, наче янгол та Бог охороняли його тоді — у страшних боях — і направляють тепер, після повернення.

ШоТам побували у майстерні різьбяра та поговорили з ним. 

Все життя — з деревом

До майстерні Василя Семка їхати близько 2 годин з Івано-Франківська, вона у Перегінському — на горизонті гори. Чоловік зустрічає мене біля зупинки автобуса — міцної статури, посивілий. За сонячними окулярами я поки не бачу його блакитних очей. 

Йдемо до майстерні — одразу відчувається різка зміна: на вулиці спекотно, обід, а тут — прохолодно, тихо, пахне деревом. Тут повсюди мистецтво, закінчені і незакінчені роботи, стружка, інструменти — їх взагалі море, ескізи, спроби, рами.  

У Перегінському майже всі займаються деревом, але більше лісозаготівлею. А Василь обрав для себе художнє різьблення. Каже, дивиться на шматок деревини і вже знає, що з нього вирізати. Чоловік не вчився цьому ніде, художньої освіти теж не має, але створює різноманітні скульптури та картини з дерева.

Василь Семко у своїй майстерні у Перегінському. Фото Олеся Богдан

Вперше за різьбярський інструмент Василь взявся у 14 років, і відтоді робота з деревом була з ним все життя. Тато Василя лісоруб, в юності Василь теж працював на лісозаготівлі — їздив і Карпатами, і Росією. Поки в Красноярському краї не повідморожував собі руки й ноги — сказав, що все, більше туди не поїде. Та зустрітися з «рускім міром» чоловікові таки доведеться — за роки, на Донеччині, в час повномасштабного вторгнення.

 «Спробуй зробити» 

Василь каже, ще підлітком пішов до майстра — це не було класичне навчання, майстер просто показав, як він працює. Тож хлопець надалі пробував сам — опановував інструменти, через недосвідченість міг порізатися, але не здавався. 

Коли Василь вперше поїхав до Києва продавати свої роботи — це було після армії, то на Хрещатику його заарештували і привезли до відділку тодішньої міліції. Хлопець пояснив, що просто хотів продавати свої роботи, поліціянти здивувалися, що він пішов не на Андріївський узвіз. Тож Василь вирушив туди, каже, люди доволі активно купували його роботи. 

Різьбяр працює з різним деревом: дубом, кедром, липою. Каже, у липи хороша пластика, з неї можна вирізьбити практично будь-що, вона добре піддається. 

— До всього доходив своїм шляхом. Це практика. Є інструменти, які «вигадав» сам, а потім побачив, що за кордоном вони існують. Я ж дійшов до цього з досвідом. Був один чоловік, казав: «Якщо б я мав стільки інструментів, як ти, то теж таке б зробив». Я тільки сказав: «Ну то спробуй».

Магія різьблення: крізь стружку проступають обриси людини. Фото надав герой


Звісно, майстерність різьбяра можна виміряти тим, що з мінімальним набором інструментів він може зробити чудову роботу. Але кожен інструмент призначений для чогось, пояснює Василь — є тонші, гостріші для дрібних деталей, є важчі, ширші.

 У його колекції є і саморобні стамески, а є й ті, які купував на закордонних аукціонах — фірми, яка їх виготовляла уже 100 років не існує, а інструмент продовжує служити. Хоч і в українських Карпатах.

Війна та опришки

На противагу популярній мисливській тематиці, підставкам під трофеї, Василь цікавився релігійною, живою пластикою людей — каже, це надихало його все життя. Бачив якусь картину чи скульптуру і розглядав, думав, як воно зроблено, намагався втілити у дереві. Розповідає, що колись зустрів роботи Пінзеля і заглядав з різних боків, заходив за обмежувальні лінії, хотів знати, як воно зроблено — наглядачки музею спочатку відганяли його, але як дізналися причину, то дозволили подивитися.

Оця постійна допитливість і рухає творчість Василя — він, маючи достатньо досвіду, може опанувати деревину, яка й не призначена для філігранного вирізблювання. Наприклад, смереку — це доволі примхлива деревина, з нею працювати нелегко, каже різьбяр. 

Саме з неї чоловік вирізьбив кілька незвичних дерев’яних фігур — він називає їх опришками. Каже, вони своєрідні, нашенські. Вирізьблює їх Василь без ескізу — просто бачить у деревині сюжет. Кожен опришок особливий — один з рибою, другий — з биком. Невеличкі замальовки з життя, та найбільше мене вражає композиція Різдво — де опришок тримає маля, поруч жінка, а смерека над ними перетворюється на зірку. Жодну з цих фігурок різьбяр не продає, каже, що рука не піднімається, вони мусять бути в нього. Він може в будь-який момент отримати за них кошти. Але опришки лишаються в майстерні. 

Один з опришків у різдвяній сцені. Фото Олеся Богдан

А один з опришків пройшов з Василем війну. Носив його з собою завжди, у всі бої — уламок приніс з гори Сивулі. Каже, це громовиця, тобто в дерево потрапила блискавка. У Карпатах вірять, що така деревина має магічні властивості. Тож опришок став оберегом для Василя.

Янгол і знищене місто

На війну Василь пішов одразу, як тільки почалося повномасштабне вторгнення.

— Практично всі мої побратими загинули, пару вижили. Я чудом лишився живим і з трьома пораненнями. Тепер час від часу їжджу до лікарні на реабілітацію. Там маю змогу побачити і своїх побратимів.

Коли Василь повернувся до рідного села, односельчанин попросив його вирізьбити ікону — тайну вечерю. Чоловік спочатку сумнівався, але таки послухав і зробив картину. Каже, після війни було важкувато повертатися до такої роботи, але Бог допомагає.

