«Написи на парканах читають усі»: як ентузіасти з Дніпра малюють літературні мурали

Як змусити людей цікавитись літературою свого регіону? Жителька Дніпра Анастасія Теплякова знайшла спосіб – разом з групою ентузіастів вона створює літмурали з цитатами письменників на будівлях міста. Їхній проєкт “Слово на стіні” покликаний популяризувати регіональну літературу. Саме тому вибір локацій не випадковий – мурал з’являється на домівці, де жив, творив чи працював той чи інший автор. 

Вже у п’яти містах дніпряни встигли закарбувати роботи Валер’яна Підмогильного, Олеся Гончара, Олекси Тихого, Сергія Жадана та ще цілої когорти видатних письменників.

Бо написи на стінах читають усі

Все почалось з відчайдушного іспанського сорому за те, що я не можу поділитись думками про прочитану книжку  зі знайомими, бо зазвичай люди про неї нічого не знають. Наприклад, у Павлограді, місті, де я народилась, була така поетка Ганна Світлична. Я дуже люблю її творчість. Колись я розказувала про неї своєму другу з цього ж міста, а він на мене дивився, кліпав очима і не міг зрозуміти, що воно таке є. Тоді я зрозуміла, що бібліотеки, лекції, різноманітні заходи – це все не працює.  

Читайте також: Створили одяг, щоб просувати рідний Кропивницький. Історія бренду Charwish

Тож п’ять років тому з’явився проєкт “Слово на стіні” – мурали з цитатами українських авторів на будівлях міст. Бо малюнки на стінах – це те, що ти бачиш завжди. Хочеться тобі чи ні, але ти це прочитаєш. Воно впаде в око, запам’ятається, закарбується на підсвідомості. Це така собі лагідна українізація. Тут як і у ТікТок працює правило 15-ти секунд – саме на стільки люди готові затримати свою увагу. Більше – їх треба конкретно зацікавити. Тому цей проєкт про те, що ти проходиш повз, бачиш стіну, за 10-15 секунд око вихоплює текст, і ти або спиняєшся і читаєш, або йдеш далі. Але зазвичай читаєш. Так ми поширюємо регіональну українську літературу.

3 області, 5 міст та понад 20 літмуралів   

Проєкт “Слово на стіні” унікальний тому, що ми максимально прив’язуємось до місця – області, району і навіть конкретної будівлі, де письменник навчався або працював. Звичайно, не завжди вдається намалювати мурал на домі, пов’язаному з автором, адже деякі споруди не збереглись, деякі знаходяться не в людних місцях, на деяких неможливо малювати. 

Зараз наші літмурали є у трьох областях – Луганська, Донецька, Дніпропетровська, та у п’яти містах – Дніпро, Старобільськ, Павлоград, Кам’янське і Покровськ. Серед письменників, яких ми зображували – Микола Чернявський, вже згадана Ганна Світлична, Олекса Тихий, Олесь Гончар, Михайло Чхан, Володимир Сіренко, Сергій Жадан та ще низка інших. 

Всього ми намалювали понад 20 робіт.  Я не можу назвати точну цифру, бо деякі самі з часом псуються, іншим “допомагають”. Наприклад, перед зимою нам страшенно спаплюжили мурал Валер’яна Підмогильного у Дніпрі. Ми малювали цитату з його роману “Місто”, вийшла класна і велика робота, але вона вся пофарбована балончиком. Тому у нас в планах відновити цей об’єкт щойно на вулиці потеплішає. 

Малюємо тільки за офіційного дозволу міста чи власника стіни 

Ми не якісь вандали, у нас все офіційно. Кожен артоб’єкт ми погоджуємо з органами місцевої влади. Якщо територія на балансі міста – наприклад, зупинка громадського транспорту – ми фотографуємо її та пишемо лист на ім’я мера. Ми розповідаємо, що ми некомерційний проєкт, що є така зупинка, прикладаємо фото її стану та ескіз майбутнього малюнку, щоб було зрозуміло, що буде. 

У мерії лист реєструють, а потім нам дзвонять і кажуть, чи можна красити. Ще не було жодної відмови. Але чекати треба тижні 2-3, залежно від того, скільки в них там роботи. Рідко, але буває, що отримуємо відповідь одразу, оскільки нас вже знають. 

Читайте також: Вуличне мистецтво: 10 найгарніших муралів України

Та на початку було складно –  перші пів року звернення ніхто не розглядав. Потім ми вже зрозуміли, що треба писати їх максимально наочно – розписувати, хто ми такі, чому ми просимо, навіщо нам це. 

Зламані руки, дощ та докучливі перехожі – не завада 

Та якщо ви думаєте, що малювати – це легко, я вас розчарую. Так, багато хто з нашої команди говорить, що це щось на кшталт медитації. Ти стоїш, малюєш цим пензликом, всі проблеми відходять вбік, бо цієї миті є ти і є стіна. Але це години дві. Далі ти починаєш втомлюватись. Фізично дуже виснажливо, адже обсяги зазвичай великі. Тому ця робота ще й про терпіння, вміння концентруватись та швидко реагувати у непередбачуваних обставинах. 

Часто заважають прохожі, які намагаються несмішно пожартувати або зав’язати розмову, часто – погодні умови. Наприклад, у нас було таке, що ми стіну з цитатами Яворницького просто обклеювали пакетами від сміття. Почався дощ, а фарба ще не висохла. Ми розуміли, що все, що ми тут намалювали, зараз просто змиється.