Це була не перша робота після повернення, перша — символічний янгол та місто на Донеччині, де Василь воював. Каже, мабуть, янголи його оберігали, якщо він вижив у таких страшних боях. І додає: аж не віриться. Каже, подарує її до церкви. За те, що повернувся. 

— Кожна моя робота неповторна. Ніякої картини не зробив абияк. Я роблю, щоб воно мені приносило задоволення, від душі. Усі роботи люблю — немає різниці, чи маленькі, чи великі. Усі вони з Божою любов’ю і Бог направляє мене в кожній.

До війни Василь також займався виготовленням меблів, зараз замовлень поменшало, але виробництво працює. 

Бабина скриня

Коли минулого року Василь повернувся з війни, то у бабиній хаті знайшов стару бойківську скриню. Вона була закидана різними речами, тому збереглася. Баба Василя прожила 92 роки, але звідки у неї ця скриня, чоловік не знає. Не лишилося нікого, хто міг би розповісти. Та Василь взявся досліджувати виріб так, як умів — як майстер по дереву. Розібрав її повністю, щоб побачити, як працювали старі майстри, які столярні з’єднання використовували. Каже, та бабина скриня зроблена з явора — його називають музичним деревом, адже з нього виготовляють скрипки. 

Василь Семко за роботою над скринею. Фото надав герой

Орнаменти на ній — громовики, смерічки, навіть проглядається тризуб. Різьбяр не тільки розібрав знахідку, а й почав робити такі ж нові скрині. На деяких відтворював орнамент точно, деякі робив трішки інакшими, пробував інші колірні схеми. Каже, навіть складно сказати, скільки таких скринь він уже зробив. Одна з них стоїть тут — у майстерні, роздивляюся її зблизька. Ту стару, з якої все почалося, теж — вона у іншій кімнаті.

Василь каже, можливо для когось це не так важливо, а для нього — так. Це пам’ять про родину, про рід, про те, що нащадкам завжди є чого повчитися у старих майстрів. І про те, що берегти своє — особливо цінно.

Навчити інших

Василь завжди щось вигадував у дереві — і дотепер це робить. 

— Це моя реабілітація, тут в майстерні у мене зовсім інакший світ. Хоч з голови війна нікуди не зникає, але з деревом я заспокоююся, занурююся у світ своїх композицій і творчих задумів. Буває, навіть не помічаю, скільки часу працюю вже.

Різьбяр каже, навколо багато несправедливості. Він розуміє, що ті, хто не був на війні, не можуть відчувати те саме, що й воїни. Якось приїхав до Івано-Франківська, щоб забрати дрон для хлопців на передову. А там — музика, танці, все вирує. А Василя це шкребе, наче й зрозуміло, що життя продовжується, а все одно мулько.

Василь знає, як бути корисним. Все просто: якщо робота з деревом допомагає йому, то може допомогти й комусь іще. Тож різьбяр сам виготовив 100 інструментів — повезе їх у Львів і буде допомагати тим, хто повернувся з війни з пораненнями, як і він. Вірить, що це може розвантажити хлопців. Тож з радістю поділиться досвідом — як це у дереві бачити щось більше і звільняти цю красу від зайвого.

Робоче місце Василя Семка. Фото Олеся Богдан


До нього у майстерню часто приходять відвідувачі, щоб спробувати і самим повирізьблювати. Василь каже, приходять і військові, і переселенці. Сам чоловік часто їздить на Схід до своєї 110 бригади, привозить автівки, дрони та гостинці. 

Місце сили і чому Росія програє

До того, як піти на війну, Василь у лютому піднявся на Сивулю. Вона ще й доволі стрімка. Це саме та гора, де знайшлася деревина для його оберегу-опришка. Повернувшись з війни, Василь теж підніметься на Сивулю — і на ній все ще буде сніг. Чоловік каже, було дуже важко, але таки вдалося видряпатися. Гори — це місце сили для Василя, каже, вони надають енергії. І надихають теж. Під час пандемії коронавірусу чоловік вигадав незвичні мініатюри — невеличкі замальовки, де міський світ стикається з гірським. Де людина шукає своє пристанище, де насувається буря.

Гори це ще й місце, де Василь народився і де зростав. Чоловік впевнений, що це теж дає силу — бути українцем.


— Імперії мусить прийти кінець. Вони нас ненавидять і бояться. От кажуть, що «западенці» самі націоналісти. Але ж тут нема такого культу як у москалів. Ми собі вірили в Україну, я з дитинства не любив москалів: ні галстуків, ні жовтенят. І це в генах — це не можна знищити.

Василь з побратимами на війні. Фото надав герой

Він добре знає, що таке Росія:

— У нашому регіоні після війни НКВСники всіх шукали і мучили. Моєї мами брат загинув від москалів. Дуже багато таких історій. Є ті, який реабілітували після 20 років у Сибіру. І вони повернулися вже у незалежну Україну. Дочекалися.

Але боротьба з Росією на цьому не скінчилася, і Василь впевнений, якщо ми не знищимо їх зараз, то це чекатиме наших дітей — бо окупанти не відступлять.

— Відроджуватися — це в наших генах. А москаль що? Красти, убивати, ненавидіти. В них ні духа, нічого. 

На прощання Василь дарує мені одну зі своїх мініатюр — з назвою «Крізь морок». Каже, хай це буде нагадуванням, що всі ми вийдемо через цей морок і, дай Бог, повернемося додому.

Читати далі