На одну роботу йде від кількох днів до місяця. Все залежить від обсягів. Наприклад, на мурал Івана Труби, якого ми робили біля вулиці Січеславської, пішло три дні. Стіна була ідеально гладенька. Ми просто зробити трафарети, наклали текст, портрет, розфарбували і все. А паркан біля історичного музею до 165-річчя Яворницького ми малювали цілий місяць. Це найбільша наша робота – 9 частин паркану площею 52 метри квадратних. Ще й за день до того, як ми починали, я зламала праву руку, тож малювала мурал лівою. 

Мурал з цитатами, що западуть у серденько

Найвідповідальніший момент – це вибір цитати, яку ми зображуватимемо на муралі. Вона має бути не довгою та читабельною. Погодьтесь, якщо людина побачить два-три слова, які їй здадуться нудними, вона піде далі. Я намагаюсь обирати цитати, які б западали у серденько, щоб кожен міг побачити там щось своє. Наприклад, на вулиці Гагаріна у Дніпрі у нас мурал з цитатою з роману “Собор” Олеся Гончара: “Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають”. Кожен вкладає свій сенс. Для мене особисто ця робота про те, що технології стають все потужнішими, а люди та їхні душі залишаються мізерними.

Буває, що ти розгортаєш книгу, читаєш перший-другий вірш і розумієш – ось ідеальний уривок. А буває вишукуєш, вичитуєш, вибираєш. Для останньої роботи, яку ми присвятили 165-річчю Дмитра Яворницького, я шукала цитати тижнів зо два. Це були ті ще тортури у приємному сенсі цього слова. 

Жадан залишив автограф на зупинці 

Зараз ми працюємо над тим, щоб малювати більше сучасних авторів. Адже це дуже цікавий досвід – мені подобається дивитись, як письменники реагують на те, що ми робимо. У цьому вирує така творча енергія. 

Наприклад, у Старобільську Луганської області ми розмалювали зупинку цитатами Сергія Жадана, а він потім приїхав, розписався на ній та зняв відео. Це насправді ціла історія. Я просто обожнюю творчість цього письменника. Якось ми подумали, що було б класно намалювати Жадана у Старобільску. Це місто, де він народився і де знімали фільм “Ворошиловград” за його романом. 

Після одного з виступів Сергія Вікторовича у Дніпрі, ми підійшли до нього, розказали про проєкт, про те, що хочемо зробити, показали фотки. Він сконтактував нас з Сергієм Летучим, представником старобільського проєкту “Bet On Art” – вони роблять щось подібне. Тож ми поїхали до Старобільська, а це за 450 км від Дніпра, орендували там якийсь хостел. Малювали ми дві доби поспіль. За 50 годин, поки ми були у місті, ми встигли розмалювати зупинку, дати пресконференцію, щось розказати про себе. Поспати, до слова, так і не вдалось, але вийшла супер крута колаборація. 

Малювати в команді вміє лише одна людина

Не можу сказати точно, скільки людей у нашій команді.  Кістяк – це 6-7 осіб, які намагаються приходити на кожну локацію. Але постійно додається хтось новий, хтось приходить інколи, інші тільки на один конкретний проєкт. Наша команда – це люди, які не байдужі до літератури. У них різні професії, але спільне хобі. В нашій компанії, до слова, тільки одна людина вміє професійно малювати. Вона має художню освіту і працює дизайнером. 

Щоб до нас приєднатись, пишіть нам у Facebook, Telegram, Instagram. Не обов’язково навіть бути у Дніпрі. Це дуже класно, якщо люди в іншому місті хочуть також поширювати проєкт. Ми завжди готові розказати весь алгоритм – від вибору фарб та підготовки стін до бюрократичних нюансів. Коли є змога, ми можемо виїжджати та малювати. До нас, до речі, можна долучитись і просто проходячи повз вулицею. Якщо людина адекватна, твереза і я бачу, що вона хоче помалювати, а не зіпсувати, то залюбки даю пензлі. 

Нещодавно ми почали проводити екскурсії за мотивами наших муралів. Ми водимо охочих містом і показуємо наші роботи, розповідаємо про проєкт, як ми малюємо, про смішні історії, а таких у нас чимало, і, звісно, про літературу. Мені хочеться доносити культуру саме в такий спосіб і розказувати, що ці письменники були живими людьми, що вони не на сторінках книжок народились. 

Місцева розвага – домалювати щось на муралі 

Часто наші роботи псують. Наприклад, мурал “Пістолет” з цитатами Олеся Гончара – це улюблена локація для вандалів. Там намальована людина, яка намагається по мотузці залізти на пістолет. Тій людині вже і роги домальовували, і статеві органи, і що тільки не зображували. Ми навіть з двох боків намалювали петриківський розпис, хоча він там не задумувався, просто щоб не було місця для “творчості”. Спочатку мені було дуже неприємно і боляче, коли наші роботи паплюжили. Але зараз я ставлюсь до цього філософськи. Я розумію, що ці речі не вічні. Це нормально. 

Читайте також: Читати та слухати одночасно. Як українські айтішники створили додаток для аудіокниг Lingart

Та, маю зазначити, що за п’ять років діяльності нас почали впізнавати. Ми можемо малювати, а хтось підійде і спитає: “А, це Слово на стіні, так?”. Все починалось з муралів, а зараз ми робимо відкриті лекції, проводимо екскурсії, прямі ефіри в Instagram, знімаємо кліпи. Може це не скромно, але мені здається, що певні зрушення в соціумі є. Як мінімум, кілька десятків людей знає тепер більше про українську літературу Придніпров’я.